Позазбіркові твори періоду «Ріні»

(1929–1935 рр.).

Під грім гармат, під вітру подих дикий

Гула дудонь з-під варварських копит, –

Ми не зазнали іншої музики

I інших слів в вогні залізних літ.

Євген МАЛАНЮК

«Якщо читачі – учні, а письменники – вчителі, ясна річ, треба берегти учнів від поганих учителів»[159]. Так от, невідомо, чи вважав себе Ольжич недосконалим вчителем, чи просто не було можливості зробити більшу збірку або видати ще одну, але так чи інакше велика група творів не побачила світ у «Ріні». Можливо, їх друкували по журналах, але це вже не те. У періодиці автор лише знайомить читача з собою, дає свою візитну картку – кілька часто тематично не об'єднаних творів,– а от у збірці він вже має змогу утвердитися – його лице стає виразним, зрозумілим і легковпізнаним.

Тридцять шість (принаймні) позазбіркових творів відносять до цього періоду. Це не менше, ніж вміщено в «Ріні». З них самих вийшла б непогана збірка. Але, як відомо, велика самокритичність поета і, можливо, обставини стали цьому на заваді.

Тим не менше перше враження від прочитаних творів – великий букет тем. Їх там щось з п'ятнадцять (хоча, при бажанні, можна виділити значно більше). Ми пропонуємо оглянути найголовніші. (Окреслення тем наші.)

Тема перша: «Сучасність. Націоналізм. Передчуття близької боротьби». З подібною темою ми зустрічалися і в «Ріні», та тут легко помітити величезну перевагу (чисельну) поезій на цю тематику. Їх тринадцять.

Звичайно, що переважна більшість з них народилися під безпосереднім впливом перебування Олега в рядах ОУН. Революційна робота давала багатий матеріал для писанини, а крім того, дух побратимства в організації, якийсь особливий настрій витворювали ту духовну субстанцію, з якої народжується натхнення.

Уже наприкінці 1929 року з'являється вірш, звернений до Батьківщини, сповнений віри в перемогу:

О Україно! Хай нас людство судить, –

Тобі одній – думки і кожний рух!

Твоїм щитом – гарячі наші груди,

Твоїм мечем – ці міліони рук!

Вперед, вперед,

Відважні юнаки,

Зламать навік

Iсторії шляхи!

За ясні зорі і за тихі води

Твоїх степів, спустошених огнем,

Світи запалим, стопчемо народи!!

О Україно! Слухай, ми ідем!

Вперед, вперед,

Відважні юнаки,

Зламать навік

Iсторії шляхи!

(13.XI.1929)

Врахуйте, що він написаний тоді, коли автор ще далеко не перестав бути «альбомним» поетом. Який великий стимул для творчості з'явився після вступу Ольжича в Організацію Українських Націоналістів!

Хтось може закинути молодому автору надмірний радикалізм: «Що це, мовляв, за вислови «світи запалим», «стопчемо народи», «зламать навік історії шляхи!». Та так може здивуватись лише той, хто з дня на день чекає чергового «визволення» від котрогось із наших сусідів, або людина, яка ще й дотепер полінувалася вивчити, бодай побіжно, свою історію. Його не печуть слова про «степи, спустошені огнем» чужинців. Мертв'яком тягне від чоловіка, якого абсолютно не болить доля рідної землі: ні минуле, ні сучасне, ні майбутнє. Йому не зрозуміти «відважних юнаків» національної революції, які Вітчизні жертвують «думки і кожний рух», які готові бути щитом і мечем її. «Зламать навік Iсторії шляхи!» Бо вони, ті шляхи, вівісекціювали тіло України, розрізали, роздерли її на шматки; а навколишні хижаки ласують ними… По шляхах Iсторії, гордо здіймаючи аж до неба куряву крокують лишень переможні армії чужинців, а українці були завжди в програші… Не їм, відважним, плакати і благати в когось порітунку; надія на Бога і власні сили – ось що приведе до перемоги, ось що «гарячі груди» і «міліони рук» зможуть зробити для України. «Зламать навік Iсторії шляхи!» I тільки тоді «на ясні зорі і на тихі води» не впаде «чорна злоба байстрюків катів осатанілих» (В. Симоненко).

Гордо і твердо «встають стрункі смагляві люде з пекучим знаком часу на чолі!» Несуть вони –

Не жалощі на ріках вавилонських,

Не розпач і пригніченість Голготи[160]…

(«Не жалощі на ріках вавилонських…»)

I впізнати їх легко –

… з різких, як лезо, рухів,

По безоглядно кинутому слову.

Їх очі – очі, ніби невидючі

Чи в невідому далеч п'ялись.

(«Не жалощі на ріках вавилонських…»)

Їхнє завтра –

…це ж сонце і сміх,

Перемог оп'яніння безумне…

(«Я не знаю, чому мені сумно…»)

Ці «Смертоносні! Тверді! Непоборні!» знають, що

Вік героїв величний надходить…

(«Все бурхливіші крила негоди…», 1930)

Що

Попереду, золотом розтопленим –

Неминучі і жадані дні.

(«Гарматчик», 1930)

Що їх призначення –

Жити повно, широко і скоро

I урвать, як спів.

…………………

Життя наопашки носити

На однім плечі.

(«Давнім трунком, терпкістю Каяли…»)

Прийде час –

…народам – усім без ваги –

Виправлятися знову на Трої.

(«Ріки знов увійшли в береги…», 1933)

Тоді –

…весь світ за хвилину впаде,

Все у безвісті кане.

(«Розрив», 1930)

I націоналіст у той суворий час майбутнього випробування може благати Бога про один лише дар: – в ім'я України:

…прийняти мужньо муки

I в грізні дні залізної розплати

В шинелі сірій вмерти від гранати.

(«Присвята», 1931)

Для самого поета і для тисяч його однодумців ці слова виявились пророчими. Вони кинулись у нерівний бій, загинули, але спомин про їх геройську справу не загине і буде надихати нових «молодих, повнокровних богів» приймати від Господа «дари, що нікому не одняти»:

Любов і творчість, туга і порив,

Одвага і вогонь самопосвяти.

(«I вірити, і прагнуть – не вотще», 1933)

Їм, новому поколінню борців,– «усе вперед, вперед без повороту» («Б'є три години на міській вежі», 1934). Саме там їх чекає зустріч з «дівою невпинною» – збройною революційною боротьбою, яка, минаючи «Нікарагуа, Мехіко… Хіну…» «все ближче, ближче» до Європи, віщуючи «дні, як відкрита рана» – час для Жанни Д'Арк, а не Мадонни.

О, ти прийдеш, прийдеш, багряна,

Надаремне квилить Ремарк[161]…

(«Де ти ходиш, діво невпинна…», 1931)

Рух історії – боротьба між націями за місце під сонцем. Українці теж готові поборотися за свою державу, без жалю і страху:

Досить їх, молодих, здорових,

Що чекають, прагнуть літа,

Що заплатять річками крови

За твої палючі уста.

(«Де ти ходиш, діво невпинна…», 1931)

Філософія мілітанс – філософія війни – панує у цих творах недаремно. Це не маніакальне захоплення війною як такою; війна необхідна, щоб у вихорі збройної боротьби завоювати, здобути Українську Державу. Мирним шляхом це зробити неможливо. Світ був поділений так, як того хотіли держави-переможці у першій світовій війні, і про те, що якісь там українці теж хочуть мати свою державу, ніхто і слухати не хотів. «Світові» було начхати на «українську проблему», вважали, що її просто не існує. Благородний гнів націоналістів: орієнтація на війну і на власні сили – так нація пробуджувала в собі волю до життя.

Їхня похмура рішучість – трагічно-оптимістична. Винятковість майбутніх подій – винятковість майбутніх борців – естетична система романтичного героїзму:

Ми вийдем жорстоке зустріти,

Заховане в ранковій млі,

I стануть не луки, не квіти –

Каміння саме на землі.

I будуть: не сонце, не обрій,

А сірість похмурого дня.

(На сірім граніті хоробрі

Різблять своє мужнє ім'я).

Шляхи – велетенські гадюки…

Невгнутий, розмірений крок…

Діла і змагання сторукі,

I смерть – як найвищий вінок.

Настроєність на смерть і безстрашність перед смертю? Так. Але перед тим: вирізьбити на «сірім граніті» епохи «своє мужнє ім'я», утвердити у світі свою націю!

Тема друга: «Любов націоналістів». Творів вміщає небагато – всього чотири.

Любов – древнє, як світ, почуття. Вічне. Різним видом обертається до людини: раз велике, потім раптом – маленьке, холодне чи гаряче, – усе ж вияви одного. Дивне почуття. Ось ніби було тут поряд живе і трепетне, а потім враз з огидою помічаєш бридку слизь замість веселки і розчарування наповнює душу – уже мертве. Почуття богів. Незбагненне…

Звичайно ж, націоналіст живе однією всеохоплюючою любов'ю – до Батьківщини, але що таке та Батьківщина? Кожен по-різному, по-своєму наповнює цей мегаобраз змістом, вкладаючи в нього певні цінності. Батьківщина – найрідніше, найближче лежить до серця. Чи ж не вміщає воно і нашу матір, і батька, усіх рідних, коханих і друзів, рідну місцевість, місто, регіон і, нарешті, цілу Україну. Мусить вміщати. Україна, Батьківщина, Вітчизна – поняття доволі абстрактні, конкретизуються ж вони на рівні свідомості у тому, що нам є найдорожчим, найріднішим, найважливішим у цю і подальші миті; чим ми живемо, за що вболіваємо, за що готові жертвувати, не раз своїм життям.

Любов до дівчини, жінки, матері. Дехто сприймає це як хвилини слабості. Помилка. Глибока. Сила людини від справжньої любові не змаліє. Навпаки, вона надихає на все більше і більше, розбурхуючи уяву, гартує волю. Тут важливо не переступити межу. Щоб мініобраз не заступив собою весь макрообраз, не став єдиною ціллю, відірваною від життя. Маленьке щастя особистості повинно органічно вплітатися у щастя всієї нації, бо саме там його місце, за це ж в кінцевому рахунку і ведеться боротьба, це ж повинна гарантувати і власна держава, але не навпаки.

Крім того, екстремальні умови виживання «на грані» давали мало можливостей і часу революціонерам для такої розкоші: любити щось менше за Україну більш сильно, ніж її:

Є. П.

Поцілуєш, різко і суворо,

А в очах – морозяна блакить,

А в очах – розриви і простори…

Ет, не нам, товаришу, любить!

Ще зіниці тугою розкриті

I сухі тривогою уста…

(Скоростріли мовкнуть перегріті,

I кіннота лаву розгорта…)

В ухах досі ще п'янюче-лунко

Дзвін копит і скреготи землі…

……………………

Хай дарують: в наших поцілунках

Наші хижі, спрагнені шаблі.

(1930)

Думки про майбутні (чи минулі) бої не дають ілюзії повного забуття ні на мить. Суворе життя – сувора любов з печаттю аскетичного героїзму.

Жалем і водночас щирістю бринять слова:

Ще, слава Богу, є такі

Дівчата, що тебе не схочуть.

Удар незримої руки

Щохвилі може нас заскочить.

(«Ще, слава Богу, є такі …», 1933)

Отаке відверте зізнання тих, хто –

…завжди горючи,

Схвильовані і блідолиці,

З щитом на лівому плечі,

З мечем в напруженій правиці.

(«Ще, слава Богу, є такі…», 1933)

Проте чим ближче «Страшний Суд», день «Кінця», тим суворіші лунають слова:

Уже не звабити руки

Маленьким щастям чи жагою.

Уста – обвітрені, різкі –

Зазнали дужчого напою.

(«Краса, розмріяна краса…», 1933)

У тих, «чиї серця – як смолоскипи», «тонкі і ніжно невловимі акорди в грудях» заглушують інші акорди, які можуть враз народитися в горнилі революційної боротьби:

Але як струни стануть рокотати,

Як арфа вся – сліпучість блискавиць,

У кого ж не віділлє кров від лиць,

Хто ж не забуде, що у нього мати

I все, що може дати пара віч

Під милими тремтячими бровами?

Екстаза віз жене у млу сторіч,

I ми його хапаємось без тями.

(«Маленька кузька, кола на воді…», 1933)

Це вже не студентське, раннє розуміння любові, це – розуміння справжнього мужчини, готового пожертвувати своїм сьогоднішнім щастям, щоб його нащадки впивалися завтрашнім – великим, сонячним. Велика жертва в ім'я великої мети.

Тема третя: «Римська» – три поезії. У «Ріні» ми вже зустрічалися з нею. Та тут ми маємо справу з трішки інакшим виявом її. Багатостолітня історія Риму рясніла багатьма цікавими фактами, «римська» тематика невичерпна.

Рим облягли вороги. Величезна чисельна перевага нападників змушує «гурт сенаторів» зробити «розумний» крок:

…ворогові винести ключі,

Віддати місто на ганьбу і сором.

(«Здригаюся і залишаю форум…», 1932)

Але таке рішення не прийнятне для суворого серця воїна, який сам звик облягати міста і приймати від них ключі. Честь Риму може бути закаляна у віках таким ганебним вчинком, тому ліричний герой прямує за місто. Бо там –

За мурами ж, де легіон табором,

Усміхнене юнацтво уночі

Лаштує шоломи, підв'язує мечі

I позира на Курію з докором.

(«Здригаюся і залишаю форум…», 1932)

Презирство до смерті, плекання героїчного культу воїна – у тому числі і через «римську» тему – ці завдання Ольжич виконував послідовно.

«Змовники» лише за нашою примхою були віднесені у цю групу. Покара тиранів – справа поширена у часи античності: й у Греції, і Фінікії, і Македонії, і Єгипті, і, звичайно ж, у Римській імперії – скрізь, де процвітала (чи занепадала, залежно від умов) еллінська культура.

Тиран ще не знає, що його жде. Він святкує перемогу над безборонною дівчиною. Та «стихають дівочі ридання», «з сміхом вибігла варта остання», і напружене чекання, чудово змальоване (сам настрій), скоро скінчиться:

Ти не знаєш, що час твій прийшов!

Мить – і ринемось ми до покою…

(«Змовники», 1932)

Та особливо зачаровує пафосом геройського вчинку третій вірш – «У Цезаря, в одній з останніх книг…». Це своєрідний, римсько-гальський твір, який захоплює саме своєю, здавалося б безглуздою, темою «смерті», розкриттям її.

Римляни облягли Аварикум. «Галлійці на цей раз були невгнуті» і «бій був тугий, як, може, ні один, всю ніч невгавна боротьба тривала». Щоб перемогти, Цезар наказав використати облогові машини. А ось і «безглуздість» вчинку:

I Цезар бачив, як одна з машин

Поцілила на мурі міста галла.

Умлівіч другий вискочив на труп,

Пристріляна машина стяла й цього.

Тоді став третій… I смертельну гру

До ранку спостерігано самого.

I війську, і для Цезаря вона

Лишилася на все незрозуміла.

Що змушувало галлів наражитися на явну небезпеку, підставляючи свої голови під неминуче влучне каміння? Звичайно ж, це легенда. Навіть на війні так безглуздо ніхто не ризикує, хоча нас там з вами не було… Та для Ольжича важливим є сам приклад, отакий вогонь самопосвяти, жертви собою заради інших, причому не в одиночному випадку, а в такому загальному вияві, бо кожен галл був готовий, і ставав, коли приходила його черга, на мур міста. Що ж надавало їм такої сміливості, яка змусила дивуватись навіть суворих і жорстоких римлян? От яка відповідь:

Дух – крига і – стихія вогняна.

Плекання тіла – й спалювання тіла.

Дух виховує, гартує тіло, яке потрібне для виконання святої мети – захисту Батьківщини; згодом, при потребі, тим тілом жертвують як таким, що не є річчю в собі, самоціллю, а лишень засобом для досягнення мети. I саме в залежності від характеристики тієї мети – добра вона чи зла – залежить, чи має «спалювання тіла» якийсь зміст, чи ні. В даному випадку безумовно має.

Тема четверта: «Визвольні Змагання 1917–20-го рр.» (два твори).

Хлопчиною Олег став свідком боротьби на Україні. Вона запала в душу, і тема ця зринає, як бачимо, ще із «чехословацького» періоду, упевнено переходячи в «націоналістичний». Картина минулого:

Всю ніч ревіло хижим звірем,

А вранці – тиша. Ясно і мороз.

Ці дні так бігли! Бігли до знесили

I – задихнулись.

(«Всю ніч ревіло хижим звірем…»)

У село приїжджають чергові «визволителі»: червоні чи білі, поляки чи німці, хто зна. Лишень «до тинів та до вишень прив'язані зловіще осідланії коні». Iдуть, «заточуючись, п'яні». Біля школи, очевидно, – страта. «Червоною раною – дні сціпенілі» у пам'яті хлопчика, свідка. Це як живий вічний докір всім нам, ці –

…Дні страшної тиші,

Коли ні жаль, ні гнів ще не прийшли.

I тільки жах – мов крижане повітря…

(«Всю ніч ревіло хижим звірем…»)

Жах безсилля.

У другому творі вже немає тієї безвиході, ліричний герой – у гущі бою:

Батарія[162]. Шістнадцять коней,

Перебита обслуга.

Вранці зірвешся, очі витер, –

«Номери! До гармати!»

Рвати, рвати раннє повітря,

Нерви рвати.

(«Як сьогодні: обоз, колони», 1933)

Вибух алітерації «р» кувалдою б'є в гонг, який донедавна ще був твоїм мозком, тепер – вібруючий метал. Але – «по всьому». Почалися «ночей безодні» і «сірих днів каламути». Та твердий оптимізм віри у ще одну можливість не зникає, –

Бо ще буде, ще буде, буде:

Iз туману колони…

Батарія!

(«Як сьогодні: обоз, колони», 1933)

Туман – це невідомість майбутнього, але віра у краще і час розсіюють і її.

Такі ось основні теми, на розкритті яких зосереджується Ольжич у позазбіркових творах періоду «Ріні». Решту тем ми просто згадаєм, щоб не втомлювати читача детальним «пережовуванням» того, що й так повинно б бути вже зрозумілим на матеріалі попередньому.

Отже, по порядку. Поет свій митецький талант зосередив на таких темах: «грецькій» («Навзікая»; твір на цю тему ми бачимо і в «Ріні» – це «Заходить сонце. Кане тишина»), «африканській» («Тридцять днів ішли ми через пущі…» – похід чорношкірих воїнів, їх пригоди), «іспанській» («Дон Хозе» (1931) – переспів П. Меріме), на темі «християнства» (це вже згадувана «Молитва» (1931)), «аполітичної любові» («Весна» (1931) – спалах студентської творчості), темі «матері» («Зима» (1931)), «козацькій» темі («Зимовник»), «науки» (крім «ріневої» «Археології», ми зустрічаємо тут «Геологію» й «Антропологію» – усі ці поезії вказують на місце (чи значення) науки в процесі розвитку людства), «пласту» («Пластовий капелюх» (1934), «німецькій» («I нудьга ж осінньої негоди!» (1934) – виказує зацікавлення становленням націонал-соціалізму в Німеччині з її «зухвалими штурмовими відділами»). Є й твір з чітко не визначеною тематикою – «На небі хмара – вічність і світи», така собі своєрідна медитація, роздум над тим, що було, щоправда дуже короткий (на три строфи).

Десь у цей період написані і сатиричні (можливо) вірші Олега, і його єдиний «Романс» (1930), героєм якого виступає нещасливий мічман Шан.

Взагалі всю творчу спадщину, яку залишив нам Ольжич з цього періоду, можна було б розглядати інакше, взявши за основу інші теми і в такий спосіб відшуковувати ідейну глибину, важливість віршів. Ми свідомо пішли таким шляхом, маючи на меті полегшити зрозуміння наробку поета. Хоча, якщо подивитися, що символізує собою і як поступово з твору в твір переходить образ-символ вітру, або детальніше зупинитись на темах «смерті» чи «дружби», то висновки все одно були б ті самі, бо основним є мета, ідейний зміст, вкладений творцем у форми строф.

Отож, ми побачили, яким яскравим і багатогранним був Ольжич у цей перший, найплідніший період своєї творчості, як він «виховував» з читача «нову людину», навіть «надлюдину», яка готова і може перетворювати світ, змінювати його на краще, викорінювати Зло і насаджувати Добро. Одним словом – вчив бути націоналістом, справжнім націоналістом.

«Вежі» і позазбіркові твори

(1935–1940 рр.)

Я смертю вирізьбив: ти стань і прочитай,

Одно святе є в світі – кров людей хоробрих;

Одні живуть могили – вірних Батьківщині.

Юрій ЛИПА

Вже другий рік тривала друга світова. Ця широкомасштабна війна вже прийшла, її не треба було чекати. I ось серед світової бурі виходить у Празі друга збірка Олега Ольжича «Вежі» (1940).

Її складають дві великі ліро-епічні поеми, написані, щоправда, ще на початку 30-х рр. Це – «Грудень 1932» (початкова назва «Городок 1932» згодом виправлена автором)[163], датована 1933 роком, і «Незнаному Воякові», створена у 1935 році. Обидві вони цілком присвячені сучасності, тобто націоналістичному руху – в основному на Галицьких землях у 30-х роках.

Чимало фахівців, досліджуючи спадщину поета, велику увагу приділяють саме «Вежам»: «Книжечка «Вежі» суцільно присвячена революційному, націоналістичному» (Ю. Бойко)[164]; «Друга збірка поета «Вежі» (1940) метафоричністю своєї назви визначає вершини духовости, яка породжує енергійне рішення і дію, пориває до героїзму» (М. Неврлий)[165]; «Важливим етапом у творчості О. Ольжича стала збірка «Вежі»… Наче дві вежі українського подвигу, здіймаються вони на полі нашої духовості» (О. Баган)[166]; «Плекати культ героїчності – це виробляти національний характер, національний дух: «Чи це дух княжих воїв, чи дух козаків, чи дух Крут та Базару, чи дух полонин Закарпаття,– це український дух і характер»[167]. Такий соборницько-ідеалістичний підхід з особливою силою проявляється у збірці «Вежі» (Б. Червак)[168]; «Мабуть, найповніше і найпереконливіше усе, про що він (Олег Ольжич – П. I.) думав «безсонними ночами», чого прагнув, чим карався, він висловив у поемах «Городок 1932»… та «Незнаному Воякові». Тут знайшла свій філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактовував і сповідував поет» (Л. Череватенко)[169].

Усі зацитовані автори мають рацію. Але, зі свого боку, ми б хотіли наголосити на тому, що ці поеми писалися таки у період найбільш інтенсивного розвитку Ольжича, формально вони датовані 1940-м роком (рік виходу збірки у світ), та насправді вони написані ще до того. I це видається важливим, бо, як побачимо згодом, період 1935–1940-го рр. можна вважати кризовим у роботі Олега як поета. Це – час посиленої підпільної націоналістичної революційної роботи.

У самому слові «вежі», як і у попередній «ріні», закодована певна інформація, звідси і «метафоричність назви». Так, це – «вежі духовости», вежі духу, «вежі українського подвигу». А що ж підняло, що, зрештою, змушувало підніматись на ті «вежі» українців у 30-х роках? Там, де панує спокійне, рівномірне, тихе, мирне життя, геройському вчинку залишається мало місця, щоб розгорнути крила. Значить, спокою не було. Тож давайте подивимось спершу збоку на збірку, тоді – всередину збірки, ну і, нарешті, у кожну поему зокрема.

«Збоку на збірку». Погляд збоку завжди ховзький, він поверховий і недосконалий, але теж щось дає.

Як і в «Ріні», тут немає частого вживання слова «Україна». Ця збірка теж наскрізь оживлена націоналістичним духом автора, тим більше, що в ній відразу кидається в очі зв'язок із сучасністю. Цим зв'язком виступає безкомпромісна боротьба з ворогом, відважна і небезпечна, яка часто обіцяла лише смерть бойовику; але вже сама участь у героїчній боротьбі на захист української нації (всіх «мертвих, і живих, і ненароджених» (Т. Шевченко) – із польською пацифікацією, румунізацією, мадяризацією, радянською колективізацією чи індустріалізацією, голодомором, які мали ворожо-асимілятивний і геноцидний щодо українців характер, давала таку наснагу до спротиву, що ідеалом загибелі була смерть у бою, смерть за наказом, смерть в ім'я України.

Сам Ольжич у передмові до збірки «Золоте Слово» (Прага, 1941 р.) писав так: «Доба наша, піднімаючись на висоти духової напруги, іншими очима бачить теж Україну, ніж це бачили кількадесят літ тому. Те, що губилося в тумані плебейських наук, обрисом гордого замку підноситься тепер над нами»[170]. Цей замок – символ «безсмертності героїчної традиції великої, вічно живої нації» – завжди посідав важливе місце у житті і творчості поета; саме в 30-ті роки національно-визвольна боротьба українців, завдяки націоналізму як провідній національно-захисній ідеологічній системі, піднялась на якісно новий етап свого розвитку – боротьбу не за «шмат гнилої ковбаси» (Т. Шевченко), не за вольності та привілеї окремого класу чи групки людей,– а боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу, державу української нації, де б кожен її член був господарем своєї долі на своїй власній землі!

Вежі цього замку – вежі націоналізму, будовані століттями протягом різночасових Визвольних Змагань, зіп'ялися на злет птаха і стримлять під хмарами, символізуючи непохитність і вічність прагнення українців до Свободи. «I сили вражі» їх не зламають.

«Всередину збірки». Цей погляд більш глибокий. Він в основному зачіпає історичне тло і літературну проблему збірки.

Почнемо з історичного тла, тобто нас будуть цікавити ті основні політичні нюанси, характер життя в Галичині, де в основному проходить дія обох поем. Якщо бути лаконічним, то справа виглядала так. Новоутворена Польська держава вже з 1918–19 рр. виправдала свою «почесну» роль другого по жорстокості і нахабності історичного ворога України. Прикриваючись якимись міфічними «правами» на Галичину, вона окупувала її, використавши в боях з УГА свіжо сформовану і добре озброєну армію генерала Галлера, яка, як планували держави Антанти, мала боротися проти більшовиків. Але які можуть бути більшовики, коли тут, на рідних «кресах всходніх», якісь «руські кабані», «бидло» запрагнули мати свою державу (йдеться про ЗУНР). Війна. Кров. Поразка. Українці-галичани знову опинилися в «щирих» обіймах гостропазурного польського орла[171].

А тепер слово Володимиру Косику: «Версальський договір від 23 червня 1919 року гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 року Польща була зобов'язана поважати права української національності. З погляду на етнічний склад (приблизно 64% українців, 25% поляків, 10% євреїв, 1% інших національностей), Українська Галичина повинна була отримати статус автономії. Та польські власті не вважали за потрібне поважати права українців. Вони перебували з 1919 року в режимі репресій (підкреслення наше.– П. I.). Близько 100 тисяч осіб було арештовано і кинуто в тюрми чи табори за період між 1919 і 1922 р. Приблизно 27 тисяч українців померло в таборах від умов ув'язнення та від хвороб. (…) У 1920 р. Українській Галичині було дано офіційну назву «Східна Малопольща»[172].

Розпочався довгий період боротьби. Поневолена нація, запродана Польщі політичним Заходом і тероризована загарбником, випробувала всі мирні способи захисту. Не допомогло: розпачливих зойків катованих не почули ні «демократичні» уряди, ні світова співдружність, ні польська «прогресивна» громадськість. Звідси – чітке усвідомлення поневоленими кількох істин: свободу дасть не плач, а боротьба; у цій боротьбі слід розраховувати виключно на власні сили; зусилля нації треба скерувати на боротьбу за власну державу – УССД; не питатись у ворога, якими методами з ним боротися.

Застосовувався і мирний (демократично-угодовський), і терористичний (революційний) способи. Поразка у війні не згасила нестримного прагнення до дії, до очищення рідної землі від ворога. Найефективнішою і найсильнішою організацією руху спротиву стала, як відомо, з 1920 р. УВО, а згодом – з 1929 р.– ОУН. Націоналізм набирав сили і гартувався в екстремальних умовах життя «на грані». Ні з боку українців, ні з боку поляків пощади не було. Однак одні надихали свою боротьбу справедливістю, націоналістичним пафосом, а інші – шовіністичною, імперською фальшю, антиукраїнською, а тому антигуманною.

Підпільний рух наростав, але й окупанти не дрімали: «Зіткнувшись із заворушеннями серед українського населення і намагаючись зупинити ріст патріотизму, а також підпільну діяльність, польська влада вирішила «пацифікувати»[173]… українські райони. Перша «пацифікація» відбулася якраз перед виборами 1930 року. Вона (як і подальша) набула вигляду широкої репресивної операції. Проводилось безліч обшуків. Людей жахливо били, було багато смертельних випадків. Відбулись численні арешти: 1739 осіб, між ними 30 депутатів, 220 студентів, 360 учнів середніх шкіл (підкреслення наше.– П. I.)»[174].

Для швидшого ополячення галичан поляки провели наступ на українську освіту (з 3600 українських шкіл у 1918 році залишилось 461) і заохочували, надаючи їм різні пільги, переселення польських родин чи просто молодих людей з Польських земель у Галичину – проходила так звана «колонізація». Петро Мірчук, відомий історик ОУН, пише таке: «Українські гімназисти спалахували почуттям образи й жаждою бунту проти польського нахабства. (…) …навколо плила хвиля активного спротиву поневоленого, але не покореного українського народу: лунали постріли членів Української Військової Організації, скеровані в груди представників польської окупаційної влади, а ночами спалахували раз-по-раз пожежі стирт і будинків польських колоністів»[175]…

От у таких обставинах доводилось діяти ліричному герою поета, який став символом тисяч і тисяч тих, що жили безпосередньо в умовах польської окупації. Сам Ольжич, відвідуючи часто Галичину, мав змогу бути свідком описуваних ним подій. Досконало знаючи ситуацію, він писав правду.

Але тут стикаємося з літературною проблемою збірки: з чим же ми тут власне маємо справу – з романтизмом (як у «Ріні») чи з реалізмом, якщо все зображуване реалістичне, правдиве? Ці вічні суперечки романтизму і реалізму!

Велика ставка, яка робилася в радянські часи на реалізм як на «основний художній метод у мистецтві й літературі», надавала йому виключного права «досягати правдивого й всебічного відображення дійсності»[176]. Крім того, реалізм дуже добре вкладався в енгельсівське твердження про «типові характери у типових обставинах». А романтизм ні. Формула про «виняткові характери у виняткових обставинах» стала прокрустовим ложем для цього художнього методу і світогляду. У реалізмі письменник переважно відштовхується від об'єктивного, прагнучи якнайточніше передати життя, його явища. А романтик виходить передусім із власних уявлень про світ, кожен його твір – це бунт проти життя, оточуючої реальності, яка його не задовільняла, яку обов'язково треба було змінити. Звідси і народжується той стан, «коли не задовільняючій митця реальній дійсності протиставляються картини життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю»[177]. Хоча у «Вежах» не побачимо «життя, витвореного мрією», це – життя, «витворене» окупацією.

«Винятковий герой» Ольжича – націоналіст – виростав із простого українського парубка, а «виняткові обставини» були нормою життя для борців, хоча поруч дехто приноровлювався, пристосовувався і вже з огидою та тривогою приглядався до «брудних справ» новітніх «гайдамаків». Тому й у «Вежах» ми бачимо «старого» «ріневого» Ольжича – романтика; елементи ж реалізму, які подекуди можна спостерегти у його поезіях, аж ніяк не роблять з нього представника цього художнього методу.

Романтизм остаточно оформився і найкраще розвинувся під час боротьби націй (кін. XVIII – поч. XIX ст.), він же і продовжив свій розвиток у творчості неоромантиків, зокрема «празької школи», і знову ж таки під час активної боротьби націй. А оскільки та боротьба триватиме доти, доки існують самі національні спільноти, значить, і сам метод дуже довговічний, як, зрештою, і реалізм.

Ба, навіть такий переконаний прихильник неокласицизму Ольжича, як М. Неврлий, пишучи про «Вежі», змушений був зазначити, що «Ольжича можна вважати революційним романтиком»[178].

А тепер погляд «у кожну поему зокрема».

«ГРУДЕНЬ 1932». Висока тема сучасності. Тема героїзму сучасника-націоналіста. Тут, у «Грудні», маємо справу зі спалахом, з одним лише спалахом тієї революційної боротьби, яка тривала роками. Йдеться про подвиг славної пам'яті Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Про їх справу багато писали, пишуть, говорять, тож ми лишень схематично згадаємо саму суть.

Революційна підпільна боротьба потребувала коштів. Нізвідки було чекати допомоги, нікому українська справа не була потрібна крім самих українців, тому й давали собі раду самі. Гроші треба здобути в самій Галичині. Але як? Мирним шляхом? Жебрами? Чи, може, сходити до високопоставленого польського чиновника і, ніяково посміхаючись, пробубоніти: «Ви знаєте, ми тут одне діло задумали… від вашої окупації Галичину визволити. То чи не накинете нам для цієї благородної справи з пару тисяч злотих?» Нонсенс! Але тільки для нас з вами. Бо ще й досі є людці, які не сприймають такі методи боротьби як тодішня галицька «експропріація» (самі акції називали «ексами»), яких дивує те, що на відібрані у ворога кошти можна з цим же ворогом боротись.

Саме таку експропріацію, напад на пошту, було проведено 30 листопада 1932 року в м. Городку Ягеллонському. Два бойовики – Володимир Старик і Юрій-Мирослав Березинський – загинули, ще двох (наших героїв) спіймали несвідомі українські селяни, яким сказали, що це буцім-то небезпечні бандити. 23 грудня 1932 року у Львові вранці відбулась страта – Біласа і Данилишина повісили «у мурах глухого двора».

А що ж Ольжич? Його, як і всіх українців в Галичині і поза її межами, схвилювала ця подія, зокрема геройська постава бойовиків на суді та ешафоті, проте у своїй поемі він не плаче над трагічною загибеллю молодих хлопців, лишень показує, що найціннішим у житті людини є боротьба за ідею, яка найчастіше приводить до загибелі; проте ця загибель, смерть у боротьбі з ворогом є ще одним кроком до перемоги всієї української нації, а значить, перемоги і того, що поліг:

…лаврами діл, а не слова

Вінчає велика пора.

(«Грудень 1932»)

«Лаврами діл» звінчала «велика пора» і загиблих – на їх місце стали сотні інших, відважних, спрагнених помсти. Отак ця смерть викликала цілий сплеск революційної активності українців.

Усі дослідники відзначають лапідарність (стислість і виразність) вислову поета у поемах. Про ту геройську справу не треба було багато і пишно говорити. Його строфи – наче уривчаста, лаконічна мова самих революціонерів, яких він не називає по імені, але цього і не потрібно робити, бо всі знали, кого вшановує «Груднем» Ольжич. Лапідарність вислову – лапідарність (майже спартанська) вчинку.

Лише в кількох словах описано характер самого націоналістичного руху:

За нами розгубленість мертва,

Де страх і покора – закон.

Йдеться про поразку Визвольних Змагань і пасивність решти українців. I далі:

Iм'ям невблаганним свободи

Здолали ми й кинули ниць

Понурі карпатські проходи,

Асфальти далеких столиць.

А тут – на міста й хутори ми

Залізну накинули сіть.

Тут скрізь наше військо незриме

У хижих залогах стоїть.

«Хиже», бо спрагнене бою, спрагнене стати на прю з польськими «хижими залогами». Лагідні й тихі не здолають жорстокого окупанта, а сам він не вступиться.

«На площі, у соннім льокалі[179]…» зустріч із «зачаєним командантом[180]…». «Зв'язковий. Сухе привітання». Отримано і «останню карту» – револьвер.

Наказ був палючо-огненний,

Та кригою дихає суть.

А завтра газетні сирени

По світу його рознесуть.

Iти на операцію їм разом, вони – «горіння одних бажань!». Їх – «вдруге з'єднає кров!». (Страчені бойовики були родичами: дядько і племінник.)

Суворим і водночас гострим є змалювання самої експропріації:

Цівок одсахнулися гади.

Хтось крикнув, упав і зомлів.

П'ять хвиль української влади

На цьому клаптеві землі!

Лягати! Тут жартів немає!

Непослух? Так от тобі, от!

Жорстоко-суворо карає

Злочинця державний народ!

Так був пристрелений за спробу вчинити опір начальник пошти. Покараний не за те, що він був багатий чи навпаки бідний, а за те, що прийшов сюди як окупант – цей представник польської влади.

Та не обійшлося без втрат:

Це кров наша тут заклята,

Закута в сріблі душа!

Один поновну заплату –

I кров, і душу лиша.

«Рішучий начальник свище» – наказ відступати. Далі – втеча від переслідувачів «в цій ночі чорній, без дна». Наче «зацькований вовк» – приречений, але нескорений, очікують погоні, що «все ближче і ближче». Оточені, вони перед вибором:

Чоло їм поставити? Ні ще!

А куля? Про кулю облиш!

Ні самогубства, ні спротиву. Їх боротьба ще не закінчена. Чимось євангельським віддає від подальших подій:

Майно революції – цінний

Живий боєвик повсякчас.

Сьогодні найбільшого чину

Вона зажадає від нас.

Гіркотою і болем сповнені слова революціонерів, звернені не тільки до місцевих селян, що їх побили і зв'язали, а й до всіх тих обманутих, які в націоналістах бачили й бачать лише «лютих ворогів народу», хоча саме вони за той народ жертвували не посадами і дачами, а власним життям:

Товаришу любий мій, брате,

Дивися у вічі рабам, –

Як будете так воювати,

Вкраїни не бачити вам!

«Не бачити» холуям, яничарам і манкуртам.

Незабаром – смерть. Страшно? Перед тим же будуть жахливі побої, допити, муки… Відповідь:

Товаришу любий мій, брате,

Хіба упокорить нас це?

Хто вмів справедливо карати,

Той дивиться смерті в лице!

………………………………

Ніколи нікому не стерти,

Що – сріблом ясної сурми:

Шкодуємо тільки, що вмерти

Удруге не зможемо ми!

(Останні два рядки – дійсні слова бойовиків перед стратою.)

У мряці віків залишилися десь «ріневі» зблиски героїзму, а тут аж очі ріже від сяйва геройської смерті двох молодих українців. Їхніми устами автор застерігає від плачів і жалів на їхню адресу:

Для тих, що, нікчемні і кволі,

Заквилять про зламаний цвіт, –

Неугнутість нашої волі

I нашої віри граніт!

Не «зламаний цвіт» – а свідомі революціонери, що своєю кров'ю і «чином» утвердили націоналізм і українську націю в жорстоко-байдужому світі. I, нарешті, своєрідний заповіт і загиблих бойовиків, і самого автора:

Їх душі – горіння і криця –

У нашому завжди гурті,

Братів по далеких в'язницях

I тих, що упали, братів!

Дорога пряма і одверта,

I твердо іде легіон.

Там втрат не буває, де жертва –

Здобутий в огні бастіон!

Хто має уші – хай слуха!

Хто має серце – люби!

Встає цитаделя духа –

Десятки літ боротьби.

Умерли хлопці, ця частинка «незримого війська» націоналізму, який на «міста й хутори» накинув «залізну сіть» своєї волі до спротиву. Вмерли ті, чиєму героїзмові чужим є страх смерті. Бійці народного війська, легіонери ОУН свідомі своєї мети і жертовності, самовідданості святій справі. Їх подвиг – це не «подвиги» неповнолітнього Павлика Морозова чи п'яного Олександра Матросова – загибель Бог зна в ім'я чого і Бог зна за кого! – це подвиг в ім'я України, а тому судилася йому несмертельність у пам'яті побратимів, у пам'яті народу.

«НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВI». Якщо «Грудень 1932» – це короткий, хоча й яскравий, момент революційної боротьби, то друга ліро-епічна поема – терниста дорога тієї боротьби, крутий шлях, який був типовим для більшості націоналістів-галичан, «крайовиків» (а саме їм присвячена ця поема).

Ліричний герой цієї поеми дуже своєрідний – бо «ім'я йому легіон». Це – безіменний бойовик, підпільник-націоналіст, «незнаний вояк» української національної революції. Ціла поема, сповнена національно-героїчним змістом, показує життєвий шлях оунівця, знову ж таки лапідарно.

Поема складається з семи циклів (виділених зірочками), поділених на тридцять дві частини (позначених римськими цифрами).

Спочатку – характеристика епохи, виразними короткими мазками. «Тихе вікно», «ясний каламут», «лагідні дні», «солодка молошність туману» – такий млявий настрій залишився у більшості після поразки української революції. Сонні люди чогось «чекають» «від року до року, з весни до весни, від рана до рана». Вони «згадують» минуле – і нічогісінько не роблять зараз, щоб усе повторити; хіба лишень влаштовують дні пам'яті – смутно-сльозливі річниці. Це все чим відважуються згадати пам'ять героїв:

Вели не в майбутнє, де бурі і грім,

В минувшину спогади всі ці.

О, будьте ви прокляті кодлом усім,

I ваші діла, і річниці!

(«Незнаному Воякові», I)

Кволі духом, бо –

Багато нам вогників кволих мани

На всяких трясовинах квітло.

(«Незнаному Воякові», II)

Iдеться про вже згадувані нами теорії: космополітизму, марксизму-ленінізму, демократизму і т. д. Але вже «у мряку сьогодні і будучини прожектором кинуто світло» націоналізму. Прийшли новітні революціонери – «незнані, із темряви нор позначити шлях перемоги». До них звертається поет:

Це ви написали на брукові міст

Трьох літер багряну рекляму.

(«Незнаному Воякові», II)

Три літери – це «ОУН». А багряна реклама – від крові окупантів і від крові, пролитої у боротьбі з цими окупантами:

Йдете неухильно, йдете до кінця,

I вибух зголосить ваш прихід.

(«Незнаному Воякові», II)

Далі продовжується опис життя українського суспільства на ЗУЗ (Західноукраїнських землях) міжвоєнного періоду. Ми вглиблюємось за посередництвом поета в тодішні настрої, завдяки яким молодь приходила до націоналізму, ставала в ряди ОУН.

Ліричний герой живе «у соннім підміськім селі», там «школа – леговище зради» (з українських дітей там роблять польських патріотів):

Та ось по кількох невиразних роках

Ти вже гімназистом у Львові, –

Де стерла дбайлива, услужна рука

Всі плями пролитої крові.

(«Незнаному Воякові», III)

У тому Львові, де проходили шалені бої Української Галицької Армії з польськими арміями… Сором і біль обпікає душу, бо бачить він, –

Як люди, що знали визвольні бої,

Улесливо кланялись пану.

I слухали уші, коли вчителі

Учили, нечесно-лукаві,

Лучити гонори своєї землі

I службу ворожій державі.

(«Незнаному Воякові», IV)

I ось, коли «потворна оголена суть повільної зради ідеї» доводила вже мало не до розпачу, він побачив інших, не набагато старших від себе:

I ти розпізнав їх, таких мовчазних,

Однаковим трунком упитих,

Упертих і все заклопотаних, їх,

Що знають, що треба робити.

(«Незнаному Воякові», IV)

Щоб трохи пояснити, де опинився наш герой, наведемо кілька фраз із праці Петра Мірчука: «Під керівництвом УВО в полонізованих українських гімназіях починають творитися учнівські гуртки спротиву. (…) Звичайно, членами тих … гуртків… ставали учні сьомої і восьмої кляс»[181]. Завдання – зривати всякі польські урочистості, свята.

Відбувається і ріст: фізичний, духовний, інтелектуальний. З'являється розуміння, що кожний «український революціонер мусить ясно усвідомити, за що він має боротись. Він щораз виразніше відчуває потребу ідеології та політичної програми для руху спротиву»[182].

Читаєте спільно рядки з-під поли,

I бліднуть уста і обличчя.

(«Незнаному Воякові», V)

А що ж це були за «рядки». Передусім праці Миколи Міхновського «Самостійна Україна»[183], Дмитра Донцова «Націоналізм», Вячеслава Липинського «Листи до братів хліборобів». Згадує Степан Галамай, свідок і активний учасник тих подій: «Ні твір Липинського, ні твір Донцова не належить до легкої до читання літератури. Так і пригадуються молоді студентські роки. Приходилось, як то кажеться, «в поті чола» вичитувати «Націоналізм» або «Листи до братів…» (…) Так, як писання Липинського відзначалися довгою соціологічною та історичною аргументацією, то так стиль Донцова був надзвичайно блискучий, запальний і не раз нагадував прорізування боляків лікарським пінцетом. (…) Д-р Донцов своєю творчістю розворушував совість української молоді, інтелігенції та селянства»[184].

Ось товариш звертається до нашого героя:

– Розкрий свої очі і прямо поглянь,

I ти не займешся багрянцем

За все, що лишилось від наших змагань

Під зарядом хитрого Панци? –

це наче висновок від прочитаної статті Д. Донцова «Санчо-Панца в літературі і життю»[185].

Сила ОУН була в енергійності молоді, яка прагнула прислужитися Україні і водночас самоутвердитися. А згодом мужність тих молодих оунівців, правильність їхньої боротьби наче магнітом притягувала й інші відважні душі. Їм було ясно, що угодовці-демократи (тодішні) не змінять ситуацію на краще, не піднімуть з колін поневолену націю:

Чи їм чотирьох ворогів побороть,

Народ в Революцію зрушить?

Не їхня пухка і задихана плоть,

Не їхні зацьковані душі!

(«Незнаному Воякові», VI)

Приходить час, хлопець дорослішає, час вступати в ряди ОУН:

За вступом твоїм тільки совість стає,

А проти резон – не єдиний:

Од роду-бо ласе є тіло твоє

Вигоди, їди і родини.

(«Незнаному Воякові», VI)

Ці нібито нормальні людські потреби стають на перешкоді під час активної революційної роботи. Треба робити вибір:

Дорогу назви свою, ця – або ця,

Горіння – чи збирання крихот,

Ми йдем неухильно, ми йдем до кінця,

I вибух голосить наш прихід.

(«Незнаному Воякові», VI)

Вибір зроблено, присяга «на стяг синьо-жовтий і зброю батьків» і єдине доступне повноцінне щастя – «ставити ногу недбало на край блакитної чаші безодні». I вже наш герой – у гущі тих, що твердо знають:

Державу не твориться в будучині,

Державу будується нині.

Це люди – на сталь перекуті в огні,

Це люди – як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,

Тендітні квітки пансіонів…

(«Незнаному Воякові», XVI)

Так через романтичний героїзм поет звеличує мужність боротьби тих,

Хто кров'ю і волею зціпить в цемент

Безвладний пісок міліонів.

(«Незнаному Воякові», XVI)

Український поет розумів значення мужності для боротьби приблизно так, як її розумів німецький філософ, який писав у «Заратустрі»: «Мужність – найкраща смертельна зброя, мужність – напасниця: вона разить на смерть навіть смерть, бо каже: «Так ось це було життям? Гаразд! Живімо знову!» Та в цих словах гучна переможна музика. Хто має вуха – нехай чує»[186]. Від себе додамо, що в Ольжича це – «переможна музика» філософії трагічного оптимізму, яка була змістом, суттю життя справжніх націоналістів. Саме кривава боротьба в ім'я життя нації протиставляється «паперовим» протестам (наприклад, УНДО[187]) в таких рядках:

Нікчеми з нікчем! Не дешевий папір,

Атрамент і жалісні жести, –

Ворожою кров'ю і гуком мортир

Виписує нарід протести.

(«Незнаному Воякові», XIX)

Вже трохи досліджувана нами любов націоналіста згадується поетом і тут:

Холодна очей твоїх синя вода,

Що бачить гостріше і далі.

I навіть любов твоя буде тверда,

Як бронза, рубін і емалі.

Вона не зверне тебе в соняшний сад,

Де смокви і грона сочисті.

Ні кроку зі шляху, ні думки назад,

Ні хвилі даремне на місці!

(«Незнаному Воякові», Х)

Третій цикл – це наростання підпільної боротьби, Революції:

Туман повива Революції лик,

Його не побачиш багато.

Блідий кольпортер, мовчазний боєвик

I наче труба – пропагатор.

Та тіло міцне її, кров – як вино,

I сітка не рветься ніколи,

Чотири займанщини скувши водно,

Опутавши три суходоли.

(«Незнаному Воякові», ХI)

I справді, Галичина, Буковина, Закарпаття і Велика Україна – «чотири займанщини» – були «скуті водно» «сіткою», підпільною мережею ОУН.

В основному вночі відбуваються акції – «за дня безнадійно». «Щоночі котрийсь озивається шлях». «Це Спілка (мається на увазі ОУН.– П. I.) розводить по темних полях» невідомості, віддає накази «промоклим походним колонам», щоб «розцвіли в просторах ясних багряні і чорнії квіти», ті квіти, які виростають лиш на просяклій кров'ю землі.

Нарешті насувається вона – пацифікація – вияв ненависті польського шовінізму, яка, проте, не лише не пошкодила зростанню націоналізму, а навпаки, розбурхала, спровокувала колосальний, але не спонтанний, вибух геройства українських революціонерів, що навіть своєю смертю наближали час жаданої перемоги:

Ще куриться й дихає важко земля

По стрілах огненної бурі,

А вже заливають оселі й поля,

Мов повінь, блакитні мундури.

(«Незнаному Воякові», XIII)

«Мундури» поліцаїв заливали «оселі й поля», коли ще «курилася» земля, не можучи забути українсько-польську війну. Окупант скаженіє:

I помста ворожа, і вісті лихі,

I муки, не чувані в світі.

О, бийте, катуйте, сліпі і глухі,

Уявним проломом упиті!

(«Незнаному Воякові», XIII)

Але контратака не забариться, хоча її і «не вздріти» полякам «на тих невідомих, прозорих полях» революції, на яких вони «лиш розгублені діти». От спротив українців:

(Три роки душили розжеврілий шал,

I месник підніс свою руку,

Коли то закидавсь і їх генерал

Від кулі на літьному бруку).

(«Незнаному Воякові», XIV)

Iдеться про вбивство активістом ОУН 15 червня 1934 року у Варшаві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького, «найбільш відповідального за брутальні дії під час «пацифікації» у Західній Україні»[188].

«На страх і за кару – суди польові…» На деякий час «землю поглинула тиша». Але буде «тим голосніша» відповідь ворогові. Попливли нові кадри у розкриті «нарозтіж брами»:

I йдуть по шляхах звідусіль, як один,

Одною густою юрбою,

Меткий робітник і важкий селянин

По зброю і просто до бою.

(«Незнаному Воякові», XV)

А «суспільність блідо-рожевих півслів, гурра-наукової бздури, огрядно-тупих патріотів, послів і всіх ювілятів культури» отямилася аж тоді, «коли заблищав на ріллі Городок безжалісним холодом леза»,– холодом мужнього вчинку Біласа і Данилишина. До тих же, що мирними угодовськими, ліберально-демократичними шляхами «вирішували» українську проблему, звернені пекучі рядки:

Ці стріли[189] безумні ударом бича

По рабському виді твоєму.

В просвіти і пасіки стрільно влуча,

В рожеві лаштунки едему[190].

(«Незнаному Воякові», XVII)

«Просвіти» – «теж-патріоти» – це ті, хто вважав, що крім просвітньо-культурницької роботи не слід більше нічим займатися, а в той крутий час цього було явно замало, українці просто могли вмерти «культурними» рабами; «пасіки» – «теж-українці» – символізують ту частину «українців», яким начхати було на те, де жити: у своїй, чи у чужій державі, головне – мирно, тихо, спокійно, розводячи бджілок на хуторі десь серед пишної зелені, в «рожевих лаштунках едему». Де їм було зрозуміти тих, кого «хміль» революційної боротьби «наливав ущерть, і так опановував тіло», що входила

…упокорена смерть,

Як служка, бентежно-несміло.

(«Незнаному Воякові», XVIII)

Але саме вони, з поглядом «жорстоко-прямим», з «безжалісною рукою» клали своє життя і за тих, що не тільки не боролися разом з ними, а ще й паплюжили, зневажали святу боротьбу. Велика любов і жертовність в ім'я майбутнього і зневага до тих,

…хто ховався до нор

Від першого пострілів звуку.

Як гурт овечок ошаліло-тупий;

Тісніше, докупи, докупи!

Щоб вранці заслати пахучі степи

Отруйними купами трупу.

(«Незнаному Воякові», XХVI)

«Купами трупу» тих, що вірили в гуманізм, в «братерство» народів, в те, що можна вижити за принципом «моя хата скраю»; тих, кого припікав своїм словом ще Т. Шевченко:

А чиєю кров'ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, –

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

(«I мертвим, і живим, і ненародженим…»)

До Нації, «дужої і вічної, як Бог» звертається «страшне покоління титанів», воно пам'ятає про славні перемоги «при Корсуні[191] і Конотопі[192]», воно риторично запитує:

Хто, мертвий, не стане у праведний слід

На путі, що славою бита,

У громі грядущих огненних побід,

Що ними ти вкриєш півсвіта?

(«Незнаному Воякові», XХ)

Як бачимо, Ольжич незламно вірить у майбутню перемогу своєї нації. Ні тіні вагання чи сумніву. Він – і сам з тих, що будуть

…гідні не слави й похвал –

Учинку, що горами руха!

(«Незнаному Воякові», XХI)

А ось судять одного революціонера. «Присуд: – лише до живоття», тобто довічне ув'язнення: а «злочинцю» – «дев'ятнадцять нескінчених літ». Та автор не жаліє молоді літа і не оплакує сам факт тюремного ув'язнення, він бачить тут трагедію, але в іншому:

Йому не згоріти, як метеорит,

Осяявши простір широкий, –

Пропалювать серцем похмурий граніт

Десятки безвихідних років.

Йому умирати щоночі, щодня,

Щохвилі конати по тричі,

Між корчами крешучи іскри огня

I кривлячи гордо обличчя.

(«Незнаному Воякові», XXIII)

У цьому ж п'ятому циклі, у двадцять сьомому вірші, нам, здається, вдалося «розшифрувати» хоча б одне ім'я з плеяди «незнаних вояків» усієї поеми. Бути твердо переконаними ми із зрозумілих причин не можемо, але все ж, щось підсвідомо підказує, що мова у цьому місці йде про… Степана Бандеру, цього майбутнього найголовнішого «конкурента» і «суперника» мельниківців.

Ось що розповідають історичні факти. Після замаху на Пєрацького польська поліція проводить широкі арешти серед українців. Їм вдалося «арештувати всього дванадцять осіб, серед яких був і Степан Бандера, голова Крайової екзекутиви ОУН у Західній Україні. Після прискіпливої підготовки їхній процес відбувався від 18 листопада 1935 року до 13 січня 1936 р. у Варшаві. (…) Процес у Варшаві завершився трьома вироками до смертної кари, які потім були замінені на пожиттєве ув'язнення (С. Бандера, М. Лебедь, Я. Карпинець)… (…) Степан Бандера і Микола Лебедь зустріли смертний вирок вигуком «Слава Україні!»[193]. Ось іще свідчення: «Степан Бандера зумів не тільки зберегти гідну поставу під час слідства і в часі судового процесу, але й вплинути на всіх інших підсудних та свідків так, що варшавський процес перетворився в форум пропаганди української справи та української революційно-визвольної боротьби серед чужинців»[194]. С. Бандера робив зізнання і заяви виключно українською мовою, неодноразово шокував польських суддів, вітаючи свідків організаційним привітанням «Слава Україні!»; українська, польська і світова громадськість з уст Крайового провідника і його товаришів нарешті довідались правду про ОУН, про її боротьбу, про ту жахливу несправедливість, вчинену українцям, яка тепер дала такі крем'яні плоди: молоді юнаки та дівчата жертвують своєю молодістю і життям в ім'я незалежності Батьківщини. Суд над українцями-націоналістами обернувся несподіванкою: «…в дійсности обвинувачувачем була не польська влада, але Степан Бандера та його товариші, які обвинувачували польську окупаційну владу»[195].

А ось свідчення поетичні – строфи Ольжича:

I ось він виходить ще раз на процес

З в'язниці, що мертва і сіра,

Своє показати камінне лице

I крикнути нації: «Віра!»

………………………

Мовчала достойна і сита юрба,

Гойдалась задушлива мряка.

I крикнуло серце: чи хто розруба

Набубніле м'язиво рака?

(«Незнаному Воякові», XXVII)

Та вернімось до нашого «неконкретного» ліричного героя. У шостому циклі він нарешті отримує наказ – «слова невблаганні». Треба виконати замах:

Не бестія[196] з кулі твоєї, а плаз[197]

Впаде в передсмертнім харчанні.

(«Незнаному Воякові», XXIХ)

Спостерігаємо швидку зміну подій: легке вагання – обдумування нападу – сам атентат – схоплення на місці «злочину»:

Життям своїм купиш не славу і честь…

…………………………………………

Нахмурились брови, вкипіли уста…

…………………………………………

До розв'язки – відступ. Не дати углуб

Проховзнутись тілові гада.

I рішення: в скруті твій кинутий труп –

Найкраща твоя барикада.

……………………………………………

Твій погляд невгнутий…

…незахитаний постріл.

……………………………………………

I ось ти фехтуєш рапірами куль,

Разиш блискавками децизій[198].

……………………………………………

Ще хвиля – і душить дихання твоє

Юрба, що тяжка і густа є,

Остання з чола твого блискавка б'є

I кулею в мозок вертає.

(«Незнаному Воякові», XXIX, XXX, XXXI)

«Вертає» остання думка. Про що? Та напевно, що не про недоїдений сніданок…

Останній цикл – останній вірш. Цей підсумковий твір збірки пронизаний образом вітру (з яким ми зустрічалися досить часто і в попередній період творчості поета), тут він виступає символом націоналізму, націоналістичного духу, хоча витлума

Поиск по сайту: