Третій період: «націоналістичний»

(1929–1938 рр.)

Коли прийшла пора і ти дозрів

У муках днів, у боротьбі з собою,

Як образ берегів в імлі, на морі, –

В одній хвилині з'явиться тобі

Твоє призначення і зміст.

Юрій ЛИПА

Кожна людина в своєму житті бодай раз зупиняє те невпинне життєве вирування, щоб зробити вибір: важливий, кардинальний. Зробивши його, вона далі прямує по вже вибраній дорозі і старається не збочувати. Маючи перед собою чітку ціль, мету, легше простувати і витримувати удари долі. Так само і Ольжичеві в 1929–30-му роках довелося зробити свій перший вибір (згодом йому доведеться робити це ще не раз). Олег став на роздоріжжі, дві дороги розходилися в різні боки: наука і політична діяльність, боротьба за Україну.

Поки що обставини дозволяли займатися і тим, і тим без особливої шкоди і одній діяльності, і другій, але треба було вже визначити пріоритет чогось одного. Трохи згодом сюди ж додалася ще й поезія, муза якої теж би бажала «володіти» поетом без конкурентів. Незважаючи на самокритичні оцінки своїх наукових, письменницьких та політичних можливостей, Ольжич таки мав неабиякі здібності до всіх трьох. Але повноцінно можна було займатись чимось одним, доба вимагала: зроби свій вибір! I Олег робить його, чітко усвідомивши, що вибирає між наукою, письменством та професійною революційною роботою в ім'я побудови Української Самостійної Соборної Держави (УССД).

Подібний вибір робить трохи згодом і його ліричний герой. Спробуймо ж відповісти на таке запитання: чому «зрадливими» видавались Ольжичеві «Прозорі озера науки, вина Поезії пінні каскади»? Та тому, що захоплення «озерами науки», «каскадами поезії» – все це відволікало від головного – від боротьби «за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ»!

Без власної національної держави нація приречена на виродження, зникнення. Саме така перспектива «світила» українцям після окупації і розчленування у 1917–1920 роках. А коли не буде українців, то який смисл писати українцеві наукові праці, хай навіть дуже грунтовні і розумні, для кого? Для чужих націй, в ім'я їх утвердження чи в ім'я торжествування абстрактної наукової істини, «чистої» науки?

Якщо не буде українців, то кому українець має адресувати свої полум'яні вірші? Хто ж їх «привітає», «прийме», зігріє «словом ласкавим»? Розраховувати на ласку «чужих людей» і утверджувати «просто поезію» як таку?

Якщо не буде українців, то згодом пекучий сором обпече тих, що тільки спостерігали, як «розпинали нашу Україну» (Т. Шевченко) і нічого не вдіяли: не могли, не хотіли, боялися…

То чи міг Ольжич зосередитися не на головному, жертвуючи, щоправда, своїм науковим та письменницьким талантами? Ні, не міг! Бо «щось такеє бачило око і серце ждало чогось» (Т. Шевченко) і дочекалася молода душа справжнього чоловічого діла. Олег Кандиба став одним із багатьох, тих, що повірили в український націоналізм, посіяний геніальною рукою Тараса Шевченка на «вбогій ниві» України, де до того виростали якісь почварні мутанти, хворі виплоди правд «з чужого поля»: лібералізму, демократизму, слов'янофільства, марксизму, соціалізму, гуманізму, космополітизму і т. п. Досить рясно вони проросли і в наш час (чи не тому, що не вміємо читати Кобзаря?), а от у 1920–30-х рр. тим «ідейним хворобам» протиставився націоналізм. I саме під його червоно-чорним прапором велася успішна й активна національно-визвольна боротьба – як за кордоном, так і в «краю», тобто в Україні. Решта ідеологій засвідчили або свою немічність, або ворожо-українську суть.

А щоб не бути голослівним і довести, що саме революційну діяльність О. Ольжич цінував найбільше, дозволимо собі навести ряд фраз із листа поета до батька (1931 р.):

«Бубонько, милий!

Твої міркування з приводу археології і поезії, та навіть політики, приблизно правильні. Хіба тільки, що дуже тяжко без шкоди для господарства рвати квітки поезії на зелених луках: жито висиплеться! Та й «болото» політики дуже звабливе, «ізумрудне», та й затягує страшно. Тут треба підходити до справи зі становища любові до котроїсь з цих речей і користі, які людина може принести в тому чи іншому напрямку. Щодо першого становища (любові.– П. I.) то, без сумніву, археологія – найменш улюблена моя «Муза». Коли я віддав їй найкращі «почуття своєї молодості», то тільки тому, що знав її вірність. Ця не зрадить. (…) I в старості вона мене не покине, як кидають інші музи. (…) Це й було причиною, що я віддав їй руку. Серце ж моє лишалось вільне. I панує над ним друга Муза – література. Тут вже дійсно «маємо до діла» з справжньою пристрасною любов'ю, що може зламати навіть життя. (…) Я переконуюся, що мистецтво і наука себе взаємно виключають. Їх можна чергувати, але ніколи комбінувати. Я своєю спробою колись хотів довести, що це можливе, тепер бачу, що помилився. Ось і зараз, працюючи науково, я зовсім не пишу. А згодом, як розпочну якусь річ, наука вивітриться зовсім із голови.

Політика в цій ситуації має роль, не знаю, як сказати,– от так прийти, натхнути, ману навіяти і покинути на роздоріжжі. Я не сподіваюся від неї ні щастя, ні долі. Але влада її велика. Це таки особа з породи Богів! (підкреслення наше.– П. I.).

Тепер підхід другий: користь. Отже: нахил і наслідки. Здібностей до археології, я вважаю, у мене немає або мінімальні. Так як не дає вона мені божественного задоволення, так теж не відповідає моїй вдачі і властивостям. (…) У мене зовсім не наукове думання і відсутність насолоди від нього, коли я його штучно викликаю. Я – тип чуттєвий, естет. Самі наслідки моєї праці в археології, звичайно, будуть великі, але все ж це така область вузька і далека від життя, що рівняти їх з плодами моєї праці (коли вона буде) на полі літератури чи політики не можна.

Висновок – археологія для мене – хліб і забезпечення мінімальної користи моєї особи для української культури. (…)

Література? Тут я вірю, що докажу щось (підкреслення наше.– П. I.). I ця віра є рішаюча. Коли потерплю крах – завжди можу вернутись до наукової діяльності. (…)

Щодо політики, то здібностів у мене, мабуть, не більше, як до археології, але все ж я часто бачу, що зробив би щось ліпше, як другі (підкреслення наше.– П. I.), а це накладає обов'язок стромляти і собі туди пальці. Бо ж наслідки і хиб, і правильних кроків в національному житті – великі будуть. Радощів і овочів від своєї діяльності тут я абсолютно не сподіваюся. Це дійсно область дуже гірка.

В організацію націоналістів я твердо вірю. Єдина вона, я переконаний, зробить і може зробити щось для України (підкреслення наше.– П. I.)»[25].

Варто, напевне, підсумувати усе сказане тут Ольжичем, щоб, як то кажуть, остаточно «розставити крапки над і». Отже, наука (археологія). «Найменш улюблена муза» Олега, до якої у нього «мінімальні» здібності, але яка, проте, є «хлібом і забезпеченням мінімальної користі для української культури». Література (зокрема поезія). Її Муза «панує» над серцем поета, це його «справжня пристрасна любов»; у літературі, він вірить, «що докаже щось» (що саме, ми розглянемо згодом). Політика (діяльність націоналіста). Має «велику владу» над Ольжичем, здатна «натхнути» (надихнути), це «особа з породи Богів»; правда, здібностей до неї особливих нема (немає вроджених даних), але таким є обов'язок справжнього українця: мусиш втрутитися в «національне життя», щоб було менше «хиб» і щоб зробити «щось ліпше, як другі». Націоналістами не народжуються, націоналістами стають! Виковувався ж справжній український націоналістичний дух в «організації націоналістів», саме в неї як у силу, що «зробить і може зробити щось для України», і вірив Ольжич, хоча вже тоді знав, що «радощів і овочів від своєї діяльності тут я абсолютно не сподіваюся» і що «це дійсно область дуже гірка». «Гірка» тим, що позбавляла людину на певний час права на її «маленьке щастя» в ім'я щастя загальнонаціонального. Знали націоналісти вже тоді: тільки забезпечення нормального життя всієї нації у своїй національній державі дає всі можливості для здобуття людиною (члена цієї нації) її власного, особистого щастя. Не завадило б пам'ятати про це і в наш переломний час, коли, на жаль, українці ще не мають своєї національної держави, лише постколоніальне державне утворення з гучно-порожньою назвою: Україна.

О. Ольжич (нехай пробачить дехто нам оцю крамольну думку) в першу чергу був таки націоналістом, а тоді вже поетом. Його подальша доля тісно пов'язана з націоналістичним рухом, і дуже шкода, що поки що немає достатніх відомостей про діяльність Олега в ОУН від 1929 року.

Відомо лишень, що в цій організації він відчуває себе природньо, активно включається в підпільну боротьбу. Почуття поета відбиває хоча б такий вірш із збірки 1935-го року, як «На полях сторожкого сьогодні», де ліричний герой стверджує, що він і його однодумці «міцні і глибокі резерви» української нації, які знають, що «завтра без ляку із світанком піднімуться сивим», що буде шалена атака, яка «скінчиться, звичайно,– проривом»! Хоча і в такий час звучать немічні голоси:

Там десь злякано сальва[26] лунає.

– Не бої, а обійми братні!..

Та автор одразу ж одрубує тій «сальві»:

Ой, не так неохоче стріляє

Той, хто виріс під реви гарматні.

У 1936-му році Ольжич зустрічається з Головою ПУН (Проводу Українських Націоналістів) Євгеном Коновальцем. Коновалець відразу ж оцінив організаційні можливості та ідейний рівень Олега. Звідси і конкретне доручення: створити та розбудувати Культурну Референтуру ОУН.

У 1937–1942 рр. Ольжич очолює Культурну Референтуру. «За планом Є. Коновальця Культурна Референтура мала завдання оформити духовий сектор діяльності ОУН, створити її чіткі філософсько-світоглядні основи. У численних статтях і конспективних планах О. Ольжич накреслює свою концепцію розгортання діяльності Культурної Референтури, відштовхуючись від ідей Д. Донцова, Є. Маланюка стосовно культурних, літературних процесів»[27].

Працюючи в Культурній Референтурі, Ольжич багато пише. Він – автор «численних праць з історії літератури, літературної критики, археології, політології»[28], праць з ідеології українського націоналізму. «У 1939 році в Празі з'явилася книжка «Євген Коновалець», зредагована Ольжичем і О. Сеником»[29].

З 1936 по 1942 роки (як бачимо, праця в Культурній Референтурі виходить за межі «націоналістичного» періоду) О. Ольжич друкується в цілому ряді видань: журналах «Пробоєм», «Студентський вісник», «Самостійна думка» (фактичним редактором цього чернівецького часопису був сам Олег), альманахах «Сурми», «Iдея в наступі», «В авангарді», газетах «Український вісник», «Українське слово», «Наступ». Саме там з'являється його публіцистика; більшість статей пов'язана з розробкою ідейно-культурного спрямування Культурної Референтури.

Про масштабність діяльності Культурної Референтури дає виразне уявлення Леонід Череватенко: «Керована О. Ольжичем Культурна Референтура… розгорнула бурхливу ідеологічну, освітню, видавничу, пропагандистську діяльність. Зокрема, діяли 15 комісій державного планування – шкільна, фінансова, сільськогосподарська, промисловості і торгівлі, експлуатації природних багатств тощо. Видавалися газети і журнали, забезпечені інформацією як з України, так і з усього світу»[30]. Ольжич зумів залучити до співпраці в Культурній Референтурі чимало талановитих, хоча й різних, творців того часу: Є. Маланюка, У. Самчука, I. Iрлявського, Л. Мосендза, М. Мухина, О. Телігу, М. Чирського, Н. Геркен-Русову та чимало інших. Не всі вони були членами ОУН, але всі діяли на користь Україні, на користь українській справі.

Передвоєнне десятиліття, особливо перша його половина, змушує Ольжича більше працювати задля прожитку – він продовжує займатися науковою (археологічною) роботою. Веде розкопки і працює в музеях Галичини, Чехословаччини, Румунії, Австрії. На археологічних розкопках у Югославії знайомиться із спеціалістами-американцями з Гарвардського університету, починає з ними співпрацювати.

М. Iльницький зазначає таке: «Кандиба-Ольжич бере участь у багатьох міжнародних конференціях, його праці друкуються в наукових збірниках українською, чеською, німецькою та англійською мовами. В 1937 р. виходить німецькою мовою його праця «Шипинці»[31].

Не обходилося однак і без критичних ситуацій, пов'язаних із відсутністю засобів для існування. Для прикладу наведемо уривок з листа Ольжич до Дмитра Донцова (це крім усього іншого показує, що між автором і редактором існували досить близькі, дружні стосунки) (лист за 8 жовтня 1935 року):

«Високоповажний Пане Докторе! Я остаточно втратив свій фаховий заробіток, при тім без будь-якої надії його в майбутнім віднайти. Тим самим здатний відтепер на заробіток літературний. В моїм становищі, з родиною, що здана виключно на мене,– ситуація дуже прикра. Тому звертаюся до Вас з просьбою допомогти мені в цілості справи, в міру Ваших можливостей».

Будучи викликаним у США (1936 р.), Ольжич читає лекції американським студентам, друкується у наукових виданнях, працює в музеях, організовує наукове життя української діаспори. «1939 року за його редакцією виходить «Збірник Українського наукового інституту в Америці»[32]. Відвідуючи різні європейські країни (так зокрема у 1931 р.– Німеччину, а у 1937 р.– Iталію), Олег знайомиться крім усього іншого ще й з багатющою культурною спадщиною їх, дає всьому побаченому власну критичну оцінку, відчуваючи себе спеціалістом у цій галузі. Крім того, спостерігаючи за різними «державними» народами (націями) він зовсім не відчуває комплексу меншовартісного «малороса», а в листі до батька (1932) пише таке:

«Пізнав я досить добре американців і сербів. Даремно ти, Бубо, нарікаєш на українців. (…) …українські емігранти-козаки стоять вище за американських інтелектуалів. Що то «демократія» і реальний матеріалістичний світогляд!.. Придивившись до німців, а тепер до американців, я все більше починаю цінити наших людей і наше життя (підкресення наші.– П. I.)»[33].

Цікаво чи зараз багато відважились би сказати таку «крамолу», ну, хоча б про демократію?

Паралельно з політичною та науковою роботою Олег Кандиба стає Ольжичем – одним з найпопулярніших поетів тридцятих років. Десь з 1929–30-го років він виростає з «альбомного» поета в «трагічного оптиміста», «вісниківця». Друкується спочатку в «Студентському віснику», але найбільшу популярність отримав, коли почав друкуватися в «Літературно-науковому віснику» (з 1933 року просто «Віснику») Дмитра Донцова, коли став членом «вісниківської квадриги».

На той час існувало кілька літературно-мистецьких угруповань українських письменників на Заході. «У Львові навколо тижневика «Назустріч», літературного додатку до газети «Діло», гуртувалася… група літераторів, яку репрезентували насамперед Б.-I. Антонич, С. Городинський, М. Рудницький, Б. Кравців. У Варшаві в 1929 р. постає літературно-мистецьке угруповання «Танк», куди входили Ю. Липа, Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, М. Чирський, А. Крижанівський та інші»[34]. У Празі існувала так звана «празька школа»: О. Ольжич, Ю. Дараган, Леонід Мосендз, Юрій Клен, О. Лятуринська, О. Теліга, О. Стефанович, Iван Iрлявський та ін. Окремі дослідники (н.: М. Неврлий) відносять до «празької школи» ще й Є. Маланюка[35]. Частина з цих письменників належала і до «вісниківської квадриги». Правда, і тут немає спільної думки, хто саме входив туди. Олег Баган подає такий варіант: Є. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Клен, О. Ольжич.[36]. Богдан Червак, спираючись на твердження М. Iльницького, дещо змінює цей список: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Липа, О. Теліга[37]. А от сучасник перечислених поетів, їх близький приятель, Улас Самчук відносить до «квадриги» таких письменників: Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, Б. Кравців, Ю. Клен[38]. Бажано, щоб це стало предметом досліджень якогось науковця-українця, бо хто, як не ми, буде займатися нашою літературою, історією, мовою?..

У періодиці з'являються цикли поезій О. Ольжича. Згодом, після прискіпливого відбору виходить у світ перша поетична збірка молодого поета – «Рінь» (Львів, 1935 р.). Через п'ять років з'являється друга – «Вежі» (Прага, 1940 р.). Доцільно тут буде згадати, що третя (остання) збірка Ольжича – «Підзамчя» (Мюнхен, 1946 р.) – побачила світ (без зазначення місця видання) вже після його смерті, хоча, як стверджують окремі дослідники (М. Неврлий, Л. Череватенко), автору вдалося самому упорядкувати її.

На українському поетичному небосхилі засяяла чергова яскрава зірка, а у молоді з'явився ще один кумир – Олег Кандиба-Ольжич.

Водночас в Олега виникають проблеми з батьком. До відвічного протистояння «батьків і дітей» тут додалося ще ідейне нерозуміння, при чому взаємне. М'якому, ніжному, наскрізь ліричному О. Олесю важко було зрозуміти красу кам'яних, кованих строф О. Ольжича. Ось як про це згадує Марина Антонович: «…до поетичної творчості один одного вони ставилися скептично. Олег називав Олеся: «поетом для гімназисток і телефоністок», а Олесь обурювався оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина». Леонід Череватенко додає ще таке: «Доходило до того, що, перебуваючи в спільному приміщенні, вони не розмовляли між собою, а спілкувалися за допомогою листів та записочок: мовчали з принципових міркувань»[39].

Як бачимо виплекана не без вказівки Олеся воля Олега, дала в процесі його ідейного розвитку дещо несподіваний, але цілком закономірний результат: конфлікт з батьком як з уособленням передреволюційного покоління. Правда, не треба думати, що вони стали ворогами: батько й надалі залишався другом і порадником сина, бо і він, як і Ольжич, таки вболівав за долю України у свій своєрідний, «м'який» спосіб, але таки вболівав, не був байдужий. Крім того, ким би не був твій батько, син не має права відрікатися від нього чи паплюжити його. Хочеться вірити, що зараз червона доба «павликів морозових» закінчилася назавжди.

Тим часом величезний млин історії повільно, але невпинно молов зерно часу. I от наприкінці 1938 року на Закарпатті постає спочатку автономна, а згодом незалежна українська держава – Карпатська Україна. Відносно мирний період боротьби за УССД закінчився, натомість розпочався інший – період активної збройної боротьби. I Ольжич, залишаючись націоналістом, вступає в цей новий воєнний період свого життя, останній для нього.

Поиск по сайту: