Про освіту і виховання

Казали нам: підете геть від дому,

Розсієтесь, як маки по полях, –

Та не згасіть у серці молодому

Жадобу, що манила в невідоме,

На вам незнаний шлях.

Iван IРЛЯВСЬКИЙ

Усі три статті на цю тему написані в 1941 році. Націоналісти не могли обійти увагою таке важливе питання у житті будь-якого суспільства, як виховання підростаючого покоління. Об'єкт уваги, зрозуміло, діти та юнацтво. Саме з них має вирости майбутнє Української Держави. А от яким воно буде, залежить у першу чергу від характеру виховання і освіти. Iдеться про те, чи з українських дітей у процесі виховання мають витворюватись українці, чи, може, якісь абстрактні «загальнолюди», «пролетарі», «провансальці» та всяка інша шваль, корисна не своєму народові, а його майбутнім чи сучасним чужинцям-окупантам.

Ольжич вважав, що свідомого українця можна виховати, і це найкраще буде зроблено, якщо підійти до справи з націоналістичних позицій. Бо тільки націоналіст достатньо сильний, щоб відстояти своє, рідне, забезпечити йому тривалість у часі. Водночас він толерантно ставиться до неагресивного чужого, даючи тому національному чужому розвиватися, щоправда до тих пір доки те неукраїнське є корисним або нешкідливим для української нації. Як тільки співжиття порушується через виявлення його ворожоукраїнської суті, характеру, то лише націоналізм здатен по-справжньому поставити чоло усяким шкідливим впливам. Гармонія – «і чужому научайтесь й свого не цурайтесь» (Т. Шевченко) – можлива і необхідна, але саме як гармонія.

Ось що пише з цього приводу письменник-націоналіст: «Націоналістичне виховання молодого покоління має на меті виплекати гармонійний, суцільний та сильний тип людини-українця. Основною рисою цього виховання є національність змісту і форми, позначена світоглядовою чіткістю та натугою чуттєво-морального моменту, характерними для націоналізму. Ходить, отже, про виховання за напрямними і в підсонні[214] героїчної національної культури»[215]. Чужинські ідеї гуманізму, космополітизму, соціалізму та багато інших наклали, щоправда, свій негативний відбиток на наше виховання. Під впливом Т. Шевченка, М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського та ін. із сірої маси «демократів», «драгоманівців», «соціалістів» викристалізувалися націоналісти – трагічні оптимісти 20–30-х рр. Ольжич розумів: «Український нарід має вже століттями, а зокрема протягом останніх 20 літ, свою молодь предметом найпотворнішого викривлювання. Лише незначна частина його молодої генерації має змогу зазнати націоналістичного виховання. Тим більша увага повинна бути присвячена цій ділянці…»[216].

Освіті при цьому надається майже рівновелике значення з вихованням, вони фактично виступають у комплексі: «Освітній матеріял в націоналістичній педагогіці є достосований і підпорядкований етично-виховним завданням. Це не «освіта для освіти», а використання знання для формування духового типу і характеру та озброєння знанням – для життєвої боротьби. Виховання від дошкільного віку і до повноліття має становити одну розвиткову лінію та продуману систему. В ній повинно себе взаємно доповнювати виховання хатнє, яке обумовлюється відповідною освітою і допомогою батьків, виховання шкільне.., виховна система молодечих формацій та всі інші суспільні виховні чинники (дитяча преса і книжки, дитячий театр, кіно і т.д.)»[217].

У програмній статті «Виховання молоді» Ольжич (часто він підписується Д. Кардаш) ставить проблеми педагогіки, враховуючи три періоди становлення людини. Це дошкілля – 4–7 років, доріст – підлітковий вік, юнацтво – 15–18 років. При цьому він дає й цінні рекомендації, які часто актуальні й досі:

«В основі дошкільного виховання повинна лежати народність як підвалина національної культури взагалі. В цьому віці… дитина має засвоїти ті своєрідності національного світовідчуття, які будуть її визначати на ціле життя. (…)

Народня пісня в цьому віці полишає особливо глибокий слід у душі дитини та навіки зв'язує її з національною стихією. (…)

Літературні українські твори… мають бути дібрані дуже дбайливо під оглядом змісту, стилю і мови. (…)

Лектуру з чужинних літератур можна вводити тільки у відповідній пропорції та за дбайливим вибором – лише класичні та справді вартісні твори,– щоб національна стихія у формуванні духа і фантазії дитини мала безумовну перевагу. Зокрема, дбати треба про чисту українську мову таких перекладів»[218].

Теперішнє море російськомовних видань в Україні, аж ніяк не позначених «дбайливим вибором», може витворити з дитини кого завгодно – від інтернаціоналіста-комуніста до космополіта-демократа,– лише не українця. Немає у нас поки що і переваги «національної стихії у формуванні духа і фантазії дитини».

Наступний уривок: «Виховання у віці доростання… під оглядом матеріялу стоїть під знаком наголосу на історичну традицію українського народу з її героїкою та романтикою. Це, отже, в першій мірі Княжа і Козацька доба. (…)

…У цьому віці дитина пізнає в основних зарисах, з приступною її розумінню вибору теж живе українське письменство»[219].

Нас же, якщо пам'ятаєте, вперто виховували переважно на російських традиціях: діти-герої, герої «громадянської» та псевдо-»вітчизняної» війн – були «нашими». Українське ж минуле, яке ще не встигли вкрасти (як було з Київською Руссю, патріархатом[220] чи з назвою українців – «русини») або сфальшувати (згадаймо перекручення справ Б. Хмельницького, I. Виговського, I. Мазепи, С. Петлюри, С. Бандери та ін.) – ті малесенькі «козацькі» та «кріпацькі» фрагменти його – підносили «меншовартісним хохлам» як подачку голодному псу.

А ось, що писав Ольжич про юнацтво: «В юнацькому віці… відбувається остаточне формування особистости і характеру. Це найвідповідальніший відтинок виховної роботи над молоддю.

У школі в цей час юнак дістає завершення свого загального знання та повний образ української національної традиції, знання своєї землі, історії, цілість історичної літератури тощо. (…)

…В музиці, театрі, лектурі з джерел культурно-історичних праць пізнає він тепер до кінця глибини національної культурної спадщини. (…)

Спорт є невід'ємною частиною загальної програми виховання юнацтва.

Юнак готує себе до практичного творчого життя як зрілий громадянин-націоналіст, повна (в значенні «цілісна» – П. I.) людина і будівничий в одній з ділянок життя.

Виховання студентської молоді носить спеціяльний характер, маючи на меті більш практичне суспільно-ідеологічне формування одиниці-фаховця…»[221].

Усі зауваження письменника стосуються одного: як виховати справжнього українця, «громадянина-націоналіста». Цьому ж мають сприяти і «весняні ігрища молоді» в однойменній статті, де йдеться про урізноманітнення життя молодих «великими сезонними ігрищами і змаганнями». Тут також проглядає виразно національне забарвлення тих заходів: «Зимовий сонцезворот» – зимові спортивні змагання; «Свято Весни» – «весняна перемога сонця»; «Купальське свято» – «сонцезворот літній» (літні спортивні змагання); «Свято Врожаю» – «обжинкова традиція» (пісні, походи, поїздки). Усе це має велике значення, бо «послідовне і систематичне проведення акції сезонових ігрищ покладе основи під оригінальну і питоменну розбудову національного виховання української молоді»[222].

Добре знаючи приповідку, що «дитину треба виховувати, коли вона ще лежить поперек лави», Ольжич окрему статтю присвятив розгляду питання виховання дошкільника. Українець-націоналіст, якому доведеться працювати з такими маленькими дітьми, мусить усвідомити: «Треба, щоб робота ця не була гіркою відбиткою ліберального хаосу минувщини, а мала своє спрямування, суцільний характер та матеріял і значила крок наперед до справді українського дошкілля, українського не лише назвою, але змістом і формою»[223].

А ось ці слова бажано, щоб знали всі вихователі дитячих садків і не лише вони: «Дошкільне виховання, звичайно, повинно бути національне. В основу матеріялу має бути покладена культура народня, бо саме вона має всі потрібні прикмети органічности, стилевої єдности, багатства і чистоти та забезпечує дитині тривалий і потужний зв'язок з національною стихією. (…) Українське дошкілля повинно бути українське (підкреслення наше.– П. I.)»[224].

Проте, звичайно, Ольжич не професіонал-педагог, він – професіонал-революціонер (в першу чергу), а тому мусив розробляти, керуючи Культурною Референтурою, нерозроблені або малорозроблені галузі в українському житті. Звідси зацікавленість педагогікою, літературою, культурою і т. д.

Звідси ж і та неповнота чи аскетизм пропонованого ним, що ми можемо спостерегти у трьох згаданих статтях. Передусім він не акцентує на національно-релігійному вихованні дітей і молоді, хоча підтекстом можна вловити подібні настанови, коли йдеться, скажімо, про народну культуру, яка дуже тісно пов'язана з християнством. Не робиться також наголошування на тому, що національна (і тільки національна, а не імперська) Церква може виховати людину зі стійкими моральними устоями, сформувати саме українця! На сучасному етапі національного відродження це й очевидно і актуально.

Критично сприймаються й такі рядки: «…виключити все, що може розкладово відбитися на дитині (еротичний елемент, кримінальна тематика і т. п.)» («Доріст»); «Лектура і самостійна праця юнака над собою… формує його інтелектуальне і естетичне виховання. (Виелімінувати[225] все, що звертає думку від високого до низьких інстинктів)» («Юнацтво»)[226].

«Еротичний елемент» зараз присутній майже в кожному фільмі, а кримінальні кінобойовики – найпопулярніші саме серед дітей та юнацтва. Не відстає від них також і друкована продукція: книжки, журнали, газети, листівки, навіть етикетки на закордонних сірникових коробках. Ціле море «низьких інстинктів» оточує сучасну дитину. Чоло їм поставити треба, але не через «виелімінування», а через формування морального та інтелектуального імунітету.

Підбиваючи підсумки, хотілося б ще раз відзначити тверду позицію письменника: потрібні наскрізь національні виховання і освіта. Через ці два фактори повинно йти витворення з дитини господаря України, пана своєї долі на рідній землі – українця!

Поиск по сайту: