IСТОРИКО-IСТОРIОСОФIЧНI ПРАЦI

Перша стаття цієї групи за 1938 рік – «Український міт» – підписана псевдом «Н. САМ», досі викликає суперечки про авторство Ольжича. У даному випадку ми повністю погоджуємось із упорядником «Незнаного Вояка»: «Не всі дослідники впевнені, що ця стаття належить перу самого О. Ольжича. Проте жодного сумніву не викликають безпосередній вплив, перегук, повтори, навіть прямі цитати з інших його статей і розвідок»[274].

Автор, незважаючи на те, чи був це О. Кандиба чи хтось інший, ставить перед собою конкретні питання: «…нам, що хочемо бути справжніми виразниками українства, важко є усвідомити собі те, що оживлюєчислові виміри України й робить з неї діючу силу, себто: що є змістом і суттю українства? В чому саме заключається та безприкладна життєва сила українського народу в минулому і сучасному, яка сьогодні видвигнула нас, українських націоналістів..».[275] I стаття дає на це відповіді. А щодо самого поняття «український міт» (тобто міф), то нехай говорить автор: «Як природа Бога не дасться ніяк висловити чи пояснити як лише Богом, так і українство лише другим синонімом. Постає питання, на яке може відповісти те, що є всеобіймаюче й вічне в Україні (підкреслення наше.– П. I.). Нехай буде вільно нам назвати це – український міт»[276].

Суть роздумів над цією проблемою підсумовує сам автор у прикінцевій частині статті: «Зустріч українського хлібороба з англосаксами на чужині (в Америці) не виказує в нього почуття меншевартости. Також погуб німців в Україні перед 20 роками дає в тому відношені багато позитивних споминів. Якщо тут і там бувають приклади протилежних помічень, то все видно їх характер налетілости чи безпосередніх умов неволі. Зате позитивне почуття своєї власної вартости в українського народу має незвичайно тонкі і величні прикмети незбагнутої краси і сили. Хіба треба більше археольогічних чи історичних доказів на те, як факт, що український нарід лишився собою – видержуючи повені кочовиків Азії і невдачників Европи продовж тисячеліть?! А коли б не було ніяких учених доказів – хіба не вистачає нам, українцям, наше власне почуття і віра в наше майбутнє?! Якщо тільки знаходяться такі, що вміють гинути за свою українську віру, за український міт…»[277]..

Навіть якщо Ольжич і не був автором цієї статті, то він, безумовно, був його однодумцем.

У статті «У двадцятиліття» Ольжич приступає до розгляду проблеми поразки Визвольних Змагань у 1917–20-му рр. У цій спробі «нарису психології української революції»[278] він простежує розбіжність у свідомості мас і тодішнього проводу на початку 1917 року, коли ідеї самостійності, «неофітського пориву» запанували серед народу – серед того самого народу, пізніше «зневіреного, втомленого, розкладеного». Протилежний процес ішов у «провідній партійній верхівці»[279]: «Політична історія була вислідною власне цих «ножиць» між психологією маси та політичної верхівки. Політична слабість самостійників (ідеться про політичні сили, що сповідували від самого початку незалежність Української Держави, типу Української Народної партії Миколи Міхновського.– П. I.) 1917 року, що, власне, єдині були тотожні з настроєм маси та мовою історичного моменту, фатально перерішила, як виглядає, неуспіх українських зусиль. Еволюція політичної думки провідних партій дійшла нарешті до цих самостійницьких позицій (мається на увазі передусім позиція пізнішої Директорії, зокрема Симона Петлюри.– П. I.), але аж 1918–19 рр., коли вже було запізно»[280].

Особливо яскравими і цікавими видаються нам дві розвідки, в яких автор оперує широким історичним матеріалом: «Дух руїни. По сторінках історії» (1940) та «Українська історична свідомість» (1941).

У першій з них Ольжич зосереджується на тій проблемі, яка хвилює українське суспільство вже віддавна. Iдеться про дух незгоди, ворожнечі, «дух руїни» (за окресленням автора), який є віковічною хворобою українців. Саме з цим «духом» пов'язує письменник занепади тих позитивних державницьких устремлінь, які траплялися на історичному шляху нашій нації. В автора бачимо рішуче бажання дослідити це явище, щоб через зрозуміння прийшло і віднайдення методів боротьби з ним: «Українська історія багата на великі й героїчні моменти, але досить в ній і темних та болючих сторінок, що їх воліли б ми часто вирвати і не мати в цій великій книзі, з якої народ має вчитися славних і добрих діл, та зріла мужня суспільність не має боятися глянути правді в лице, зокрема в хвилині, коли дійсність вимагає, щоб її бачили тверезо, а не через рожеві окуляри ідилії»[281].

Через княжі та козацькі часи ми разом з автором приходимо в його сучасність, де бачимо організацію, якій вдалося спинити на деякий час «дух руїни», йдеться про ОУН. В останніх абзацах Ольжич вже вкотре спинається на вершини трагічного оптимізму, щоб звідти проголосити: «Вся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, щоб звернути її назовні, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною.

У цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив й як не проявлявся. Бо інакше не було б змислу в нашому житті і змаганні.

Цей творчий дух, потуга молодої і здорової української нації та її еманації – ОУН переборе всі хаотичні хвороби, щоб збудувати нову українську дійсність»[282].

У цій статті не побачимо й сліду пропаганди проти «краєвиків», хоча розходження були вже тоді.

«Українська історична свідомість» – вважаємо її основною, програмною (і найкращою ) статею Олега Ольжича – це спроба віднайти в усій українській минувшині той фундамент, на якому засновувався націоналізм «трагічних оптимістів», бо виявилося, що «сучасна українська свідомість… спирається на тривалому і твердому тисячелітньому підмурівку, і навпаки, всі засадничі[283] ідеї української традиції ожили і діють в нас тепер»[284]. I. Ольжич послідовно вичленовує з «духу нашої давнини» (Д. Донцов) ці «засадничі ідеї»:

– ідея батьківщини («Землі, яку людина любить, за яку горда і за яку готова вмерти»[285]);

– ідея «державного самоздійснення України», тобто державної самостійності (яка «по упадку княжної держави залишається для пізніших поколінь невгасимим заповітом і тривалою метою. Це був дороговказ, що до нього прямували остаточно всі пориви розбитої історією, але живої нації. Сама правність втрати суверенітету заперечується[286]);

– ідея соборності («свідомість взаємної приналежності до себе»[287] всіх частин нації);

– «імперіяльна» ідея («Нація, що замикається у своїх межах, не тужить за духовою і державною експанзією, не знає імперіяльної тенденції,– нація нежива. (…) Здорові і молоді народи не знають самообмеження. (…) Iмперіяльний ідеал ніколи не покидав нації, що створила свого часу найбільшу і наймогутнішу європейську імперію (ідеться про Київську Русь.– П. I.)… (…) В хвилини свого піднесення бачить нація ширші обрії, й тоді на овиді встає марево її імперії»[288]);

– ідея вождя, керманича («Стерника») («Геній історіотворчого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом даного Стерника. Йому, незрівняному, дано вершити долю народу і формувати його майбутнє. (…) … різьбить проводиря нарід, що хоче мати його одного і бути в його руці знаряддям для довершення великих чинів»[289]);

– ідея войовничості українського народу («В основі української духовости лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духовну особистість визначає теж виразний і сильний боєвий інстинкт. Войовничість в українській свідомості творить невід'ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху. (…) Справді, меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скити, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі. (…) Князівський меч перейшов у козацьку шаблю, але його зміст лишився давній. Бо ж «всі народи, які живуть на світі, завжди захищали і будуть захищати вічно буття своє, волю і власність» (Б. Хмельницький, з «Iсторії Русов»)…»[290]);

– ідея мілітаризму («Мілітаризм – це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи. Що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж людину, глибокою, творчою і мудрою трагікою життя поставлену боротись з другого боку (як не згадати «Пісню про ворога».– П. I.). Отак родиться лицарська етика й чесноти. Мілітаристичний світогляд ушляхетнює життя, покликаючи в ньому: відвагу, міжність, вояцьку товариськість, почуття вищого обов'язку і чести. (…) Через ці вояцькі чесноти і військо запорозьке – це лицарство, «товариство», а козаки – «лицарі», «братчики», «оборонці віри» і шляхетне урожона братія»[291]);

– ідея «вищої посвячености» (святості) рідної «землі, чинів і зброї» («Видите гори сія? Яко на сих горах возсієть благодать Божія». Так звучить, за Київським літописом, пророцтво св. Андрія Києву. Почуття вищої посвячености землі, чинів і зброї – спільноти, таке ж далекосягле своїм значінням, як Боже помазання її провідників. Божа благодать, що сходить на прапори народу чи війська, виключаючи кожний сумнів,– це те головне, що рішає перемогу. (…) … моральна сила, осяяна певністю своєї правди, надає сил фізичних в боротьбі. Так рука Божа допомагає слабим рукам людським»[292]);

– ідея «міту» (міфу) («Шукаємо ідеї, яка історично була українській духовості мітом, стимулом для історіотворчих зусиль. (…) Для козацької доби особливо характеристичне шукання відскочні й опертя в міті походження. (…) Цей міт роду, як би ми його назвали, можна історично ствердити як великий рушій свідомости української і знайти в ньому притаманне укр. схоплення сути національної спільності»[293]);

– ідея «Слави» («приходимо до питання провідної ідеї української духовости, яка б одночасно висловлювала покликання української нації. Є це..,– ідея Слави. Iдея ця вкороновує цілу тут накреслену українську духовість. Випливає вона з цілости войовничого і героїчного світогляду народу і значить в своїй істоті моральний наказ героїчного повнення суспільно-етичного ідеалу. (…) … народна стихія відповіла у вирі 1917 р. громовим привітом сучасної національної революції «Слава Україні!»[294]).

Усього десять ідей. I всі вони не повинні бути лише надбанням минувшини – вони повинні жити і зараз, і в майбутньому, щоб жила Нація: «Так усвідомлює себе історично Українська Нація. Вкрита маєстатом суверенности на своїй укоханій батьківщині, відчуваючи свою нерозривну єдність, прагне вона духовної і силової експанзії, ховаючи в собі потенції імперії.

Через постать Стерника стремить вона здійснити свою історіотворчу волю, завжди духово мобілізована в своїй органічній войовничости, осяяній лицарськими чеснотами та Божою благодаттю.

Міт Великого Роду жене її вперед по історичному шляху, що над ним світить сонце провідної ідеї її свідомости – огненносліпуче сонце Слави, в боротьбі за яку нація знаходить своє світове післаництво».[295]

У наведеній цитаті є одне місце, яке не можна залишити без коментарів. Iдеться про імперіальну ідею. Противники націоналізму часто вказують на неї, щоб довести «застарілість», анахронізм цієї ідеології у наш час тріумфу мирного співіснування держав. Дехто із «теж-націоналістів», бажаючи довести свою поміркованість, лояльність щодо принципів мирного співіснування, намагається або замовчати наявність такої «крамольної» в наш час доктрини у своїй ідейній платформі, або йде ще далі – видумуючи власний «націоналізм», де, звичайно, нічого подібного нема.

Ольжич не видумував націоналізму. Не видумували його і визначні теоретики націоналізму. Вони просто відкрили, аналізували, генералізували ті ідеї, дотримання яких робить будь-яку націю життєздатною і тривалою в часі, а відступ від них – губить народи. Iмперіальна ідея необхідна передумова здорового духу й життєздатності нації. Втрата її веде до самозаспокоєння, застою, апатії, звиродніння і, як наслідок, поневолення або й загибелі нації.

Iмперіальна ідея по-різному втілюється в різні епохи. Найвідоміша в історії форма її реалізації – політичні імперії, утворені із підкорених країн. У наш час, із зростанням національної свідомості поневолених народів ця форма повністю вичерпала себе, оскільки надто дорого обходиться забезпечення єдності такої держави. В XX столітті перестали існувати такі імперії як Британська, Австрійська, Iспанська, Японська, Німецька, суттєво зменшилася Російська… Однак це зовсім не означає, що імперіальна ідея умерла разом із занепадом політичних імперій. Вона необхідна націям, а тому набрала більш витончених, цивілізованих і різноманітних форм національної експансії у світі.

Поширити свій вплив в інших країнах, забезпечити в них свої інтереси, гарантувати власну безпеку – така мета кожного народу кожної національної держави. Саме для цього і використовується фінансова, торгівельна, економічна, технологічна, релігійна та політична експансія окремих націй, які мають для цього реальні можливості (передусім власну національну державу). Виявилося, що така форма реалізації імперіальної ідеї набагато ефективніша і доцільніша за попередню, тобто державного імперіалізму. I приклад США, Німеччини, Англії, Франції, Японії, Iрану тощо – переконливе свідчення цьому.

«Погана», отже, неімперіальна ідея: хибною є трансформація її в ідею поневолення інших народів. Неефективність китайського муру у спілкуванні з народами доведена історією. Нею ж доведено, що процвітають ті нації, які своїм творчим генієм, своєю творчою експансією стають цікавими, корисними і потрібними світові. А усвідомлення своєї творчої потуги і ваги у світі оздоровлює й постійно стимулює націю до нових звершень.

Окремо слід сказати про статтю Ольжича «Дух руїни» (1941). Вона сприймається як своєрідне продовження написаної рік раніше праці «Дух руїни. По сторінках історії». Приводом до її написання стала смерть визначних діячів ПУН (Проводу Українських Націоналістів), близьких соратників Є. Коновальця і А. Мельника – Омеляна Сеника-Грибівського і Миколи Сціборського. Вони загинули 30 серпня 1941 року в дорозі на Київ. У середовищі ОУН-М негайно поширилась і була сприйнята беззастережно версія, що цю акцію виконали бандерівці. Зрозуміло, що «каїнова робота», «братовбивство» були з болем сприйняті і різко осуджені у мельниківському середовищі. В умовах гострого протистояння двох відламів недавно єдиної ОУН ніякі заперечення бандерівців про свою причетність до вбивства і їх осуд цієї акції до уваги не бралися. Очевидно біль утрати спонукав Ольжича написати цю статтю, у якій цілком справедливо осуджується український «дух руїни», самоїдство і розбрат, але цілком несправедливо, як показав час, звинувачуються бандерівці. Зараз уже відомо, що житомирська трагедія була успішною акцією НКВД. Відомі й чекісти – організатори і виконавці вбивства. Правда восторжествувала, але довголітнє її несприйняття спричинило поглиблення ворожнечі і навіть кровопролиття у стосунках двох середовищ. Скористав від цього тільки ворог. Нижче ми побачимо як антибандерівські настрої Ольжича під впливом реалій життя суттєво змінювалися у напрямку порозуміння і співпраці.

Залишилися дві невеликі за розміром праці Ольжича. «Наші завдання» – розповідають про «ідейну лінію» журналу «Пробоєм» (у цьому місячнику культури часто друкувався і сам Ольжич). «У Свят-вечір. (Різдвяна відозва ОУН на Землях)» (1943 р.) – маленька, збагачена художніми образами мініатюра, змістом якої, як і взагалі всієї спадщини Ольжича, можна вважати такі речення: «Віра у велику чисту правду, ясне світло високої ідеї в найчорнішу добу тримає горі людські душі, не даючи їм упасти в безодню розпуки і тліну. З неї родяться найвищі пориви і найбільші чини. (…)

Чуємо в собі присутність великої і чинної віри. Бачили і бачимо чини наших друзів, що не вагаються в ім'я її наразити і покласти своє життя.

Жива віра, віра, що не спиняється перед жертвами – та, що перемагає»[296].

Такою вірою самого автора просякнута вся публіцистика О. Ольжича – О. Кандиби, Д. Кардаша і т. ін.

Поиск по сайту: