Досліджуючи літературу

Україна:

– Хто ж знав, що ви такі сміливі діти?

Українці:

– Хто ж знав Тебе, найпрекрасніша з країн?

Юрій ЛИПА

Чимало визначних діячів націоналістичного руху займалися літературою. Одні, як Дмитро Донцов, детально досліджували її (займалися літературною критикою), а інші, як Юрій Липа чи Євген Маланюк, ставали літературними критиками, не перестаючи бути й митцями. До тих інших належав і Ольжич, яким за період 1931–1936 роки написано чимало літературознавчих праць.

Україна у мисленні націоналістів завжди постає цілісною країною, незважаючи на тимчасові розчленування її, тому в Ольжича велику цікавість викликають письменники не лише з еміграції, Галичини, Буковини чи Закарпаття, а й з Великої України, наддніпрянці.

Саме їм у нашого письменника присвячено дві праці, в яких фігурують лише поети: Василь Мисик (1907–1983) і Дмитро Фальківський (1898–1934). Обидві статті написані у 1936 році. Тема українських радянських письменників у нашому літературознавстві вже відтоді займала належне місце: важко було спостерігати, як ворожоукраїнська московсько-більшовицька система поступово, але невблаганно тиснула на митця, та й взагалі на українця. «Від літ кожна літературна сильветка з СУЗ (Східні Українські землі.– П. I.) виглядає як некролог. У гіршому випадку – моральний (Тичина, Рильський), у кращому – Антоненко-Давидович, Куліш, Мисик – некролог творчости. Ціла-бо московська культурна політика на Україні спрямована на те, щоб нищити українських духових будівників – морально, творчо чи фізично!»[227]. Давши оглядовий аналіз творчості В. Мисика, Ольжич підсумовує: «Iллічів трактор посунув далеко. В степах «схиляються жита», та не для їх голодних мешканців, а московської пащеки. Це він, трактор «суцільної колективізації», «ліквідації куркуля як кляси» і України як нації перекотився через свіжого й запашного, як степові трави, Василя Мисика»[228]. Щоправда, після війни Мисик «віджив» і далі з запалом творив на благо «радянської вітчизни», оспівуючи переможне будування «розвинутого соціалізму».

Трохи інакше склалось із Дмитром Фальківським, колишнім чекістом. «Більшовик з «революційними заслугами», плоть від плоті військового комунізму, людина, що своє минуле і свою надломану душу зробила майном української літератури, він раптом став перед цівкою нагана, що з нього колись розстрілював інших»[229]. Ось кілька цитат з творів цього поета, які наводить Ольжич:

Дарма, що ночами з «нагана»

Встромляв я у скроні набої…

……………………

Дарма, що в ті ночі осінні

Я був за провісника смерти.

Дарма, що під гуркіт мотору –

Наган мій ціляв невблаганно.

…I жаско дивилися зорі

На кров… та пісок… аж до рання.

…………………

Тільки знов у Чека

Послужить заманеться мені,

Не тому, що там добре служить

(Я люблю заколисаний степ),

А тому, що радий від душі

Розстрілять ненажерливий неп.

Отака людина. Теж романтик. Хоча Ольжич відзначає згодом переродження Фальківського, який «у вік Микитенків і Тичин умів сказати «ні»!»[230]:

…серцем я ніжний і чистий,

Дарма, що колись був чекістом…

А «цього простити Фальківському марксівський геній ненависти не міг», тому радянський поет загинув від «такого знаного йому «нагана»[231].

Крім окремих письменників, Ольжич вміло аналізує і пробує вказати на вирішення ще й окремих проблем у літературі. Так, зокрема, відомі голодомори на Україні в 1921–1922 рр. і в 1932–1933 рр., спрямовані на винищення українського селянства, відбилися і в літературі. Ольжич зупиняється на творах таких письменників, як В. Підмогильний («Собака», «Проблема хліба», «Син»), О. Слісаренко («Тварина»), М. Куліш («Дев'яносто сім»), Iван Ле, О. Досвітній, Бушля; О. Стефанович («Гей там недобрими хмарами горне!..»), Гомзина («Жаль тихострунний»), Я. Косарич («На сполох, дзвонарю, на сполох!»), Чернявський («Хліб наш насущний»), К. Поліщук, О. Олесь, Є. Маланюк, У. Самчук.

Більша частина статті присвячена розгляду теми голоду у творах наддніпрянців (Слісаренко, Куліш, Підмогильний). Відзначається, що хоча вони й розуміли справжню причину голоду, але «критикувати владу може письменник дозволити тільки клясовому ворогові, куркулеві чи підкуркульникові, взагалі негативним типам»[232]. Ці твори Ольжич характеризує як «особливо цінні, хоч, правда, тільки під оглядом пасивно-описовим»[233]. Письменника-націоналіста болить ота фальш, ота немічність митця, коли «просту формулу: «Якби не забирали хліба оті комуністи, то хватило б на весь год» – знаходить в Куліша найтемніший та невідповідальний елемент – задурена сільська баба»[234].

А ось окреслення і водночас спроба розв'язання проблеми голоду, вірніше проблеми тієї душевної втоми, яка виникає при читанні творів подібного змісту: «Треба сказати, що в голодовій темі найтяжчою є її чуттєве та ідеологічне розв'язання. Страшна дипресія, що неминуче постає в читача, мусить бути розв'язана, переміщена в свою додатню противартість.

У нашому сучасному стані, в його негативних вартостях знайти могутній двигун національної боротьби – ось завдання духового робітника українця, громадянина, публіциста, письменника. Українська література скрізь, де вона є українською, взяла на себе і виконує це суспільне завдання, те ж зробить вона і з голодом»[235]. Як бачимо, ні в поезії, ні в публіцистиці Ольжича не полишає твердий трагічний оптимізм.

Широке заглиблення в ідейну проблематику красного письменства і теорії літератури знаходимо у двох більших статтях за 1931 і 1935 рр. Це – «Два світовідчування» і «Войовнича неоклясика». Як літературний критик Ольжич без сумніву перебував під впливом Дмитра Донцова, звідси бажання віднаходити в ідеях художнього твору ті позитивні якості, які б розвивали сильний, героїчний, відважний характер у читача.

Післяреволюційні настрої в емігрантських колах вихідців з України та Росії були різними. На основі аналізу п'яти збірок, що вийшли в один рік (1931), Ольжич дає характеристику психіці українських та російських митців-емігрантів: А. Ладінскому, Г. Iванову, Б. Поплавскому; Є. Маланюку, Ю. Липі.

Російські збірки позначені печаттю декадентської втоми від життя. Панують настрої смерті (А. Ладінскій), «умирання», «настрої безнадії та резигнації» (Г. Iванов), «малюнки, де порушена перспектива, тіла взаємно протинаються і купчаться в недоладні маси», «безмірна одноманітність», «у фіналі майже завжди з'являється смерть» (Б. Поплавскій). Висновок Ольжича – «вірші ці дихають щирим гниттям»[236].

Українська ж поезія зовсім інакша. Євген Маланюк – «досить зненавиджений, щоб перейти в історію літератури», його «скитська Елляда (символічний образ України.– П. I.) має стати степовим Римом». Оригінальна і дуже точна характеристика Юрія Липи: «Моноліт. Цілковита самостійність, могутній пафос і програм, програм з м'яса і крови»[237]. У росіян – споглядальне світовідчування, в українців – чинне. Ольжич не сприймає таку реакцію на сучасність, де є «тільки жаль і ані краплі протесту»[238]. В українських авторів навпаки – «хотіння бути», «високе напруження волі до національного самоствердження»[239].

Далі Ольжич робить висновки, в які б не зашкодило вдуматись і нам наприкінці ХХ століття: «Для нас не може бути сумніву у виборі між двома світовідчуваннями: традиційної московської безхарактерности і молодого українського героїзму. Порівняння московської і української поезії є зайвим доказом хворобливости московської культури та благодатних наслідків звільнення з-під її впливу українського мистецтва. Давно вже не може бути мови про орієнтацію на Москву. Далі лише без неї!»[240].

Такий же гострий критичний погляд кидає націоналіст і на духовність Європи, не бачачи й там схожого до українського піднесення героїчних творчих сил: «Противенство українського духовного життя і нашої поезії та життя й мистецтва європейського є безсумнівне. У нас ідеалізм і певність посідання найвищих правд, а поруч з цим матеріялізм Европи і мертве шукання за формою. Тут – войовничість, там – пацифістичні страхи і т. д. і т. д. Україна становить тепер в Европі окрему психольогічну область.

Тому треба поставити під знак запитання конечність нашої культурної орієнтації на сучасну Европу. Не сотворімо собі кумира!»[241]. Україна – «на грані».

Таке виразне, глобальне мислення з'являється майже в кожної освіченої людини-українця, коли вона приймала ідеологію націоналізму і, наснажена нею, утверджувала правду національної ідеї у житті. Гарячим бажанням змінити світогляд, очистити його можна пояснити і виправдати нераз швидкі та рішучі висновки Ольжича, які, проте, цілком справедливі і легко зрозумілі в контексті тієї доби: «Хтось скаже: хіба Маланюк і Липа заступають цілу українську поезію? Так. Цілу майбутню. I тепер вони не самі: Стефанович, Оверкович, Мосендз, Кравців, навіть Бабій, навіть Чернява. Це не інтрига «волюнтаристичних» редакторів (ідеться про редактора «Літературно-Наукового Вісника» Д. Донцова.– П. I.), це крик землі»[242].

Свої погляди на «зміст і спрямованість сучасної української поезії» письменник розвиває далі, роблячи водночас спробу дати їй, цій поезії, характеристику. Ось, що він зазначає: «Мілітаризм – характеристична її (поезії.– П. I.) риса. Коли перед тим батальними образами часто послуговувалися як вдячною формою для висловлення зовсім мирних ідей, культурної праці тощо, а в кращому випадку вкладали в неї зміст соціяльний, то сучасна поезія прийняла сам мілітаризм і зміст її відповідає формі. Навіть ряд визначних поетів передреволюційної генерації залучили бойові фанфари до свого, вже давно готового ідейного арсеналу. Та тут іде про певну поетичну школу, пройняту мілітаризмом органічно, однородну своїм духовим наставленням.

Революція зробила іспит українській нації, а тим й її мистецтву. Вона відкрила самі основи життя, й одну правду збагнули одночасно по обидва боки барикад. «Нема неба, нема! єсть боротьба» (Хвильовий)»[243]. Тому слово «неоклясика» в назві статті ми б розшифрували саме як «новий зразок», а не як стилеву характеристику творців-націоналістів. На нашу думку, вони переважно близькі до неоромантизму.

Згадаємо творчість самого Ольжича і побачимо, що той вогонь революційної активності, яким він горів, перенісся дещо в іншу площину і запалав так само безкомпромісно і відверто в публіцистичних статтях, зокрема літературознавчих.

Автор і тут спирається на довгий ряд письменників, тобто на цитати з їх творів, для підтвердження своєї думки: Хвильового, Терещенка, Филиповича, Плужника, Жабо-Потаповича, Маланюка, Мосендза, Липу, Бабія, Стефановича, Ромена, Ленченка, Дажбожича, Телігу, Кравціва, Чирського, Яніва, Лівицьку-Холодну. Панування войовничості тішить Ольжича, він у цьому 1935 році мав за собою найкращі творчі літа, і такий бурхливий розвиток націоналістичного духу в поезії не міг не окрилювати його. Звідси оптимістичне закінчення статті:

«Вже-бо:

Орел золотий побіди

Пролітає над моїм краєм. –

Що ж ви плачете, сильні діти,

Над голодом, неврожаєм? (Липа)

Ви ж сильні! Чуєте? Сильні!!»[244].

Цей клич у народні маси не залишився без відповіді, і свідченням цьому є велика чисельність націоналістичного руху спротиву, передусім у Галичині в міжвоєнний період.

Стаття «Сучасна українська поезія» (1942 р.) викликає суперечки щодо авторства Ольжича. Леонід Череватенко пише таке з цього приводу: «Деякі дослідники висловлюють сумнів щодо авторства О. Ольжича. Втім, текстуальні збіги, загальна концепція й інтонація дозволяють нам не погодитись з цим сумнівом»[245]. Нам дуже шкода, що ми не можемо поділити впевненості упорядника «Незнаного Вояка», бо видається, що хоча й справді «загальна концепція й інтонація» виразно націоналістичні, близькі до Ольжича, проте не будемо забувати й того, що Ольжич не був єдиним націоналістичним літературним критиком на всю Західну Україну та еміграцію.

Стаття подана без підпису – звідси і суперечки. За Ольжича ж, як автора цієї статті, ми б дали всього 25 відсотків з двох причин: по-перше, відмінний стиль і по-друге, збиває з пантелику така «самохарактеристика» (тобто оцінка самого Ольжича як поета у цій статті): «До наймолодшого покоління, що зросло вже на еміграції, належить О. Ольжич. У збірці «Рінь» (1934) (?– П. I.) голосить поет – закоханий у мужню чистоту «залізного віку» – суворим, стислим віршем прихід нового віку героїв. В другій збірці («Вежі», 1940) – одному з найсміливіших проявів сучасної української лірики – поет нехтує літературною «манєрою» взагалі. Збірка ця вже не є передчуттям нового, героїчного віку, а прямим висловом його: свого роду прямим чином української революційної дійсности інспірує поета тут вже не древній Рим («Рінь») (??– П. I.), а конкретна українська земля в конкретному часі (Карпатська Україна (???– П. I.), Городок Ягайлонський). Націоналістична українська сучасність тут чи не вперше з такою надособистою силою тужить в слові прорости свій простір і час і вилитись у патос нового поетичного символу!»[246].

Якщо це писав сам поет, то він би мав принаймні краще розбиратися у власних творах. По-перше, «Рінь» вийшла не в 1934, а в 1935 році (вважатимемо це друкарською помилкою). Далі, «римська» тема є важливою, але аж ніяк не визначальною у «Ріні», так щоб можна було ототожнювати Рим і «Рінь». I нарешті твори зі збірки «Вежі» написані задовго до драматичних подій у Карпатській Україні; а те, що «Вежі» вийшли після 1939 року, не значить, що й поема «Незнаному Воякові» написана тоді ж (як відомо її було створено в 1935 році). Щось не дуже стикається «конкретна українська земля» із «конкретним часом».

З цих причин ми не будемо більше зосереджувати свою увагу на цій статті, хоча треба відзначити велику грунтовність і, переважно, правильність думок невідомого автора.

В цілому ж відзначимо націоналістичний підхід Ольжича до проблем літератури, до самих письменників і до їхніх творів. Ця ж ідейна цілеспрямованість, обгрунтована філософією трагічного оптимізму, дозволила згодом письменнику з легкістю прорубуватись крізь тверду породу української минувшини, сучасності й майбутності, коли він досліджуватиме українську культуру.

Культура і нація

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

I орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його гарячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Василь СИМОНЕНКО

Культура – наче бездонна криниця української нації, кришталеве джерело її історичної свідомості, жива вода нашого народу. Її цілющі краплини гоять найболючіші рани: виявляється, які ми давні, могутні, неповторні – на противагу сучасним отруйним закидам з боку «облудників» і «фарисеїв» (Т. Шевченко), що ми без чужинців нічого не варті, нічого не здатні створити і т. п.

Так чи інакше пов'язані з культурою, вповні чи частково їй присвячені хоча б такі вже відомі на Україні праці з першої половини нашого століття: Євгена Маланюка «Нариси з історії нашої культури», Iвана Огієнка «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народа», «Українська культура (лекції за редакцією Дмитра Антоновича)», Дмитра Донцова «Дух нашої давнини», Юрія Липи «Призначення України».

Ольжич почав цікавитися проблемами нашої культури ще до своєї роботи в Культурній Референтурі ОУН. Таке зацікавлення зрозуміле: з одного боку, через археологічно-історичну спеціалізацію його (а без знання історії вивчення культури неможливе), з другого – була потреба з націоналістичної точки зору оцінити творчий наробок українців у всій його історичній протяглості. Націоналізм, як найефективніша національно-захисна ідеологія, мав обов'язок витворення власної культурної політики, а для цього обов'язковою умовою є добре знання попередньої культурної спадщини, національне її осмислення, розуміння минулих і сучасних проблем українців і решти народів світу.

Можливо, розпочинаючи свої «студії» над культурою, письменник задавався тими ж питаннями, що й Iван Огієнко (митрополит Iлларіон) в 1918 році: «Чи ж ми справді маємо право на вільне життя.., [якого] так настирливо домагаємось ось уже більше двох віків? Чи народ наш – окремий народ, чи він же має свою культуру,– культуру оригінальну, своєрідну? Чи в минулому єсть у нього своя історія, своє життя? Чи справді нам потрібні окремі школи з нашою мовою, окремі університети, чи може це тільки наші вигадки, як про це все тепер кажуть несвідомі люде?»[247]. I якщо Iван Огієнко передусім виступав проти антиукраїнських теорій російського імперіалізму, типу «погодінської», то О. Ольжич у першу чергу поборював виплоди польського шовінізму, наприклад коли вважали, що українців «видумав» австрійський граф Стадіон.

Українці були, є і будуть. Вічною є і їхня культура.

Українські мислителі розуміли досить широко поняття «культура». Для прикладу, думки Є. Маланюка: «Слово «культура», так часто надуживане, часом зовсім стерте, походить від латинського слова, зв'язаного з поняттям обряду («культ»). Iснує і друге слово, що у деяких народів заміняє слово «культура» – це слово «цивілізація», зв'язане з латинським словом «цівітас» – місто. Ці два слова, властиво, окреслюють те саме. Під прийнятим у нас словом «культура» розуміємо все те, що створене людиною. Підкреслюємо створене, а не зроблене механічно, бо справжні культурні факти є наслідком творчого акту. Очевидно, що це слово, це поняття є аж надто гнучке і може мати багато, в залежності від речення, відтінків, навіть значень»[248]. В Ольжича зустрічаємо кілька визначень цього поняття. Це і «цілість духового життя певної людської спільноти»[249], і таке: «Культура не є скількість духової спадщини даної спільноти, утривалена в слові, письмі, малюнку і в дереві. Культура має властивість сама формувати духовість. Твори її переходять із покоління на покоління й заповнюють духову тяглість»[250]. А твердження: «По своїй суті кожна культура є національна»[251] – перегукується з пізнішим Маланюковим: «Безнаціональної культури немає»[252].

В шести працях Ольжича на цю тему бачимо широке змалювання культурно-історичного процесу. Найширше воно представлене в статті «Українська культура» (1942 р.). Від часів трипільської культури і аж до сучасності простягнувся єдиний ланцюг культурних звершень, ланцюг однієї історичної долі нашого народу. З темряви віків виводить Ольжич національну культуру, вона живе в сучасності і є суттєвим фактором на нинішньому етапі національного відродження, національно-визвольної боротьби.

Великого значення у цьому процесі збереження національної духовності надає Ольжич письменникам: «…зрив 1918 року закріпив на українських землях вплив Шевченка. Шевченко є першим речником українського націоналізму. (…)

Шевченка не можна змістити в рямцях якогось стилю. Це геній, що є органічним виявом цілої української духовости. При кінці століття приходить Франко.., [який] в творах поетичних підноситься понад офіційну ідеольогію (йдеться про «ідейну резигнацію», «провансальство» в літературі.– П. I.) й сягає до вершин пророцтва («Мойсей»).

Третім стовпом відродження нашої духовости є Леся Українка»[253]. У 30-х роках перед націоналізмом постала, крім багатьох інших, ще одна важлива проблема «кермування культурним процесом»[254], витворення власної націоналістичної культури, в ім'я очищення національного духу, наснаження його «новою кров'ю», новими сучасними і водночас такими давніми ідеями та ідеалами, ворожими «провансальству».

Почалася «облога культури». I вже в 1935 і 1937 рр. Ольжич констатував перші визначні перемоги націоналізму у цій ділянці. «Український націоналізм, що опановує цілу свідомість і підсвідомість одиниці та всі ділянки життя національного колективу, самою своєю природою експандує в культуру. Його потуга однаково творчо виявляється в цій області. Його питоменне світовідчуття та світогляд, характеризовані своєрідними фільософічними, етичними та естетичними критеріями, творять свою власну будову культури. Тож можемо і повинні ми говорити про націоналістичну культуру. Її, відповідно до духу націоналізму, треба визначити як культуру героїчну. Зокрема, як героїчне означити належить націоналістичне мистецтво.

Його ціхами, попри національність, мають бути: ідеалізм, велике волеве напруження, потяг до монументального, експресивність та чіткість. Тяжко назвати точно його стиль, одначе можна ствердити, що він має, з одного боку, визначатися певною клясичністю (момент чіткого клясичного світогляду), з другого – відбивати динамізм волевого патосу. (…)

Український націоналізм плянової культурної політики дотепер не провадив; натомість могутній вплив руху непрямо позначився благодатно на культурній творчості останнього 15-ліття (стаття написана у 1935 році.– П. I.). В першій мірі це виявляє українська література, особливо поезія. Повновартне націоналістичне світовідчуття виказав у своїх творах навіть ряд авторів, що в практичному політичному житті не мав нічого спільного з націоналізмом, ба навіть став на ворожих до нього позиціях. (…)

Але молодша генерація мистців уже здебільшого повно переймається ідеями націоналізму, гуртуючись коло «Вісника» (ЛНВісник»), «Студ. Шляху», «Дажбога», «Самостійної Думки» та празького «Пробоєм», і в своїх творах дає вислів нового, націоналістичного світорозуміння та світовідчуття»[255].

У статті за 1937 рік знаходимо продовження цієї теми: «Нова українська духовість, зроджена визвольною боротьбою,– найцінніший трофей цієї боротьби й об'єктивізується в двох площинах: організаційній та культурній. Перше виявляється в розбудові суспільно-політичної сили Руху, несеної його Організацією, друге знаходить свій вислів у стихійній творчості духово-активних елементів нації. Так організація духа реалізується в фізичній організованості суспільства та в творенні його культури. Обидві чинності, випливаючи з духовности, мають властивість зворотного впливу на неї й трансформації одна в одну. В цій взаємній пов'язаності – вимога рівної уваги до обох, зокрема вимога кермуваннякультурним процесом»[256].

Говорячи про «засади й організацію націоналістичної культурної політики», Ольжич основну увагу приділяє проблемі впливу націоналізму на науковця, митця взагалі і письменника зокрема. Ми не побачимо там і сліду вульгарного тотального тиску на особистість: «Щодо організації культурного, зокрема мистецького та наукового будівництва – то треба виходити з пізнання специфічности істоти духової творчости, що не терпить насильного втручання. Засадою впливу й успішного кермування мистецькими та науковими творчими процесами має бути вживання однородних (отже, мистецько-критичних або наукових) засобів і обминання засобів чужородних, напр. адміністраційно-поліційних (це хиба большевизму). (…) Становищем культурної політики українського націоналізму має бути стимуляція, а не «адміністрування» мистецтвом і наукою.

Бо джерелом мистецтва є творча воля інтерпретувати й формувати світ (організуючи почуття) згідно зо своїм «я» (що, звичайно, є й «я» суспільне). Це джерело мусить бути самовистачально-потужним, творцеве «я» незігнутим сторонньою, хоч би й найкращою директивою. Iнакше твір не висловлюватиме відчутої правди творця, а звучатиме як фальшива вправа на задану тему.

Шлях до твору є через волю мистця. Яка буде ця воля – такий буде твір. Iз націоналістичним мистцем прийде націоналістичне мистецтво. Отже, завданням є збудити і сформувати цю творчу волю. Це доконується іраціональним впливом колективної волі та високим патосом свідомого змагання одиниць та гуртів за свою ідею. (…)

Формування волі найширших мас проходить у площині загального виділовування націоналістичної ідеї. Натомість культурний месіянізм вимагає напруженого змагання націоналіста-мистцяінаціоналіста-критика. Націоналістичне мистецтво виборе тільки воно саме та його фільософія. Перше творить засобами прямого творчого твердження, друга його теоретично обгрунтовує. (…)

Таким чином, завдання є, крім сприяння творчому проявленню націоналістичного мистця (що вже існує), поставлення націоналістичної теорії мистецтва»[257].

Не обходить своєю увагою Ольжич також науку, театр, естрадне мистецтво, музику, пластичне мистецтво, архітектуру, освітньо-просвітню справу. Причому освіту він розумів не тільки як «одну з найважливіших передумов добробуту й розвитку народу, один з найголовніших чинників культури й поступу»[258], а передусім як таку, що «має допомагати сформуванню життєвого світогляду одиниці, що повинен бути світоглядом націоналістичним»[259].

А нагальна потреба в розробці виховання серед широкого загалу націоналістичного світогляду, відважного і сильного, була велика. Бо саме в цей час націоналізм, щоб захистити нашу націю, мусив протиставитися аж чотирьом іншим ідеологіям, дві з яких, новоутворені, не дуже пустили були своє коріння в українському суспільстві, але могли це зробити: ідеться про матеріалістичний комунізм (більшовизм, марксизм) та ідеалістичний фашизм (разом з близьким до нього націонал-соціалізмом); до них додалися дві давні українські «хвороби»: демолібералізм (лібералізм) і консерватизм (хоча ми не зовсім погоджуємось із різким засудженням клерикального католицького консерватизму, яке має місце в Ольжича).

Але оскільки агресивний фашизм на українській землі практично не приживався, то виявилось, що в основному «в сучасній українській дійсності націоналізм поборює три реакційні духовості: ліберальну, комуністичну та консервативну»[260]. Лібералізм засвідчив свою історичну державо-творчу немічність, він поступово занепадав, будучи «релятивним та безпрограмним». Молодий комунізм поки що не вкорінився у свідомості українців на СУЗ, оскільки був ідеологією окупантів, а свої холуї залишались малочисельними. Далі Ольжич критикує консерватизм, його він характеризує як «германсько-клерикальні кола»[261]. I тут ми хочемо ще раз наголосити на тому, що безкритично сприймати взагалі все, що написано (навіть націоналістами) не можна, трапляються моменти, котрі містять неточності, викривлення дійсності. Це, правда, не значить, що хтось свідомо «брехав» чи «паплюжив» щось. Просто з плином років ми маємо змогу детальніше подивитись на минуле, краще його оцінити.

Консерватизм, маємо на увазі український католицький його різновид, на ЗУЗ був не могутньою політичною течією, а передусім церковною, релігійною, займався культурно-просвітницькою роботою, наукою. Це добре розумів Юрій Липа, коли писав: «Консерватизм не виключає поступу, лишень вимагає його. Вимагає сталої уваги до того, що вже збудовано, і обережного впровадження нового будівельного елементу»[262]. А це є природнім для будь-якого церковного життя з його усталеними традиціями, які дозволяють зберегти самобутність Церкви, і для будь-якої релігії, яка дуже важко піддається реформуванню. Звідси така ж непорушність консерватизму і у світському житті. На противагу цьому націоналізм, як нова і могутня ідеологія, був дуже динамічним, з широкоспектровою діяльністю; він не сприймав непорушності цієї теж української, але, по відношенню до нього, пасивної ідеології.

До того ж ми ніколи не сміємо забувати того, що «УГКЦ (Українська Греко-Католицька Церква.– П. I.) століттями і в неймовірно складних умовах об'єднувала українців і витворювала все нові й нові форми їх конфесійного і національного самозахисту, але, як і всяка інша Церква, вона не могла піднімати народ на активну боротьбу за свою свободу і власну державність: Церква не вчить змінювати політичний світ, а вчить, як вижити в ньому, залишаючись людиною, християнином, часткою свого народу,– завжди, за будь-яких обставин»[263] (В. Iванишин).

На жаль, помічаємо в Ольжича і нерозуміння значення церковної Берестейської унії 1596 року, яка поклала початок УГКЦ: «Відродження розпочалось з церкви, хоча частина вищого кліру йде на унію, але низи залишаються вірні свому народові й творять нову силу»[264]. Жаль, що українець-наддніпрянець не зрозумів значення цієї наскрізь національної Церкви і не тільки для Галичини, а й для всієї України. Саме вона, зберігши мову і традиції українців, захистила нас від ворожого експансійного впливу передусім поляків (і їх католицької Церкви), а також росіян, мадяр (угорців), румун та ін. Свою національно-захисну функцію УГКЦ зберегла до сьогодні: вірні цієї Церкви природно стають свідомими українцями ще змалку[265].

За винятком кількох неточностей (у датах і в характеристиці Марка Вовчка як письменниці романтичного напрямку), культурологічні праці Ольжича мають високий науковий та ідейний (націоналістичний) рівень. Звідси їхня корисність для української нації і на сучасному етапі національного відродження. Бо й справді, культура – це «те, що створилося на нашій землі протягом століть і тисячоліть, всоталося в кров і жили, і чого жадні скити, половці, гуни, татари і навіть москалі – не в силі були знищити»[266].

Можна лише щиро позаздрити тому всеобіймаючому, загальному, бурхливому розвитку націоналізму в 20–30-х рр., його світогляду, який поривав угору і вперед всю нашу націю, поривав у світовому масштабі. Свідченням цьому є такі слова Ольжича (1938 р.): «Стоячи – силою свого духового напняття й творчого багатства – в авангарді нової людської цивілізації, українська нація знаходить у цьому своє історичне покликання і сатисфакцію[267]»[268].

Політичне мислення

Тягар робочих літ наліг мені на плечі.

Стих безтурботний сміх і споважніли речі…

Микола ЗЕРОВ

Десять праць, у більшій чи меншій мірі позначених політичною заангажованістю автора, звичайно, не дають міцної основи для твердження, що Ольжич був видатним чи тим більше провідним ідеологом націоналізму. Зате він розробляв такі положення системи націоналізму, що видно з його політичних статей, де яскраво показано глибоке, переважно, розуміння автором якісних характеристик духу націоналізму. Хоча, на жаль, і тут не все так гладко як хотілося б (тим, хто забув, пригадаємо, що саме в цей період (1939–1940 рр.) стався розкол в ОУН). Але можна посвідчити безперечно великий внесок Ольжича в розробку ідеологічної системи націоналізму, зокрема в ділянках історичній та історіософічній.

Фах Ольжича, його виразний археологічно-історичний бік, впливав досить відчутно як на поезію (згадаймо хоча б «Рінь»), так і на публіцистику. У зв'язку з цим більшу частину творів політичних ми б поділили на дві групи: на історико-політичні (їх є три) та історико-історіософічні праці (їх є п'ять). Ще дві статті («Наші завдання» і «У Свят-вечір») стоять трохи окремо від решти. (Дуже шкода, що, більше праць не збереглося; будемо виходити з того, що маємо).

Поиск по сайту: