Вступ до «Ріні». Цикли поезій

(1931–1935 рр.)

За добою – доба. За ерою – ера.

Кремінь, Бронза, Залізо…

Євген МАЛАНЮК

Заздалегідь хочемо відзначити, що ми приступаємо до розгляду найважливішого періоду творчого життя Ольжича-поета. Цей період – 1929–1935 рр.– є одночасно і періодом остаточного становлення поета і піком його творчості. Більше сотні творів написано саме протягом цього часу. Від дворядкової мініатюри «На Юрія Косача» (1933) –

Молодець, –

Кінець! –

до кількасторінкових ліро-епічних поем «Грудень 1932» і «Незнаному Воякові», які були згодом вміщені у збірку 1940-го року.

Саме в цей період Ольжич відомий як визначний археолог-науковець, талановитий перспективний поет і свідомий активний підпільник-революціонер. Це вже згодом робота в націоналістичному русі почала забирати всі сили, натхнення і час. Велика справа потребувала великої віддачі. Закономірно, що археолог і поет відійшли на другий план. На першому – боротьба.

А поки що – Ольжич дуже захопився новою поезією. Романтик в житті залишився ним і на папері, у своїх творах, у відбитках власного я – ліричних героях.

У 1909 році відомий літературний критик Сергій Єфремов писав: «Рідко кому з письменників щастить так одразу звернути на себе увагу і здобути собі загальне признання, як це було з д.Олесем; рідко хто починає так блискуче, як він»[113]. Точно те саме можна сказати і про його сина – О. Ольжича, перша збірка якого («Рінь») вийшла через 27 років після батькової, коли і самому автору було 27.

Ключем до розуміння цієї збірки мусить стати розкодування образу-символу, який міститься в назві збірки. Розуміючи це, багато дослідників пояснювали, розтлумачували якщо не саме слово, то взагалі загальний зміст збірки. Хоча ще раз відмітимо, що розкриття змісту слова безпосередньо веде до зрозуміння змісту самої збірки.

Отож голоси дослідників.

Дорогу молодим. Тому першим «до слова запрошується» Олег Баган зі своїм дуже гарним, образним вступом: «Грізно, одна за одною, накочуються хвилі Часу. Погідна радість рідної землі, здається, назавжди відійшла у забуття. Грім. Зблиски вогню і страждань раз у раз будять країну. Вороже море у шаленому вихорі бурі люто кидається на наші береги. Їм протистоїть, прагне затримати, тільки дрібна і вперта суха і сіра рінь. Море скаженіє…»[114]. Відмітимо, що це у автора «увертюра», передмова взагалі до всієї творчості Олега Ольжича.

Слово старшим (Микола Неврлий): «Перша Ольжичева збірка «Рінь» (1935) є, так би мовити, аполітична. Загалом в ній переважають мотиви праісторії людства, античної Греції і Риму, схоплені не тільки ерудицією, але й інтуїцією вченого-археолога й історика. В них для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їхня духовість, як ріст і розвиток людини, її звичаїв, нахилів, ментальності й моралі»[115]. Кожен має право на власну думку, але проблематичність першого речення (його висновку про «аполітичність» «Ріні») одразу ж помітили інші.

Ось як пише Богдан Червак: «Рінь» Ольжича тільки на перший погляд аполітична збірка. Iсторіософські алюзії, заглиблення у сиву давнину – не самоціль і не наслідування неокласиків. Поет шукає філософське обгрунтування нового націоналістичного світогляду, який неминуче мав прийти на зміну чужинським теоріям матеріалізму та детермінізму. Щоб бачити майбутнє, треба дивитись у минуле. Така закономірність історичного поступу. У минулому поет намагається відшукати вічні та незмінні основи буття, на які в першу чергу мала б опертися людина – творець історії…»[116].

Продовжує «наступ» на пана Неврлого і Василь Яременко: «Героїчний пафос, ствердження героїчного світогляду ще начебто ніколи не трактувались як аполітизм». I додає, що «не зміну, а неминучість зміни епохи імперій, їхню історичну приреченість і кінечну загибель пророкує О. Ольжич, своїм словом і чином наближує той кінець»[117].

Ну й, нарешті, думка знаного і авторитетного критика діаспори – професора Юрія Бойка: «В майже мікроскопічний світ ріні вривається широкий світ вітру. А поруч: зіставлення вітру й каменю сповнене змісту, бо стихія і кам'яна непорушність – твердість і вірність – це зміст життя»[118]. Згодом читаємо таке: «…весь збірничок в цілому плекає світогляд мужньої людини, що сприймає суворість життя, як закономірність. Романтика революції, напружене чекання її розгортається в екстазі»[119].

Різні підходи, які, переплітаючись, створюють досить конкретне уявлення. I «протистояння» ріні, і «ріст і розвиток людини» на тлі «давніх епох і культур», і «відшукування вічних та незмінних основ буття», і «героїчний пафос», і «напружене чекання романтики революції»,– все це вияви світогляду письменника-науковця-націоналіста, триєдиного, а тому тричі сильного своєю експресією.

Варто б і собі сказати кілька слів про «рінь» і «Рінь». Щоб розкрити своє бачення суті змісту слова і збірки, треба перш за все надати слово самому поету[120]:

Де шлях у жовті врізується стіни[121]

I урвище над закрутом стримить,

Наш погляд неуважливий на мить

Затримує жорсткий прошарок ріні.

Вона суха і сіра. Але вії

Примкнеш перед камінням у піску –

I раптом чуєш силу вод рвучку

Та різкість вітру, що над ними віяв.

А тепер по-суті. Саме слово «рінь» – це «те саме, що й галька»[122], дрібне каміння. I якщо врахувати, що Ольжич був археологом, то не важко здогадатися, чому він назвав свою збірку «Рінь». Подібно як уважна людина, помітивши на стіні урвища прошарок з обточених водою камінців, задумається, поглянувши на них, про

…силу вод рвучку

Та різкість вітру, що над ними віяв, –

так і поет-мислитель, історик-археолог, оцінюючи, вивчаючи пам'ятки старовини, задумується над тим, як час невблаганно «обточував» покоління за поколінням людей, і про той «різкий вітер» героїзму, який тисячоліттями віяв над лісами, степами, морями, живучи у душах воїнів.

Майже кожен вірш цього періоду просякнутий романтичним героїзмом з більшим чи меншим ступенем забарвленості трагізмом чи оптимізмом (хоча всі вони поєднані однією філософською базою письменника – трагічним оптимізмом). Одразу ж треба відзначити, що і в самому авторі, як і у його героїв, живе той дух героїзму, дух одвічної стихії, який зародився у прадавні часи, на зорі людства, й існує, більше чи менше вихлюпуючись, у кожному поколінні людей, незалежно від раси, походження і місця проживання.

Ольжич шукав собі близьких за духом серед людей далеких і не дуже далеких часів; він розумів, що той героїзм, героїзм нового часу, який творило покоління трагічних оптимістів 20-х і 30-х, має своє коріння, а значить і прояви, на протязі цілих історичних пластів. Письменник ототожнював, ідентифікував свій героїчний дух з духом минувщини. Автори «Мови і нації» пишуть, що «ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах. Ми відчуваємо свою спільність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас, і з тими, що живуть далеко від нас, в інших краях»[123]. Так само і в нашому випадку поет-націоналіст відчував свою єдність з усіма проявами героїчного в усіх народів різних земель. Згадаймо хоча б його «Археологію», коли ліричний герой «читає» предвічні аннали[124] археологічних пам'яток, чує враз голос минулого (воїна) і раптом сам усвідомлює, що:

Так виразно ввижається мені

Палючими безсонними ночами:

Я жив колись у простім курені

Над озером з ясними берегами.

(«Археологія»)

Або бачить своє в такому:

Наш табір між чагарниками,

I синя – лінія лісів.

Щитів і шкур гарячі плями,

Сліпучість сонця і списів.

(«Наш табір між чагарниками…»)

Або зараховує себе до тих, у кого:

…криві ножі, блискучі списи,

Бойові по тілі білі знаки.

(«Нічний напад»)

Романтична замилуваність у силі, мужності, відвазі…

Проте порушенням структури розгляду розвитку Ольжича як поета було б розпочинати огляд «Ріні» без попереднього огляду циклів поезій.

В переважній більшості твори цього періоду об'єднані одною величною темою – темою героїзму. Цю загальну тему можна розбити на багато підтем, частина з яких конкретизується і розпочинається вже у циклах.

Нам відомо чотири їх: «Кремінь», «Камінь», «Бронза», «Залізо» (всі написані в 1931 р.)[125] – і ми б ще долучили до них «Лукрецію» (1935), хоча упорядники не виділяють її як окремий цикл (велика схожість з поемою), але нам здається, що вона розпочинає своєрідний «римський» цикл, твори на римську тематику.

Вперше цикли з'явились у «Літературно-науковому віснику». Дозволимо собі ознайомити читачів із уривком листа О. Ольжича до редактора «ЛНВ» – Д. Донцова (21 серпня 1931 р.): «Вельмишановний Пане Редакторе! Чи хотіли б Ви взяти до Л. Н. В. ряд моїх поезій, що творять певну цілісність, повставши під впливом моїх археологічних студій? Це чотири цикли: «Кремінь» (4 вірші, 12 строф), «Камінь» (7 віршів, 20 строф), «Бронза» (4 вірші, 13 строф), «Залізо» (15 віршів, 47 строф). Поезії ці треба було б видрукувати за собою, кожен цикль в окремому числі журналу, «Залізо» можна було б розбити на два числа»[126]. I Д. Донцов друкує ці цикли (за винятком одного вірша – «Купець»). Чим же вирізнявся цей дебют Ольжича у такому поважному журналі? Яка цінність цих циклів?

«Може найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнавати себе»[127] (Маланюк Є.). Спробуємо і ми, хоч в якійсь мірі це зробити.

Iсторична доля України склалася так, що вона з давніх давен стояла й стоїть на перехресті різноманітних шляхів. Народи Європи й Азії, Півночі і Півдня, землероби і кочівники – усі залишили свій слід на нашій землі. Ось як про це пише відомий зарубіжний український історик Микола Аркас, син Миколи Аркаса, автора «Iсторії України-Руси»: «…безперервний процес повільної і многогранної еволюції розвитку людини на шляху історії в наших краях можна простежити з найдавніших часів палеоліту й аж до сьогоднішнього дня.

В тисячоліттях і століттях спадщина береглася й передавалася з рук до рук тими племенами й народами, які жили й трудилися на нашій землі, один за одним сходячи з історичної сцени в безвістя. Ця безперервність і послідовність еволюційного процесу торкається й фізичної структури людини, й визрівання її інтелекту, матеріальної культури її і культури духової, побуту й життєвої місії тих народів і племен, які зправіку з'являлися на наших теренах, там жили і, виконавши призначене їм долею завдання, зникали, передавши плоди своїх трудів нащадкам. Нащадки ці продовжували послідовно працю предків, удосконалювали й розгалужували надбання їх розуму, їх життєвого досвіду та праці. Внаслідок цього людність нашої Батьківщини все вище й вище піднімалася по щаблях культурного й побутового розвитку.

Від часів палеолітян і неолітян… до нас простягся неперервний шлях, нерозривна ланка буття: ми живемо в них, вони живуть в нас…»[128]. Щось подібне говорить і Юрій Липа, теоретик української раси (під цим поняттям треба розуміти українську націю): «Чим більший розгін якоїсь раси, тим більше чужих елементів вбирає вона в себе. Гобіно каже, що це діється головним чином під час воєн, Ваше де Ляпуж надає більшу вагу просочуванню, але обидва расистські історики-біологи відкидають поняття чистоти раси. Тому можна сказати, що складові, добре згармонізовані первні й домішки світогляду української збірноти – це є багатство України»[129].

Отож не таким далеким був від української тематики О. Ольжич, коли зосереджував свою письменницьку увагу на образах воїнів з прадавніх часів. Тих воїнів (наших відносних далеких предків), яких ми вперше бачимо у вище зазначених циклах поезій, які є наче прологом до збірки «Рінь». Все важливішим стає питання: а що ж являють собою ці цикли?

Легше буде нам відповісти, якщо разом з ліричним героєм пройдемо еволюцію в часі, з вірша у вірш, наче слід у слід, вирушимо за ним по незвіданих просторах Минулого.

Спочатку – пізня кам'яна доба – цикл «Кремінь»[130]. Дика первісна людина і дика первісна незаймана природа. Усе помічають позначені розумом очі (неуважний – гине) дикуна:

Чорно-синяву рінь гризучи,

Нарікає і стогне ріка.

………………………………………

Бистриною підскочив лосось,

Каменюку ведмідь покотив.

(«Чорно-синяву рінь гризучи…»)

Важким є життя тодішньої людини,– «щороку понуріші дні»,– але нехай воно не сподівається витиснути хоч трохи скарги з суворого духу, якому достатньо радості і в тому, що

… в печері, при вірнім огні,

Дві міцні і гарячі руки.

(«Чорно-синяву рінь гризучи…»)

Руки друга чи жінки, байдуже, головне, що вони «міцні і гарячі».

А глянемо трохи вбік і побачимо там уже не первісну сім'ю, а більшу групу людей, яких палить бажання дії; викликають тугу розмови ворожбита, бо є мета, яку осягнеться, коли «відкриються чорні глибини»:

Дігнати б нам тільки оленів,

Що втікають в лісисті долини!

(«Зайнялось неземними огнями…»)

I в такий час неповної сформованості людської особистості можливі тривалі і чисті почуття. Герой іде назирці за коханою, напевне з чужого племені, розкладаючи «вогонь свій по другому боці долини». Його мучить те, що вона не з ним; він тулиться видом до вільх – «тихих свідків обіймів» чужих; бродить над попелом чужого вогнища. Вічний блукалець з сумом констатує, що –

Мабуть, і там, у понурих країнах мовчання,

Йтиму за вами лісами, повитими в мряку,

Вранці – шукатиму слід ваш у росяних травах.

(«Мабуть, судилось мені…»)

Ну і яка епоха обходиться без війни – цього одвічного найпередовішого двигуна поступу, цього найякіснішого змінювача лиця земної цивілізації, цієї найпрекраснішої і найстрашнішої речі, речі – якою гартується дух, воля, тіло. Слова автора, наче слова самого старійшини племені полінезійців, колись співучого й кривавого південного острівного народу:

Сизим ранком збігайте, стрункі юнаки,

До човнів, на лагунах завмерлих!

(«Полінезійці»)

Через якийсь час – зустріч з ворогом – бородатими людьми, які чужинців зустрічають не втечею чи покорою, а «ревом військових пісень». Підсумок і пояснення:

Солов'ями заб'ються тятиви тонкі

На бенкеті відваги і сили,

Щоб дівчата в квітках тут водили танки

I від пестощів ночі п'яніли.

(«Полінезійці»)

Дівчата того народу, який виграє війну, дівчата переможців. Жорстоко-справедливий одвічний закон війни, закон життя…

Продовження теми життя первісної людини знаходимо і в наступному циклі – «Камінь». Це вже часи ранньої кам'яної доби, неоліт. Один вірш з цього циклу – «Вечір. Я дивлюсь на сині скелі» – потрапив і до «Ріні».

Людство поступово спинається на ноги. Розростається, розвивається у всіх напрямках. Передусім збільшення кількості племен приводить до початку міграційних процесів. Спочатку мігрують малі групи на невеликі відстані, згодом процес глобальнішає – цілі народи рушають на нові місця. Звичайно все це супроводжується активними діями: нападами, швидкими походами, брязкотом зброї і… «небуденним» коханням.

Калейдоскоп картин, змінюючись, заманює, затягує, і ось ви вже в самій гущі подій. Невтомні полінезійці – «діти сонця» і діти океану – знову штурмують північні регіони, де

…вітер-блакить,

Синій ліс, золота мілина.

Наче з лука стріла, побіжить

Бородатий дикун від човна.

(«Напинайте рогожі вітрил…»)

Перемога за ними, і тому –

Рятується Півночі Син

У країні великих озер.

(«Напинайте рогожі вітрил…»)

Проте на просторах Півночі і без синів Півдня нуртує життя:

Риплять і квилять двоколесі мажі,

Худоба чорну куряву здіймає, –

це рухається в «плодючу землю» «сім'я вибраного люду», який готовий «відігнати дикунів» і руки якого

…прагнуть знову

Допастися до предківського рала.

(«Риплять і квилять двоколесі мажі…»)

А ось один з тих, що покинув «невірну» землю, кидає виклик від свого імені і від імені «веселих друзів»:

Гей, чужі нездолані долини!

В'ється дим і плине в бік долини.

Так назавтра й ми туди поплинем.

Як ріка нестримана, поплинем.

(«Вечір. Я дивлюсь на сині скелі»)

Ні тіні страху чи сумніву в своїй перемозі. Саме від них згодом народяться діти, яких не розуміють матері, діти, які, –

…уже тепер

Тікають в гори, наче вовченята.

I в них під чолом – синява озер,

Неспокій хвиль і далеч необнята.

(«Приходили. Стрічали шану й страх…»)

I кохання у них суворе, не зрозуміле жіночій психіці, кохання воїнів-завойовників, підкорювачів невідомих земель, невтомних, яким «скрізь були краї ще більш південні» – символи абстрактного героїзму, гарного, але бездумного; та він і не потребує раціонального обгрунтування.

Раптом з'являються вони під час свята. Падають від гострих стріл «юнаки з дівочим станом, з бурштиновими очима», «сірий мур» ворожих воїнів може стримати лише такий самий мур захисників, а їх не було…

Мов листки, листки кленові,

Юнаки майдан заслали.

(«Злотний порох над майданом…»)

I дівчата пішли за переможцями,

Бо в очах вони ховали

Нерозгадані ще сили.

(«Злотний порох над майданом…»)

Слабкий – гине, сильний – перемагає. Стань сильним – і ти переможеш теж. Прислухаймося до думок Андре Сюареса: «Пошана до життя перестає діяти там, де нікчеми хочуть зневажати життя інших. Для цих нікчем я теж пропоную витереблення. (…) Хто ви є, що можете зносити те все? Вбивайте, як вас убивають… Витереблюйте нікчемну наволоч, яка трактує вас як псів. Покажіть, що нікчемну пиху насильства теж може досягнути ваша помста, коли й ви відважитесь на насильство. Хто жив із погорди до інших, із насильства і зневаг.., треба, щоб і він упав жертвою насильства, зневаги й погорди»[131].

А що могли дати виховані в боях і походах суворі воїни ніжним жіночим натурам? Дуже мало:

Ми не зазнали радості. Були

Їх пестощі рвучкі і небуденні.

Зривалися. Збиралися й ішли.

(«Приходили. Стрічали шану й страх…»)

Хоча і в такий час, дикий первісний, кам'яний мають місце благородні почуття… в душі також суворого воїна. Він любить дівчину, а вона – чужинця, якого довго чекала. Ось вони з суперником гуляють:

Ви зібрались. Ви йдете. I любо

Ти мені всміхнешся. Усміхатись

Буде гордо й він, йдучи з тобою.

(«Знаю добре: прийде день весняний…»)

Яка ж реакція? Замість очікуваного лету кам'яної стріли у груди противника – вияву горя і лютого протесту – несподіване опанування своїх емоцій:

Я піду в ліси, в густі діброви.

Буду в горах променисті ранки

Зустрічати і весняні зливи.

(«Знаю добре: прийде день весняний…»)

Нетиповий вияв сумирності гордого духу і суму кам'яного серця. Суворе благородство первісних часів, вміння контролювати себе.

Найцікавіша поезія циклу – це, звичайно ж, вірш «Бог ясний поміж людьми ходить». Він дещо суперечливий, проблемний. Погано вписується в загальний настрій циклу, але зате цікавий з погляду розкриття глибинних мотивів вчинків людей кам'яної доби.

Виявляється вже з того часу бере початок активне протиборство Добра і Зла, Бога і Диявола. Ще тоді ходив Творець «поміж людьми», навчаючи їх землеробства («Розбудіте, полийте потом, I уродить земля, уродить»), спокійного і милого життя, коли будуть –

«…врочисті свята,

Смирні діти, тихі дівчата,

Любі приятелі-розрада».

Та не приспів ще час на таке ідилічне життя. Дияволові спокуси ваблять більше чоловіків, первісні інстинкти він контролює повністю:

«Вепр, забитий з лука тугого,

Коло ватри також смакує».

…………………………………………

«Дійсна втіха і справжні друзі –

В небезпеці і у нещасті!»

У принципі, тут ще не йдеться про боротьбу саме Добра і Зла як таких. Бог і Диявол в даному конкретному випадку виступають символами двох стилів життя: спокійного, розміреного, землеробського і активного, небезпечного, мисливського. Перше – бажане в рівноправному цивілізованому суспільстві, друге – необхідна умова виживання в праісторичні часи. Вибирати ж доводилось тоді:

I на землю одні упали.

I схопились другі на ноги.

Закурились по них дороги…

I сліди всі по них пропали.

I ті, і ті загинули. Але ми ж живемо, ми – їхні нащадки! Значить, не так легко чорним силам знищити Божий задум. Боротьба освячена Богом – свята, Дияволом – мертва! Чи не тому в триєдиному символі українського націоналізму – Бог! Україна! Свобода! – таке важливе місце посідає Бог, християнська релігія. I ще одне. Можливо, що Зло було тоді Добром, а Добро – Злом…

«Бронза» – бронзовий вік. (У «Ріні» з цього циклу є вірш «Купець», який Ольжич вважав одним із найкращих.)

Минула кам'яна ера – прийшла ера металів. Але не зникли безумно-відважні, змінилася тільки їх зброя – більш досконала, довготривала, більш смертоносна. I знову в безкінечних походах незчисленні ватаги воїнів. Їм – «долини падають і туляться до ніг»; відчувши «пружний крок» завойовників, земля їх «стрічає стогоном покори». Вогкий шалений вітер – сам такий же бродяга, як і вони,– «співає на мечеві» одного з бійців. Оптимізмом дихають груди:

Чи ж не підіб'єм, не зірвемо ми

I обрій цей, і хмари ці рожеві?!

(«Долини падають і туляться до ніг…»)

Напевно що мета їх неприваблива для сучасної людини: розбій, грабіж, вбивства, але сам дух, який витворюється в їх душах під час походу – дух мужності і відваги – надзвичайно привабливий, більше того – він корисний для обгнилих «провансальських» душ, він відсікає від них все мертве, нежиттєве, потворне. Бо немає там справжнього життя, де постійні сум, плач, зневіра. Жити треба широко, пити буття всім єством, любити цей дар Божий, а не паплюжити його. Iнакше – краще повіситись…

Та не вічно ж жити. Небезпечне життя тим і небезпечне, що у будь-яку хвилину – чекай смерті. Тема «смерті» воїна взагалі дуже цікава і займає належне місце у творчості Ольжича. Розпочинається ж вона тут – у циклі «Бронза». Саме в тому і виявляється несподівана краса оптимізму воїнів, що він (оптимізм) виростає не в тепличних умовах мирного існування, а знову ж таки «на грані»: між активним життям і гарячою смертю. Відвага не терпить песимізму.

Легко і ясно лежати з пробитими грудьми

В травах поплутаних, в росах на вогкій землі.

(«Легко і ясно лежати…»)

Це спить «непробудним» сном один із тих «упертих, бундючих і злих», яким «не радів світ», яким «риси суворі на видах врізьбили бої». Чимало й від його руки загинуло, а от тепер і він – мертвий. Хтозна, чи то був переможний бій, чи навпаки – поразка, його сон – «всевидюче-спокійний». Але ні крихти суму й жалю, стогону й болю, нарікання на «злу долю». Він отримав те, на що був готовий, те, що сам ніс іншим, те, що рано чи пізно мусило статись. Тому:

Легко і ясно лежати в поплутаних травах…

(«Легко і ясно лежати…»)

Iнший забитий – купець. Хоча тоді важко було б чітко відрізнити купця від воїна і воїна від купця. Один дуже часто продавав те, що захопив у походах, а другий – не гребував при нагоді силою взяти те, що йому подобалось, заплативши одним – ударом меча. Та тепер йому не до того, бо

…блиснули на сонці ножі,

I метнулись червоні обличчя,

I упав на пісок, і лежить,

I, байдужий, помстити не кличе.

(«Купець»)

Захоплений корабель з нападниками поволі віддаляється по синій ріці, стихають «кришталеві удари» весел. А тіло, «підпливаючи рожевою кров'ю», лежить на піску. Останні прокльони? Біль від того, що по ньому «затихнуть чутки»? Нічого подібного: той, хто вмів жити,– вміє й умирати! –

Двадцять літ – незабутні літа! –

Жив він сам небезпечною грою.

(«Купець»)

Автор не лякає смертю і сам не лякається її, вона – наче стимул для життя. Трагічний оптимізм не має місця в своїй чоловічій філософії для плачу, жалю, гіркого розчарування. Усе це – вияви слабкості, а воїн мусить бути сильним. Тому: мужнє життя – мужня смерть.

Особливо хотілося б відмітити тему «ворога» у цьому циклі. Вона розпочалася ще в попередніх, але яскраво представлена саме в цьому. «Бородаті люди», первісний воїн, «дикуни», «чужинець», «сірий мур» ворогів, прибульці з «синявою озер» під чолом – все це епізодичні невимушені змалювання типу ворожих чужинців. «Бронза» ж містить тристрофовий вірш цілком присвячений ворогові. Та перше слово Ф. Ніцше: «Я люблю відважних – та не досить бути рубакою, слід ще знати, на кого вихоплювати меч! (…) Вам слід мати тільки таких ворогів, котрих ви б ненавиділи, а не тих, що варті лише зневаги,– ви повинні пишатися своїм ворогом…»[132]. Так, це не плебейське: кого хочу – того вдарю, це – аристократизм. Таке аристократичне розуміння ненависті знаходимо і в Ольжича. Його ворог – добре (за тодішніми уявленнями) озброєний (в «шкуратяний затягнений панцир»), «дужий тілом» («м'язи рук – наче кулі старої слонової кості»). Крім того:

Не рідкою, ледачою, кров'ю налиті ці жили,

Гідні мужа думки пролітають за поглядом орлім,

Не один-бо учинок зухвальства й п'янкої відваги

Залишив він уже на шляху за своїми плечима.

(«Пісня про ворога»)

Але й сам ліричний герой – суперник ворога – мусить бути не менш сильним, відважним, спритним. Тільки такому сміливому духом, перш ніж кинутися в бій, дано промовити захопленими устами:

Слава ворогові, що твоєї ненависти вартий,

Втіха – стріти його на вузькій для одного стежині.

(«Пісня про ворога»)

Така втіха – привілегія сильних, сильних духом. Таких сильних потребувала Україна.

На зміну «Бронзі» приходить наступний вік – вік заліза.

Цикл «Залізо» чи не найкраще показує прямий зв'язок циклів із збіркою. Бо п'ять віршів цього циклу увійшло до «Ріні».

А в яких же умовах поживає тут наш ліричний герой? Поруч з мирним життям, де «земля благодатна і чорна», де «стрічають вечірню отару», раптом чується різкий невблаганний звук – кузня працює, бо –

Лише ковалі невсипучі,

Куючи від сходу до сходу

Металь небувалий, сліпучий,

Ворожать майбутні походи.

(«Душа обважніла, як жорна…»)

Так, хто хоче миру – нехай готується до війни. Війни первісної, жорстокої, війни всіх проти всіх. А молодим юнакам набридло життя вдома:

Надокучили вівці й кози,

Остогидли сир і сметана.

(«Надокучили вівці й кози…»)

«Чужоземні купці» набирають охочих служити «королю Крети»[133]. Молоді бажання молодих: «пить корінені вина», «тримати в палаці варту», а ще там «на острові в морі» –

…жриці Кіпріди

Так солодкі пестощі знають,

Що вмирають мужі від щастя!

(«Надокучили вівці й кози…»)

Крім того, можна помітити, що загальні постаті воїнів стають більш означеними. Уже це не просто відважна людина, а грек, кельт, вікінг та ін. Різні вони за походженням, і місця проживання в них різні, але поєднані вони одним – духом героїзму, романтичної невдоволеності, філософією трагічного оптимізму. А ще, як відомо, всі ці народи залишили свій слід на Україні: в археологічному і генетичному планах.

Саме тому Ольбієць (чи Ольвієць)[134] з одноіменного вірша, як і степовик (з цього ж твору) – це, можливо, безпосередні предки нашої нації. «Наша бо земля протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу,– пише Євген Маланюк.– В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наша земля, отже, знаходилася в крузі великої, в своїм універсалізмі, неперевершеної властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ і з якого частини, варіанту, витворилася геть пізніше західна культура, вся західна культура, вся західна цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою. (…)

Факт приналежності землі нашої Батьківщини до цього кругу, факт довговікового перебування наших пращурів в нім (від VIII-го ст. до Хр.) дав, мусив дати, величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть у нас у нашій підсвідомості, у нашому організмі, крові і жилах…

(…) Починаючи від VII в. до Хр. античні греки закладають на нашім чорноморськім побережжі, переважно при дельтах річок – Дністра.., Богу[135].., Дніпра.., Дону..,– ряд торгівельних пунктів-факторій, що розростаються в міста, деякі в досить великі. Це Тіра при гирлі Дністра (тепер Акерман), це славнозвісна іонійська Ольбія при гирлі Богу (коло Миколаєва). (…)

Про ці колонії-міста і про їх доокільні місцевості маємо свідоцтва античних грецьких вчених-географів, істориків, поетів. Особливо живі і зворушливі є описи Ольбії, що квітла багатством і культурою, що пишалася знанням Гомера і Платона, що жила духом античної філософії (свідоцтво письменника Діона Хризострома)»[136].

Юрій Липа, пишучи про еллінів як про другий за значенням первень (тобто субстрат, з якого утворилась наша нація; перший – трипільці), характеризує їх так: «Трипільські землі теж прийняли еллінів. Ці пірати, колоністи, вільні і невільні гості з Атен, ці Язони.., шукачі золотого руна, і хитроумні Одисеї[137], купці й військові, спекулянти й розбійники, жерці, мистці й ремісники, напливали й залишалися на Подніпров'ї, Подністров'ї, Подонні і Кубані. В кожнім разі, ці люди, що йшли в найтяжчі колонізаційні терени, в таємничу Гиперборею-Скитію, були найвідважніші й найенергійніші з еллінів.

(…) …Можемо назвати їх творцями міст на Україні. (…)

(…) Елліни мали духовне споріднення з трипільцями»[138].

В самому вірші ми теж бачимо людину «багату і культурну», але в ньому тече кров «Ясонів і Одісеїв», тому:

…ліру кидаю на барсову шкуру.

Серце ледаче давно – як фіял без вина.

(«Ольбієць»)

Млосна туга, наче полуднева спека, лягла на тіло і «серце ледаче», в'язка бездіяльність не дає дихати… Але над ложем – «меч в піхві, золотом битий», у якого «лезо – свічадо». З цим мечем пов'язаний і вихід з душевної втоми: грека чекає «завтрашній похід, зелені простори і скити». Там, в українських причорноморських степах, легко загинути, але й тут смерть – не лякає:

Завтра ступатимеш полем. А стріли, як злива.

Десь кочовик невідомий мою наклада.

В день такий смерть – як цілюща холодна вода.

В день золотий і тяжкий, як аттійська олива.

(«Ольбієць»)

Є. Маланюк пише: «Цікаво, що назва «Ольбія» в перекладі значить «щаслива», «благословенна»…»[139]. Але «щасливець» – ольвієць – може бути по-справжньому щасливий лише у поході, лише змагаючись з ворожими силами.

Проте не лише з Півдня ішли в походи. З Півночі експансія молодих народів була не менш сильна. На кам'яних скелях Скандинавії не дуже-то багато збереш урожаю, а жити якось треба. Тоді – нетерпляче, мов справжні застояні коні – чекають вікінгів довгі човни-дакари, чиї груди розсікали не лише Балтійське та Середземне моря, а й океани: Атлантичний, Тихий. Жорстка галька узбереж Гренландії та Америки ще задовго до Колумба зойкала шурхітливо під ногами норманів (вони ж – вікінги, варяги та ін.).

Припливали скандинави і на нашу землю, «шлях із Варяг у Греки» знайомий ще з літопису. Хоча «норманів-варягів не було на Україні в такій великій кількості, як кельтів або навіть і римлян,– згадуючи про норманську домішку відзначає Ю. Липа.– Коли прибували з Півночі нормани…– це було або наймане військо, або короткотривалий напад банд»[140]. По суті десь так воно і було, але оспівувати рух «бандитів» не пристало націоналісту, тому Ольжич зосереджується знову ж таки на розкритті внутрішнього світу героя, його душевних переживань (див. вірш «Вікінг»). Він бачив в них не лише морських бродяг і засновників державності у деяких народів (н.: Англії, Нормандії), а передусім відважних воїнів, які чудово вписувались у «відважну романтику» (Д. Донцов) відважних років.

Молодий вікінг збирається в похід. Він живе один, тому, ідучи, «привалює двері дубові». Човни чекають на ріці. Завтра будуть «вітер, і хвилі, і обрій»; і небагатьом дано зрозуміти, чому –

…солодко бути слухняним до краю

Долі владній, рвучкій і недобрій!

(«Вікінг»)

Та не пощастило чомусь норманам. Можливо, жорстокий верховний бог Одін розсердився і послав шалену бурю, можливо, вороги трапилися могутні:

Сім човнів розбито без розваги!

Сотні тут не вернуться назад!

(«Вікінг»)

А варяги «ждуть синів» і «гримлять, як дикий водоспад»! Культ сили сильного й відважного воїна-мужчини зрозумілий коханій молодого варяга, синьоокій дівчині. Честь вимагає загинути в бою, але й це не вихід:

Во ім'я непомщених в чужині

Заточуся під мечами я.

I блиснуть презирством сині-сині

Очі тої, що була моя.

(«Вікінг»)

Презирством, бо не зміг поконати ворогів і повернутися. Культ обов'язкової перемоги. Ні крихти жалю. Ця земля повинна народжувати переможців, підкорювачів, інакше сама перетвориться на чиюсь колонію, застогне під чужим ярмом поневолення.

У «Рінь» з цього циклу Ольжич відібрав найцінніші, з його погляду, твори. Твори-перли – подарунок від археології. Саме через неї поет зумів прочитати аннали історії, які розповіли про тих, що жили так давно:

«Ми жали хліб». «Ми вигадали млин».

«Ми знали мідь». «Ми завжди воювали».

(«Археологія»)

У збірці розповідь про давні народи доби заліза продовжується знову. Зокрема, ідеться про галлів (кельтів) і готів. Готи, за Ю. Липою, це третій первень українців, а кельтська домішка – «найважливіша домішка української раси, і значення її є безпосереднє по первнях раси»[141].

Галли – одне з кельтських племен, іноді вони підміняли собою назву всього народу (н.: у випадку з Галлією). Усі описувані поетом народи – молоді, їхня кипуча енергія – наслідок тієї молодості, остаточної несформованості. Але для нас важливо, що тема «кельтів» безпосередньо пов'язана з нашою землею. Нераз дивуєшся: свідомо чи випадково обирав Ольжич саме таких воїнів героями своїх творів, бо переважають в них ті, які безпосередньо мали вплив на формування українців (хоча такий вплив був, звичайно, взаємним); напевно недаремно.

«Войовничі й неспокійні кельти дали багато взагалі європейцям від Британії й Провансу… аж до княжого Галича..,– читаємо у Юрія Липи.– Уже в еллінів знаходимо сплутання географічної назви для мешканців Чорномор'я – скити[142] і кельто-скити. (…) Знаємо теж і про лист папи Iоанна XXII (1320 р.), де навіть про Київську Русь говориться як про кельтів-галлів.

В поняттях Риму V віку є безперечний зв'язок із назвою «кельт» і «русин». Король русинів (русини, русичі, росіяни – давня самоназва українців – П. I.) Одоакр… в 476–490 рр. кермував цілою Римською імперією і… був властиво королем кельтів… В кожному разі домішка кельтської крови, особливо до південно-західної области України, і, можливо, північного побережжя Чорного моря, є значна»[143].

Свою відвагу гартували галли, коли на Землі панували «невмолимі скам'янілі дні» суворої епохи. Невідоме спочатку «чигає там, у сірій далині», а потім, подолане,– «лягає горами за нами». I як завжди в автора у таких випадках трагічно-оптимістичною суттю дихають слова:

Ми подолаєм знов. Ще не одні

Нам скоряться. Над все є вірна криця.

Та нам також судилося розбиться

Колись і десь об гори кам'яні.

(«Галли»)

Рефренами, наче багатоголосою луною, віддають у кожному творі такого штибу теми героїзму, смерті і життя… Усвідомлення того, що «нам також судилося розбиться» не применшує активності і відваги галлів, вони з інакшої породи, ніж наші «тихі та тверезі, богобоязливі» (Т. Шевченко). Їхні душі – це порив, втілення дії, твердої суворої міці.

Тим самим духом напоєні, хмільні від того самого вина і представники численного германського племені – готи. Юрій Липа згадує про них так: «Готи, що в II столітті по Христі примандрували з Заходу на Придніпрянщину через Волинь, а пізніш розселилися по всіх українських землях, включаючи й Крим, вплинули ще більш, ніж елліни, на формування раси. Їх поява і їх володіння зробили дуже багато»[144].

А тепер послухаймо українського історика: «Міграція готів була часткою загальногерманського зрушення, яке прямувало з лісуватих та піскуватих областей центральної Європи на південь й південний схід, в простори України.

Нам невідомі причини цієї завірюхи на півночі середньої Європи, але декотрі дані дають нам право припускати, що дужий поштовх цьому заколотові серед германських племен дали слов'яни, почавши, з огляду на перенаселення, переходити західні межі свого первісного розселення.

Те, що готи рушили ніби проти течії інших міграцій,– справи не міняє: готи і воювали з протинаступом слов'ян, і приваблювали частину їх іти з собою «до сонця», на береги теплого моря.

Отже, етнічні розрухи на германській прабатьківщині погнали германські племена… на південь, на південний схід і на південний захід до Iталії. (…)

Мандрівка осілих племен… в порівнянні з рухом племен кочових, проходить повільно. (…)

Так мігрували й готи. По дорозі до них прилучалися чужоплемінні ватаги, серед яких слов'янський елемент зразу ж виявив надзвичайну життєстійкість. Вже в процесі міграції відбувалося кровозмішання й запозичення мовні. Чим більше приставало до мандрівників чужих гуртів, тим помітніше втрачалася у них етнічна чистота, засмічувалась мова.

У готів справа ускладнялася ще й тим, що, в поході своїм, вони одірвалися від германського гнізда й рухалися по теренах, де споконвіку жила більш-менш однорідна маса двох племен: литовського й слов'янського.

По дорозі готи і билися з ними, і мирилися, спільно працювали й одружувались. В результаті, коли готи переступили межі лісостепу,– вони до значної міри встигли вже утратити національне обличчя. (…)

Лівий фланг готської міграції, що складався з остготів.., через Волинь по берегах Прип'яті, дістався до Дніпра й десь там заснував, легендарний досі, осередок готської держави Данпарстадір чи Данпастад».

Але оскільки загадкою залишалась надзвичайна чисельність готів, то Микола Аркас робить вірогідне припущення: «…під іменем готів виступали тоді найрізнорідніші племена, які нічого спільного, крім тяги до півдня, з германцями-готами не мали. Слов'ян в їх масі не тільки що не бракувало, а вони, мабуть, були головним цього «германського руху»[145]. Тoму готи – «це був етнічний «вінігрет» з ярличком «готи»[146].

Та так говорить історик, а ось як бачив просування готів по українських просторах поет-історіософ:

Похмурий день зачаївся в тумані.

Над бродом ржуть, полохаючись, коні.

Мій меч бринить, та чую, що на грані

Мене не зрадять крицеві долоні.

(«Готи»)

Епізод міграції. Готи на відпочинку. Молодий германець – «суворий до останку» – чекає зустрічі з антами-слов'янами, які «ждуть за річкою в тумані». Перед тим – ніч кохання («процілував я оп'янілу бранку»). I тверда віра в те, що

Мене не зрадять крицеві долоні.

(«Готи»)

«Готи» – маленька картинка північного наступу, маленька мить руху історії… I знову «на грані» – на грані бою.

Пригоди завойовників (можливо, готів, а можливо й слов'ян, які після готського наступу наче прокинулись від сну, і отримали колосальний заряд войовничості) змальовано і в інших поезіях цього циклу.

…часто стихне нагло сміх

У гурті між чоловіками

I слово Південь з уст тонких

Зірветься і впаде, як камінь.

(«Поля – облоги і бур'ян»)

А ось якісь невідомі, що вийшли з древніх пущ, зруйнували місто, грецьке чи римське – хто зна.

Вчора лишились за нами у мряці ліси,

Вчора одкрилась рожева умита долина.

Хлипає тихо рука.– О, як пси,

Билась за місто блискуча дружина!

(«Вчора лишились за нами…»)

Попереду ще бої – «знов іде хмара»,– а «друзі жартують, вбираючи козячі шкури».

Звідки приходять ці солдати історії? А хоча б із Полісся. Там –

Тісно увечері. Душать прокурені стіни.

(«Полісся», I)[147].

Зараз зима, але незабаром «гуси напнуть у блакиті незлічені струни» і стане нестерпно для юнака усвідомлювати, що десь

…далеко-далеко проходять тривожні народи,

I стрічається бурею зброя у тисячах рук.

(«Полісся», II)

Саме з таких слов'ян формувались «готські» ватаги, саме таких потребувала завжди Земля:

Моє тіло струнке, мов посріблений гін осокору,

Рівно дихають груди, і кров тяжкоплинна, як мед, –

Доки кинуть і нас у степи, у мінливі простори

Спрага моря, брокатів[148] і збуджений порив вперед.

(«Полісся», II)

«Спрага моря», спрага відважних діл, спрага життя…

Їх чекають і денні бої, і нічні напади:

Перекинувся у небі місяць.

Духи вже третину його з'їли.

Та доволі ще спливає світла,

Щоб пройти крізь пущі занімілі.

(«Нічний напад»)

Вони прямують туди, де «чути дим веселих вогнищ» і де «лунають співи очманілі», щоб «нагло увірвалися співи» і «забився бубон з переляку». Отака нічна несподіванка. Проте може хтось «метнути неминучу стрілу», і тоді «заступить веселкою зір» нападникові. Переважно видіння після смерті окреслюють досить похмуро – сама темрява, але в поета на це є своя думка; його ліричний герой розповідає:

Замість неба, і міста, і гір

Небувалі пливуть акварелі.

Ти, що мечеш всі стріли, один[149],

Тільки ласка – стріла твоя злотна:

Замість жаху бездонних глибин –

Дать уздріти барвисті полотна.

(«Хтось метнув неминучу стрілу»)

Ще й у такий спосіб поет виявляє своє трагічно-оптимістичне бачення світу і всіх його явищ.

Отже, як бачимо, тема неминучої зміни епох тісно пов'язана з темою героїзму воїнів. Це не просто на зміну «каменю» приходить доба «заліза», це на зміну одному поколінню приходить інше. «Кремінь» – дикун з «влучною палицею» і «жовтим кременем» в руках. «Камінь» – войовничі первісні ватаги, мисливці і напасники. «Бронза» – становлення віку походів і безкінечних сутичок. «Залізо» – новий тип воїна, людини, яка постійно живе «на грані», впивається цим жорстоким життям.

Олег Баган прекрасно вловив суть цієї епохи: «Ці страшні, відважні воїни,– наче символ доби. Це вони рухають історію, не дають захиріти людству в зневірі перед напираючою небезпекою. Це вони творять той лет нестримного людського духу до самоутвердження. Саме з них, цих фанатиків спочатку «маленького ідола», зродилися ті правлячі касти воїнів і жерців, арійських кшатріїв і брахманів, що завжди двигають колесо віків і здобутків. Бо тільки з їхньої відваги, з їхньої безмежної віри у Вище могла постати та сила духу, та велика, вже інша, віра в Єдиного Бога, що все переборювала дикі і некультурні народи у натхнених і непереможних творців історій та цивілізацій»[150].

Але апогей, вершина, цілісність є характерними не для розглянутих нами бродяг-войовників, а для державників, будівників і захисників останньої рабовласницької імперії – Стародавнього Риму. «Римська» тема розпочинається в Ольжича циклом (або поемою) «Лукреція» і продовжується, органічно вплітаючись в контекст збірки, в «Ріні».

Образ Лукреції[151] – символ первісної римської чистоти і міці. Поряд з такою, як вона, мужчина прямує до все більшої досконалості:

Вір, до твоєї чистої краси

Мій чин життєвий буде відповідний.

Люкреціє! Яких міцних і гідних

Мені синів ти по роках даси!

(«Лукреція», 3)

Синів чоловікові і синів державі.

У словах туманних ми чуємо і невимовний біль, і жаль, жагу і пристрасть, мужність і бажання. Олег Баган так пояснює звернення автора до образу Лукреції (щоправда на прикладі іншого вірша): «…перед уявою поета зринає далека доба початку. В ту добу мирна і покірна країна дрімала у непорушності буття під чоботом чужих правителів: «жінки, що тчуть при огнищах собі, чоловіки в дощах на пасовиськах…» Образ благородної Лукреції підноситься над нею. Та ось «на твердь і міць Латинового дуба» пролилась кров її, «ясна і щедра». Була заплямована відвічна чистота моральності народу. Бруд і нестерпність ганьби дзвінко упали на напнуту національну гідність. Честь і гордість Латинської землі повстала проти будь-якої чужої зверхності. Злочин розпусного Тарквінія став поштовхом до великого зриву…»[152].

Iз вірою, що дарувала ти,

Зуміємо для чести консуляту

I плоть від плоті видати на страту,

I гідну смерть для власної знайти.

(«Лукреція», 4)

Тобто жертовність собою і своїми дітьми є чеснотою сильних.

Але смерть Лукреції – лише видимий факт. Насправді вона житиме вічно; очі поета:

…зрять, осліплені напів,

Твою ходу крізь землі і сторіччя

В незлічних постатях, незлічених обличчях.

(«Лукреція», 5)

Взагалі цикл «Лукреція» це гімн тим,

…що пили ясні, пінисті вина,

Що, обірвавшись, падали, як звір,

I, зранені, криштально-синіх гір

Чекали гордо крижані вершини.

(«Лукреція», 5)

«Рінь» містить три твори з яскраво вираженою «римською» темою: «Новобранець», «На трьох горбах під знаками орла…», «Ганнібал в Iталії».

«Під знаками орла» будують римляни місто, сповнені невичерпної жаги творіння. З ранку до пізньої ночі в повітрі чується дух «розколотого долотом каміння». Що встоїть проти «гордої певності дужої руки»? Жінки чекають «із стравою мужів», але тим спішно завершити роботу. Виплід їхнього розуму і сили простоїть століття, вріжеться в пам'ять майбутніх поколінь прикладом і красою. Тому не дивно, що

…в сутінках, коли пора кінчать,

Коли сурма усіх спочити кличе,

Ще довго на риштованнях стоять

Стрункі і невгомонні будівничі.

(«На трьох горбах…»)

Спрагу будування римляни приносили й на інші землі, куди приходили як завойовники, як носії своєї римської культури. Потужні легіони складалися, щоправда, не лишень із старих досвідчених рубак, були там і молоді юнаки, римський характер яких кувався у нескінченних походах по окраїнах величезної імперії. В одній з когорт примандрував у «гальські простори» і молодий римлянин. Це ще несформований воїн, він тут серед «синявих гір» тільки формально завойовник, бо всередині, у глибині душі живе щось інше:

Мариться біле кампанське місто, мати,

Скромна сестра і галас малих братів.

(«Новобранець»)

Та мине трохи часу, і невпізнанно змінять його, як і тисячі інших, суворі умови існування і усвідомлення того, що він – воїн Риму.

У процесі розбудови своєї держави римлянам доводилось не лише здобувати блискучі перемоги, але й випивати гіркі чаші поразок, бути не лише загарбниками, а й оборонцями рідної землі. Так сталося і тоді, коли непереможний полководець Карфагену (колишньої фінікійської колонії) вдерся зі своїми арміями в саме серце римської імперії – в Iталію, колиску і матір латинян. Перехід через круті Альпи – «опалеві гори» – приголомшив римлян, але спротив не забарився:

…кожний раз з Великого Горба

Нервовий марш нового легіону.

(«Ганнібал в Iталії»)

Ганнібал отримує перемогу за перемогою, він наче льодовий вітер, що притлумлює своїми гострими подихами «гарячковий вогник Риму». Достойний суперник вимагав і достойних жертв собі, своєму полководському умінню, тому як барикади перед карфагенцем стають –

Щити, списи, важке залізо тіл

I крицеві холодні леза – душі.

(«Ганнібал в Iталії»)

I все ж кожна перемога знекровлює напасника:

I кров гаряча, як піски пустелі,

На горду землю в корчах кам'яних

Прорвалася, мов струмені веселі.

(«Ганнібал в Iталії»)

Чаша терезів, на яких Юпітер уважно зважував шанси на перемогу у цій війні, поступово почала переважати, вказуючи на близьку поразку Карфагену:

Тоді стара вовчиця язиком

Прибігла облизати чорний камінь.

Постояла, оглянулась кругом

I назирці побігла за полками.

(«Ганнібал в Iталії»)

За новими полками римлян, які незабаром «незримі Альпи ззаду залишили». Пунійські війни показали, що перемога залишиться за більш молодим, завзятим, не «розслабленим розкошами» Римом; останні рядки – це вирок сильного слабкому:

Жіночі персні і туге волосся

Тебе вже не врятують, Картагіно[153]!

Далеке місто на узгір'ях синіх,

Де линуть хмари і вітри північні, –

Тебе приносить жертвою пустині

I здобуває нагороду – Вічність.

(«Ганнібал в Iталії»)

I нагорода та справедлива, бо й досі пам'ятають про Рим, про його перемогу, про самогубство Ганнібала.

Отож в Ольжича ми постійно зустрічаємо виняткові постаті воїнів: римлян, галлів, готів, полінезійців, греків, вікінгів, русичів-антів, карфагенян… Усі вони діють у виняткових для нас обставинах. А що ж це за обставини? Відповідь на це питання, а також загальну характеристику процесу розвитку людства ми отримуємо з поезії «Був же вік золотий…», своєрідного переспіву Овідієвих «Метаморфоз», вірніше того місця, де йдеться про чотири епохи існування людства.

Вік золотий – рай на землі. Ні крові, ні ненависті, ні дії. Усе спокійно і тихо, «на вітах восковість плодів, соковитих і спілих».

Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий.

В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави.

(«Був же вік золотий…»)

Швидко минув і цей вік. (Характерно, що для змалювання золотого і срібного віків поетові було потрібно всього дві строфи.) Наступає вік мідний. На нього «пішло» вісім строф – більше половини твору присвячено йому. Перед нами виняткові обставини того віку:

Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба.

Новороджені діти спинаються хижо на ноги.

I нелюдська жага нападає мужів як хороба,

I жінки безсоромні, немов од напою міцного.

(«Був же вік золотий…»)

«Куті щирою міддю, важкі бойові колісниці» – наче символ доби. «Ненасичене сонце» – гонг часу –

Нерухомо зависло, мутне, над сухими борами

I бринить, і гуде, і гуде…

(«Був же вік золотий…»)

Людей «надять ненатло майбутнього люті ворота»; їм судилось «поволі тонути в потворних іржавих болотах».

I, збираючись в збройні, жорстокі і хижі ватаги,

Брати приступом замки чи їх до кінця боронити.

(«Був же вік золотий…»)

За легендою, люди мідного віку були створені Зевсом із мідного наконечника його списа, то ж хай нас не дивує їхня войовничість. Цікавим є інше – те, у чому розуміють своє призначення «мідні» герої:

Розливаючи кров, у грабунках і гвалтах без ліку,

У змаганні зі світом, у бою з самими собою,

Нам дано відділити зле й добре, мале і велике

I прославити вірність, невинність і жертву героя.

Щоб, коли небеса вкриє сталь воронена блискуча,

Сталь нової доби, що завершує коло одвічне,

Холод віку заліза мав взори нестерпно пекучі,

Взори того, що красне, і того, що світло-величне.

(«Був же вік золотий…»)

Не забуваймо, що тільки героїзм тієї епохи дає змогу тодішнім варварам «відділити зле й добре, мале і велике». Знову ж таки за легендою, зараз ми живемо (як і Ольжич) саме у вік заліза. Воїни мідного віку старалися, щоб наш вік «мав взори нестерпнопекучі, взори того, що красне, і того, що світло-величне». Еманація віків повинна витворювати щось краще, бо

Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна.

(«Був же вік золотий…»)

Останні рядки напоєні усвідомленістю автора, про приреченість справжньої людини на героїзм:

Міцно куте з металів, ще путо ніхто не роздер це.

Дня і місяця й року чотири пори, а на гльобі –

В дужих карбах людське неспокійне і жадібне серце,

I для нього судився довічний почвірний колобіг.

(«Був же вік золотий…»)

Невблаганна зміна поколінь і сталий стержень, який їх пронизує, – стержень романтичного героїзму.

«Рінь»: продовження і закінчення огляду.

Гіркий наш вік, а ми

ще, може, гірші…

Євген МАЛАНЮК

Ми, саме життя, земля, буття,

Не тліємо – вієм!

Ми – істота днів, ми Дія!

Юрій ЛИПА

Крім більших тем – як-от «воїнів» різних віків, «римської» теми, які легко розбиваються на підтеми (або, якщо членувати за іншими стандартами, самі можуть бути об'єднавчими центрами поділу, групування) – «любові», «смерті», «дружби» та ін.– в «Ріні» варто було б ще виділити два оригінальних твори, які стоять дещо осторонь від основних тем, і велику групу віршів, присвячених сучасності (13 творів).

«Змій». Автор у ньому перетворює свого ліричного героя з людини у… дракона семиголового, Змія. Цей казковий персонаж, так звично гидкий і страшний для людей, подається читачеві у дещо іншому ракурсі. Передусім розповідь (якщо можна так сказати) ведеться від його імені, від першої особи. Надзвичайно тонко і вміло передано внутрішній стан героя, фантастичність якого стає майже непомітною, він сприймається як нещасливий закоханий, який жде розлуки з милою, бо «цілу ніч верзлися сни недобрії». Він любить. Викрадення королівни – це порив душі, жорстокої і сильної, але настільки близької до людської, що диву даєшся. Це не тупоголова дика істота, яка живе первісними інстинктами,– це юнак у душі, жертва кохання. Героїчна душа у потворному тілі монстра тисне на мозок, і той, збуджений недобрим передчуттям, усе помічає:

Цілу ніч, страшний такий, на обрії

Срібний місяць пущами блукав.

……………………………………………

Припада голубкою рожевою

Королівна зимна до вікна.

(«Змій»)

«Королівна зимна» – її не зігріває почуття хоча б прихильності до чудовиська (ззовні, як вона його бачить). Швидше огиду і ненависть викликає у неї її викрадач. Для дівчини це природно. Ось і жде вона біля вікна своїх визволителів: батька, братів, коханого – хто зна.

Для Змія розумний вихід, щоб не побачить «рідний замок в мареві заграв», – це повернути дівчину, здатися, визнати себе переможеним без бою… Але ні! Ця романтична постать швидше готова загинути, ніж виявити свою слабкість. Смерть або любов! Доля віщує смерть, проте –

Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,

Безголовим впасти під коня!..

(«Змій»)

Порив відваги. Позаду – сотні перемог. Попереду – єдина поразка. Фатальність і неминучість – дурниця! Загинути в бою – насолода, бо

…єдине серце маю я.

(«Змій»)

Та серце більше не полюбить нікого. Гм, серед людей небагато є таких «Зміїв». Однолюбство його вигранене героїчним характером і способом життя.

«Монастир». Зміст твору краще усвідомлюється в наче тандемній парі з позазбірковим віршем «Молитва» (1931 р.), який прискіпливий автор не включив у «Рінь», а дарма. Разом вони розкривають чудову тему – зміна у кращий бік людини під впливом християнської релігії. Ми їх спробуємо розглянути разом.

Невідомо що стало безпосередньою причиною того, що ліричний герой (є підстави вважати, що в «Монастирі» і «Молитві» він один і той самий) став монахом. За плечима у нього тривале героїчне життя воїна, можливо, розбійника, зовнішній вигляд підтверджує це:

Ось брат один. Страховище іконам:

Руде волосся і ведмежий стан…

Він був би десь розбійницьким бароном,

На смерть своїх би катував селян.

(«Молитва»)

Можливо, ще раз зринають у свідомості питання:

Де вагання всі молодечі,

Де лицарські мої гордині?

(«Монастир»)

Але відповіді вже треба шукати не за мурами монастиря, а у вічній книзі, у Біблії, і у молитві. Медитаційне очищення душі. Від чого? Здавалося б, відважне життя вже само по собі покращує людину, роблячи її сміливою і мужньою, саме так було донедавна: у бронзовому, залізному віках. Проте минув час, і кров Спасителя, пролита на хресті, стала символом приходу нових звичаїв. Нове життя мало б будуватися на святих стовпах – десятьох Божих заповідях. Але Зло не здавало ще свої позиції. Переважання його значне, та у грішників з'явився шанс – дорога до Бога через вчення Iсуса Христа, через засновану Ним Церкву.

Життя людське скороминуче. Мить – і його вже нема. Усі біди, страждання, подвиги, вчинки – все це буде жити на землі, можливо, і після твоєї смерті, але є щось справді вічне – вічна воля Творця, який один все знає. Хто може силою свого духу утверджувати хрестом і мечем Добро і Справедливість на землі – роби це. Хто втомився, зламався, або хто хоче зійти з хибного шляху, щоб «ізцілилося серце хоре» – для тих є вихід – сповідь, покута, монастир.

Са

Поиск по сайту: