Феномен політичної партії

Різновидом громадсько-політичних організацій, що ставлять перед собою досягнення певних політичних цілей є політична партія. Термін "партія, що став лексичною основою поняття полі­тична партія (яке політологічна категорія сформувалося лише в XIX ст.) походить від латинських partis — частина, група, відділення, а також partio — ділю, розділяю.

Як вказують дослідники феномену політичних партій, перші згадки про них заявляються ще у мислителів античності, наприк­лад у Аристотеля, який писав про боротьбу в VI ст. до н.е. між партіями діактрйв (жителі гористої місцевості та селяни), педіеїв (мешканці рівнини та великі землевласники) і паралйв (населен­ня побережжя що займалося ремеслом та торгівлею). Пізніше, у Давньому Римі виникла політична боротьба між такими партіями, як популарів (соціальна основа — сільські плебеї) і оптиматів (головним чином представники патриціанської знаті).

Але всі вище означені політичні угруповання можна лише умовно вважати політичними партіями. Це лише віддалений прообраз політичної організації яку можна називати політич­ною партією.

У пізньому середньовіччі (XII — перша половина XVII ст.) "партійне життя" проявилося у боротьбі між такими політични­ми угрупуваннями як, наприклад, у межах Священної Римської імперії, — гіббеліни (були за сильну імператорську владу, відсто­ювали інтереси верстви феодалів) та гвельфи (були за збереження світської влади Папи римського, виражали інтереси торгівельно-ремісничих верств), або за часів правління англійського монарха Карла І (1600—1649) політичне суперництво між "кавалерами" і "круглоголовими". Перші виступали за необмежену королівську владу, другі за парламентську форму правління.

Найбільш інтенсивно процес становлення політичних партій відбувся у ході формування основ капіталізму в умовах фео­дального суспільства, а вибух "партійного будівництва" пов'я­зується дослідниками із періодом ранніх буржуазних революцій, безпосереднім наслідком яких була спочатку перемога світської влади над церковною, потім руйнування абсолютної монархії, становлення, за своєю суттю, парламентських форм правління.

Першою масовою політичною партією багато вчених вважа­ють засноване 1861 року Ліберальне товариство реєстрації ви­борців у Англії. 1863 Ф.Лассаль засновує першу робітничу партію — Всезагальний німецький робітничий союз.

В сучасній політичній науці в питанні про суть, типи, ролі політичних партій у соціально-політичному житті суспільства немає єдиної думки. Як і в більшості інших фундаментальних проблем політології, у визначенні її базових категорій, у вченнях про політичні партії сформувався ряд принципово різних підходів.

Для марксизму радянського періоду (прояви якого в політо­логії можна зустріти і тепер, пострадянський період) у розумінні сутності політичної партії акцент робиться на те, що таке доб­ровільне політичне об'єднання має перш за все соціально-класову природу. Тому, "партія" — це "політична організація, яка виражає інтереси суспільного класу або його прошарку". "Політична партія — вища форма класової організації", по суті, "об'єднання їх найбільш активних представників". (Філо­софський енциклопедичний словник). Згідно з таким тракту­ванням класові інтереси одержують свій прояв і системне офор­млення в партійній ідеології, тому ідеологія визнавалась голов­ним фактором об'єднання людей для створення діяльності партії, боротьби класу за політичну владу. Наприклад, за виз­наченням югославського дослідника Р.Лукича політична партія це "політична організація, яка охоплює людей з однаковою політичною ідеологією, яку вони намагаються якомога ширше поширити, переслідуючи головну мету — поступову або частко­ву участь в здійсненні державної влади, прийти до якої вони намагаються в першу чергу легальним, демократичним шляхом, одержавши більшість на виборах (що, однак, не виключає і неле­гального шляху в особливих обставинах)". Заради справедливості варто відзначити, що чіткий акцент та тому, що партія являє со­бою політичне об'єднання людей на основі ідеології було прита­манне не тільки марксизму, але і більшості ліберально орієнтова­них теоретиків другої половини XIX — першої половини XX ст..

На відміну від радянського марксизму, в сучасній західній політичній науці немає безумовних "ідеологічних шор" і єдино­го наукового "стандарту" в інтерпретації феномену політичної партії. Різноманіття підходів сучасних західних дослідників в трактуванні природи такого політичного об'єднання, яким яв­ляється партія викликано теоретичними і методологічними роз­біжностями між політологами, як, власне, і їхніми ідеологічни­ми симпатіями в розумінні демократії, влади, політичної систе­ми, держави і т.д.

Ліберально орієнтовані дослідники підходять до оцінки пол­ітичної партії з "безкласових" та "неупереджених" демократичних позицій, стверджуючи, що партія є "добровільною асоц­іацією виборців", які через механізм виборів намагаються "контролювати діяльність уряду".

Прибічники елітизму, навпаки, заперечують існування зна­чення маси народу, як суб'єктів політики, в тому числі в про­цесі виборів, тому партія в їхній інтерпретації постає як пол­ітичне об'єднання еліти з метою приходу до влади, використо­вуючи "механізми" представницької демократії. Наприклад, за визначенням американського політолога Б.Лоусона, політична партія — це "організація людей, які намагаються одержати шляхом виборів або поза ними повноваження від народу або його частини для спеціальних представників, для того щоб здійснити політичну владу в рамках урядових закладів, ствер­джуючи, що вона проводиться від імені цього народу".

З великої кількості сучасних дослідників феномену політич­ної партії (в історичному та теоретичному аспектах) найбільша заслуга належить французькому політологу Морісу Дюверже. Перше видання його праці "Політичні партії" вийшло в 1954 році і потім було перекладене на багато мов, а самим французьким політологом багаторазово доопрацьовувалось і доповнювалось.

Запропонована М.Дюверже концепція, яка була створена в результаті багатолітніх досліджень історії і структури політич­них партій, партійних систем і виборчих систем, вияву законо­мірностей їх розвитку і взаємозв'язку, стала своєрідною класи­кою радянської "партології" і теоретичною основою для подаль­ших досліджень політологів у багатьох країнах світу.

М. Дюверже, на основі глибокого і старанного вивчення історії політичних партій, суспільно-політичних організацій і асоці­ацій в багатьох країнах світу, з точки зору їх виникнення, струк­тури, ідеології, ролі в соціально-політичному житті суспільства сформулював ідею про те, що всі існуючі політичні організації можна поділити на два основні типи. Перший — групи тиску, другий — партії.

Під групами тиску він запропонував розуміти організації як офіційно(наприклад, профспілки, асоціації підприємців і т.д.), так і неофіційно (наприклад, лобісти) оформлені, тобто юридич­но зареєстровані або незареєстровані, але при цьому здатні: ак­тивізувати і мобілізувати частину населення країни; організувати на економіко-політичні акції різні групи людей; через ЗМІ вплинути на суспільну думку тощо таким чином натисну­ти на органи місцевої або центральної влади, окремих пол­ітичних діячів з тим, щоб вони прийняли рішення, якого ви­магають. У цьому контексті дуже яскраво і публіцистично оха­рактеризував роль і дії "закулісних", неофіційних груп тиску інший класик французької політології Р.Арон. "Групи тиску, — відзначив він, — діють поза кулісами, і завжди можна припус­тити, що залишаючись невідомими, вони здійснюють надмірний тиск на політику режиму".

Основною прикметою, яка відрізняє групи тиску від пол­ітичних партій, вважає М.Дюверже, є те, що ці організації самі не прагнуть заволодіти державною владою будь-яким способом або в будь-якій формі.

Головна ж відмітна риса, політична сутність партій поля­гає в тому, що ці організації відкрито прагнуть або самостійно здійснювати державну владу, або, при менш сприятливих умо­вах, мати своїх представників у вищих органах державної вла­ди в країні.

М.Дюверже проаналізував існуючі в політичній науці прин­ципи аналізу і класифікацію політичних партій, визнав її не­ефективною, особливо зважаючи на характер політичних партій XX ст. На цьому етапі історії, на відміну від XIX ст., таких базо­вих критеріїв, як ідеологія і соціальна база партій, на думку М.Дюверже, вже недостатньо для аналізу і класифікації партій, особливо більшості тих з них, які існують у демократичних сус­пільствах. Вони не розкривають суттєві риси сучасних політич­них партій, через що не дають змоги їх класифікувати.

Теоретичною основою дослідження і класифікації партій М.Дюверже обрав (за його власною термінологією) "соціологіч­ний підхід". Тобто він розглядав політичні партії як інституці-оналізовану спільність, як організоване політичне утворення, що має особливі типи первинних осередків, систему членства, відрізняється роллю в діяльності партії центральних керівних органів і лідерів, характеризується особливою ієрархією і ступе­нем бюрократизації, "жорстокістю" внутрішньопартійної дис­ципліни, специфічним взаємопідпорядкуванням між партійним ерівництвом і парламентаріями, вибраними від партії.

Результатом багатоаспектного аналізу структури і діяльності політичних партій М.Дюверже стало виокремлення двох основ­них різновидів партійних утворень: кадрові і масові партії.

За визначенням М.Дюверже, кадрова партія становить "гру­пу видатних людей для підготовки виборів, проведення ком­паній і підтримки контактів з кандидатами".

Кадрові партії (класичний приклад — республіканська і де­мократична в США, ліберальні і консервативні партії у Західній Європі) мають організацію первинних структур (комітетів) за територіальним принципом. Діяльність таких комітетів в ос­новному "сезонна" — бурхлива активність у період виборчих компаній і млява робота в період між виборами парламенту або президента. Комітети мають постійний склад активістів, які володіють знаннями і навичками для аналізу суспільної думки, всебічної підготовки і проведення виборної компанії, збиранні фінансових коштів, залучення для агітації за партію і її канди­датів людей, популярних у суспільстві (артистів, журналістів, спортсменів тощо). Для кадрової партії питання ідеології но­сять другорядний характер. Ідеологічні постулати і лозунги вклю­чаються в передвиборну програму партійних кандидатів лише у випадку ситуативної потреби. Тому, вказуючи на основне при­значення кадрових партій, тобто забезпечення процесу вибору кандидатів, деякі дослідники, як наприклад, американський пол­ітолог С.Коен, називають їх — "партії — машини". Інші політо­логи, підкреслюючи розповсюджену "безідеологічність" кадро­вих партій дають їм назву "прагматичні", оскільки основу їхніх програм становлять головним чином "рекомендації" по рішен­ню внутрішніх соціально-економічних, етнокультурних та інших проблем, а також питання зовнішньої політики. В кадрових парт­іях, як правило, відсутня система фіксованого членства і обо­в'язкової сплати членських внесків, а поповнення нечисленних за складом комітетів відбувається шляхом кооптації. Напов­нення "партійної каси" для проведення виборчих компаній і функціонування комітетів відбувається за рахунок добровільних пожертв громадян і бюджетних асигнувань з державної казни.

Масові партії. їх структурною одиницею є первинні органі­зації, які утворюються на територіальному або ж іще більш жор­сткому — територіально-виробничому принципі, який дозволяє регулювати соціальний склад партії (наприклад, КПРС у колиш­ньому СРСР). В масових партіях існує обов'язкове членство зі сплатою внесків, що обумовлено обмеженою можливістю одержання ними "спонсорської" фінансової допомоги від заможних людей, а для більшої частини — субсидій від держави. Дуже велику роль у діяльності масових партій відіграє ідеологія, яка виражає інтере­си соціальних класів і груп, завдяки чому стимулює їх об'єднання в політичну організацію. Яскравими історичними прикладами масових партій стали соціалістичні і комуністичні партії, які в кінці XIX — на початку XX ст. часто використовували загальний "ідеологічний ярлик" — "соціал-демократичні". Наприклад, Рос­ійська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) — РСДРП (б), яка стала пізніше ВКП (б), а потім КПРС.

Таким чином, у процесах виникнення і розвитку політич­них партій основну роль відігравали соціально-економічні і пол-ітико-правові чинники. Серед них: формування капіталістич­ного способу виробництва, що спочатку стимулювало політичну боротьбу третього стану (буржуазії) проти землевласників і дво­рянства, потім пролетаріату проти буржуазії (в ряді країн) і архаїчних станових привілеїв у деяких соціальних груп у суспільстві, що збереглися від періоду феодалізму; утверджен­ня в політичному житті і діяльності інститутів влади прин­ципів демократії; зростання політичної і громадської самосвідо­мості у народних мас тощо.

Згідно з концепцією класика політичної науки М.Вебера, процес партійної еволюції включає три етапи:

1. Партія — аристократичне угрупування (партії Білої та Червоної троянд, гвельфів та гібелінів, Фронда і т.п.).

2. Партія — політичний клуб (якобінці, торі, віги і т.п.).

3. Масові політичні партії.

Дещо по-іншому, ніж М.Вебер, інтерпретує історію партійно­го розвитку М.Дюверже, який пов'язує його з процесом ево­люції парламентаризму і принципів формування представниць­ких органів влади. В такому контексті він виділяє два види партій: партії електорального, парламентського походження і партії "зовнішнього" походження.

На етапі становлення парламентаризму і демократичної ви­борчої системи виникали партії парламентського походження.

Фактично, це партії-клуби. Вони виникали для об'єднання сил по висуненню кандидатів у парламент і забезпеченню їх перемо­ги в передвиборній боротьбі, а відтак, зберігали певну цілісність у парламенті в особі об'єднань кандидатів, які одержали перемогу. Або навпаки, парламентське об'єднання продовжувало спільну політичну діяльність поза стінами вищого законодавчого органу. Багато рис таких партій успадкували сучасні кадрові партії.

На етапі вже розвинутого парламентаризму і демократичної політичної системи суспільства домінуючими стали партії елек­торального, "зовнішнього" по відношенню до парламенту, поход-Це, головним чином, масові партії. Ключову роль в їх виникненні відіграла ідеологія як вираження соціальних інте­ресів класів і груп.

Ще однією з історичних тенденцій партійного будівництва було, на думку М.Дюверже те, що кадрові партії — це, як прави­ло, праві (буржуазні), а масові — це ліві (робітничі). Хоча в останнє десятиріччя в умовах актуалізації національного пи­тання виникнення національних рухів і поява націоналістич­них партій, сплеску релігійного фанатизму і екстремізму термін "праві" не зовсім відповідає буржуазній природі "правих", вид­ілених М.Дюверже.

Як відзначають багато сучасних дослідників, провідною тен­денцією в розвитку кадрових партій в сучасному західному суспільстві стало їх "омасовлення", тобто придбання ними дея­ких рис масових партій. Серед причин такої еволюції можна відзначити прагнення до збільшення суспільної підтримки за рахунок механізму "партійного членства" і створення нібито безпосереднього зв'язку "партія — виборці", законодавче обме­ження фінансових пожертв до партійної каси від окремих гро­мадян, виникнення в сучасному західному суспільстві нових соціальних проблем і конфліктів, які потребують ідеологічної оцінки і вираження.

Додатковою, представленою в політологічній літературі кла­сифікацією політичних партій є така:

1. За соціально класовим характером: буржуазні, проле­тарські, селянські, дрібнобуржуазні і т.п.

2. За характером ідеології, політичною доктриною: рево­люційні, реформаторські, ліберальні, консервативні і т.п.

3. За внутрішньою субординацією: централізовані та децен­тралізовані.

4. За кількісним критерієм: масові та кадрові.

5. За характером членства: з фіксованим та вільним членством.

6. За належністю до державної влади: панівні, правлячі та опозиційні.

7. За ставленням влади до них: легальні та нелегальні і т.п.

Класифікація політичних партій не зводиться лише до на­веденої вище. Вона можлива й за іншими критеріями — за­лежно від специфіки дослідження, аспекту розгляду ролі пол­ітичних партій в житті суспільства.

В сучасному суспільстві політичним партіям належить ви­рішальна роль в організації соціальних сил для політичної бо­ротьби, у здійсненні політичної влади. Роль політичних партій в соціально-політичному житті суспільства можна розкрити че­рез їхні функції. До них належать передусім:

— виявлення, формування та доктринальне обґрунтування інтересів великих соціальних груп;

— активізація та об'єднання великих соціальних груп;

— політична соціалізація і мобілізація на політичну бороть­бу особистості;

— формування ідеології та політичної доктрини;

— участь у формуванні політичної системи суспільства, її загальних принципів та компонентів, її функціонуванні;

— участь у боротьбі за владу в державі і формуванні про­грам її діяльності;

— участь у здійсненні політичної влади;

— формування громадської думки;

— політичне виховання суспільства або його частини;

— підготовка та висунення кадрів для апарату державного управління тощо.

Поиск по сайту: