V. МЕЛЬНИКIВЕЦЬ ЧИ БАНДЕРIВЕЦЬ?

З минулого досвіду тільки тоді може нарід витягнути належні висновки на майбутнє, коли це минуле висвітлене в найважливіших, історичних моментах, а не закрите туманом мовчанки і неправди.

Степан БАНДЕРА

…роз'яснення вчорашнього служить роз'ясненню сьогоднішнього і кидає жмутки світла на зародки завтрашніх подій в українському політичному житті.

Степан БАНДЕРА

На перший погляд, потреба в цьому розділі відпадає – при навіть поверховій обізнаності з біографією Олега Ольжича: важко не вважати мельниківцем того, хто кілька років був заступником голови Проводу ОУН-М, а за кілька місяців до смерті, після арешту фашистами А. Мельника, сам очолив ПУН.

Однак ця дилема («мельниківець чи бандерівець?») виникла не випадково, вона є знаком наявності тут якоїсь глибинної і суттєвої для націоналістичного руху проблеми, а позиція Ольжича під час і після розколу понад півстоліття служить аргументом для обох середовищ у відстоюванні своєї правоти. Тож обминути мовчанкою цю грань біографії письменника не можна.

Тривале знайомство з певною людиною робить її для нас зрозумілою і прогнозованою. Тобто, ми можемо пояснити собі мотиви конкретного вчинку цієї особи і нам не важко спрогнозувати її поведінку за тих чи інших обставин. Власне, на цьому й базується усяка спільність людей…

Ознайомлення з літературною спадщиною Ольжича, хвилюючі поринання у неповторний художній світ його поезій, осмислення його життя і діяльності, вивчення написаного про нього і його творчість, зрештою, робота над цією книгою – усе це не могло не породити в свідомості цілісний і надзвичайно привабливий, зрозумілий і близький образ Олега Ольжича-Кандиби. З ним ніяк не в'яжуться твердження і висновки окремих політиків і деяких дослідників, зокрема щодо окресленої в заголовку проблеми.

Так, у середовищі бандерівців побутує думка, що Ольжич, мовляв, мельниківець чисто номінальний і став ним випадково: просто тому, що жив на еміграції, був у близьких стосунках з провідними мельниківцями і т. ін.

У нас же склалося тверде переконання, що ніякої випадковості тут нема: Ольжич, на нашу думку, свідомо зробив свій вибір. Як член ОУН, він був вихований у дусі беззастережної відданості Проводу, сповідував ідею єдності Організації, не мав жодного сумніву в чесності та провідницькій спроможності її керівників. Як організаційний працівник середньої ланки, він володів лише частиною інформації і про реальні обставини жорстокої боротьби в краю, і про нові тенденції в політиці ПУН після смерті Є. Коновальця та реакцію на них «крайовиків». Як емігрант, він жив і діяв у зовсім іншому світі, ніж його побратими в краю, і в цьому світі, при всій ідейній єдності Організації, склалася власна психологічна атмосфера, діяла особлива, не така максималістська, шкала вартостей, закони конспірації – не такі абсолютні, а оцінки людей – не такі категоричні. Штабісти і передовики, тил і передова – такі найближчі аналогії до описуваної ситуації. Діями «крайовиків» еміграційна частина захоплювалася, сам Ольжич оспівував їх подвиги у своїх творах («Грудень 1932», «Незнаному Воякові»), але мало місце й інше. Окремі їх акції залишались незрозумілими («Невже вони там, у краю, думають, що знищення якогось польського чиновника принесе волю Україні?»), іноді – відверто засуджувались («Вони ж компрометують нас перед світом!»), і тільки авторитет полковника Коновальця і його тверде переконання, що «їм там, у краю, видніше», унеможливлювали санкції Проводу проти «екстремістів», яких ряди й авторитет серед народу зростав від акції до акції.

Але Коновальця не стало… Після його смерті Провід, у якому залишились ті ж люди, що й за славної пам'яті Провідника, очолив його побратим ще з Визвольних Змагань 1917–20 рр. Андрій Мельник. Усе було цілком природним, нормальним – з точки зору членства на еміграції. I тут, як грім з ясного неба, категорична вимога «крайовиків» на чолі з Бандерою усунути з Проводу Я. Барановського, їх недовіра до Сеника за архів, що потрапив до ворожих рук, наполягання на передислокації Голови Проводу з Німеччини в нейтральну країну, а ще – на дистанціюванні діяльності Організації, усієї української національно-визвольної боротьби від політики фашистської Німеччини…

На думку більшості еміграційного членства, тут були проблеми, варті дискусії, але бунт, розкол?!.

Коли ж розкол став доконаним фактом і було створено Провід ОУН-революційної на чолі зі Степаном Бандерою, більшість на еміграції та частина членства, здебільшого старшого у краю, залишилась із ПУНом А. Мельника. (Ось що пишуть про це самі мельниківці: «… ПУН і його Голова опинились в меншості. Були навіть голоси, що – опинившись в меншості – полк. Андрій Мельник повинен був зректися свого посту..»[297].) Ольжич – теж: глухі натяки на незадоволення «крайовиків» не похитнули його віри у старий Провід, не переконали у правоті Бандери та його соратників. А без цього його перехід на їх бік був би аморальним і злочинним. I тому він вчинив так, як веліли йому серце і свідомість дисциплінованого члена ОУН.

Другим, набагато сильнішим ударом для Ольжича стало те, що абсолютна більшість членства, передусім крайового, пішла з Бандерою. Він не міг збагнути логіки їх вчинку, а тому пережив глибоку душевну драму, психічну кризу, що яскраво відбилося на його поезії того часу (перша половина «Підзамчя»).

Цікавим з цього приводу буде спогад Уласа Самчука, друга і соратника Ольжича: «Нас (Уласа Самчука та Олега Ольжича.– П. I.) сильно вражало усе те, що тепер дістало назву «бандерівства», яке ми дуже добре знали ще з часів закарпатської практики; ми його по своєму розуміли, але не могли морально виправдати і логічно сприйняти. Там були чисельні наші близькі знайомі, часто приятелі, там була більшість друзів Ольжича, там були сливе всі основні динамічно-активні сили організації (підкреслення наше.– П. I.), гарячі, патріотичні голови, довголітні мученики тяжких тюрем, заслань, вигнань з-під усяких «визволень» і учасники усіх активних підприємств нашого опору. Добрий, розумний Ольжич від душі любив тих хлопців, але разом з тим уся їх динаміка не давала запоруки для рішення нашої проблеми»[298].

Так, душевна рівновага поета була глибоко порушена. Ослабли струни ліри трагічного оптиміста, він утратив те, що леліяв у своїх рядках майже десять років: образ головного героя – жертовного борця за Україну. Адже це вони, оті «низькочолі плебеї»[299] в краю, всупереч обставинам і цілому світові вели на окупованій українській землі нерівну боротьбу за Українську Державу. Своїми відчайдушними акціями й атентатами вони жахали ворогів, потрясали Галичину і Польщу, а безкомпромісною і ясною пропагандою формували національну свідомість своїх земляків. Своєю геройською смертю бойовики ОУН розширювали і поглиблювали фронт національно-визвольної боротьби, бо переводили її у сферу моралі, апелюючи до совісті тих, хто ще не став у лави борців. Це завдяки їм, отим «революційним примітивам»[300] стрімко зростали ряди й авторитет ОУН у краю, це з їх дій, мук і крові виникали нові етика й естетика українців і, зрештою, поезія Ольжича.

I ось – розкол ОУН. I ці вчорашні побратими («плебеї»? герої?) – в іншому середовищі. «Високочолі» і він, Ольжич,– із А. Мельником. «Низькочолі» – зі С. Бандерою. А з ким – Правда?.. I ще – ЧОМУ так сталося?

Найпростійше і найбільш поширене пояснення – амбіції вождів. Ольжич намагається заглянути глибше, у корінь проблеми. I пише статтю «Дух руїни», де намагається переконати себе й читачів, що нинішній розкол в ОУН – це новітній прояв застарілої хвороби українського суспільства: дух степу, анархії, отаманщини, руїни…

Отже, відповіді, як здається знайдено. I не біда, що більшість членства пішла за Бандерою: йому, Ольжичу, ідеться про Правду, а Правда не залежить від кількості прихильників!.. Час усе розставить по місцях, і дух руїни пожере самих руйнівників.

Однак якісь сумніви все ж залишаються. Бо «анархічне» середовище бандерівців явно не схильне до саморуйнування: воно організується, зростає, вишколюється – готується до масової атаки в боротьбі за УССД. У цих «деструктивних» політиків – чітка й далекосяжна програма дій: максимально використати підготовку Німеччини до війни з СРСР, але не узалежнювати українську національно-визвольну боротьбу від «доброї волі» гітлерівців і не вичікувати «сприятливих обставин», а йти шляхом «доконаних фактів» – що виберемо, те й будемо мати. I така позиція вабить багатьох, породжує природний для націоналістичного середовища дух відчайдушності, трагічного оптимізму: «Здобудеш – або не будеш!..»

Зовсім інші настрої – у мельниківському середовищі на початку 1941 року (період «Підзамчі»): «Оточення Голови ПУН бачило, як і він, що проти головного нашого ворога, червоної Москви, може стати тільки нацистська Німеччина. (…) Сьогодні важко відчути тодішню ситуацію. Сьогодні ясно, що «не треба було вірити німцям». Але тоді Німеччина була єдиною силою, що могла вдарити по Московській імперії. А до того ж багатьом здавалося, що вистачить будь-якого удару по цій імперії, щоб вона розвалилася»[301].

Розвалитися вона, можливо, і розвалиться, але чи принесе це визволення Україні? Це питання мучило багатьох мислячих людей, а домінування «німецького фактора» при явній зневірі у власних силах свого народу не додавало оптимізму.

Не надихала і позиція Голови ПУНу щодо Німеччини: «На самому конгресі слід би обминати переяскравлень і всього, що колідувало б з нашим вичікуючим становищем у дотеперішньому європейському конфлікті»[302] (з листа А. Мельника до Є. Онацького).

Звідси – сум'яття, невпевненість, відчуття безсилля: «Картина, гідна богів! Унікальна переплутаність фактів і понять. Величезний простір сходу Європи був виразно смертельно загрожений, і разом здавалося, що він не усвідомлював цього… Сотні дивізій закутого у панцери вояцтва стояли готові до походу (Краків, початок 1941 р.– П. I.).

Наша міжконтинентальна емігрантська імперія була постійно у стані хворобливого збудження. Її перспективи винятково туманні, її шанси сливе зникаючі, але вона гарячково день і ніч діє, нагадуючи космічну туманність, у якій замало концентричної енергії, щоб стати зосередженою цілістю. Справді нелегко було уявити собі нашу батьківщину в її незалежній формі, дарма що саме це було основною метою цієї акції.

Ситуація дійсно макабарична. Розуміти своє безсилля, мати дані для виходу з становища і не могти знайти такого виходу.

Ми з Ольжичем не раз наполегливо намагалися збагнути цю парадоксальність»[303].

Тут чудово схоплено в художній формі саму суть невизначеності – через нечіткість політики, ідеологічно- актичної ясності; те ж спостерігаємо і у перших одинадцяти творах «Підзамчя». Але теперішній Ольжич – уже передусім не поет, а революціонер. Не маючи власного, відмінного від бандерівського, але конструктивного рішення, він займається тим, що є необхідним за всяких умов, і з головою поринає в організаційну діяльність: «Унутрі організації О. Ольжич примкнув до тих, що не цікавилися шуканням приятелів чи сприятливих нам людей серед чужого нам німецького оточення. Він будував доступними йому засобами власні сили» (Я. Гайвас)[304].

Відмовляється він і від політичного поборювання бандерівців: «…відношення Його (Олега Ольжича.– П. I.) з покійним Романом Шухевичем були нормальні, дружні… Між іншим: ніколи від Ольжича я не чув осуду «бандерівці» або про розлам взагалі (підкреслення наше – П. I.), хоч знав про це від інших. Навпаки, будучи в Кракові на Зеленій, 26, пригадую випадок, коли Ольжич мене познайомив з С. Ленкавським і Раком (бандерівцями.– П. I.) (у Ленкавського я тоді й ночував) і «позичив» мене бандерівцям, щоб я в рамках підготовки на Схід перевів у них в певній ділянці вишкіл… Тоді я передав Ленкавському мої проекти уніформ для військових відділів ОУН» (М. Михалевич)[305].

Не змінив він свого ставлення до бандерівців і після проголошення ними Акту від 30 червня 1941 року відновлення Української Держави і створення коаліційного уряду на чолі з Ярославом Стецьком: «Ольжич сприйняв цю справу мовчазно, а лише згодом висловив думку, що тепер нарешті німці відкриють свої карти. (…) Олена (Олена Теліга, відома поетеса і діячка ОУН-М.– П. I.), як звичайно, була невдоволена, що проголошення зробили «вони», а не «ми»; чому це завжди так є, що «вони» (бандерівці.– П. I.) скрізь перші»[306].

Тут ще, як бачимо, нема сумніву в доцільності Акту 30 червня: ідеться лише про образу – «чому не ми?», «чому без нас?». I позиція Ольжича цілком співзвучна із задумом бандерівців: «тепер нарешті німці відкриють свої карти» щодо майбутнього України. То потім у мельниківському середовищі образа переросте в цілковите заперечення Акту як шкідливого і навіть… неправомірного (!) – на тій основі, що проголошення своєї державності українці зробили у Львові, а не в столичному Києві… Така логіка партійного мислення. I поширюється вона й досі. Ольжич, як бачимо, був поза цим.

Та ось – страшна трагедія для націоналістичного руху: 30 серпня провокатор з документами на ім'я Степана Козія вбиває членів ПУНу Миколу Сціборського та Омеляна Сеника-Грибівського. Смерть видатних борців-націоналістів була не тільки болісною втратою, але й спричинила сплеск шаленого розбрату: у мельниківців негайно склалося враження, що це – справа рук бандерівців. I хоч переконливих доказів не було, бо не могло бути (як тепер стало відомо, убивство в Житомирі – успішна акція НКВД), санкції проти «ворогів» не забарилися: «Було терміново скликано організаційний суд, на якому О. Ольжич виступив як прокурор. Вирок був одностайний: засудити до страти Степана Бандеру та Ярослава Стецька»[307]. З'явилася й «Відозва ОУН», написана О. Телігою й відредагована Ольжичем, у якій вина за «братовбивство» однозначно покладається на бандерівців, а членство закликається до помсти: «Націоналісти! Година амнестії для бунтівників покінчилася».[308]

Слово «амнестія», тобто звільнення від покарання, тут не випадкове. Після розколу, коли переговори про порозуміння між ПУНом і Революційним Проводом ОУН-Б не увінчалися успіхом, маємо факт першої спроби братовбивства справжнього: ПУН «започаткував видавання присудів смерти, засудивши на смерть самого Степана Бандеру і дев'ятьох інших членів Революційного Проводу в 1940 р.» і була спроба, «хай і невдала, виконати той божевільний засуд»[309].

Тоді Ольжич не проявив якоїсь активності у справі знищення «побратимів-ворогів». На цей раз – не втримався: горе, біль, образа (він тільки випадково не став третьою жертвою) – взяли верх. I поет стає прокурором… Цей «вересневий» засуд до смерті за недоведений злочин тим більш дивний, що на той час С. Бандера і Я. Стецько уже давно, ще з липня перебували в німецькій тюрмі, а потім – у концтаборі. Але – «жаль ваги не знає»…

Отже, за все своє життя С. Бандера мав чотири смертні вироки. Перший йому винесли поляки за вбивство міністра-карателя Пєрацького, але виконати не наважились, враховуючи ситуацію в краю,– смертна кара була йому замінена довічним ув'язненням. Другий вирок (за «розкол») виніс ПУН А. Мельника, але потім «амністував» С. Бандеру та його соратників. Цікавими з цього приводу будуть такі факти: «Свідоцтво чесної і лицарської поведінки Степана Бандери супроти своїх політичних противників можемо знайти у полковника Мельника та членів його ПУНу, не дивлячись на те, що сам «вождь» у 1940 році видав зарядження Сушкові покликати спеціальний «Головний Революційний Трибунал ОУН», який заочно засудив Степана Бандеру і дев'ять інших членів Революційного Проводу ОУН на кару смерті. На підставі цього вироку в половині серпня 1940 «боївка» ПУН під командою невдахи-терориста Зеновія Книша з допомогою гестапівця захопила у Кракові домівку Революційного Проводу ОУН. На щастя, ніхто з членів Проводу не був убитий»[310]. Третій був вирок організаційного суду ОУН-М, де прокурором виступав О. Ольжич. Його скасував Голова ПУНу А. Мельник. Четвертий винесло С. Бандері хрущовське Політбюро ЦК КПРС, і 15 жовтня 1959 року агент КГБ Сташинський виконав його…

Третій вирок С. Бандері та Я. Стецькові було відмінено, але «Відозва ОУН», написана О. Телігою і зредагована О. Ольжичем, таки дійшла до мельниківського членства. I почалось…

«За три дні по вбивстві Миколи Сціборського й Омеляна Сеника-Грибівського прибули до Житомира (ясна річ, нелегально) Борис Левицький і Роман Паладійчук, видатні бандерівці. Колеги звертаються до О. Ольжича: треба схопити і помститися. Ольжичева відповідь їх ошалешила: «Забезпечити організаційним приміщенням і вивести з міста під охороною». Пізніше у Києві мельниківці схопили на вулиці Дмитра Мирона-Орлика, провідника бандерівської мережі, автора солідної праці «Iдея і меч»,– затримали. I знову наказ Ольжича: «Негайно звільнити і допровадити на пункт, який він сам вкаже»[311].

Це – промовисте свідчення. По-перше, воно переконує, що Ольжич дуже швидко здолав хвилеве засліплення ненавистю і відразу ж намагався запобігти інерції братовбивства. По-друге, – що антибандерівська істерія пішла в мельниківські низи і, на жаль, не завжди захопленого «ворога»-бандерівця вели до зверхника, не завжди той зверхник займав щодо бандерівців позицію Ольжича…

А далі події розвивалися таким чином, що залишалося все менше місця для міжвідламної ворожнечі: усі сили поглинала кривава і нерівна боротьба з німецьким фашизмом і московським більшовизмом. Головне стало головним, другорядне – другорядним. Характерно, що настроєності Ольжича на співпрацю з бандерівцями, його зближенню з командуючим УПА Р. Шухевичем не стали на перешкоді навіть дійсні факти роззброєння бандерівцями загонів Бульби-Боровця і мельниківців. Ольжич не міг не оцінити життєвої необхідності цих крутих, «недемократичних» заходів, бо завдяки цим діям ОУН-Б вперше в історії національно-визвольна боротьба в Україні розгорнулася під єдиним проводом, без отаманщини. Уперше було здолано прокляття України – дух руїни, описаний Ольжичем.

Бачив Ольжич й інше: згуртовані в національний орден – ОУН-Б, ініціативні, цілеспрямовані й безкомпромісні бандерівці таки були в авангарді боротьби з окупантами. I яскраве підтвердження цьому – свідчення самих ворогів. Ось уривки з німецьких документів, переважно донесення айнзацгруп поліції безпеки та СД, лише за перший рік війни:

«Берлін, 31 липня 1941 р. «Організація Українських Націоналістів (ОУН) Степана Бандери є найважливішим фактором боротьби в українському житті.

Друга група під керівництвом полковника Андрія Мельника, унаслідок войовничої політики Бандери, все більше і більше втрачає підгрунтя як серед українців на Україні, так і серед тих, хто перебуває на території Райху. Група Мельника загалом має характер емігрантської організації й мало пов'язана з етнографічною українською територією. (…)

Пропаганда людьми Бандери незалежності, що продовжується в певній мірі, не залишилась без наслідків. Порив до незалежності проявляється у всіх колах… Під час проголошення незалежності в багатьох містах були самочинно створені органи управління (мери і управителі районів) без будь-якого погодження з німецькими органами влади (підкреслення наше.– П. I.). (…)

Айнзацкоманди розформовують зараз постійно служби порядку, що їх створила ОУН, й займаються організацією нової міліції. (…)»[312].

Берлін, 9 серпня 1941 р. «Носієм усіх ворожих течій серед українців залишається, як і раніше, група Бандери. Поширюється листівка, що закликає членів ОУН розгорнути підпільну діяльність».[313]

Берлін, 9 вересня 1941 р. «На Волині посилення пропаганди за незалежність України, особливо групою Бандери…

Район Галичини: пропаганда за незалежність групою Бандери..»[314].

Берлін, 10 вересня 1941 р. «Пожвавлення пропаганди за Бандеру. Збір підписів, щоб добитися дозволу для Бандери повернутися у свою країну»[315].

15 вересня 1941 р. «Діяльність західноукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують національні політичні ідеї… Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому.

Було вжито відповідних заходів. (…)»[316].

Берлін, 14 листопада 1941 р. «Серед українських політичних течій (на Волині) ОУН Бандери розгортає, як завжди, найбільшу діяльність. Виглядає, що міліція Рівненської області перебуває під сильним впливом цього руху… вони діють самочинно з хвилиною, коли розпорядження німецьких інстанцій не відповідають інтересам ОУН; в окремих випадках вони йдуть на свідомий саботаж німецьких заходів. (…)

Групу ОУН Мельника, яка має ті самі цілі, що і група Бандери, а саме: створення суверенної і незалежної України (підкреслення наше.– П. I.), але вони виражені в менш грубій («увічливі» окупанти, як бачимо, не любили «грубощів».– П. I.) формі. Через брак ініціативи, характерний для цієї течії в ОУН, її існування у даний момент не становить гострої небезпеки».[317].

25 листопада 1941 р. «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого – створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після грунтовного допиту таємно знищені як грабіжники (підкреслення наше.– П. I.)».[318]

Берлін, 8 грудня 1941 р. «Керівні кола ОУН (наводимо тут уривок з допиту арештованого бандерівця, Семена Марчука.– П. I.) не вірять у перемогу Німеччини над Радянською Росією, Німеччина буде настільки ослаблена, що не зможе продовжувати війну. Скориставшись цією ситуацією, створена українська армія зможе завдати остаточного удару по німецьких збройних силах і створити незалежну Українську державу. Створенню цієї держави не зможе перешкодити і Росія, знесилена після поразки у війні проти Німеччини. (…)».[319]

31 грудня 1941 р. «…встановлено, що крім групи ОУН Бандери на Україні не існує жодної організації опору, яка була б здатна становити серйозну небезпеку. З цієї причини розслідування проти групи Бандери особливо активізовано. (…)

Члени ОУН отримали завдання розшукати російську зброю і боєприпаси та їх заховати, щоб вони не потрапили до рук німецького вермахту»[320].

Берлін, 4 лютого 1942 р. «Перехоплені документи, як також зізнання нещодавно арештованих людей Бандери, ще раз доводять, що привернути до якогось позитивного співробітництва прихильників руху Бандери неможливо (підкреслення наше.– П. I.). Так що залишається єдиний шлях – повне знищення цього руху»[321].

Берлін, 14 серпня 1942 р. «Група ОУН Мельника назовні являє собою скоріше поміркований націоналістичний рух, але насправді, беручи до уваги її пропаганду і цілі, її треба поставити поряд із рухом Бандери»[322].

Берлін, 18 вересня 1942 р. «Групу Бандери завжди треба розглядати як найбільш радикальний український незалежницький рух (підкреслення наше.– П. I.). Тоді як у перші місяці ця група мала вплив своєю пропагандою спочатку на Західній і Центральній Україні, то поступово ця робота поширилась на решту території України. Саме рух Бандери найбільше проявляє ворожнечу до німців. Він неодноразово наполягав, що необхідно викинути німців геть»[323].

Така діяльність бандерівців, звичайно, не сприяла авторитету ОУН-М у народі, зате велася в інтересах цього народу. I Ольжич не міг не усвідомлювати цього чи недооцінювати.

За його об'єктивну позицію щодо «братовбивства» члени ОУН-Б виявляли і собі повагу до нього: згадаймо хоча б той факт, що бандерівська СБ (служба безпеки) не раз попереджала його в Києві про плани гестапо (спогади пана П. Василевського), чим, безперечно, рятувала життя цьому підпільному керівникові мельниківців. А про переговори між бандерівцями і мельниківцями є згадки як з одного, так і з другого боку:

«Серед деяких членів ПУН у 1943 році було помітне бажання стати до співпраці з бандерівцями. До таких належав О. Ольжич, якого пізніше замордувало гестапо. В кінці 1943-го – на початку 1944-го року деякі мельниківці вступили в УПА й боролися з окупантами» (С. Мудрик – Мечник)[324];

«…він (Ольжич.– П. I.) вийшов на прямий контакт з Романом Шухевичем (генералом Чупринкою). Подробиці переговорів нам невідомі, але, здається, позитивного результату досягнуто не було» (Л. Череватенко)[325].

Однак бандерівські джерела спростовують останнє твердження: «Після переобрання Романом Шухевичем керівництва в ОУНр (це сталося 10–13 травня 1943 року на засіданні Проводу; у серпні 1943 р. III Надзвичайний Збір ОУН підтвердив зміни у Проводі.– П. I.) почалися переговори з мельниківцями. Були надії на успіх (підкреслення.– П. I.). Дуже позитивно до вирішення непорозумінь ставився Ольжич-Кандиба, заступник Мельника (як бачимо переговори розпочалися ще до того, як Ольжич став Головою ПУН.– П. I.). (…) Не виключено, що німецька таємна поліція була поінформована про ці переговори» (С. Мудрик-Мечник)[326].

Тут ми переходимо до важливого і проблемного питання смерті Ольжича. Треба відразу ж відзначити, що поет не створював собі ілюзій про небезпеку, яка йому загрожувала. Ось два свідчення: «…він ( Ольжич.– П. I.) передчував свою смерть. Він говорив: «Пане генерал, мене надовго не стане» (М. Капустянський;[327] «Не дивлячись на те, що Ольжич так страшенно старався в моїй присутності бути життєрадісним, веселим та жартівливим, в останніх місяцях 1943 р. його очі мали помітні відблиски страху (підкреслення наше.– П. I.). (…) …деколи я мала враження, що він бистро оглядався навкруги, ніби чекав удару, а в очах – неспокій. Неспокій істоти, яку оточено з усіх боків. Одного разу він пробував жартувати: «Пробують мене зловити, якщо я дамся. З одного боку за мною шукає гестапо, а з другого – комуністи… Навіть «свої» мають мене на списку» (підкреслення наше.– П. I.). Він сміявся при цьому, але мені було не до сміху. Напевно, і йому не було весело» (Катерина Білецька)[328].

Слово «cвої» тлумачиться Леонідом Череватенком як «бандерівці». Однак сама манера оповіді Катериною Білецькою і те, що ми вже знаємо про дружні стосунки між ОУН-Б та Ольжичем, дають підстави вважати, що він остерігався не націоналістів-революціонерів, а провокатора, швидше всього з членів ОУН-М, який би міг завдати підступного удару в спину. Бандерівці не мали жодної причини, щоб бажати смерті Голови (а перед тим заступника Голови) ПУН, а от від «своїх» за контакти з ОУН-Р Ольжичу могло «влетіти». В розмовах ті, що не розуміли або навмисно не хотіли розуміти справжньої ситуації з «братовбивством», допікали Ольжичу: «Якщо вбивають наших, чому ж ми не сміємо?»[329]. Крім того не всім могло подобатись переважно орденське мислення Голови. Iнтриги, інтриги, інтриги… Чи ж і в наш час вони не псують, знесилюють, компрометують хоч би й найкращу організацію?..

Iснують три «офіційні» версії того, чому гестапо заарештувало О. Ольжича, коли той з'явився у Львові на «проваленій» явці – у квартирі Романа Маланчука: 1.) Німці впіймали зв'язкову, що їхала з Берліна і на допиті «розкололи» її, виявивши явку. 2.) У травні 1944 року гестапо перехопило книгу «Революція рве кайдани» (про історію антинімецької боротьби ОУН на сході України), редактором книги був О. Ольжич, звідси ще більший стимул впіймати його. 3.) Загроза другого фронту турбувала німців, а оскільки Ольжич мав контакти з американцями, англійцями, французами, то…[330].

Проте Леонід Череватенко слушно зауважив: «Всі три версії можна підкріпити фактами. Але жодна з них не пояснює…, [чому поет] подався на помешкання до Маланчуків – давно «засвічене»…»[331].

Далі Л. Череватенко приводить два пояснення: перше – Ольжич зробив помилку («I найкращий конспіратор може часом вкоїти дурницю»); друге – «Від нього вимагали відплатних дій (йдеться про те, щоб Ольжич віддав наказ вбивати членів ОУН-Б.– П. I.). Такого наказу він не міг віддати… Волів, зціпивші зуби, терпіти, але у терпіння теж є свої межі. (…) Прорахував усі ймовірні варіанти, обрав найменш шкідливий для загальної справи. I – подався на Личаківську, 32, де став дожидатись «гостей дорогих»[332]. Тобто, що Ольжич фактично внутрішньо зламався, здався, не змігши протистояти далі тиску на нього в середині ОУН-М. Але сильний, вихований на Донцові дух письменника не міг дозволити йому так просто відійти у такий важливий, критичний для ОУН і для всієї України момент. Тут справа в іншому.

Наша думка така: Ольжич не свідомо потрапив у руки фашистів – він став жертвою якогось провокатора з числа членів ОУН-М, бо саме він був найбільш небезпечним українцем (після Р. Шухевича) для Німеччини. Своєю орденсько-партійною політикою міг: по-перше, дуже зміцнити саму ОУН-М; по-друге, скоординувати дії своєї організації з діями ОУН-Р, що посилило б наступ на українсько-німецькому та українсько-більшовицькому видимому і невидимому фронтах. Думаємо, така версія має право на життя.

А взагалі нам видається, що цей, останній період життя Ольжича був перехідним в еволюції цієї яскравої особистості: кристалізація його як людини орденського типу, тобто абсолютного підпорядкування себе ідеї державного самоутвердження поневоленої української нації неминуче мала закінчитись його не тільки ідейним, але й організаційним злиттям зі своїми побратимами, незважаючи на «відламні» бар'єри. Високі ідеї об'єднують, маленькі «правди» – роз'єднують. Ольжич був людиною Iдеї, а тому він, сучасник і учасник героїчних і трагічних подій національно-визвольної боротьби 30–40 рр., не розмінявся на образи, ненависть і на «відламні» правди. Вони не змогли стати непереборною перешкодою ні на його шляху до здійснення цієї Iдеї, ні неперехідною прірвою між ним і іншими людьми, що жили цією ж Iдеєю, але належали до іншого середовища. I в цьому – останній його урок і заповіт нам, нащадкам і спадкоємцям справи, за яку загинув цей талановитий і жертовний Українець.

Отже, питання, винесене у заголовок цього розділу («мельниківець чи бандерівець?») має чітку і недвозначну відповідь, яка випливає з логіки і фактів діяльності Ольжича: він був передусім націоналістом, а лише в другу чергу – мельниківцем.

Тільки на короткий час «відламна» ментальність проявилась у його діях, що викликало глибоку кризу і в його поетичній творчості. Але дуже швидко націоналіст узяв верх над партійцем у його свідомості і поведінці, і саме це допомогло йому побачити націоналізм у позиції та революційній практиці людей «чужого» відламу, відчути в бандерівцях не ворогів, а побратимів у спільній боротьбі за УССД.

Як переконують писання нинішніх ідеологів антибандерівщини в мельниківському середовищі, саме брак націоналізму, ідейно-світоглядна ущербність їх політичної свідомості прирікає їх на ницу злобність і безпідставні інсинуації на адресу ОУН-Б. Самі не будучи націоналістами, вони не здатні ні побачити, ні оцінити націоналізму в інших.

У цьому – величезна різниця між мельниківцем Ольжичем і мельниківцями-антибандерівцями. Те, що в його біографії було тимчасовим засліпленням, вони зробили своєю ідейною платформою. Оцінювати ж інших за найвищими критеріями – відданістю українській національній ідеї та жертовністю в національно-визвольній боротьбі – їм не дано. Для цього треба бути націоналістом. Як був ним Ольжич.

VI. ВIТАЙ, УКРАЇНО!

Ми свідомі того, ця наша визвольна боротьба входить в свій найважчий період. На великому священному шляху визвольної боротьби поневоленого народу бувають дні тріумфу і занепаду і не нам узалежнювати наші дії від майбутньої розв'язки. Ми, як діюче народне покоління, сповняємо свій почесний обов'язок, незалежно від того чи нам дадуть за це терновий чи лавровий вінок. Ми віримо в силу і воскресіння України і знаємо, що своїми діями наближаємо день національного і соціяльного визволення. Коли б ми і впали, то на нашій крові і ділах зродяться чергові борці, що почате діло попровадять далі, так як і ми продовжуємо труд і працю наших батьків. А в тім, ми знаємо і віримо, що день нашої перемоги вже недалекий…

Україна, травень 1945 р.

Поиск по сайту: