Розділ 13. ЗВ’ЯЗКИ З ГРОМАДСЬКІСТЮ

Інформаційний сюжет на 25 секунд чи історія з аудіоматеріалом на 50 секунд можуть тримати людей в курсі соціального, політичного та економічного життя, що розгортається навколо них. Один із головних аргументів цієї книги полягає в тому, що за умови поєднання добре написаного тексту зі звуковим репортажем комплексного розуміння можна досягти за чверть хвилини.

Утім, слід визнати, що в намаганні вмістити стільки важливих історій в один випуск щось неодмінно втрачається. Є межі того, що можна зробити за 25 чи 50 секунд. Іноді глибоке тлумачення фактів використовується лише у головних історіях із великою кількістю деталей, інколи дрібні, на перший погляд незначні, деталі надають відтінок, який здатен привести до повнішого розуміння; а деколи другорядна чи навіть випадкова інформація, яка не підходить для випуску, допомагає роздивитися предмет з усіх боків. Ці відтінки, нюанси і незначні деталі вимагають часу, щоб їх знайти. Обійти їх не можна. Багато станцій, однак, знаходять у своєму розкладі місце для програм, які фокусуються лише на одній чи двох темах, щоб присвятити цей додатковий час матеріалам, що безпосередньо стосуються суспільства — «зв’язки з громадськістю».

Більшість таких громадських програм — документальні програми і ток-шоу — відповідають цій меті: більше заглибитися, що неможливо зробити у новинах. Аналітичні програми також належать до «зв’язків із громадськістю», хоча й у відмінний спосіб: вони дозволяють використання в інших випадках заборонених інструментів для досягнення розуміння — точки зору.

Деякі станції ховають свої громадські програми у ранкових недільних годинах, коли їх слухає лише невелика кількість слухачів, проте інші використовують ці програми для приваблення аудиторії, якій надається можливість обговорити і навіть вирішити суспільні проблеми.

ДОКУМЕНТАЛЬНІ ПРОГРАМИ

Документальні програми дають теле- і радіожурналістам можливість «розгулятися». Журналісти відходять від стислої новинної історії до розкоші п’яти-десятихвилинного міні-документального сюжету, або до циклу репортажів про один предмет, або навіть до півгодинної документальної програми.

Новий, «загальноосвітній» університет, утричі більший за інші університети, відкрився у Нешвілі. WLAC могла висвітлити цю історію у новинах, включивши у неї синхрони ректора чи голови педагогічної ради, але редактор новин Девід Тауер відчув, що ця історія заслуговує на детальніший розгляд. Тауер провів два дні в університеті і відвідав нові експериментальні класи. Він поспілкувався зі студентами, викладачами й адміністраторами. Результат? Півгодинна документальна програма.

Також є теми, які не потрапляють у новини через свій формат чи недостатню сенсаційність. Кілька років тому Лайза Берґсон з WRFM із Нью-Йорка розслідувала тему порушення авторських прав у циклі, що становив більш ніж тридцять трихвилинних репортажів.

Досить мало комерційних радіостанцій виділяють час на виготовлення документальних програм. Деякі амбіційні репортери, однак, все одно роблять їх у власний вільний час.

Збір аудіоматеріалів

«Радіо, — каже Девід Коган з BBC, — це джерело шуму». Коган вважає, що цей «шум» чи звук повинен бути настільки яскравим, наскільки це можливо. «Він повинен, по суті, давати візуальне зображення того, що ви не можете побачити», — каже він. Коган вірить, що цього можна досягти за допомогою синхронів — голосів героїв новин, які розповідають про події чи про свої відчуття від подій, а також природний звук цих подій на задньому фоні (див.: Розділ 9. Аудіоматеріали). «Якось я почув сюжет про новий фітнес-клуб, у якому були інтерв’ю з власниками і їхніми партнерами, але не було синхронів відвідувачів, — розповідає Коган. — У такій історії ви хочете знати, як воно побувати там; ви хочете почути скреготіння тренажерів, гуркіт заліза і важке дихання людей, що там займаються. Ви хочете почути стільки шуму, скільки можливо».

BBC, чий стиль повільніший за стиль американських станцій, використовують багато коротких документальних програм, або ж «серій», тривалістю від двох до десяти хвилин. Коли Коган працює над однією з них, перше запитання, яке виникає у нього в голові: що йому записати.

Після того, як він вирішує творити історію про очевидну тенденцію самогубств серед підлітків у Сполучених Штатах, Коган використовує комп’ютерний архів історій «New York Times», щоб зібрати попередні газетні статті з цієї теми. Він шукає інформацію, серед якої водночас намагається знайти потенційні контакти, потенційний «шум». Одна замітка відсилає його до нью-йоркського офіційного службовця, який цікавиться проблемою самогубств серед підлітків. Репортер Білл Тернбул, з яким Коган працює над документальною програмою, записує довге інтерв’ю із тим службовцем, але ніщо з нього не піде в ефір — недостатньо яскраво. Голос цього службовця не доносить глибини болю, який спричинює смерть. Він не може дати слухачам відчуттів емоційного значення підліткового самогубства. Проте цей офіційний службовець дав багато корисної інформації, враховуючи імена двох матерів, чиї діти скоїли суїцид, і які намагаються вберегти інші родини від подібних трагедій. Це велике досягнення. Документальна програма починається голосом однієї з них:

Мій син був живий; мій син ріс. Він був дуже розумний... і вбив себе.

Тернбул провів інтерв’ю з групою учнів школи, де було скоєно кілька самогубств. Деякі з їхніх коментарів були використані у монтажі — кількох коротких, зазвичай анонімних синхронів, змонтованих разом, відомих також під назвою vox pop («людські голоси»). Учні починають із пояснення того, чому, на їхню думку, їхні однокласники скоїли самогубство:

Перший учень: Якби самогубство зробило моє життя легшим і простішим... Я б жив у мирі. У мене не було усіх цих проблем... Я б не відчував усіх цих страждань.

Другий учень: Може, хтось із них у такий спосіб вимагав уваги?

Третій учень: Їм треба було просто сісти і поговорити одне з одним... спілкуватися... поговорити з батьками... Я впевнений, що батьки зрозуміють.

Четвертий учень: Це проблема... Наші батьки не знають, хто ми такі. Багато людей кажуть: «Так, я близький із мамою і татом», але вони не можуть сказати вам, хто ваш справжній друг.

В історію також увійшов голос однієї мами, що зверталася до інших підлітків, які могли виношувати ідею самогубства:

Я бачила тіло свого сина у труні. Він був холодний, він був задубілий, він був мертвий. Я бачила, як труну закрили і поклали в яму у землі. Я бачила грудки землі на кришці труни. Нічого повернути не можна. Це не так ... лежачи у труні, він опускався у яму і промовляв: «Ну і добре, тепер вони любитимуть мене». Він не міг цього бачити. Він був мертвий. Ніколи не думайте, що самогубство — це вихід.

Цей документальний сюжет вийшов із тривалістю чотири хвилини 45 секунд, причому дві третини цього часу займали аудіоматеріали, а не текст, написаний репортером. Це не означає, що документальний репортаж обов’язково повинен складатися із «нарізки» синхронів. Навпаки: 4 хвилини і 45 секунд вимагають надзвичайно детального пояснення предмета. Документалісти проводять велику кількість часу в бібліотеках чи в офісах, у яких спілкуються з поінформованими службовцями. Цей сюжет від BBC був наповнений інформацією — «у середньому один юний американець покінчує своє життя самогубством кожні 84 хвилини» — інформацією, яка показувала, наскільки серйозним є це дослідження. В той же час сила документальних програм залежить від аудіоматеріалів так само, як телевізійні документальні фільми залежать від відеоматеріалів. «Я б не став слухати програму, яка б складалася лише із одного тексту», — каже Коган.

Інші, хто робить документальні програми, можуть не дотримуватися чіткого розподілу його на відсотки, виділені для синхронів, але вони все одно погодяться, що аудіоматеріали є дуже важливими. Водночас розповідь, що переривається надто часто, швидко може набриднути. Девід Тауер сподівався, що викладачі, учні й адміністратори розкажуть більшу частину історії про новий університет у Нешвілі. У кожній частині свого репортажу Лайза Берґсон використовувала один синхрон, включаючи інтерв’ю з людьми, які вважали, що запис їхніх слів порушує їхнє приватне життя.

Вдалий запис зробити складно, передусім якщо йдеться про якусь складну і важкодоступну тему, яка має заінтригувати героїв документального сюжету. Ось приклад, якому вже кілька десятків років: Девід Ензор, тоді репортер Національного громадського радіо, знайшов таку складну тему: у Білому домі Ензор почув, що люди підозрюють тодішню першу леді Розалін Картер у тому, що вона є впливовим і суперечливим членом адміністрації свого чоловіка. Він ще більше зацікавився цим, коли один із тих, хто писав її промови, подав у відставку. Ензор вирішив провести розслідування про місіс Картер для програми NPR, яка досліджує теми, що найбільше цікавлять людей. Проблема: де взяти запис першої леді?

Було неможливо взяти інтерв’ю у дружини президента. Але вона мала виступати у Національному прес-клубі. Ензор вирішив записати її промову там і доповнити свій репортаж синхронами людей, які її знають. Однак навіть це було нелегко.

Лише кілька людей з оточення першої леді погодилися сказати щось контроверсійне на диктофон. Більшість говорила лише загальну інформацію (див.: Розділ 8. Збирання новин). Ензор розмовляв з колишніми службовцями, але не записував їх. Він спілкувався з подругою місіс Картер з Джорджиї, яка висловлювала побажання, аби їхню розмову не записували. Йому сказали, але лише «поза записом», що персонал першої леді працював менш ніж ввічливо. Ензор міг використати цю інформацію, але йому потрібні були аудіоматеріали.

Зрештою, Ензор упіймав одного колишнього члена персоналу місіс Картер, чия робота полягала у зв’язках із пресою, який поскаржився на диктофон, що йому не казали, що говорити пресі. Потім представник Комісії ментального здоров’я, якого вона призначила, розповів на плівку про досягнення і вчинки місіс Картер. Ензор також знайшов кореспондента, який пережив п’ятьох президентів і який погодився дати оцінку нинішньої першої леді — для запису. Ензор отримав довгі, але прекрасні спогади від знайомого місіс Картер з Нью-Йорка. Разом із виступом місіс Картер у прес-клубі Ензор мав достатню кількість аудіоматеріалу. Тепер йому треба було перетворити ці записи і текст, який мав їх супроводжувати, на суцільну історію — що, безперечно, було набагато складнішим, ніж просто вставити один синхрон у 50-секундний сюжет.

Організація

Девід Коган і Білл Тернбул почали формувати програму для BBC про підліткові самогубства з того, що змонтували свої інтерв’ю у 15-хвилинну добірку. Вони прослуховували її, а потім продовжували редагування, аж поки не отримали чорновий варіант потенційних синхронів тривалістю сім-вісім хвилин.

Додатковий час, який мають виробники документальних програм, не звільняє їх від дотримання базових правил організації сюжету (див.: Розділ 6. Сюжети). Ці додаткові хвилини дають можливість додати дві-три точки зору, але ці точки зору все одно мають бути представлені зрозуміло й послідовно. Сюжет повинен дотримуватися однієї ідеї, навіть якщо для розвитку цієї ідеї може знадобитися кілька сторінок, а не кілька речень. Якщо організаційного плану немає в голові, або ж, ще краще, на папері, — документальний сюжет тривалістю у чотири хвилини 45 секунд можна легко перетворити на чотирихвилинний і 45-секундний вінегрет.

Ті двоє членів з команди BBC вирішили, що повинні виконувати дві роботи у своїх програмах: по-перше, вони хотіли звернути увагу на масштабність і серйозність проблеми підліткових самогубств. По-друге, вони хотіли обговорити цю проблему з американцями. Вони організували документальний сюжет таким чином, що обидві мети було досягнуто: вони оприлюднили проблему, а потім навели приклади реакції людей на неї. Розпочавши тим драматичним записом матері, син якої скоїв самогубство, вони перейшли до запису іншої такої самої жінки, а потім до психолога, який зазначив, що часто у підлітків, які покінчили життя самогубством, не було реальної причини для депресії. Потім одна з матерів говорить про тиск, який доводиться зазнавати на собі таким дітям, як її пізній син:

Якщо я 16-річний хлопець, у якого немає потрібної машини, або ж я не граю у футбольній команді, про мене забудуть. У мене немає цієї американської групи підтримки, що складається з привабливих білявок, і це серйозна невдача.

Репортер сам підбиває підсумки теорій і статистики — «рівень самогубств серед підлітків у Сполучених Штатах за останні десять років зріс удвічі». Проблему визначено.

Реакцію людей на цю проблему ілюструє, по-перше, аудіозапис останнього відеофільму CBS про підліткові самогубства — доказ того, наскільки серйозною стала ця проблема у Сполучених Штатах. Потім однокласники тих, хто покінчив життя самогубством, діляться своїми думками з цього приводу. Далі репортер згадує про програми, започатковані з метою попередження підліткових самогубств; і дві матері підсумовують усе зазначене, звертаючись до підлітків та їхніх батьків.

Такий документальний сюжет не лише чітко дотримується декількох точок зору, а й від початку до кінця супроводжується одними й тими ж голосами.

Насправді, обидва кінці сюжету порушують правило написання підводок до синхронів в інформаційних сюжетах: документальний сюжет починається холодно, з голосу матері, яка каже: «...мій син себе вбив» — без жодної підводки на початку. Останні слова у ньому також належать матері — і вони так само не супроводжуються жодною «відводкою» наприкінці. Звісно, це не завжди спрацьовує, але однією із переваг додаткового часу, який ви маєте при підготовці документального сюжету і висвітленні однієї точки зору, є можливість експериментувати з технічними прийомами — прийомами, які можуть бути неприйнятними в обмеженому світі новин.

Девід Ензор також почав організацію сюжету з чорнового монтажу кожного синхрону, який, на його думку, міг бути ним використаний у його документальній програмі про місіс Картер для NPR. Потім він роздрукував тексти найкращих уривків і розклав їх перед собою.

Зрештою Ензор сформував три напрямки, в яких йому потрібно було рухатися: питання «впливу», питання «компетенції» і особистість місіс Картер. Скільки влади мала місіс Картер? Наскільки вдало вона використовувала цю владу? Що вона собою являла? Він мав дати відповідь на всі ці запитання одночасно.

Пам’ятаючи про ці запитання, Ензор упорядкував матеріали, які він попередньо змонтував. Більшість документальних програм організовуються навколо їхніх аудіоматеріалів. Журналісти впорядковують уривки, часто просто перетасовуючи їх між собою і додаючи до них те, що треба сказати з того чи іншого приводу.

Для питання про «вплив» Ензор мав висловлювання місіс Картер у законопроекті про рівні права, яке допомогло сфокусувати обговорення її впливу. Також він мав її особисті слова, записані ним під час її промови у Національному прес-клубі. Для питання про «компетенцію» у нього був позитивний запис представника Комісії ментального здоров’я і несхвальні відгуки колишнього її працівника. Для розкриття особистості першої леді він мав той довгий синхрон її знайомого із Нью-Йорка.

Ензор відтворив це все у плані (більшість журналістів готують план документальних сюжетів). Коли план був затверджений редактором, Ензор написав історію і підготував фінальну версію уривків.

Програми, схожі на ту, що підготувала для WRFM Лайза Берґсон, мають на меті дещо інші організаційні задачі. Але вона використала той самий основний підхід, що використовують інші, коли хочуть надати сенсу великій кількості матеріалу: вона проаналізувала матеріал, сформувала кілька основних тем, а потім підготувала спосіб висвітлити їх усі одночасно. Її матеріал, як і матеріал Когана, поділявся на дві великі теми: види порушень авторського права та способи, як їх уникнути. Але Берґсон мала набагато більше часу на підготовку, ніж Коган. Її репортаж тривав більш ніж 33 хвилини, тож вона розділила матеріал на той, що отримала від представників уряду, і на такий, що надали бізнесмени. А в бізнесовій частині, своєю чергою, вона виокремила питання кредитних чеків.

Берґсон отримала кілька репортажів на кожну із цих тем, знайшла природні способи поєднання цих тем, представивши кожен репортаж коротким обговоренням того, як він стосується загальної теми, а також підбивши підсумки в кожній частині коротким анонсом наступного уривку. У такому циклі кожен репортаж повинен не лише вписуватися у тему, а й мати власний сенс — для тих слухачів, які не чули решти пунктів.

Музика

Музика і новини? Разом? Мабуть, це не надто вдала ідея для документального сюжету про підліткові самогубства, проте бувають ситуації, коли музика у документальних програмах може допомогти підкреслити чи навіть виділити головну думку. Документальний сюжет про ювілей музичного фестивалю Вудсток, який Девід Коган робив для BBC, містить уривки з кількох виступів. Півгодинна програма на NBC про вирощування марихуани у Північній Каліфорнії починалася рядками з пісні — «...Домашні рослини мене цілком задовольняють...». Потім у цій документальній програмі як фон використовувалася пісня Боба Ділана «Кожен повинен накуритися».

Десять секунд легкої пісні чи музики у кількох відповідних місцях обов’язково оживлять документальний сюжет, але музикою також можна легко все зіпсувати. Документальні продюсери, які прагнуть продемонструвати різноманітність своєї колекції аудіозаписів, часто закінчують тим, що «топлять» теми своїх програм під оркестром недоречних звуків. Пісні у документальних сюжетах слід використовувати лише тоді, коли їхні тексти насправді стосуються теми — ми не хочемо чути «Вдар його» Майкла Джексона, наприклад, у сюжеті про спортивну боротьбу. Тексти часто мають пряме і зрозуміле значення, і якщо документальний сюжет намагається сказати про щось інше, результат буде невдалим.

У більшості документальних програм узагалі не варто використовувати музику, а в тих, у яких варто, краще обмежитися кількома короткими програшами. Використовуйте музику, якщо ви вже її використовуєте, для акцентів, а не як постійний аудіосупровід синхронів і текстів.

Тексти

Отже, аудіоматеріали обрано й організовано; можливо, навіть підібрано музику. Настав час написання тексту до документального сюжету. Перше, що треба пам’ятати, це основні правила написання інформаційних текстів, наведені й описані у попередніх розділах цієї книги. Тепер ваше завдання — утримати увагу слухачів протягом хвилин, а не секунд.

Документальний сюжет також потребує вдалої підводки. Навіть попри додатковий час, який мають журналісти, вони можуть скоротити підводку. Ось як розпочинався сюжет Пітера Люфера для NBC про марихуану (після музики):

Сьогодні стільки американців курять марихуану, що її вирощування вже навіть конкурує із вирощуванням кукурудзи як найприбутковіший вид капіталовкладення у Сполучених Штатах.

Оскільки документальні сюжети наповнені аудіоматеріалами, більшість текстів, з яких вони складаються, — це підводки і відводки до цих матеріалів (див.: Розділ 10. Написання текстів для аудіоматеріалів). Підводки також повинні підготовлювати і представляти:

Підводка: Не так багато людей її курять, вона досить дорога і вирощується на всій території Америки. Так чи інакше, марихуана знову в центрі уваги юристів, зокрема генерального прокурора Каліфорнії Джона Вандекампа...

Синхрон: Ми не переслідуємо тих, хто вживає. Ми переслідуємо тих, хто заробляє, людей, які збагачуються за рахунок поширення і вирощування марихуани.

Тут починає проявлятися відмінність між написанням документальних сюжетів і новин. Передусім у документальних історіях, які можуть складатися з десятків синхронів, підводки намагаються злитися з відводками: відводка від одного синхрона автоматично стає підводкою до іншого. Іншими словами, у документальних сюжетах використовуються поєднувальні конструкції (див.: Розділ 10. Написання текстів для аудіоматеріалів). Ось ще один уривок з того документального сюжету з NBC:

Синхрон: Я вирощую марихуану вже 12 років, тож маю великий досвід вирощування її надворі, в приміщенні, на схилах пагорбів, на їхніх вершинах, у низинах, у ярах, у дельтах річок, на семи тисячах футів. Колись я навіть пророщував насіння у теплиці, а потім пересаджував саджанці на гору і сидів там із ними ціле літо.

Перехід: Проте навіть не очевидні комерційні переваги вирощування марихуани в домашніх умовах є причиною поширення наркотиків. Беручи до уваги відсутність міжнародних кордонів, які в даному випадку не треба перетинати і які зазвичай становлять головний ризик, садоводи ладні вирощувати цю рослину навіть у своїх будинках.

Синхрон: Я постійно працюю над збільшенням ефективності, і я думаю, що у майбутньому саме так і буде. Навіть зараз це можливо робити потай, не наражаючись на серйозну небезпеку і не бути впійманим. Можна отримувати якісний продукт у потрібний час.

Перехід: Джей все ще вирощує якусь частину марихуани надворі, але все більше уваги він приділяє кімнатним плантаціям.

Синхрон: Можна використовувати галогенові лампи, вони дають чудове світло білувато-блакитного кольору, яке дуже добре впливає на рослини.

Перехід: Джей — успішний дрібний бізнесмен. Він не надто заможний, але здатний забезпечувати своє існування у цьому світі. Його годує кімнатна аграрна установка. Йому не треба чекати сезону врожаю; він сам маніпулює біологічними циклами своєї плантації. Роздрібна торгівля марихуаною приносить по 160 доларів за унцію.

Є ще одна велика розбіжність між написанням такого тексту і тексту, описаного в попередніх розділах: для документальних сюжетів характерна деяка повільність, яка в новинах могла б спричинити серйозні проблеми. Зверніть увагу, скільки часу потрібно для того, щоб ідентифікувати особу, що говорить у синхроні. Інформація про Джея (його прізвище зі зрозумілих причин не називається) подається поступово.

Документальні сюжети мають бути такими ж зрозумілими, як і новини, але вони не повинні розкривати все протягом кількох десятків секунд. Вони можуть між іншим представити промовця вже після того, як синхрон закінчиться, аж доти, доки він все ще матиме сенс. Вони можуть залишити деякі запитання на деякий час без відповідей, деякі суперечливі моменти нез’ясованими, знаючи, що до цього буде час повернутися згодом. Іншими словами, журналісти повинні дещо уповільнювати хід документальної історії.

Звісно, є і зворотний бік цієї свободи. Коли журналісти відходять від стислого формату новин, вони несуть більшу відповідальність за свою роботу. Якщо текст, написаний для використання між синхронами, надто скупий, документальний сюжет звучатиме кострубато і незрозуміло:

Неправильно

Власник місцевого магазину: ...кожен у цьому регіоні підтримує своє економічне благополуччя, вирощуючи марихуану.

Репортер: Шериф округу Гумбольд Девід Реннер знає, що в його окрузі заробляються мільйони доларів.

Шериф: Від 500 мільйонів до мільярда доларів... але це лише незначна частина від тієї суми, що витрачається тут.

Репортер: Бізнесмен Мак-Кі не погоджується.

Власник місцевого магазину: Якщо говорити про факти, то я переконаний, що з цього бізнесу більше прибутків, ніж від лісозаготівлі.

Але написання надто великих текстів у документальних сюжетах послаблює їх:

Власник місцевого магазину: ...кожен у цьому регіоні підтримує своє економічне благополуччя, вирощуючи марихуану.

Репортер: Скільки ж грошей надходить в економіку? Важко сказати. Оскільки вирощування марихуани є нелегальним видом діяльності, задокументувати прибутки від цього неможливо. Втім, одне відомо точно: шерифові округу Гумбольд Девіду Реннеру не подобається бізнес із вирощування марихуани, що процвітає у його окрузі. Крім того, що він виступає проти нього, він навіть не впевнений, що цей вид бізнесу приносить багато грошей. Утім, шериф знає, що хтось заробляє на цьому мільйони доларів.

Шериф: Від 500 мільйонів до мільярда доларів... але це лише незначна частина від тієї суми, що витрачається тут.

Репортер: Не витрачають тут? Тоді де ж витрачаються ці від 500 мільйонів до мільярда доларів? Ось де відповідь: Шериф Реннер належить до числа тих, хто переконаний, що гроші йдуть на південь на заготівлю лісу, тоді як наркоділки розкішно живуть у Лос-Анджелесі, поки їхні працівники, ризикуючи, обробляють плантації. Але перш ніж ви подумаєте, що всі мешканці міста поділяють погляди шерифа, послухайте, що каже з цього приводу бізнесмен Мак-Кі. Він не може погодитися із думкою шерифа про роль марихуани в економіці округу Гумбольт. На думку Мак-Кі, користь із цього мають не заможні наркоділки з Лос-Анджелеса, а місцеві торговці, подібні йому, яким торгівля марихуаною істотно допомагає.

Власник місцевого магазину: Якщо говорити про факти, то я переконаний, що з цього бізнесу більше прибутків, ніж від лісозаготівлі.

Правильно підібраний текст пояснює аудіоматеріали, робить паузи між ними, але не заглушує їх. Готуючи текст до документального сюжету, треба пам’ятати про зауваження Девіза Когана про те, що документальний сюжет більш ніж на половину складається з аудіоматеріалів. Доцільний спосіб визначити розмір — це врівноважити тривалість аудіоматеріалів з тривалістю пояснень репортера.

Правильно

Власник місцевого магазину: ...кожен у цьому регіоні підтримує своє економічне благополуччя, вирощуючи марихуану.

Репортер: Оскільки вирощування марихуани є нелегальним видом діяльності, задокументувати прибутки від цього неможливо. Втім, шериф округу Гумбольд Девід Реннер знає, що в його окрузі заробляються мільйони доларів.

Шериф: Від 500 мільйонів до мільярда доларів... але це лише незначна частина від тієї суми, що витрачається тут.

Репортер: Шериф Реннер належить до числа тих, хто переконаний, що гроші йдуть на південь на заготівлю лісу, тоді як наркоділки розкішно живуть у Лос-Анджелесі, поки їхні працівники, ризикуючи, обробляють плантації. Бізнесмени Мак-Кі із цим не погоджується.

Власник місцевого магазину: Якщо говорити про факти, то я переконаний, що з цього бізнесу більше прибутків, ніж від лісозаготівлі.

Пітер Люфер, NBC

Документальні програми дають журналістам такі можливості, які вони рідко отримують: можливість будувати, складати частини синхронів докупи, вибудовувати великі ідеї у колекцію думок і подій. Також — унікальну можливість написання тексту. В документальних сюжетах журналісти можуть розвивати, повторювати і повертатися до тем. Вони можуть розвивати структуру і ритм своїх слів, а також грати не лише зі словами чи конструкціями, а й з цілими сторінками тексту. Наприклад, у документальному сюжеті, зробленому перед розпадом Радянського Союзу, Камерон Свейз, який тоді працював на NBC, вибудував свою тему непорозумінь і недовіри через повторення термінів, пов’язаних з розмовами, твердженнями і спілкуванням:

Купка людей із сірими обличчями контролює життя 269 мільйонів радянських мешканців... Світ чекає на їхні заяви...

Вони говорять рідко, і коли вони це роблять, то дуже погрозливо...

«Буде новий наказ», — проголосив Ленін... Але Москва надсилає інше повідомлення: повідомлення не надії, а безнадії.

ПРОГРАМИ-ІНТЕРВ’Ю

Програми-інтерв’ю (ток-шоу) можуть заповнювати різні проміжки в ефірному часі. Багато станцій, які з тих чи інших причин не хочуть займатися виготовленням документальних програм, залишають громадську долю свого ефірного часу для півгодинного інтерв’ю щонеділі зранку з якимось місцевим чиновником. Усе більше станцій взагалі переходять на розмовний формат і повністю заповнюють свій ефір інтерв’ю (що час від часу переривається дзвінками слухачів) як з авторами книг, атлетами, відомими людьми і сексопатологами, так і з тими самими місцевими чиновниками.

Якщо тема обговорення несуттєва, а запитання досить прості, ток-шоу може мати незначну інформаційну цінність або ж не мати її взагалі. Але варто лише запросити гостя, який щойно написав книгу з повітряної розвідки, а не з аеромоделювання, чи запитати депутата міської ради про його голосування проти плану очищення міського водоканалу, а не про його плани ремонту фонтанів у приміщенні мерії, і програма може стати цікавою та актуальною.

Якщо ж метою є отримання новин — а не просто випробовування гостя чи заповнення паузи в ефірі, — буде краще, якщо гість буде суперечливим. (Як правило, начальники абортаріїв викликають більше зацікавлення, ніж лідери бойскаутів). Також інтерв’ю зовсім не обов’язково має бути гострим і заздалегідь підготовленим.

Підготовка

Як ви готуєтеся до інтерв’ю? «Я читав усе, що тільки потрапляло мені до рук», — каже Тед О’Браян, колишній ведучий ранкового ток-шоу на WRKO у Бостоні. Коли інтерв’ю відбувається у прямому ефірі, свою непідготовленість виправити неможливо. І навіть якщо вам вдасться обманути аудиторію, ви все одно не зможете приховати свою поверховість. О’Браян відшукав і вивчив усі можливі матеріали у газетах і журналах про потрібний йому предмет. І якщо гість щойно написав книгу, О’Браян обов’язково читав її.

Суть полягає в тому, щоб двоє поінформованих людей провели інформативну бесіду — навіть якщо роль одного із них полягає в тому, щоб просто виносити інформацію на розгляд ймовірно непоінформованих слухачів. «Я прихильник ґрунтовної підготовки», — каже Кеті Новак, яка багато років вела ток-шоу на WABS у Нью-Йорку.

Новак збирала інформацію за темами, які б вона хотіла обговорити одного разу в одній із своїх ранкових щотижневих програм. «Я ніколи не ввійду до студії, не подивившись на свого гостя і не сказавши: "Що ви робили весь цей час, що минув з нашої останньої зустрічі?"»

Багато ветеранів ток-шоу не готують запитання заздалегідь. Вони вважають, що заготовлені питання звучать в ефірі надто формально. (Скоріше за все, вони просто настільки звикли ставити запитання в ефірі, що просто не відчувають потреби у тому, щоб витрачати час на записування їх на папері). Втім, усі досвідчені інтерв’юери готуються до розмови заздалегідь, роблять необхідні нотатки, які можуть знадобитися під час самого інтерв’ю у студії. «Найгірше — це закінчити добре восьми- чи дев’ятихвилинне інтерв’ю і зрозуміти, що ти забув про головне запитання», — каже О’Браян. Нотатки допомагають підстрахувати перевантажений мозок, який намагається одночасно впорядкувати думки, запитання, відповіді на них і рекламні оголошення.

Новак розповідає, що вона завжди приїздила до студії WABS, маючи при собі записані питання, які вона хотіла б порушити. Початківцям і молодим журналістам обов’язково слід записувати свої запитання заздалегідь. Якщо все йде добре і чітко, може й не виникнути потреби користуватися цими записами. Але в будь-якому разі не варто ризикувати, аби не довелося похапцем вигадувати невдало сформульовані запитання. Краще підстрахуватися...

«Є блискучі люди, такі як Тед Коппел, який проводить інтерв’ю без жодної чернетки», — зазначає Річард Трелкелд, котрий багато років пропрацював на ABC. «Розумовий коефіцієнт Коппела близько 200». Решті з нас краще мати при собі папірець із підказками.

Журналісти повинні записати для себе ще одну річ: початок і кінець шоу, де має бути представлення гостя й опис теми, що обговорюватиметься.

Запитання

«Погане запитання, — пояснює Кеті Новак, — це те, яке вже містить у собі відповідь. Гість каже: "Так, ви маєте рацію"». Це має бути вже відомо. (Важливість формулювання коротких запитань замість запитань — «так» чи «ні» обговорювалася у Розділі 9 «Аудіоматеріали».) Між інтерв’ю, які беруться для синхронів у новинах, і програмами-інтерв’ю є спільне: наприклад, запитання мають бути короткими і стосуватися лише обраної теми. Проте й одна суттєва відмінність, перебуваючи у прямому ефірі, журналіст не може задовольнятися лише одним чи двома «гарячими» твердженнями у всій розмові. Кожне запитання має бути цікавим саме по собі, підтримуючи належний рівень цікавості і послідовності розмови.

Інтерв’ю, записане лише для того, щоб отримати кілька синхронів, може стрибати від питання про погляди кандидата на розбудову центру до поглядів на бідність, а потім до його думки про податки. Але в ток-шоу аудиторії потрібен поступовий хід думки — можливо, два чи три запитання про розвиток центру міста, а вже потім перехід до теми бідності: «У центральній частині міста живе багато бідних людей. Ви сказали, що ваші плани будуть варті декому з них домівок. Що ви можете запропонувати незабезпеченим мешканцям нашого міста?». Запитання про податки можна притримати до рекламної паузи. Запитання у таких інтерв’ю не мають дотримуватися якоїсь чіткої лінії. У них можуть бути відхилення і повороти, але різкі переходи у темах слід звести до мінімуму.

У ток-шоу, так само, як і в інтерв’ю, записаному для синхронів у новини, неправильно починати із запитання, яке може відвернути від вас людину. «Якщо у вас є запитання, яке робить виклик своєю етикою чи енергетикою, краще притримайте його на кінець розмови, — радить Новак, — інакше воно може спрацювати проти вас». Утім, як і будь-яка інша програма, ток-шоу має починатися із чогось такого, що захопить увагу аудиторії і триматиме її до кінця. «Я завжди починаю із запитання, що збуджує апетит слухачів», — каже Новак. Іншими словами, на початку шоу замість того, щоб нападати на мера із заявами про те, що в його адміністрації відбувається дискримінація працівників, — це краще залишити на кінець, — можна розпочати запитанням про ставлення мера до рівноправності.

Коли ж настає час для таких гострих запитань, на них лягає серйозна відповідальність. У ток-шоу аудиторія хоче більшого, ніж просто 12-секундну відмову: «Це абсурд, ми завжди намагалися наймати представників різних соціальних меншин. Ті люди не знають, що вони говорять». Аудиторія очікує більшого заглиблення. «Гаразд, мере Джонс, згідно з документацією, отриманою нами у мерії, лише два відсотки людей, найнятих на роботу в адміністрації, є афроамериканцями». І «ви стверджуєте, що наймаєте на роботу представників різних соціальних груп, оскільки ваш попередник мав чорного секретаря і асистента-іспанця, але вся верхівка адміністрації складається з білих».

Аудиторія також хоче дізнатися більше про особистість гостя, з котрим ви спілкуєтеся: Як ви почувалися, коли всі ті афроамериканці вийшли на вулицю і почали акцію протесту?»

«Я засвоїв, що є два типи поведінки, за допомогою якої можна витягти з людини найбільше, — розповідає Річард Трелкелд. — Одна — це взяти на себе роль суду: ви садите людину на так звану лаву підсудних і отримуєте від неї інформацію хай би там що». Теркелд каже, що він надає перевагу більш толерантній поведінці: «Я вдаю людину, яка не все знає про предмет. Вам потрібно добре грати, аби не виглядати дурнем, щоб людина не втратила довіру до вас. Але ви кажете: "Джоне, це цікаво" Або "Я нічого не знав про це"».

Процес

Коли гості приїздили на WABS, Кеті Новак не була надто приязною з ними. Вона пояснювала, де можна знайти каву, а потім казала: «Я прийду за вами перед шоу». Новак боїться, що суттєві розмови з гостем перед шоу можуть зіпсувати свіжість розмови, яку вони вестимуть у процесі шоу. Вона не хоче зближуватися з людьми настільки, щоб потім бути не в змозі кинути їм виклик під час інтерв’ю. Вона не обговорює питання з гостями перед програмою. Вона не каже, про що планує говорити із гостем, вона тримає свої запитання до ефіру. Будь-які репетиції, вважає вона, «роблять програму законсервованою».

Щойно програма розпочинається, Новак намагається уважно слухати. «Багато журналістів продовжують дивитися у свої папери на перелік запитань і пропускають можливість спіймати думку, яку можна обговорити, — попереджає вона. — Якщо ви можете трохи розслабитися і лише послухати, ви зможете побудувати третє і четверте запитання на основі першого і другого». Іншими словами, ви можете вибудувати зв’язний ланцюг запитань.

Ханна Сторм, одна з кореспондентів ранкового шоу на CBS, каже про інтерв’ю те саме: «Напередодні ввечері я отримую від продюсера підбірку загальної інформації, що містить газетні статті про людину, в якої я маю брати інтерв’ю, або ж про подію, яку ми маємо обговорювати. Крім того, я переглядаю кілька щоденних газет і журналів, тож опиняюся в курсі потрібних мені подій. Але щойно інтерв’ю починається, найважливіша річ, яку я можу зробити, це не виплескувати всю інформацію, яку я отримала, а уважно слухати людину, в якої я беру інтерв’ю, і ставити запитання».

Є два типи гостей, які можуть створити проблеми під час ток-шоу.

Надміру балакучі. Коли відповідь на запитання розтягується аж до рекламної паузи, значна частина аудиторії захоче переключити канал, щоб розслабитися. У новинах довго зазвичай означає погано. Що ж робити?

«Просто переривайте їх», — каже Тед О’Браян з WRKO. Кеті Новак, втім, намагається бути більш делікатною у перериванні надміру балакучих гостей: «Ви ж не хочете виглядати грубим чи нахабним, — пояснює вона, — я намагаюся просто скористатися паузою чи кінцем речення і втрутитися у розмову». Нікому з журналістів не подобається переривати, але не можна дозволяти гостеві перетворювати ваше шоу на лекцію. Якщо це не спрацьовує, можна подати знак, швидко порухавши своїми пальцями поперек шиї.

Трелкелд зазначає, що, ставлячи короткі й доцільні запитання, можна вплинути на гостя давати такі ж відповіді.

Сором’язливі. Багато гостей є такою ж мірою професійними у проведенні інтерв’ю, як і ведучі програми. Вони вже давали інтерв’ю в ефірі багато разів і добре усвідомлюють свою відповідальність за допомогу в наповненні ефіру цікавими і привабливими коментарями. Інші ж, навпаки, можуть сидіти в студії радіостанції вперше і боятися говорити перед такою великою аудиторією друзів, сусідів і незнайомців. Від цього страху вони можуть геть закам’яніти. Що ж робити?

«Вони мають забути про те, що говорять перед чвертю мільйона людей, — каже Новак, — я намагаюся відволікти їхню увагу своїми очима. Якщо потрібно, я просто кажу їм під час перерви: "Послухайте, ви просто розмовляєте зі мною"».

Професійне ток-шоу має являти собою розумну, інформативну й енергійну розмову. Якщо гість не розкривається, журналіст має краще попрацювати над своїми запитаннями. «Ви повинні розкрити їх», — каже Новак. Для цього може знадобитися повторити запитання або вставити якийсь жарт, щоб розслабити людину і відволікти її увагу. Може виникнути потреба перейти на приємнішу тему — навіть про погоду, якщо ситуація насправді скрутна. Але це ваше шоу. Зрештою, ви відповідаєте за те, щоб наповнити ефір чимось суттєвим.

АВТОРСЬКИЙ КОМЕНТАР

Тут всі погляди, які стримувалися чи взагалі трималися подалі від новин, можуть бути розкриті. Гадаєте, це божевілля дозволити чоловіку, засудженому за розкрадання майна, здобути депутатський мандат? Якщо вам доручено написати авторський коментар, ви можете це сказати, до того ж багатьма способами:

Для членів парламенту було б нечувано допустити, щоб цей чоловік посів урядове крісло.

WXYZ, Детройт

Справедливо? Що ж, ефірний час може бути наданий тим, хто не згоден. Авторський коментар не має бути аргументованим. Він може використовуватися для пояснення подій:

Це була майже восьмимісячна битва, в кінці якої Роберт Бонін виявився переможеним. Та навіть попри його відставку у битві немає переможців. Останні місяці були складними — навіть трагічними — для судів і британської спільноти, тож причини для святкування немає.

WEEI, Бостон

Або ж для того, щоб привернути громадянську відповідальність:

Таким чином, для представників сильнішої нації і кращої країни сьогодні настав їхній день. Думайте, за кого голосуєте!

KQV, Пітсбург

А цей коментар поєднує у собі громадську думку з інформацією розважального характеру:

Помідори, на жаль, стали рідкісним делікатесом, яким можна поласувати лише раз на рік. Деколи взимку я дивлюся на прилавки супермаркетів і розумію, чому сильні жінки плачуть. Салат без помідорів — не салат.

Меріен Мінз, CBS

Авторські теле- та радіокоментарі мають успіх як у вигнанні корумпованих чиновників, будівництві парків, рекламуванні кампаній з охорони здоров’я, зборі грошей на різні цілі, так і в інформуванні щодо політичних процесів.

Авторський коментар зазвичай є відповідальністю менеджера станції, але ця людина часто шукає допомоги у написанні й складанні репортажу в працівників новин. Деякі великі станції наймають спеціальних редакторів для таких коментарів, які і виконують ці обов’язки. І ця комісія, до складу якої може входити редактор новин та інші менеджери, може приймати рішення щодо стратегії чи політики. Станції часто виявляють обережність, аби не дозволити використання своїх коментарів для чиєїсь власної помсти чи боротьби.

Попри очевидну суб’єктивність, авторські коментарі мають багато спільного з іншими формами новин: вони пишуться для того ж медіа, тому мають бути такими ж розмовними і зрозумілими. Факти не можна подавати неохайно. Текст повинен пояснювати те, що він означає. Авторські коментарі складаються з чотирьох елементів.

Предмет проблеми

Настав час для фундаментальних змін у системі оплати мешканцями штату Юта води, якою вони користуються.

Загальна інформація

Як стало відомо, більшість жителів Юти не мають жодного уявлення про те, скільки насправді коштує їхня вода. Вони регулярно сплачують рахунки місцевої водопостачальної компанії, не усвідомлюючи того, що порівняно низька сума, яку вони виплачують, компенсується іншими податками, які з них стягуються. Тож насправді вода у Юті коштує набагато більше, ніж вони думають.

Але наразі у Юті готується до запуску система, за якою користувачі сплачуватимуть справжню вартість води, яку вони використовують. Мета цього полягає в тому, щоб припинити використання заробітної платні і податку на нерухомість для фінансування водопостачання.

Поиск по сайту: