II. ПЕРШИЙ ПЕРIОД ТВОРЧОСТI: ПРОЗА ТА ПОЕЗIЯ

(1915–1929 рр.)

Ширяла юність орлім клекотом

Над широчінню днів…

Євген МАЛАНЮК

Не всі дослідники вважають за доцільне аналізувати найранішу творчість письменника – ту, яку він писав ще в дитинстві, згодом в юнацькі роки. Справді, ці твори ще дуже недосконалі, їхнє спрямування різне, і говорити про якусь чітко вигранену ідею заскоро. Але коли ми познайомимось з Ольжичем 30-х, коли простежимо шляхи розвитку його таланту (так до кінця і не розвиненого), коли зрозуміємо ідейну спрямованість митця-націоналіста, то все ж уявлення наше про поета буде неповним без бодай побіжного огляду ранньої творчості. Тому давайте кинемо і на неї оком.

Досить чітко можна виділити у його спадщині три групи з найраніших творів. Це: найраніша (дитяча) поезія і проза та студентська (переважно «альбомна») лірика. Цікаво ж взнати чим «дихав» Олег у процесі свого становлення як мужчини, у процесі формування свого світогляду, у процесі невпинного руху до націоналізму.

Дитяча поезія (1915–1922 рр.)

На жаль, не все, що написав поет (і не лише в дитячі роки) збереглося під час воєнної хуртовини. Ми можемо оглянути лише якусь частину творів. Але й того, що є, достатньо, щоб зробити перші висновки.

Перш за все Олег володів художнім талантом. Не знати, чи успадкував він його від батька (іноді доводиться чути, що природа на дітях «відпочиває»), чи отримав як нагороду від Бога. Проте він у нього був. «Як і всякий інший талант, художній талант – це високорозвинена здібність до певного роду діяльності». Але аксіомою є, що мусить бути присутня одна якість, «без якої немислима будь-яка художня творчість. Такою якістю є емоціональність як природна основа художнього таланту»[56]. Дослідники відзначають вразливість Олега в дитячі роки, саме так виявляла себе тоді його емоційність.

Які ж події зворушували, цікавили, змушували переживати малого Лютика? Два найраніші вірші (за 1915 р.) написані під впливом смерті. У «Коровах» та «Вівцях» хлопчику шкода тварин, які гинуть від голоду:

Вмирають корови голодною смертю,

Загнаті із волі в тюрму на мученнє.

Те саме у «Вівцях»:

Чудеснії вівці в загоні стоять.

Забиті, голодні – паркани їдять.

Голодною смертю здихають вони,

I трупи їх топчуть голодні брати.

Невідомо, хто завинив у такому злочині, стверджується лишень, що рев умираючих наводить страх «на чулі серця».

Згодом від такої «чорної» тематики Олег переходить до художнього освоєння інших явищ. З одного боку, він вловлює і передає на папір свої почуття від зміни пір року, а з іншого – уже у цьому ранньому віці болюче переживає окупацію своєї батьківщини у патріотичних віршах.

Калейдоскоп пір року неповний. Бракує літа, зате є аж дві «осені». Як звичайно, весна асоціюється з гарним настроєм, якимись надіями, які виростають у той час, як «усе цвіте». Тоді ж –

I щастя наповняє серце,

I зелено навкруг усе.

Але в крові і пожежах української революції згоріло раннє дитинство. Осінь у настроях. Песимістичні нотки, які вириваються назовні, безпосередньою причиною мають, звичайно, сум листопадових дощів. Та твердження ліричного героя, що –

I в душі у мене також

Осінь хмура і сумна.

I душа моя байдужа,

I не бореться вона, –

має своє підгрунтя, яке виникло не тільки через «складні метеорологічні умови». Це і розлука з батьком, і важке матеріальне становище у їх маленькій сім'ї («Товарообмін»), і конфлікти в школі, і, нарешті чи передусім, запровадження нового антиукраїнського радянського режиму. Тому-то і «думи понурі», і «серце без бурі», і «мертва надія», і «погасла мрія» – усе це стверджує несприйняття юним автором нових умов життя.

Проте тут ми маємо справу більше з пасивним невдоволенням. А от вірші патріотичного циклу, крім того, що вони більш активні, ще й більш конкретні, тобто зразу стає зрозумілим, чим непокоїться Олег. Так, у поезії «Вже перший сніг, мов ковдрою товстою…» висловлюється жаль, якийсь легкий сум з приводу того, що під «…зимовим снігом, промочена, понура, Обшарпана, спить матінка-земля». Але продовжує битися її серце і є надія, що це не смерть, а тільки сон:

I встане вже тоді вона – яка прекрасна,

В зеленій мантії, в квітчастому вінку.

Однак ще не визначено, чи сприймати це як алегорію про долю України, чи просто як опис зими. Зате чотири патріотичні поезії («Не зірвеш сонця, кат, з небес…», «За шмат гнилої ковбаси», «На роковини Тараса Григоровича Шевченка», «Зима панує над селом…») засвідчують, крім усього іншого, ідейний сенс позиції, сміливість і нескутість думки хлопця. I вже за от таку мініатюру і він, і його мати дуже скоро могли б взнати, чи справді гострими є більшовицькі кулі:

Не зірвеш сонця, кат, з небес,

Не зірвеш України стяга!

На нашім боці сам Зевес,

На нашім боці перевага.

Написано цей вірш у 1920-му, коли УНР на території України перестала існувати.

Свідченням того, що майбутній Ольжич знав і любив Шевченка, а також того, що на поезії цього генія виростав справжній український патріот, може бути оцей вірш чотирнадцятилітнього підлітка:

За шмат гнилої ковбаси

Ти батька й матір продаси

I говориш Христу: «Єси,

О, поможи братів продати,

Продать сестер…»

А все для того,

«Щоб випнутись на гору й мати,

Що мають господа й магнати!»

Сумна, болюча і вічно актуальна проблема холуя для підневільного народу…

Усвідомлюючи велич і значення духовного батька української нації, Олег так звертається до нього:

Твоє імення не забуть,

В душі народа будеш ти

Вовіки жить. I разом з ним

Тернистими шляхами йти.

Чи не передчував поет, що й він сам піде через якийсь час «тернистими шляхами» разом зі своєю нацією? Терновий вінок мученика, в'язня Заксенгаузена, переконливо доводить, що недаремно-таки Олег вивчав Т. Шевченка, цього першого творця ідеології українського націоналізму.

А ось який яскравий приклад оптимізму в, здавалося б, нестерпних умовах (з вірша «Зима панує над селом…»). Над рідним краєм запанувала зима. Усе вкрите снігом. Навіть символ вічної української нескореності – Дніпро – «закутий морозами». «Завмерло все…» Хоч якусь радість приносить лише день, коли «білий сніг на стріхах тане». А тепер висновки:

Отак мій край лежить вві сні –

Мій край, покинутий синами,

Край, де панують вороги,

Катують, глумляться над нами.

В тяжкім ярмі мовчить народ,

I тільки вибухи повстання

Посвідчують, що він не спить,

I пророкують час світання.

Так і про таке міг писати «мазепинець», «петлюрівець», майбутній націоналіст, але не холуй чи боягуз. Вони ж, ці рядки, ще раз посвідчують характер тодішньої збройної боротьби, яку в наш час дехто за інерцією, дехто з кон'юнктурних міркувань, дехто з переляку (який залишився від комуністичних часів) називає ще «громадянською війною»! Гай-гай! «Облудники, фарисеї, правду побороли…» (Т. Шевченко). Та нічого. Про нашу правду знає Бог, знав Ольжич, знаємо її ми – тому переможемо, дороги назад нема!

Допитливий, мовчазний, бунтівливий хлопець у той час захоплюється не тільки поезією, він нам відомий ще й як автор прозових мініатюр – оповідань.

Проза

На відміну від поезії, у прозі не так помітне авторське «я», воно наче сховане за описуваними подіями, епічна розповідь захоплює вже сама по собі і не вимагає прямого авторського ставлення до описуваного. Та тим не менше, проза Олега – це ще одна грань художнього таланту майбутнього Ольжича, а тому недбальством було б не зупинитись на ній (звичайно, побіжно).

Перш ніж перейти до оповідань, варто сказати кілька слів про п'єски поета. Нам відомо принаймні дві. Перша була скомпонована ним в 5 років, назва її (як і сама вона) не збереглася, але відомо, що тема була взята з козацьких часів, що мала вона три дії і що Олег сам її ілюстрував[57]. Друга дійшла до наших днів. Називається вона «Куряче подвір'я», має також три дії і вміщається на трьох сторінках (написана в 1916 р.). Дійові особи – кури, півні та курчатка – обмежені в часі і просторі, діють, вирішуючи свої побутові «курячі» проблеми.

А тепер про «епос». Три оповідання мають часове означення: 1921–1922 рр. Решта написані, очевидно, також ще в «український» період (за винятком хіба що «Рудька»), про що свідчить хоча б їх манера написання, тобто «форма» твору та й «зміст» не мають нічого в собі від пізнішого трагічно-оптимістичного; це просто витвори зболеної душі самотнього підлітка, в якого до природної кризи його віку додалося ще й гірке почуття відчуженості «на нашій не своїй землі» (Т. Шевченко).

Оповідання різні за розмірами і за тематикою. «Дивна подорож» – це, за свідченням самого Олега, «справді сон»[58]. Правда, досить непогано художньо оформлений, багатий на тропи і детальні описи невідомої планети. Фантастичність твору наближує його до витворів відомих письменників-фантастів, таких як Герберт Уелс чи Жуль Верн. «Весняний гість» (створене під впливом зустрічі першої весняної пташини) і «Ріка весь час текла…» (пейзажна замальовка) написані з натури, засвідчують, що Олег був досить спостережливим і уважним під час своїх відвідин лісу, поля чи водоймищ. «Хитрий математик» – обробка відомої легенди про розумного математика і неосвіченого короля, який не знав законів геометричної прогресії, а «Казка про Кривду та Правду» – свій переказ української народної казки, де діють сталі персонажі: бідний (але чесний) молодший брат і багатий (але заздрісний і захланний) старший. Вкінці, розуміється, Правда таки перемагає Кривду. Ех, нам би такі легкі казкові розв'язання проблем у наших «казкових» умовах…

Детальніше хотілося б зупинитись на таких двох оповіданнях. Перше з них, «Скеля», цікаве тим, що воно дуже близьке власне до Ольжича, пізнішого поета-романтика. Винятковий, колоритний образ скелі виразно позначений романтизмом: «Над безкраїм синім морем висилася гранітна скеля. Верх її вкривав лише мох, а нижче росли сухі жорсткі трави та дрібні гірські квітки. Тисячі років стояла вона над кипучою безоднею і гордо дивилася у неї». Під руйнівним тиском води, льоду, вітру вона, врешті-решт, була зруйнована і частково поглинута морем, але на її залишках виріс бір, в якому зажили пташки – символ вічної діалектики життя, одвічного переходу мертвого в живе, а живого у мертве. «Скеля» мимоволі наштовхує на філософські роздуми.

Друге оповідання – «Під водою і коло неї» – дає уявлення і ще раз стверджує те, що ще в ранньому віці Олег мав неабиякий дар до уважного спостереження. У даному випадку над замкнутою водоймою – ставком. Рибалячи, напевно, десь поблизу, він усе помічає, і оповідання – плід багатоденних спостережень. Весь цикл життя ставу, його живих мешканців – від весни до зими – читається легко і невимушено. Манера оповіді легка для сприймання, не ускладнена термінами, а тому з задоволенням могла б читатися дітям чи дітьми. Три сторінки книжки – чотири пори року – півжиття маленької рибки…

Особливо хотілося б звернути увагу на найбільше і, єдине з усіх, прижиттєво опубліковане оповідання Олега Кандиби. Маємо на увазі «Рудька (життєпис одного півня)», яке вийшло у Празі в 1928 році. Багато що свідчить про те, що воно було написане вже в пізніший «чехословацький» період (манера написання, побудова речень, великий розмір: 14 сторінок та ін.).

Олег любив ще з ранніх років спостерігати за тваринами, зокрема домашніми, тож не дивно, що головним героєм твору став… півень, малий, рудий (звідси назва Рудько) і затятий. Життя його (принаймні той період, який зображено в оповіданні), від народження і аж до продажу якійсь бабусі, сповнене і переповнене боротьбою. Він б'ється за все: за свою честь, за курей, за панування на подвір'ї. I незважаючи на невеликі габарити, постійно виходить переможцем, хоча суперники і набагато сильніші, а не раз і досвідченіші за нього. I все це можна б сприйняти як жартівливу оповістку, якби не два моменти. По-перше: це постійне акцентування автором на особливій войовничості, впертості, бойовому дусі Рудька; це справжній герой, якому тісно в оболонці півнячого тіла, який рветься в бій, «б'ється, бо б'ється» і робить речі, які далеко не під силу «простим смертним», тобто простим півням. Сила і витривалість його гіперболізовані: він чи не єдиний виживає після страшної пошесті, в юності перемагає старого досвідченого півня, згодом індика, індичку, гусака… Перелік Рудькових перемог зайняв би в нас чимало часу, саме через них він чудом не потрапляє в борщ.

Та тим не менше, чому саме таким є герой оповідання? Чому він не терпить мирних обставин, духу покори і злагоди (видимої), які панують на подвір'ї? Чому не кориться господарям? А відповіді, як нам здається, тісно пов'язані з іншим моментом: твір адресовано дітям! Це, щоправда, аж ніяк не значить, що приклад півня, за задумом автора, мав би використовуватись читачами прямолінійно: не слухатись і бунтувати проти батьків (також своєрідних «господарів» дитячої долі). Ні. Просто Олег хотів розворушити, може навіть обнадіяти і тих дітей, і їх батьків-емігрантів – вигнанців з рідної землі. Приклад войовничого півня, такого собі романтичного бунтівника, промовляв і десь підсвідомо вказував на те, що от навіть така нібито мала і беззахисна тварина, як півень, ламаючи усталені звичаї і діючи, здавалося б безглуздо, проти оточення, залишається в кінці-кінців переможцем, як це не дивно. Саме на такому оптимістичному, бойовому, мужньому героєві, як Рудько, мали виховуватись українські діти – майбутні борці за Українську Державу.

Переконаний, що дехто невдоволено скривиться, перечитавши попередній абзац: мовляв, «навіщо здіймати бурю в склянці води, і шукати героїзму там, де його нема?» Але нам все ж таки не видається ця думка хибною, бо пам'ятаймо, що «Рудька» написав Ольжич (через рік – член ОУН), який, крім пізнавально-розважальної, «навантажив» це оповідання ще й певною дидактичною функцією, певним «підтекстом». Яким? Версію свого пояснення ми вже дали.

На закінчення відмітимо, що до написання прози (наскільки нам відомо) Олег більше не звертався. «Рудька» можна вважати останнім і найбільш вдалим з усіх його оповідань.

Студентська поезія

(1926 – початок 1929 рр.)

Навчаючись у Празі, Олег зазнає впливу веселого студентського середовища, і з 1926 року бере початок його «альбомна», принагідна лірика, переважно аполітична, любовна.

Першу групу такого штибу складають жартівливі поезії: «Святки, іменини, вистави…», «Що?», «Епіграма на Олю Кушнір», «Олю мила, хоч сьогодні…», «В альбом пані О. К.». Ліричний герой в них веселий і закоханий. Він, «упертий», не терплячи «Святок, іменин, вистав, Олеся солодких рядків», втікає з дому. Але незабаром знаходить друзів і –

Тепер мені легше. Зі мною

Є друзі. Нас троє є тут.

Щотижня ми сходимось знову

Та «мучим» військовий статут.

Через гострі стріли пустотливого Ерота[59] герой закохується, причому зразу у двох: «одну полюбив за красу», а іншу «ні за що, ні про що». Та ось який дивний результат:

Але ось що найгірше… скажу я

(приключиться ж таке казна-що),

що покинув оту за красу я –

для тієї, котру ні за що!..

Кумедний випадок трапився з приводу однієї епіграми Олега. Ось як про це розповідає Марина Антонович:

«Одного разу Олег прийшов до мене з лукавою таємничою міною і сказав: «Лялю, ви, добра приятелька, мусите помогти мені вийти з халепи. Дівчата якось довідалися, що я пишу вірші, то й вимагають від мене якоїсь присвяти. Не можу ж я кожній писати окремого вірша! Я написав одного для всіх. Ваше завдання – розмножити його, відповідно змінивши у кожному примірнику дівоче ім'я і роздати дівчатам, запевняючи кожну з них, що тільки їй одній я написав присвяту».

Мовилося про епіграму «Олю мила, хоч сьогодні…». Не знати, чим там все скінчилося в Олега з тими дівчатами, але вірш сповнений ряду порад. По-перше: не виходити за урядника (урядовця), бо незабаром «вмре його принада», почнуться хвороби… По-друге: не виходити (заміж, розуміється) за «прислужника науки», бо, крім дружби, він нічого не зможе дати, а для дівчини, напевно, цього було б замало. Ну, і по-третє:

А виходь, коли несила,

За бентежного поета.

Буде пити, як горила…

Та згадок про нього Лета(!)

Не загладить, Олю мила,

Навіть Лета. Отаке-то.

Можливо, це був прозорий натяк декому на самого автора…

У той самий час частина його лірики має визначеного адресата – це перше кохання Олега, Марина Антонович. Відомо вісім творів, пов'язаних з її ім'ям. Як мінімум, з 1927 по 1930-й роки тривожила її краса бентежну душу поета. За автора промовив його Дон Кіхот в однойменному вірші:

Ах, Лялю! Я не говорив ніколи…

Це ж глупо так… і соромно… і все…

Котрий вже рік щось душу рве і коле,

I б'є об діл, і вихором несе!

Згодом лиш сплески спогадів роз'ятрюють серце («Коли, як свічка, догорає вік…»):

Не знаю, чом, але уже давно

Болюче-ясно мозок мій працює.

Давно кохання золоте вино

Холодну кров у скронях не хвилює.

(Чи це заслуга, чи моя провина,

Та я волів – щонайтерпкіші вина).

Та найкращим і за змістом, і за формою віршем можна вважати «Негритянського божка», написаного, очевидно, вже не в «студентський» період, але присвячений М. А. (Марині Антонович).

Захоплює сама драматичність, переживання негритянського бога, такого могутнього у селищі дикунів, бо «все він міг», і такого безсилого в помешканні білої людини, у помешканні європейця, де він вже й не бог, а так, цяцькована прикраса, цікава річ. Та несподівано ця жертва «білих рук» палко закохується в якусь, очевидно, приятельку дому, дівчину «з торбинкою з пітонової шкіри». Її випадковий поцілунок у «сухі уста» спровокував те, що –

…серце дике і палке,

Забилося в метафізичнім тілі!

Але, але… Бог тільки «сіпався на вбитому гвіздкові» – стінні прикраси не мають права кохати. Подібні почуття переживає і автор:

О брате! Наших чарів і казок

Не виявити тут нам до могили.

У мене теж у черепі гвіздок,

Я також бог, великий і безсилий…

Крім сумних любовних та жартівливих дружніх творів, поет відомий (щоправда пізніше, в 30-х роках) і як сатирик. Продажність деяких емігрантів, які лицемірно виправдовували репресії в «країні Рад» і водночас «критикували» націоналістів, а все тому, що їм «корони із Москви ідуть через Берлін» («Метаморфози»), безглузді «чистки» комуністів в УРСР –

Ну, тай чистять, ну, й чухрають –

Бо за діло: не гріши!

Як з гармати, вилітають

Iз рядів «товариші».

В того баба вірить в Бога,

Цей – бандитський старшина:

Досі жовта призьба в нього

I підсинена стіна.

………………………………

Цей сякався не рукою

I краватку все носив;

Тих Рябко перед війною

З поліційним псом дружив, –

(«Ну, та й чистять, ну, й чухрають…»)

непотрібно активне паплюження вже мертвих Скрипника[60] і Затонського[61] («Вже ціла зграя збіглась їх…») –

Вже ціла зграя збіглась їх

Над чорним і роздутим тілом

Затонських, Скрипників отих,

Кому здохлятини кортіло

.

Бенкет шакалів і гієн…

Хіба не поле пописатись?

Яка нагода ніч і день

Лизати, плямкати, качатись!

Бува, й мій пес туди тіка,

Та я сліпим уже не буду:

Наб'ю по морді жебрака

I зажену в собачу буду! –

усе це стало об'єктом дошкульної сатири Олега.

З ряду творів цього періоду (до початку 1929 р.) хотілося б виділити один – «Поворот»,– який написаний на українську історичну тематику. Князь повертається з походу. «Золототканна Русь» радісно зустріне переможців, але, хоч і «відкладуться шоломи ясні», –

День і ніч замріяним метеликом

Тужно ждатиму тривожної весни.

Тобто, ще не діставшись додому, князь мріє вже про нові походи, які переважно розпочиналися весною. Дух неспокою, експансії, пориву…

Поступово переважання легкої, «альбомної» лірики зникає, натомість починає народжуватися щось інше, з іншим забарвленням, ідеями, оформленням. Олег стає Ольжичем, і через те – непорозуміння з батьком, ліричним Олександром Олесем. Надійшов другий період творчості – період трагічного оптимізму і романтичного героїзму.

Поиск по сайту: