Інформаційне підґрунтя

Попереджений заздалегідь чи ні репортер повинен наповнити історію інформацією настільки, наскільки це можливо. «Вам доводиться робити протягом дня не одну, а кілька історій, — зазначає Мітч Ліб, — тож не завжди є можливість як слід заглибитися в матеріал. Але завжди важливо бути обізнаним, начитаним і, якщо ви знаєте, про що писатимете, зробити наперед якусь розвідку».

У плановому сюжеті ви просто не маєте права на помилку. Спочатку ви маєте вивчити прес-реліз чи інший інформаційний текст, який привернув увагу відділу новин до історії. Коли основні факти будуть перевірені, саме настане час для створення новини. І без доброго розуміння цих фактів буде неможливо класифікувати новину.

Не варто завжди довіряти концепції спонсора новини щодо того, про що вона має бути. Тому, готуючись до висвітлення якоїсь події, не треба обмежуватися інформацією самого лише прес-релізу чи розсилки. Які ще історії на цю тему приходили у сьогоднішніх розсилках? — Вони повинні бути у відділі новин. Які ще сюжети на цю тему випускала станція? — Все це також є в архівах. І що стосовно цього писали місцеві газети? — Якщо на станції немає матеріалів на цю тему, вони мають бути в статтях преси.

Якщо у прес-релізі йдеться про відкриття нової лікарні, не зробивши необхідної розвідки, ви не дізнаєтеся, що три роки тому захисники довкілля протестували через те, що лікарня будувалася у парковій зоні міста. Не дізнатися реакції цих людей у цьому випадку було б помилкою.

Телефонні дзвінки можуть бути дуже важливими у процесі підготовки. Дзвінок до представників опозиції може озброїти репортера важливими влучними запитаннями.

Енциклопедії можуть відповісти на запитання: «що таке брідерний реактор?» Якщо є час, не завадить навіть зазирнути до бібліотеки. Коли американські олімпійські чемпіони мали приїхати до Нью-Йорка для участі в урочистому параді, Діб, котрий тоді працював у філіалі NBC, пішов до бібліотеки, щоб перечитати газетні статті про їхні досягнення. «Я хотів мати якусь інформацію про них, щоб, коли треба буде про них говорити, я мав що сказати», — пояснює він. Діб також використовував бібліотеку для збільшення власної обізнаності. Якщо новинна організація має ґрунтовну базу даних, тоді Інтернет також може бути своєрідною бібліотекою. Чимало інформації можна знайти в Інтернеті.

У ситуації з гарячою новиною може не бути часу на детальне дослідження теми, але навіть скорочений варіант інформаційного полювання вартий того часу, який ви на нього витратите. Зрештою, репортери повинні хапати все, що тільки є довкола. Деяку інформацію можна знайти в інформаційній розсилці — її можна швиденько проглянути. Якщо репортеру дали історію, повна інформація щодо якої йому ще недоступна, або ж він повинен щось написати ще до того, як надійде файл з інформацією, для початку можна поцікавитися щодо потрібного питання у колег чи по телефону. Доуг Дрю, котрий веде колонку на shoptalk.com і викладає технологію оперативного написання новин, радить навіть у випадку гарячої новини неодмінно зазирнути до Інтернету. Наприклад, якщо йдеться про постріли в школі, то на сайті цієї школи можуть бути якісь деталі, які потім можна відповідним чином розгорнути в сюжеті.

Підготовка окупиться. Щоб стати добре поінформованим, потрібно бути поінформованим. Ерік Шоун, старший кореспондент «Fox News Channel», багато років висвітлював тероризм. Він добре натренувався. Саме тому він був серед перших, хто назвав конкретне ім’я в ефірі 11 вересня 2001 року: Осама Бен Ладен^[20].

МЕТОДИ

По телефону

В інтер’єрі відділу новин домінують два види приладів: телефони і комп’ютери. Між ними, власне, і проходить робота журналіста — збирання і написання новин.

Як для комунікаційного центру, відділ новин може видаватися досить ізольованим місцем. Замість цілого світу, який крізь вас проходить, все, що у вас є, — це лише кілька ведучих і ще хтось із кавою. Але люди, які, як вважається, інформують суспільство, не можуть відмежовуватися від нього. Деякі станції посилають окремих людей виходити на пошуки новин, але кожен журналіст залишається репортером, навіть якщо він прикипів до екрана комп’ютера. Зрештою, кожен може отримати інформацію — для цього є телефон.

Телефони — дуже могутні пристрої. Набираючи номери, більшість із яких є в довіднику, журналісти — якщо їхній голос звучить досить серйозно — можуть опитати кожного. Номер Білого дому також є у довіднику, до того ж там є люди, робота яких полягає саме в тому, щоб допомагати пресі з фактами. Місцеві ж чиновники завжди раді поговорити.

Телефон — універсальний репортерський інструмент. Завдяки йому журналіст заповнює прогалини в сюжеті, знаходить її місцевий колорит, перевіряє правильну вимову і передає підводки.

У відділ новин з інформагентства приходить історія про намір транспортного комітету побудувати нову шестилінійну магістраль, яка розділить центр міста. Через кілька хвилин хтось уже розмовляє із представником транспортного комітету і запитує, як останній до такого додумався. Водночас по іншій лінії хтось слухає, як свариться мер. Незабаром зв’язуються із депутатами міськради, з головою Торгової палати і з кількома мешканцями прилеглих до майбутнього будівництва територій. Трохи складніше, може, буде зв’язатися із братом представника транспортного комітету. Але один із дзвінків виявляє, що йому належить багато акрів землі на виділеному під магістраль шляху.

Тут допоможе мудрість. Почувши інформацію про пожежу, найрозумнішим буде зателефонувати до пожежної частини. Але щоб отримати додаткову інформацію, варто зателефонувати до поліції: вони також виїжджають на пожежі. Не варто забувати і про водні, газові та енергетичні компанії: вони також неодмінно перевірятимуть, чи не пошкодив вогонь їхні комунікації. Якщо під час пожежі хтось постраждав, то можна зателефонувати до лікарні або навіть до швидкої допомоги: можливо, хтось із водіїв буде на місці і розповість вам про все як свідок.

Слухач розповів Ріку Воленсу з КАВС про те, що в аеропорту Лос-Анджелеса під час зльоту розбився ДС-10. Найочевидніше, що насамперед треба було зв’язатися з авіалініями. Але замість цього Воленс зателефонував до інформаційного бюро аеропорту. Він пам’ятав, що воно розташоване у башті, звідки добре видно злітну смугу. Якщо там була аварія, там про неї дізналися першими.

Телефон також допомагає у «полюванні» на сюжети. Журналісти мають набір «робочих» номерів, на які вони телефонують у визначений час протягом дня і стежать за перебігом подій. Кілька разів на день варто дзвонити до поліції та пожежної частини. Також регулярно треба зв’язуватися із лікарнями. Якщо на якомусь урядовому засіданні не було репортера, слід туди зателефонувати і дізнатися, що там відбувалося.

Готуючи такий список телефонів, слід вказувати поряд із кожним час, коли туди краще за все телефонувати. Зокрема, до лікарні і поліції краще дзвонити до того, як їхні працівники закінчать свої чергування. Нова зміна може не знати всього, що сталося.

KOEL в Айові має спеціальний записник, де зберігаються всі ці номери. Репортер Карен Кроу приїздить до відділу новин о 5:55 і одразу сідає на телефон. За час своїх переговорів вона дізнається про пограбування, під час якого злочинці мали на обличчях маски Хеллоуіну, про диспут під час шкільних зборів і про автокатастрофу. Потім вона починає наступний раунд дзвінків.

Коли репортери лінуються, перше, чим вони нехтують, це такі дзвінки. Набридає тричі на день дзвонити шерифу протягом багатьох тижнів і не дізнаватися ні про що, окрім пропажі пса. У таких ситуаціях досить легко забути про те, що ці місця можуть приховувати історії. Без таких дзвінків радіо- і телевізійні станції не зможуть бути в курсі подій навіть на своїй території. Ці дзвінки не дозволять вам пропустити збройне пограбування, серйозну аварію чи вбивство, про які дізнаються інші. Формування стосунків з цими людьми через щоденну співпрацю виправдає себе, коли трапиться щось значне. Іноді ці рутинні дзвінки дають зовсім не очікуваний результат. Бейк Хупер з WNPT із Алабами телефонував у департамент шерифа протягом місяців без жодних результатів, окрім ДТП. Утім, Хупер продовжував це робити. Одного ранку він розмовляв з радіооператором, який щойно снідав з патрульним полісменом, котрий щось розповідав про якусь аварійну посадку літака на сусідньому полі. Купер одразу взявся за телефон і отримав сенсацію.

Справжні репортери завжди мають грубий записник з усіма потрібними номерами. (Електронні адреси мати теж добре, але вони не так допомагають, як телефонні номери — передусім номери мобільних телефонів, — особливо, коли інформація чи коментар потрібні швидко). Майк Айсґроу з WNEW зібрав понад 500 телефонних номерів, починаючи від письменника Нормана Ейлера, чиє враження йому було потрібно для якогось сюжету, до телефона кіоска біля Медісон-сквер-Гарден. Айсґроу якось вирішив, що треба зробити копію свого записника на той випадок, якщо він загубиться. І він виділив для цього час, оскільки цей записник постачає його новинами.

З місця подій

Звісно, найкраще, звідки можна висвітлювати новини, це місця подій. Саме тому так багато телевізійних та радіорепортерів 11 вересня 2001 року побігли до палаючих веж Всесвітнього торгового центру замість того, щоб триматися від них подалі.

Одна з них, Регіма Елліс, яка допомагала робити сюжет NBC News, пригадує свою розмову із водієм таксі, якому вона агресивно наказала їхати по центру міста:

Водій таксі сперечався. «Я не знаю, чи зможу це зробити, це надто складно».

«Я знаю, — сказала вона. — Це складно для нас обох. Але мені потрібна ваша допомога, щоб дістатися туди».

«Але всі тікають звідти».

Я сказала: «Поїхати туди — моя робота». Поки вони їхали, перша вежа згоріла. Водій таксі почав сваритися дужче.

Елліс вдалося дістатися до центру. Там вона знайшла камеру і режисера, йдучи через гори попелу і каміння, що залишилося від зруйнованих веж, і записала для вечірніх новин NBC репортаж про те, що вона побачила. Потім Елліс вирушила в епіцентр вибуху, де і провела всю ніч[21].

Кожна новинна подія має свій «епіцентр» — будинок, де вбили жертву, пожежну частину, яку мер хоче закрити, безлюдний офіс, працівників якого вигнали на вулицю. Звісно, вони не можуть порівнюватися із трагедією 11 вересня. (Це не означає, що репортери повинні ризикувати своїм життям і кидатися в такі місця.) Але коли це безпечно і законно, «епіцентри» саме ті місця, де повинен бути репортер.

Навіть якби 11 вересня у центрі працювали телефони, вони б не змогли описати те, як горять вежі, гори попелу і руїни. Навіть у менш значних історіях телефон обмежує сприйняття репортера лише одним відчуттям — слухом. «У більшості випадків я хочу сам потрапити туди, — каже Ліб. — Репортер здатен краще пояснити подію, коли сам її бачить і відчуває». Пол Пендерграфт, режисер новин KUHF у Х’юстоні, погоджується: інтерв’ю, отримане по телефону, може бути технічно правильним і розкривати тему, але воно не відтворюватиме реалії і людський фактор. Перебуваючи на місці подій, репортер отримує можливість зустрітися з людьми і налагодити контакти, які можуть знадобитися у майбутньому. По телефону розвивати зв’язки набагато складніше.

Зазвичай репортери їздять на авто, хоча в багатьох переповнених містах таксі чи навіть метро є надійнішими видами транспорту. Автомобіль може бути оснащений радіопередавачем чи спеціальним комп’ютером, але в ньому має бути щось на зразок мапи вулиць чи електронного вказівника місцепересування. Блукати немає часу. Час поїздки можна використати на обдумування сюжету — спрогнозувати розвиток і стратегію репортажу, а можливо, навіть програти можливі варіанти подання інформації. Багато журналістів проговорюють свій репортаж наперед. Іншими словами, вони намагаються пояснити події самим собі.

У парку авто припаркувати не можна. Можливо, знадобиться поквапитися.

Часто перше, що має з’ясувати репортер, прибувши на місце, — це не що відбувається, а де найближчий телефон. Прямий зв’язок із відділом новин надзвичайно важливий. Звісно, чудовим вирішенням цієї проблеми стали мобільні телефони, які нині є майже у кожного репортера. Залишається тільки не забувати заряджати їхні батареї, щоб вони не підвели у найвідповідальніший момент. Крім того, мобільні телефони дають змогу журналістам вести репортаж по дорозі з місця подій. Деякі радіожурналісти навіть виходять в ефір через мобільний зв’язок, приставляючи його до динаміків на прес-конференції і даючи слухачам можливість почути пряму трансляцію того, що там відбувається. Крім того, мобільні телефони можуть допомогти закінчити сюжет. Оскільки він завжди з вами — напохваті, перед репортажем ви можете протягом кількох секунд ще отримати якусь інформацію.

Утім, навіть мобільні телефони можуть не спрацювати, особливо у випадку великих катастроф. (Вранці 11 вересня 2001 року більшість мобільних телефонів не працювали на території Манхеттена). У пошуках стаціонарного телефона можна втратити сенсацію. Та якщо вам все ж таки потрібен телефон, варто пошукати кілька варіантів — хоча б на той випадок, якщо біля одного з них виявиться черга. Не варто забувати про оплату таких телефонів: у вас має бути картка, на якій достатньо грошей для дзвінка, щоб вас не роз’єднали під час ефіру.

Платні телефони — яких стає все менше і менше — не єдине альтернативне рішення. Телефони в аптеках, магазинах, кав’ярнях можуть стати вам у пригоді. Треба лише увійти, представитися і домовитися.

Наступний крок: зателефонуйте до відділу новин для перевірки. Там також мають знати, де зараз перебуває репортер і що відбувається навкруги. Крім того, вони можуть мати якусь інформацію, що стосується сюжету. Може, репортеру навіть скажуть забиратися звідти і їхати в інше місце для важливішої історії.

А тепер настав час отримати новину.

На місці події справжні репортери є майстрами у тому, щоб за допомогою коротеньких розмов заприязнитися з тими, хто потрібен. Вони не просто заходять у мерію, вони обмінюються кількома жартами з охоронцем, вітаються з телевізійниками і запитують: «Що тут відбувається?» Це не обов’язкова поведінка, але вона може допомогти в отриманні інформації. Охоронець може представити репортера кому треба, інші журналісти можуть розповісти, що тут нічого поки що не відбувається, тож є час зробити кілька дзвінків. Також репортер багато спілкується зі своїми колегами, іншими репортерами.

Значні події у великих містах приваблюють до себе представників різних ЗМІ. Якщо вони не змагаються за сенсацію, то можуть об’єднати свої зусилля і допомогти одне одному. Вони діляться інформацією і висловлюють свої думки щодо історії. Проте коли лідер об’єднання оголошує про страйк і йде у натовп, вони всі кидаються до нього і наввипередки намагаються взяти в нього інтерв’ю. Це своєрідне дружнє змагання.

У таких ситуаціях вдалий сюжет зазвичай перетворюється на агресію. Репортер, який надто спокійний для того, щоб проштовхатися наперед, надто сором’язливий, щоб наблизитися до мера, надто ввічливий, щоб поставити провокаційне запитання, не зможе залишатися репортером тривалий час.

Новинні події можна підкорити, готуючись до них, придумуючи запитання заздалегідь: голодні на увагу медіа герої охоче відповідатимуть на них. Але це буде складно зробити, якщо довкола божевільні сцени із поліцейськими, рятувальниками, свідками, кров’ю і жертвами. У таких випадках репортеру не варто поводитися, наче скажений рисак після вистрілу стартового пістолета. Швидко зорієнтуйтеся: «Де телефон? Що відбувається? З ким можна поговорити?» Потім швидкі й рішучі дії: потрапити за поліцейську лінію, підняти вгору журналістське посвідчення, знайти відповідальну людину. Не варто шукати свідка для інтерв’ю зі словами: «Гаразд, хто тут був, коли все трапилося?»

Радіорепортери мають отримати аудіоматеріали з місця подій — як це зробити описується у Розділі 9 «Аудіоматеріали». Телевізійникам потрібен відеоматеріал (див.: Розділ 15. Телевізійний репортаж). Коли ця робота зроблена, перш ніж їхати, кожен репортер має перевірити, чи достатньо отриманого ним матеріалу для історії, яку заплановано у відділі новин, і з’ясувати подальші плани.

Опитування

Інколи репортерам дають завдання добути історію, а ще краще, цілу низку сюжетів. Історії можуть бути прихованими — критися у перших словах твердження, або у непоставлених запитаннях, або ж навіть в оптимістичній посмішці.

Багато репортерів чули про те, що хтось намагався прослуховувати штаб-квартиру демократів у Вотергейті, але лише двоє пішли і роздобули цю історію. Вони зробили ці сюжети шляхом «копання», використовуючи ті самі інструменти, якими репортери користуються заради вдалої кримінальної історії: старанність, наполегливість і багато, багато опитувань.

Репортерська робота полягає у пошуку відповідей, які зазвичай можна знайти шляхом інтенсивного опитування. Для успіху в цьому репортерам потрібні правильні запитання. Запитання повинні завжди стосуватися теми.

Неправильно

Тож я чув, що ви і деякі ваші друзі були неподалік, коли він почав стріляти. Мені було б цікаво, тобто я маю на увазі, що мені справді хотілося б дізнатися, як ви гадаєте, в той час, як лунали постріли, якщо вже ви були тут, враховуючи часовий елемент, що, на вашу думку, трапилося?

Репортер повинен дотримуватися предмета розмови — одна тема за один раз.

Правильно

Що сталося?

Пізніше:

Правильно

Якою була ваша реакція?

Формулювання запитань може відігравати вирішальну роль. Іноді політики розважаються, відповідаючи на такі запитання, як «але ж я запитував вас про виплати, хіба ні?», одним словом: «Так». Запитання, сформульоване неграмотно, звісно, може бути просто перетворене на жарт. Інколи воно надихає людину не сприймати репортера серйозно. Запитання мають відображати інтелект і розуміння репортера.

Неправильно

Коли ви збираєтеся розпочати роботу в тій новій лікарні? Де вона? На четвертій вулиці?

Правильно

Коли почне працювати нова лікарня на розі 4-ї вулиці і Лайдекер?

Іноді влучне запитання вимагає окремого дослідження. Буває доводиться півдня прослуховувати різні записи, щоб знайти запитання: «Яким чином вам вдалося збудувати цей офісний центр саме на тому місті?»

Якщо є час, варто записати запитання заздалегідь. Навіть якщо репортер їх не використовуватиме, записування запитань може допомогти зосередитися, а також допоможе не забути важливі думки під тиском ситуації.

Тримаючи все це у голові, потрібно також пам’ятати, що завдання репортера — отримувати інформацію, а не демонструвати свою обізнаність. Для репортера краще виглядати необізнаним під час інтерв’ю, ніж під час ефіру.

Вибір запитань залежить від вибору новин. Правильні запитання повинні отримувати правдиві відповіді. Не треба запитувати у мера, чи вірить він у те, що його план буде корисним для всього міста. Звісно, мер відповість: «Так». Краще запитайте у нього, за які гроші він збирається реалізовувати свій план.

Часто новина полягає зовсім не в тому, про що говорить герой, або про що, на його думку, вона має бути. Міністр може говорити, що новина в нападі на законодавчу систему штату, але насправді історія може бути про лобіювання ним інтересів виробників алкогольних напоїв.

Іноді запитання створюють дискомфорт — це свідчить про те, що вони не є актуальними. Репортери мають бути непохитними і наполегливими. Якщо людина, в якої беруть інтерв’ю, починає покашлювати, насуплюватися і поглядати на годинник, репортер повинен мужньо продовжувати доти, доки він не отримає те, що йому потрібно.

Жорсткі й недружні запитання мають здатність висушувати джерело інформації. Це ризик, до якого репортерам доводиться вдаватися, проте є окремі прийоми, як зменшити цей ризик: зберігайте незручні запитання наостанок. «Хіба не суперечить ваше володіння швейною компанією вашим переконанням?» — якщо ви поставите це запитання на початку розмови, вам буде складно довідатися про якісь деталі. Краще розпочати з такого питання: «Коли ви розпочали швейний проект?» Влаштуйте пастку. Провокаційне запитання потрібно ставити тоді, коли вже немає чого втрачати, коли відчуження людини не вплине на потрібну вам інформацію. Рік Воллейс із КАВС, Лос-Анджелес, називає це «вибудовування мостів, перш ніж їх зламати».

Інколи репортери потрапляють у ситуацію, коли треба змусити людей говорити те, про що вони говорити не хочуть. Це потребує не лише здорового глузду, відчуття новини і наполегливості, а й деякої хитрості.

Дік Петрік з KOEL, Айови, почув, що на сусідній магістралі машина врізалася у стовп. Він зателефонував до місцевого поліцейського відділку. «Яка аварія?» — людина на другому кінці кабеля нічого про це не знала. Наступною спробою стала місцева лікарня. Петрік не знає імені людини, що була в машині. Він не знає характеру ушкоджень. Він навіть не знає, чи визначила поліція, що водій був п’яний. Це називається «риболовля».

У лікарні не мусять давати відповіді на неконкретні запитання, але Петрік використовує старий репортерський трюк: «Я хочу переконатися, чи правильно я вимовляю ім’я людини, яка вчора вночі врізалася у стовп». Це спрацьовує, і йому по буквах диктують ім’я. Спочатку Петрік записує ім’я, потім дізнається про характер поранень і вже готовий до того, щоб протиставити серйозні факти поліції. Так він вибудовує сюжет.

Через зловживання чи неправильне використання подібні прийоми всім набридли і стали непродуктивними. Але все ж таки трапляються випадки, коли запитання репортерів повинні бути безцеремонними і навіть лукавими.

Щойно стає зрозумілим загальний ракурс історії, треба одразу ставити запитання, щоб здобути факти. Радіо- і телерепортери тут мають невелику перевагу: їм не потрібні дрібні деталі для того, щоб заповнити газетну колонку. У їхньому репортажі просто не буде місця для додаткової інформації — точних адрес чи імен поліцейських і пожежників, що були на місці події. Репортеру достатньо загальної інформації, щоб можна було зрозуміти історію, і ще кілька фактів, щоб додати перчинки, якщо буде потрібно.

Основні, необхідні факти — це хто, що, коли, де і чому потрапив у новини. Опитування не можна припиняти доти, поки не будуть з’ясовані відповіді на всі ці запитання. Знайти перчинку — деталь, яка робить сюжет особливим, — може бути складніше. Для цього може знадобитися уважність до всіх на перший погляд неважливих деталей.

Група репортерів з Нью-Джерсі опитала поліцейських після того, як вони знайшли спотворене тіло за тиждень до Різдва. Всі репортери пішли з основними фактами, але один поставив додаткове запитання й отримав жахливу додаткову деталь: «У чому було тіло?» Відповідь: «У різдвяній коробці». Одне додаткове запитання важить дуже багато.

Останнє запитання: «Чи є ще щось, про що мені варто знати?» Може бути щось іще. Іноді джерело інформації дасть вам відповідь.

Підготовка сенсації

Усі репортери мають свої сфери відповідальності. Оскільки радіо- і телевізійні репортери мають загальне завдання, територія може бути такою ж великою, як територія Нью-Йорка, або такою малою, як Олвейн у штаті Айова і сусідні містечка, або ж вона може охоплювати лише поліцейський відділок Окленда, Каліфорнія.

Отримавши призначення на якусь територію, репортери мають спланувати, з чим потрібно ознайомитися. Вони захочуть перечитати останні номери місцевих газет, щоб ознайомитися з останніми діями мера. Не можна залишатися єдиною людиною у місті, яка не знає, що демократка мер Хейзел Блум має репутацію найконсервативнішого політика штату.

Нові репортери захочуть поспілкуватися з добре поінформованими місцевими жителями й отримати від них усю потрібну інформацію: Як Блум покінчила із демократичною партією? Коли її вперше обрали? Хто керував її кампанією? Де вона взяла гроші? Чи були спроби скинути її з крісла мера? Тощо.

Готуючи сенсацію, репортери також матимуть бажання дізнатися, де можна знайти записи важливих подій. Якщо вони висвітлюють судову справу, то ці записи, наприклад, міститимуть календар розкладу засідань, розшифровки слухань і засідань, вердикти (звинувачення присяжних) чи показання свідків. Говорячи про політиків, репортер захоче знати, наприклад, де можна взяти текст потрібної постанови, правила забудови, інформацію про податки і протоколи керівних органів (див.: Розділ 11. Висвітлення). Найлогічніше таке дослідження було б розпочати розмовою із судовим чи міським секретарем — пам’ятання таких фактів є частиною їхньої роботи.

Звісно, більшість сюжетів присвячено людям, а не паперам. Репортер, що розпочинає роботу в регіоні, має знати людей, про яких він збирається писати в історії. Хто має владу в місті? Хто очолює різні політичні фракції? Хто є головними бізнесменами? Хто головні трудові лідери? Хто серед мешканців проявляє активність? Хто відповідає за транспорт? За школи? За будинки? Хто очолює поліцейський та пожежний департаменти? Зі сторінок зібраних матеріалів виливаються імена і посади. Тоді настає час познайомитися з цими людьми поза їхніми іменами й посадами.

Контакти

Деякі речі не згадуються у прес-релізах і не оголошуються на прес-конференціях. Наприклад, такі новини, як арешт шкільного тренера за водіння у нетверезому стані, випадок вандалізму в університеті, намагаються тримати в секреті або ж не надто розголошувати. Не почувши того, чого їм не треба почути, а лише слідуючи за офіційними заявами, репортери не можуть виконувати свою роботу. Вони потребують контактів, джерел, людей, які люблять поговорити.

Контакти також допомагають репортерам отримувати історії швидше. Якщо машина конгресмена розіб’ється об огорожу автостради, по-дружньому налаштований поліцейський може вирішити зателефонувати репортеру. Якщо районні керівники вирішать дати згоду на розвиток благоустрою сусіднього міста, секретарка може взяти телефон і повідомити репортера.

Чому джерела новин контактують з репортерами? Деякі роблять це через повагу до журналістів; інші — заради того, щоб стати частиною «гламурного» світу новин; а ще деякі — заради слави, публічності, помсти ворогам чи навіть для того, щоб поінформувати громадськість. Часто це символічні стосунки. Репортери підтримують зв’язок із деякими джерелами інформації, щоб бути в курсі подій, а деякі з цих джерел, у свою чергу, підтримують зв’язок із репортерами, щоб потрапляти в ефір. Однак головною причиною є те, що репортерам потрібні люди, які захочуть поділитися з ними інформацією.

Коли Біл Лінч із CBS, працюючи у Білому домі, почув офіційну заяву стосовно економічної політики, він міг забути зв’язатися з асистентом секретаря казначейства, радником з питань внутрішньої політики, представником комітету Конгресу, відповідальним за економічну політику і, можливо, з керівником Торгової палати. Для Лінча було важливо знайти людей, які б захотіли з ним поспілкуватися і все йому пояснити.

Новини подорожують серед людей, тож репортерам вигідно зав’язувати особисті стосунки з доволі великою кількістю людей. «Я завжди намагаюся розшукати потрібних людей і представитися, — каже Мітч Діб, — тож наступного разу, коли я дзвоню їм знову, вони кажуть: "О, Мітч! Як справи? Що я можу для тебе зробити?" Я також намагаюся, передусім під час телефонних інтерв’ю, познайомитися із секретарями, дізнатися їхні імена і записати їх до свого записника. Потім наступного разу я телефоную і кажу: "Привіт, Пем" чи "Привіт, Френк" Це допомагає вам дістатися до їхніх босів».

Контакти можна знайти, перебуваючи поряд із героями новин, за допомогою дружніх вчинків, формулювання запитань і слухання. Для встановлення контактів із політиком можна купити йому лимонаду і попити разом. Телефонними номерами слід обмінюватися, щоб наступного разу, коли історія матиме продовження, нові друзі репортера могли йому зателефонувати і повідомити про подію. Побачивши історію, політик може першим зателефонувати репортеру.

Але надмірна щирість приятельських стосунків може бути небезпечною. У стосунках репортер — джерело неминуче виникає аспект «послуга за послугу». Репортер може один раз озвучити в ефірі ім’я свого друга, але коли дружба стає на заваді дотриманню новинних канонів, тоді постає етична проблема. Репортери не повинні допускати їхнього впливу на новини і не дозволяти їм приховувати інформацію через страх втратити надійне джерело. Важливим джерелом інформації для репортерів є поліція. Репортеру, який має не надто добрі стосунки з поліцейськими, доведеться, по суті, боротися за історію. Водночас, якщо репортер побачив, як поліцейський б’є підозрюваного, це — новина, і її потрібно видати в ефір, незважаючи на наслідки.

Ось яке обмеження дружності пропонує Мітч Діб: «Я не вірю в приятелювання із джерелом новини. Гадаю, ви ризикуєте стати занадто близькими».

Репортер без контактів має проблеми, так само як і репортер, який розвиває надто близькі контакти.

Основні правила

Зазвичай люди дають репортерам інформацію наперед, перед тим, як вони планують її оприлюднити. Вони очікують, що репортери притримають цю інформацію до узгодженого моменту її оприлюднення. Часто інформація з такими попередженнями розсилається інформаційними агентствами. Кожен репортер, який порушує цю угоду, ризикує втратити джерело і розгнівати інших журналістів. Цього просто не потрібно робити.

Існують і інші правила, яких репортери і герої новин повинні дотримуватися. Все, що каже герой, репортер може використовувати в сюжеті, виняток становить лише та інформація, яку він називає конфіденційною. Існує кілька фраз, які герой каже наперед, щоб визначити, як саме репортер використовуватиме такі коментарі:

Фонова інформація. Коли людина каже, що дана ним інформація фонова чи не для цитати, репортер може використати те, що сказала ця людина, але не повинен її безпосередньо вкладати у вуста цієї людини. Таким чином, в ефірі можна сказати «згідно з урядовим джерелом...» Генрі Кіссінджер, перебуваючи на посаді держсекретаря, був справжнім майстром фонових брифінгів. Його в сюжетах позначали просто як «джерело Державного департаменту».

Загальна інформація. Якщо йдеться про загальну інформацію, репортер також може її використовувати, але не повинен жодним чином посилатися на її джерело. Якщо ця інформація виходить в ефір, її треба випускати саму по собі. Часто таким методом користуються джерела, які не можна оприлюднювати.

Не для запису. Така позначка взагалі забороняє репортеру використовувати інформацію, хіба що її повторить інше джерело, слова якого будуть записані. Іншими словами, ця інформація призначена лише для репортера. Деякі репортери взагалі не визнають такого виду інформації, втім, більшість вважає її кращою, ніж нічого. «У мене було багато людей, які говорили щось не для запису, — пояснює Мітч Ліб, — я б ніколи і не використовував їхню інформацію, але вона допомагала мені сформувати власну думку про подію і визначитися з ракурсом її висвітлення».

Бувають ситуації, коли фонова і загальна інформації мають для репортера неабияку цінність. Як ще можна було б переконати працівника освітнього відділу розповісти те, що він знає про корупцію серед вчителів? Утім, протягом останніх років деякі ЗМІ стали підозріло ставитися до людей, які надто швидко надають інформації статусу фонової чи загальної. Деякі чиновники інколи використовують такі прийоми, як своєрідний камуфляж, щоб маніпулювати суспільною думкою. Іноді здається, що обдуреним залишається лише сам чиновник. Всі ж інші — від інших чиновників до інших націй — чітко розуміють, хто що каже. Довелося докласти чимало зусиль, щоб переконати офіційний Вашингтон говорити для запису частіше і пропускати репортерів на брифінги Білого дому.

Втім, основні правила інтерв’ю все ж таки були встановлені, тож репортери повинні їх дотримуватися.

Підсумки

Справжні репортери — у яких медіа вони б не працювали, — мають спільні риси: вони агресивні, допитливі, старанні, обізнані та знають, з ким поговорити.

Практичні завдання

Поиск по сайту: