IСТОРИКО-ПОЛIТИЧНI ПРАЦI

Три статті, написані послідовно в 1939, 1940 і 1941 роках, дають нам змогу глянути на більші чи менші відрізки нашої історії не очима фальсифікатора-холуя чи чужинця-»доброзичливця», а об'єктивними очима українця-націоналіста. Хоча досліджувані історичні сегменти мають на меті передусім розгляд націоналістичного руху, але така вже природа націоналізму, що саме він є найбільш близьким до історії нації, до глибинної суті народу. Тільки разом зі своїм народом живе український націоналізм, від нього черпає свої сили, разом з ним прямує по тисячолітніх шляхах історії у майбутнє.

Проте вже недавнє минуле засвідчило принаймні дві речі: що агресивність сусідів з роками не зменшилась і що лише націоналізм здатний поставити чоло ворогам України, очолити і підготувати народ до боротьби за свої права.

У 1939 році впала Карпатська Україна, і в цьому ж році Ольжич пише працю, присвячену карпатським подіям,– «Вояки-будівничі». Сам будучи активним учасником тих подій, крім того, добре знаючи політичну ситуацію на Закарпатті і у світі, Олег Кандиба дав дуже цінний матеріал для історичних досліджень цього яскравого епізоду українських змагань за свободу. Цінний особливо в наш час, коли українська історія просто вимагає об'єктивного, незалежницького, національного підходу до свого вивчення (як, до речі, і вся україністика).

Детальний історичний аналіз, можливо, виявить набагато більше і набагато глибші причини падіння Карпатської України в березні 1939 року. За Ольжичем, виходячи із статті, їх п'ять: брак часу у націоналістів для організації повноцінного українського життя на території Закарпаття (всього близько трьох місяців); катастрофічний брак зброї у стрільців Карпатської Січі (кілька десятків револьверів, рушниць та кілька кулеметів) і навпаки, найсучасніше на той час військове оснащення у ворогів, включно з кулеметами, гарматами, бронемашинами і т. д.; байдужість чи ворожість «сильних світу цього» до українського питання, сюди ж відносимо згоду Німеччини на окупацію мадярами Закарпаття; переважаюча кількість ворожих збройних відділів: передусім угорців, як головних окупантів, розчарованих чехів, що стали п'ятою колоною на українській землі, і поляків, чиї напади з півночі відволікали від основної боротьби з окупантами з півдня; нарешті, зрада Румунії, яка не дотрималася домовленостей та угод з урядом Карпатської України, і видала угорцям усіх втікачів-січовиків з українського боку.

Усе решта: національна свідомість, дух боротьби і бажання перемогти, непохитна відвага і віра у свою перемогу – в українців були. I, незважаючи на програш, Ольжич не впадає в песимізм, він вірить у майбутній реванш, це ж підтверджує і його сучасність: «Боротьба з окупантами на Карпатській Україні, одначе, досі не припинилася. В горах переховуються партизанські групи січовиків, що ведуть війну з мадярами. Вся країна живе легендами про криваву боротьбу Січі та її партизанських відділів.

А цілій нації українській героїчна епопея Закарпаття є каменем віри і твердим заповітом: боротися і перемогти (підкреслення наше.– П. I.)».[269]

Наступна стаття – «Український націоналізм» – це нарис про розвиток та утвердження українського націоналістичного руху. З часів княжих та козацьких він, цей рух, переходить у XIX століття, цю «добу упадку національного нап'яття, добу затуманення чітких і ясних ідеалів народу мряками загальноросійських та всесвітянських ідей»[270]. Проте «найбільші постаті цього часу»[271] – Шевченко, Франко, Леся Українка, їх творчість є виявом основних засад націоналізму – «самостійництво, революційність, непогамовна войовничість, національність істоти»[272] творця. Близькими до них є й інші письменники: Кониський, Грінченко, Бучинський та ін.

Згодом, на межі XIX і XX століть, з'являється програмний твір новітнього націоналізму – «Самостійна Україна» Миколи Міхновського. Далі йдеться про націоналістичний характер діяльності корпусу Січових Стрільців під час Визвольних Змагань і продовження національної революції через боротьбу УВО та ОУН.

Вже тут виразно бачимо, що Ольжич належав до членів ОУН-М. Свідченням цьому є послідовне вживання імені першого провідника ОУН Євгена Коновальця поруч із сучасним Ольжичу головою ПУН – Андрієм Мельником, щоб підкреслити вагомість і значення останнього. Ще більше це проявилося у третій статті цієї групи – «Євген Коновалець», де дається історико-біографічний нарис про цю титанічну постать, її націоналістичний портрет.

Уже з самого початку твору бачимо, з якою повагою і любов'ю ставився Ольжич, як і всі націоналісти того часу і сучасності, до засновника і Провідника УВО-ОУН:

«Полковник Коновалець…

В цьому імені, що майже ніколи не стрівалося на сторінках української преси, а так часто гриміло у світовій, чулася важкість великої і грізної доби.

В ньому замикалося 20 літ історії багатомільйонового й упертого народу, що, раз прокинувшись зо сну вже не перестав, незважаючи на рани й кров, натискати на залізну браму, зведену світовими переможцями, яка замикала йому шлях у майбутнє. Для нас було в цьому імені все – стуготіння стотисячного українського селянського війська, що йшло зимовими шляхами на здобуття столиці, і підземні здригання двох дальших десятиліть.

Був це вождь Богом даний і Правдивий, що в добі чорній і похмурій орлом ширяв під облаки і націю подолану і закуту вмів ушикувати в завзяті когорти до походу і боротьби»[273].

Стаття, таким чином, виходить за рамки персонального життєпису – у сферу проблеми «особа та історія» та якостей політичного проводу нації.

Поиск по сайту: