Другий період: «чехословацький» (1923–1929 рр.)

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому –

Може завтра вже нас відкличе

Кононада грізного грому.

Олена ТЕЛIГА

Цей період можна ще охарактеризувати як «студентський», «празький», бо саме в Празі Олег здобуває освіту, як студент.

Родина Кандиб оселяється ненадовго в чеській столиці, згодом переїжджає в Горні Черношиці (за 50 км. від Праги), пізніше переселяються ще далі – до Ржевниць. «У грудні 1924 року Олег Кандиба з відзнакою складає гімназійну матуру на курсах Українського Громадського Комітету (Прага)»[14]. Так він закінчив свою середню освіту, розпочату ще на Україні. Тепер можна було продовжити навчання й у вищих навчальних закладах.

Державність України була втрачена, але не була втрачена віра у кращу долю її. Треба було здобувати освіту, учитися, щоб бути якомога кориснішим у майбутніх змаганнях, коли від людини буде потрібне вміння воювати всім: словом і зброєю, думкою і дією.

Ось що пише сам Ольжич про продовження свого навчання:

«В зимовому і літньому семестрах 1924/1925 я вступив як надзвичайний слухач на філософічний факультет Карлового університету. Після складання додаткової матури з латини 29.VI.1926 і зарахування надзвичайних студій як правильних, звичайних студій відвідував я як звичайний слухач лекції головно з передісторичної археології та історії мистецтва і був членом семінарів проф. д-рів: Стоцького, Нідерле, Високого, Матейчека і Фоустека. (…) Студії на філософічному факультеті я закінчив в літньому семестрі 1928/29 р.»[15].

Дослідники вказують ще на два вузи, де вчився Олег. Леонід Череватенко пише, що одночасно зі вступом у Карловий університет Ольжич «записується на літературно-історичний відділ Українського Педагогічного Iнституту імені М. Драгоманова»[16]. М. Неврлий та О. Баган відзначають, що з 1925 року Олег студіює історію в Українському Вільному Університеті в Празі[17]. Там слухає лекції Вадима Щербаківського (археолога), Дмитра Антоновича (історика мистецтва), Дмитра Дорошенка та Василя Біднова (істориків).

Займаючись наукою, молодий дослідник постійно вибирає теми, пов'язані з українською історією, археологією, мистецтвом. Щоб поліпшити важке матеріальне становище родини, Олег розпочинає самостійну археологічну діяльність. «Він провадить археологічні розкопки в Галицькому Поділлі, обробляє наукову інформацію в музеях Львова, Кракова, Праги»[18]. На основі розкопок пише низку наукових праць, за які отримує гроші. А в 1929 році за дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини» філософський факультет Карлового університету присвоєю йому докторський ступінь[19]. Відтепер перед Олегом відкривається можливість блискучої наукової кар'єри, але про це трохи пізніше. Зараз відзначимо лишень таке: «Він (Ольжич.– П. I.) стає співробітником Народного музею в Празі, асистентом в археологічному семінарі Українського вільного університету, співпрацює з музеєм Наукового Товариства імені Шевченка у Львові, що його очолював Я. Пастернак»[20].

Будучи студентом, Олег пише так звану «альбомну» поезію: це жартівливі віршики, епіграми, пародії. Вони виникали принагідно. Першим літературним успіхом Олега можна вважати оповідання для дітей «Рудько (життєпис одного півня)», яке вийшло у 1928 році у Празі[21]. Однак після цього письменник більше не захоплюється прозою.

Хоча час для українців був невеселий, важкий, час випробовувань і гарту, але молодий Кандиба і тоді прагне повноти життя, хоча й не відзначався особливою фізичною витривалістю (за спогадами Марини Антонович); він вперше закохується (в ту ж Марину Антонович), разом з друзями здійснює подорожі в Карпати, бо любив природу і подорожувати (часто на велосипеді)[22]. Високий юнак був приємний у спілкуванні, хоча іноді різкуватий, як і кожен молодик з характером.

Iноді Олега охоплювала якась туга. Ось як він описує її у листі до Г. I. Грачевої: «Я загубив останню волю: не кажу вже про батька. (…) Атмосфера загального отупіння навколо так впливає на мене, що мусиш одурманювати себе або наукою, або 13-годинним сном, і так поволі обертаєшся в справжню тварину»[23]. Звичайно, це не найгірший вихід «одурманювати себе» наукою, але не важко здогадатися, що у юнака відбувався якийсь внутрішній процес. Як активна натура, Ольжич прагнув діяти.

Його успіхи в науці, безумовно, не відбулися б без постійного контролю з боку батька. Ось як він наставляє сина у листі за 1926 рік: «Коли ж нарешті, Олег, ти перебореш свою безволість і рабство розума перед найдрібнішим бажанням? Час іде. Тобі вже 19 років, а що ти сам зробив?! Ти і досі живеш жиром тих багатств, що були дані тобі природою. Ти не дбаєш про збагачення. На сірому фоні твого нікчемного оточення і ти – птах! Хоч по суті безкрила курка, бо крила має тільки той, хто має сильну волю: твердо, непохитно, незломно іти вперед до наміченої мети. (…) Подумай і візьми себе в руки. Воля не робиться, а кується людиною. Перестань втішатись тим, що ти вище своїх трьох-чотирьох товаришів…»[24]. I Олег почав «кувати» свою волю. У цьому йому, безумовно, мусили допомагати і провідні тогочасні мислителі та поети, у яких шопенгауерівська воля була одним з виявів націоналістичного світогляду. Їх не зламала поразка українських Визвольних Змагань: вона оголила перед їх зором усе те, що пошкодило українцям утвердити свою державу. I ось саме проти тих трагічних недоліків і були спрямовані праці основних творців 20-х років. Саме вони стали кумирами і вихователями молоді.

Це передусім Дмитро Донцов (1883–1973 рр.) – провідний ідеолог українського націоналізму, хоча офіційно таким не вважався і членом ОУН не був. До 30-го року ним написані такі основні праці: «Модерне москвофільство» (1913), «З приводу однієї єреси» (1914), «Iсторія розвитку української державної ідеї» (1917), «Міжнародне положення України і Росія» (1918), «Українська державна думка і Європа» (1919), «Мазепа і мазепинство» (1919), «Підстави нашої політики» (1921), «Патріотизм» (1925), «Націоналізм» (1926), «Політика принципова та опортуністична» (1928), «Що таке інтернаціоналізм?» (1928), «Маса і провід» (1928), «Дурман соціалізму» (1928). Проте аж до 1973 року виходять за кордоном перевидані й нові праці д-ра Донцова. Ми ж назвали лише ті, які напевно читав Олег Ольжич у 20-х роках, які, безумовно, вплинули на формування його світогляду, спонукали до активної дії в ім'я нації.

Крім того, вплив на Ольжича мали і поетичні твори його пізнішого друга Євгена Маланюка (1897–1968 рр.). Це один з найпопулярніших поетів молоді у 20–30-х рр., «залізних імператор строф» (за його власною характеристикою), «князь нашої поезії» (У. Самчук). У двадцятих роках вийшли дві його збірки: «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926). Згодом видає ще ряд поетичних збірок і літературно-критичних праць.

Не можна забути про ще одного поета – Юрія Липу (1900–1944 рр.), який, як і Є. Маланюк, безпосередньо, активно брав участь у Визвольних Змаганнях 1917–1920 рр. До 1930-го року вийшли такі його поезії: поема «Князь Полонений» (1922), збірка «Світлість» (1925). Згодом відомий як критичний есеїст та історіософ, політик. Були й інші, ті, що побачили необхідність змінити, вичистити світоглядну основу українського менталітету, скерувати всі потуги українського мислення в національно-захисний бік, поставити на сторожі українців «Слово» Т. Шевченка, слово націоналізму. Це: М. Міхновський, В. Липинський, М. Сціборський, Ю. Вассиян та ін.

Замість «провансальства» – соціалізму, марксизму, гуманізму, матеріалізму та ін.– проповідувались ідеї націоналізму: ідеалізм, воля, романтизм, фанатизм тощо. Правда, усі це робили по-різному, особливо.

Iдейна переорієнтація майже неможлива у старшому віці. Тому нові ідеї націоналізму сприйняло передусім молоде покоління. Націоналізм став ідеологією молодих. Переважно молодіжною була УВО (Українська Військова Організація) створена командиром корпусу січових стрільців, полковником Євгеном Коновальцем у 1920-му році, та й інші націоналістичні організації: ЛУН (Легія Українських Націоналістів), ГУНМ (Група Української Національної молоді), Союз Української Націоналістичної молоді (СУНМ) та ін. Вони провадять збройну боротьбу та культурно-просвітницьку роботу в Галичині та на еміграції (в основному в Польщі, Чехословаччині).

Як бачимо на прикладі 20-х років, розкидані війною українці займаються не тільки влаштуванням свого власного життя, добробуту, а, здобуваючи освіту, вболівають за долю України, беруть участь у підпільному національно-визвольному русі.

У лютому 1929 року у Відні постає Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Є. Коновальця, яка об'єднала всі здорові національно-свідомі українські сили в один кулак. Національно-визвольна боротьба набуває якісно нового, більш потужного, організованого характеру. В цьому ж 1929 році і Олег стає членом ОУН. В його житті розпочався третій період: період націоналістичний, організаційний.

Поиск по сайту: