Дослівний переклад Велесової Книги 4 страница

То бо Матире-Сва б’є крилами о боки свої, обаполи яких вогненним сяє світом до нас. І всяке перо іне красне [*іншої барви]: червоне, синє, мондре [*блакитне], жовте і срібне, золоте і біле. І та бо сяє, яко Суне-Саруме [*Сонце-Цар], і колами іде посунь. Та бо то світить сімома красами, іже завіщано Богами нашими. І Перунь її зріючи гримить в небі яснім. Та бо то наше честь³ і так маємо свої сили дати. Да узріємо також, і одсічемо стар живот наш од нового, яко єсь січені врубані дрова [в] домі огнищан простих. Матир Слава б’є крилами о поли. І ідемо до стягів наших, а ті бо стяги Ясуні.

_____

¹ У Яценка – "що продовжилося там з ними".

² У Яценка і Лозко – "багатства".

³ У Гнатюків – "щастя".

Дошка 7є

Тамо Пєрунь ідє а, главу златоу трсєщє, молинє посєвахшєть до Сврзє сіняє, і та тврдєсє одо тиє. А Матирє-Слава спѣвашєть о трудѣах свакєх ратнєх, а мамєхом ста послєнхатє а хотяшєті бранє зурівє за Русь нашє а прасвнтоцє наша. Матирь-Слва сящєть до облцєва, яко Сунь, а вѣщашєть ни побѣди а згєнбєль. Ані сє бояхом ста, яко то єсь жівот зємєн, а віць єсь жівот вѣчєн. А тому імяхом ста дибатє вѣщє, яко зємно проть жє – ніцє. Смє на зємє, яко згі, а то зъгмізєхом ву тьмє, яко нє бяхом ста іста нікда на ні. Тако слва нашє отєцє до Матирь-Слвє а прєбєндє во нь до конца конєць зємстєх а інєх жітвє. То бє сва со стєн бояшєті сєн смртє, яко смє хом потоміцє славнє!

А Дажбо нас родівє крєнз Краву Замунь, а то бєдєхшємо кравєнцє: а скуфє, антівє, руси, борусєнь а сурєнжєци. Тако смє стахом дєдь русовє.

А с Пєндєбє ідьєма досє до нєбі Сварзє синєя. За стар час рибьяни остасє нє хотицє ідяшєтє до зємє нашєя а рцєхша, жє бо стє імяй добля. А тако ста ізгібоста сва, а нєдплодшєтє сєн з ни, а змржє, яко нєплодьва. Нісчо одє нь нє збєндє.

А нє вѣхом стє обцє о тєх костобцєва, суть она? Оні жда помоцє од Нєби, самова нє стахва сє трєндєтєсє, а тако ждє. Сє іна сташя: од іліроум поглцєна стахва. Ту бо рцєхом вшяко єсть, право жє нєдє сєн статє о добє тєя – а тако іліровє ста поглщна од ни.

А нє імахом тодє нікіх, тако дулєбова стахва одо ни, поврєнцєва на борусь. Мало збишашє ілєрува, нєботь рєчєни ілмєрстіє, а тє сє бо сєднєшє вєндлє ієзєра. А ту вєдєштіі усєшєдша даль, а ілмєстє осташє сєн тамо, і тако збєндє мало, а рєчє сва полєншє, і бяша.

Біє то кридлєма Матирь-Сва і спєвашєт пєсєн до сєчє. А та Птиця Сунє-Сарє нє єсь, а тая єсь од она ова ста бяша.

***

Тамо Перун іде і, главу златую трясучи, молнії посіває до Сварги синьої, і та твердіє од тих. А Матир-Слава співає о трудах наші ратних, і маємо послухати і хотіти брані сурової за Русь нашу і прасвятотців наших. Матир-Слава сяє до облаків, як Сунь, і віщує нам побіди і загибель. Ані се боятися, яко то єсь живот земен, а вище єсь живот вічен. А тому маємо дибати віще, як земне проти нього – нице. Ми на землі, як згі [*іскри], і то згинемо во тьмі, яко ніби [не] існували ніколи на ній. Так слава наша потече до Матирі-Слави і пребуде в ній до кінця кінців земних і іних життів. То бо нам з тим боятися смерті, яко ми потомки славних!

І Дажбо нас родив крізь Корову Замунь, і то будемо кравенці¹: і скуфи, анти, руси, борусень і суренжеці. Тако ми стали діди русове.

А з Пендеба² йдемо досі до неба Сварги синьої. За старі часи риб’яни осталися, не хотіли іти до землі нашої і рекли, же бо мають доблесті. І так стали ізгибатися [*гинути] самі, і не плодилися з нами, і вмерли, яко неплідні. Нічого од них не лишилося.

І не відаємо зв’язку о тих костобцях, [чи] суть вони? Вони ждали помочі од Неба, самі не стали се трудитися, і так ждали. Се інше сталося: од ілірійців поглинуті стали. Тут бо речемо всяко єсть, право же ніде се уставити про добу ту – і так ілірійці поглинені од нас.

І не мали тоді нікого, так дуліби стали од нас, повернулися на Борусь. Мало залишилося ілерів, що речені ільмерцями, а ті се бо сіли біля озера. А ті венеди усілися далі, а ільмери осталися там, і так залишилося [їх] мало, і рекли себе полянами³, і були.

Б’є то крилами Матирь-Сва і співає пісню до січі. А та Птиця Сунь-Сар⁴ не єсь, а тая єсь од нього була.

_____

¹ Тобто походять від "крави" – корови.

² Більшість перекладачів вважає, що "Пендебе" – це індійський Пенджаб. Припускаємо, що мова йде про нижній світ. Див. Словник ВК.

³ У Яценка – "і мову свою полишили".

⁴ У Яценка – "Зоря Сонця", у Лозко – "Сонце-Цар".

Дошка 7ж

А ту хом вєдѣтє імахом, да сєн збіряє род руськ до дєсѣнцє, а дєсѣнцє – до сти. А да тая напдяшєть о врзєх а пімєть є главє єва одтрчєца а тамо злая полєншєть – да звєжє хісніци та ядшя создєнхноуть.

Тєчашуть рієцє вєлкє на Русь. А многа вода є журшєсть спѣва стародавніа о ти болярі, якви нє сєн бояша до поль годє ідшіа а ляти многа сєн прящіа о волнєсть руську. Ті то славнє ніщо бєрьгшіа, ані жівоти сва, – тако рцє оньє Брєгинья.

А бієть кридлєма Матирь-Сва Слва а жєчєть о тиє потоміцѣ, яквє ні грьціом, ні врянзєм нє пода. Жєчєть тая Птиця о грдинієх борусєньштєх, яквє од роміє падша коли Данаєвє вєндлє Троянь-Валу. А тоє простъ трзни лєгьшя. А Стрібвє ієнвє плясащуть об онє, плакашє сія за Овсѣнє.

А в зіміє студієнѣ гурлихашєть обо нь жє рєв ступєнь. А голомбє-дівонка а тацє жєкочуть, яко погібъша тиє о славіє, ані оставє зємє свє врзѣма. Нєбо сьма – синовє такождє потоміцє, а ні лєншєнхом смє тако зємє нашє варєнзєм, ні грьцєм.

Ту Зорія Красна ідє до нь, яко жєна благва, а млєка даяшєть ни в сілоу нашіу а крєнпосць двужіла. Та бо Заринє Сунє вѣстща. А такождє слєнхшємо: сєн хом віѣстєцє комоньска скакшєтє до закату Сунє, абостє управєнствє бяш го члн злат ку ночі, а бяш бѣх воуз со волєма смірнама влєкуцєша по ступє синєа. Тамо бо лєгнь Сунє спатє во ночь. А то ж колібва дєн пшішєд ста до вєчєжѣ а другє скакашєць у Явє пршєдь вєчєрє. А тако рцє Сунє, жє воуз о вли єсь тамо а ждє го на Млєчєнє Стєзѣ. Ащє Зорія проліша в ступьѣ, позвана Матє, аби Сва поспьѣшєндла.

***

А тут відати маємо, да збирається род руський до десятків, а десятки – до сотень. І да ті нападуть на ворогів і поімуть їх голови одторчені [*відрубані] і там злих полишать – да звірі хижаки те з’ївши поздохнуть.

Течуть ріки великі на Русь. І многоводдя їх журчить співами стародавніми про тих боляр, які не боялися до полів годі іти і літа многі прятися за вольність руську. Ті то славні ніщо [не] берегли, ані живота свого, – так рече їм Берегиня.

І б’є крилами Матирь-Сва Слава і рече про тих потомкам, які ні грекам, ні варягам не піддалися. Рече тая Птиця про гриднів борусенських, які од ромів пали коло Данаю біля Троянь-Валу. І ті без тризни полягли. І Стрибове лише пляшуть над ними, оплакуючи їх за Овсеня¹.

А в зими студені гурлихав над ними же рев степовий. А голубки-дівоньки також рекочуть, яко погибли ті у славі, ані оставили землі своєї ворогам. Але ми – синове також потомки, і не лишемо ми також землі нашої варягам, ні грекам.

Тут Зоря Красна іде до нас, яко жона блага, і молока дає нам в силу нашу і кріпость двожилу. Та бо Зориня Суне вістяща. А також слишемо: се вістиці комонські скачуть до закату Суне, аби управити його челн злат ко ночі, аби віз із волами смирними волокти по степу синьому. Там бо ляже Суне спати в ніч. А то ж коли день прийде до вечора і вдруге скакатиме у Яві перед вечором. І так рече Суне, що віз з волами єсть там і жде його на Молочній Стезі. Як тільки Зоря проллється в степи, позвана Мати, аби Сва поспішила.

_____

¹ Овсень мав опікуватися переходом до сна, смерті.

Дошка 7з

Тако рцѣмо смє, жє імахом красная вѣнцє Вірє нашє а нє імахом цизіа добіратєсє. Ту кнєз нашє рєчєшє, жє імахом ітє до Ясунє- боляривє, абєхом смє то ухраняли одо вразє по бєнсть рано, а поздѣнь час будє оконція поздѣ.

І да імєхом сила нашія по ступьѣ – Матирь, Сунє сва строянія: а кридлєва обаполє розєрщєна і тѣла вє срєдьці, а глава Ясунє – на рамєна го. Во(є)вєндцє славнє, яковє нє лєншєшуть в сєнчіѣ главє своя Ясунє а убрєготь ю до ова днє, колі би Щєху ідє до закату Сунє со воє сва, а Хрвать бєріяй свє воя. Тодь іна часть і Щєху сє лєншє з русєва: а тако з нєодѣлєнція зємє, а с ніхма утворє Русколанє.

Кій бо усєндєсє о Києвє, а тому смє хом подлєгцє, а з нім доцєлє сєн Русє стрящєм сєн. А тако будьва ни іна сила, нє ідєхом о ні, а со Русь, понєждє тая єсь Мать нашє, а тако смє – дѣцшті єіє, а бєдєхом до коньци о ню.

***

Так речемо ми, що маємо красне вінце Віри нашої і не маємо чужої добиратися. Тут князь наш рече, що маємо іти до Ясуні-болярина, аби ми то охраняли од ворогів якомога раніше, а пізніший час буде оконче пізно.

І да маємо силу нашу по степах – Матирь, Суне нашим вишикувану: а крила обаполи роз'єрщені [*розпростерті] і тіло в середині, а голова Ясуні – на раменах його¹. Воєводи славні, які не лишають у січі голови своєї Ясуні і убережуть її до того дня, коли би Щех іде до закату Суні з воями своїми, а Хорват брав своїх воїв. Тоді інша частина Щехова лишилася з русами: і так з неподіленням землі, а з ними утворили Русколань.

Кий бо усівся в Києві, і тому ми підлягли, і з ним до цього Русь будуємо. І так буде нам інша сила, не ідемо з нею, а з Руссю, оскільки тая єсь Мать наша, і так ми – діти її, і будемо до кінця з нею.

_____

¹ Тут описується бойовий стрій русів у вигляді Матері-Птиці: ударний полк – Ясун і бокові допоміжні полки – крила.

Дошка 8

А тако ста мєрзє руси распрє а оусобіціа, а Жалє ста мєжє они. А почашє плакатє а виріѣкатє іма. Да нє гряднємо за они, яко тамо ста бєндє погєнбєль нашє, а дєпчємохомся до та поріа, якождіа нє збудє од ни ніщо.

Оспоминьмо о тѣ, яко об оцє Орєі єдін род славєнє, а п(о) оцє Оріє синовє го роздієлєнщєся на тріцю, а тако ста, о русколаніє а вієньціє, єжє сєн роздієлшєсє надвоі, та бо тва об боросієх, яквє бяшєтє рострждєна надвіє, а тогдіє імахомь скоро дєсєнтѣ.

А пощо гріяді грядяшєтє а грєндєє оустрояшієтє, колібва імахомь ста боляріна Огдєндѣ. А тиі болярін Оглєндя рѣчє: "Якождє імяхомь сєн дієляшєтєсє до бєзконцья? Та бо Русь єдіна можашєть, а нє дєсѣнцє!" А то родцє а родічі сєн дієльяшєсє а пот(є)чашє. А то крато врг налзє на ни. Імами бранітєсє о рцєнь, а нє жєчєтє, якова оцє іматє. Ащє бо іматє дєсєнть кравє а згінєшєші од враг, мала оущьчта ієсь. А прєбодєші в родіє до конціа, тва дєсѣнцѣ іма оутворяшєті тисѣнцє. Онѣгди тиє Оглєндіа кравє водія по ступієх. А ти, крато рцє словєси многая о родцієх свєх а почтієсє сам од сєбє вищіє пращурє а Орєа оцє, то то врдная твріяшє. Нє будєхомь смє іма настєнжєтє – сіцє бо сліда свє нє ідіємо.

По Галаррєхіє збєндє годє до полоунощіє а тамо ісчзніє. І Д(є)тєрєх вєдє ю, і посліє о ніх жє нє віхомь нісчо. А бєрєндіє ідьша до ни а рієкста намо, яко вєльмє вєлька утснієніа імаі од ягє, яквє поста на слієд ієгунштіі. А тако Болоярь ієма рціє: пождіатє. А прєшєдє до нь, а ходіє с пєнти тьми до нь нєожданіє, а біяі ягіє, кіє бо рострщє на всшє страни, яко влія жєніє є а бєрє крави єіє, і говіадіа, а дщєри, юнашє, а старьчє побіє наскрсь. Ми сьміє русічіє, іміяхомь грдітєсє походіу нашіу а држашєсє єдін одна, пріятєсє до смєртіє правіє.

На то єщє поминьмо Доріє Парцішьтєго, іжє на ни оуточєсє а побіє ни за нашіє роздієліани і оусобіцѣ. Тото бо врязіє Єрєк а Аськ оусієста сє на крєнкє наша а мрзяшєтє намо до кроміє ти.

Сьмє потоміци родоу Слвунє, кі прідє до Ілма-ріціє а оусієднєшєсє до годіа і ту будіє тисѣнцє ляти. Потчашє на ни кълтовє со жєлязва свє, а, поткяшіа ни, повратьшєсє до заходоу Суніє. Яква єсьва тврдіє роука држіащіа ни і того од рієла до ізмчєніа. А страхи му навєндіє на чріясли го, одтрщє од зєміє нашієя. А ілморшті на то глєндієшіа, нє сєн бранішасіа доциєла а загиніє. Ніщо смє нє могощіа то оутвортіатє іна, яко ілмє нє хочяшєтє жєлізва братє до рєнки сва, ані сєн бранєтє од врзѣх. Такова роді ізсхнєт імяшоуть або я іни наслієндѣли.

Грм грмищаєть в Сврзіє синіа. А іміахомь лієтєтє на врзі, яко ластіцє борзі а грьмавіє. А та бєнстрщь ієсє мєча нова а роуська. А мєта імахомь днєсє ініа, аби ста стоупа скоуфиня бола за ни, а вшіяка бродщіє в оніє защєзліє ста.

А єнмє нашє кравє тамо ходшєтє імоуть, а нашіє родіціє жітє імоуть. І бо колотвє вчєрєнщієіє соутє днєсє варєнзє і грьціє, іжє рієкома єланє єсь. А тиє, ко нє домислієва сєн до то, соутє іхьва буднсцє отроква і (о)дєрєнцє.

Бранісє, Зєміє Русє, а брань сєбіє, а тоб іна нє бєндла на тиі крчє, а то б то вразієма нє нєдла сєн охомитана а до воза правяждєна, яби тєнгла тєі, до камо хочьашєть цужєі владѣ, а нєбо то ти хошчашєшь ітє сама. Жалє вєлка с Каріноу тому, кіє нє дорозумієшєть словєси тає, а грм ієму нєб(є)стєнь, аби пврг сєн доліє а нє воста віщь.

Владь нашє єдінє єсє: Хорс а Пєрунь, Яро, Купалва, Лад а Дажбо. А коліждє Купалва прідє вє вієнчіє, кіє жє взлєжі на главіє го, сєтщєна од вієтвія злєна а цвѣтіє, а плди, тєн час імієхомь далєціє о Нієпріє а до Русє скакашєтє.

О смртє нашіє нє мисліхомь ста, а жівот нашє на полі єсь красєнь. Біє кридлієма Матирє-Сва Слва а жєчєть намо ітє до сієчіє, а махомь ітє. І нам ні до піру, ні до ядьва бряшна туки смащєна нєботь. Імяхомь спатє на сиріє зєміє а ястє трву зєлєноу, докудє нє бєндє Русє волна і силна.

За тєє часє, колібва годь ідє на ни од полунощє, Ієрмєнрєх сє (п)отоєжє ієгунштє а тако сє пдоржє о она. А смє імяхомь два вразі на два конція зєміє нашия.

А та Болорєв прєдо труди вєлкє а усумнєсє о то. Ту Матирь, лєтшіа, рєчє му, яко смієяі паднутє на ієгунштіа а пєрвієіє а рострщітє ю, а сєн повртатітєсє на годь. А тиі тако дієяшє: розбіє ієгуншти, а сє повієртє на годє. Тамо бо увржє синє Ієрмєнрєхє а замртвє.

***

І тако стали між русами распрі і усобиця, і Жаля стала між ними. І почали плакати і вирікати їм. Да не гряднемо за ними, яко там буде погибель наша, і допечемося до тої пори, якож не збуде од нас ніщо.

Спом’янемо про те, яко об отці Орії єдин рід славян, а по отцю Орію сини його розділилися на трійцю, і так стало, про русколань і венедів, єже се розділилися надвоє, та бо тих об борусах, які були розторжені надвоє, а тоді мали скоро десять.

А пощо гради городити і напади устроювати, коли маємо болярина Оглендю. А той болярин Оглендя рече: "Якож маємо се ділитися до безкінця? Та бо Русь єдина може бути, а не десять!" А то родці і родичі се ділилися і розтікалися. І то кратно ворог налізав на нас. Маємо боронитися о своїм, а не речити, яких отців маємо. Якщо бо маєш десяток корів і згинеш од ворога, мала учта єсь. А пребудеш в роді до кінця, твоя десятка має утворити тисячу. Колись той Оглендя корови водив по степах. А ті, [що] кратно речуть словеса многая о родичах своїх і почтують самі од себе вище пращурів і Орія отця, то ті вредно творять. Не будемо ми їм настежувати – тому бо сліду свого не ідемо.

По Галареху пішли годи до полуночі і там щезли. І Детеріх веде їх, і після о них же не відаємо нічого. А берендеї прийшли до нас і рекли нам, яко вельми великі утиски мали від ягів, які постали на слід гунів. І тако Болоярь їм рече: пождіть. І прийшов до них, і ходив з п’ятьма тьмами до них неждано, і бив ягів, яких бо розтрощив на всі сторони, як волів жене їх і бере корови їх, і говяди, і дочок, юнаків, і старців побив наскрізь. Ми єсть русичі, маємо гордитися походом нашим і держатися один одного, прятися до смерті правої.

На те ще пом’янемо Дорія Перського, іже на нас напав і побив нас за наше розділення і усобиці. Тото бо варяги Ерек [*Рюрик] і Аськ [*Аскольд] усілися се на шию¹ нашу і мразять нам до крайнощів ті.

Ми потомки роду Славуни, який прийшов до Ільми-ріки і усівся до годів і тут був тисячу літ. Потекли на нас колтове [*кельти] із залізом своїм, і, зустрівши нас, повернулися до заходу Суні. Якщо єсь тверда рука держача нас і того од рала до ізмечення [*озброєння]. І страхи ми навели на чересла того, одтирчили [*одірвали] од землі нашої. А ілмерці на то гляділи, не боронилися доціла і загинули. Ніщо ми не могли те утворити іншого, яко ілми не хотячи заліза брати до рук своїх, ані боронитися од ворогів. Такі роди ізсохнути мають, або їм інші наслідуватимуть.

Грім гримить в Сварзі синій. І маємо летіти на ворогів, яко ластівки борзі і громовії. І та бистрота єсь меча² нового і руського. І мету маємо днесь іншу, аби степ скуфський був за нами, і всякі бродяги в ньому пощезли.

І тільки наші корове там ходити мають, і наші родичі жити мають. І бо колотве [*кельти] вчорашні суть днесь варяги і греки, які речуться елани [*еллінами] єсь. А ті, хто не домислює се до того, суть їхні майбутні отроки і раби.

Бранися, Земле Руська, і борони себе, і тоб інша не була на тому корчі, а тоб то ворогами не була се охомитана і до воза прив’язана, аби тягла той, до куди хоче чужа влада, а ніби то ти хочеш іти сама. Жаля велика з Кариною тому, хто не дорозуміє словеса ті, і грім єму небесний, аби повергся додолу і не востав вище.

Володарі наші єдині єсь: Хорс і Перун, Яро, Купалва, Лад і Дажбо³. А коли Купалва прийде у вінку, який же возлежить на голові його, сотчений од віття зеленого і цвіту, і плодів, той час маємо далеко к Непрі [*Дніпру] і до Русі скакати.

О смерті нашій не мислимо, і живот наш на полі [бою] єсь красен. Б’є крилами Матире-Сва-Слава і речить нам іти до січі, і маємо іти. І нам ні до пиру, ні до ядва борошняного туком змащеного не бути. Маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вольна і сильна.

За той час, коли годь іде на нас од полуночі, Єрманаріх се зміцнився гунами і так се підтримав їх. А ми маємо двох ворогів на два кінці землі нашої.

І той Болорев перед трудами великими і усомнівався про те. Тут Мати, летячи, рече йому, щоб сміливо напав на гунів і перших розтрощив їх, а тоді повертатися на годь. І той так діяв: розбив гунів, а се повернув на годь. Там бо уверже сина Єрманаріха і замертвив.

_____

¹ Взято варіант Гнатюків, у Лозко і Яценка – "на межі".

² Гнатюки виправили слово "меща" (Яценко і Лозко перекладають "ознака, прикмета") на "меча".

³ В цьому місці подається системний перелік імен Богів: Хорс – нижній світ, Перун – верхній, це може відображатися у вигляді видовженого хреста-меча встромленого в півмісяць, що загалом може ще ототожнюватися з човном і щоглою або якорем, який пізніше перейняла юдо-христосівська церква. Далі йде перелік проявів Сонця, починаючи з весняного.

Дошка 8 (2)

Сє пшєлєтла до ни я сѣдлєся на дрєво, а спѣва Птьція. І вшяко пєро є інє, а сящє цвѣта рузна – ста і вночє, яко вдєн. А спѣва пѣснє до борія а до прє, то бяхом смє прящєхом о вразі.

Осьпоминьмо о то, яквє іє Оцєвє наша днєс во Сварзє синє а глєндє до ни. А сє лѣпє усмавасє до сєх. І тако смьмє со Оцє наша, нє єдінє смє. А мислєхом о помозє Пєруні. А то відѣхом, як скакшєть в Сврзѣ Вѣснєк на комоні білѣ, а тон мєча сдвінє до нєбєсє – а ростржашєть облцє а громі. А тєцє Вода Жіва на ни, а піймо тую, бо та вшяко од Сврога до ни жізнєвє тєцє. А ту піймо, яко істчнєцє жівота Бозка на Зємѣ.

Ту бо то Крава Зємунь ідє до поля синія а почєна ядстє траву ту, а млєко дава. І тєцє то млєко до хлябѣх а свѣтє вночє згвѣнздама над ни. А ту млєко відєімо сяшєтє намо. Та бо Путєнь Права, а інах нє імяхом іматє.

Ту чіувєі, потоміцє, слва тая а држі срєдъцє свє о Русє, яква іє а пшєбєндє нашє Зємє. А тую імємох бранітє от врзі а умрєтє за нь, яко дєн уміра бєз Сунє-Суранє. По то іжь іє тємєнь, я імя імє вєчєрь, а уміра вєчєрь, а іє ночь.

Вночє В(є)лєс ідє вє Сврзѣ по млєку нєбєствєну. А ідє до чєртозє сва а в зоріє сєдава до Врат. Тамо ждєхом свє спѣва зачатє а В(є)лєса слвітє од вѣк до вєк і хрміну ю, яква блєстчє огнєма многа, а ства ягніцє чста. То В(є)лєс учашє Праоцє нашє зємє раятє а злакє сѣятє, а жнятє вѣна-вѣнъча о полєх стрднєх, а ставєтє Снопа до огніща, а цтєть го, яко Оцє Божска.

Оцєм нашєм а матєрєм слва, яковє нас оучашє до Бозє нашє а водяша по рєнцє до Стєзѣ Правѣ. Тако ідєхом стє а нєбудєхом ста єква хлѣбожравцє, ніжє славунє-русє, яковє Бзєм славу спѣващут, а тако суть славунє о то.

Од морстє брєзє Годьска морє ідяхом до Нѣпри а індь нє зряхом смє іна бродєцє, яко рус. А ті то ієгунштє а яги суть отрщєни. Так бо імахом смє болярєна Оглєндє, якій намі погрдіся а нас бєрє до частє. Од йітра до йітра відяхом: іна злая сєн дѣятє на Русє а ждєхомь, іжь бєндє до добря. А то нє прібодє інакво, ніжє сила сва нє зплоциймо а вєзємо мєту єдну до мисліа наша. То бо глаголєшть вамо глас Праоцєв, а тому внємєтє, яко іна нѣсть дѣятє. Ідєімо до ступи нашія а борєймося за жіву нашу, яко (ѣ?)грдіновє, ніжє скоти бєсловєстнє, яквє ні вѣдящуть.

Ту бо Красна Зоря ідє а камєнія ніжєть на убранстви сва. А тую вѣтяшєхом одо срєдьція, яко русіцє, ніжє грьці, яковє нє вѣстнуть о Бзєх нашієх а рєкощуть злая нєвѣгласіа. То бо сєн смє хом імѣно Слви а слву одєукаждєхом іхва – на жєлѣзва іхва ідєхомстє ста а на мєч. Ту бо вєдмєдєва осташєся слєнхашєтє слву тую, а єланьє скакачушє останєсє а рцє інѣма о руси, ті б то нє убіють єіє о ніщє, нєботьва по нузѣ. Грьці бо враждєновая на похєнть сва. Ті бо то русовѣ грдіє суть а по хліѣбѣ дяшуть, ніжє грьць, якєв бєрє а сєн злобі на датчцє. То бо слву орліє клєкащуть на ова і сєва, яко русічі суть волнє а силнє по ступѣ.

***

Се прилетіла до нас і сіла на дерево, і співа Птиця. І всяке перо є іне, і сяє цвітами різними – стало і вночі, яко вдень. І співа пісню до борні і до прі, то будемо ми прятися з ворогами.

Споминаємо про те, як Отці наші днесь во Сварзі синій і глядять до нас. А се ліпо усміхнутися до сих. І так ми со Отцями нашими, не єдині ми. І мислимо о помочі Перуна. І то видимо, як скаче в Сварзі Вісник на комоні білому, і той меча здвине до небес – і розторг облаки і громи. І тече Вода Жива на нас, і пиймо тую, бо та всяко од Сварога до нас життям тече. А ту пиймо, яко істочниця живота Божого на Землю.

Тут бо Корова Земунь іде до поля синього і почина їсти траву ту, і молоко дава. І тече те молоко до хлябів і світе вночі звіздами над нами. А тут молоко видимо сяюче нам. Та бо Путень [*Шлях] Права, а іних не повинні мати.

То чуй, потомку, славу тую і держи серце своє за Русь, якою є і пребуде наша Земля. А ту маємо боронити от ворогів і умерти за неї, яко день умира без Суне-Суране. По тому іже є темінь, а ім’я має вечір, а умира вечір, і є ніч.

Вночі Велес іде во Сварзі по молоку небесному. І іде до чертогу свого і в зорях сідає до Воріт. Тамо ждемо свої співи зачати і Велеса славити од віку до віку і храмину ту, яка блищить огнями многими, і става ягниця¹ чиста. То Велес учив Праотців наших землю раяти і злаки сіяти, і жняти віна-вінча на полях страдних, і ставити Снопа до огнища і чтити його, яко Отця Божого.

Отцям нашим і Матерям слава, які нас учили до Богів наших і водили за руку до Стезі Праві. Тако ідемо і не будемо лише хлібожравці, ніже славуни-руси, які Богам славу співають, і тако суть славуни тому.

Од морського берега Годського моря ідемо до Ніпри [*Дніпра] і інде не зріли ми інших бродичів, яко русь. А ті то гуни і яги суть відторгнуті. Так бо мали ми болярина Оглендю, який нами погордився і нас бере до часті. Від утра до утра відимо: інше зло се діє на Русі і ждемо, що буде до добра. А то не буде інакше, ніж сили свої не зплотимо і візьмемо мету єдину до мислі нашої. То бо глаголить вам глас Праотців, і тому вніміть, яко іншого не можна діяти. Ідемо до степу нашого і борімося за живу нашу, як гордіни², ніж скоти безсловесні, які не відають.

Тут бо Красна Зоря іде і каміння [*коштовності] нижить на убранства свої. А тую вітаємо од серця, яко русичі, а не греки, які не вістять [*не знають] про Богів наших і рекочуть зле невігластво. То бо се ми маємо імено Слави і славу укажемо їм – на заліза їхні підемо і на меч. Тут бо ведмеді³ осталися слухати славу тую, а елани [*олені]⁴ скачучи осталися і речуть іншим про русів, ті б то не уб’ють їх просто так, тільки по нужді⁵. Греки бо ворожі на похіть свою. Ті бо то русове горді суть і по хлібові дякують, ніже грек, який бере і злобиться на даючого. То бо славу орли клекочуть там і тут, яко русичі суть вільні і сильні по степах.

_____

¹ Лозко перекладає "жертовниця".

² У Лозко враховано пораду Шаяна і перекладено "гридні", у Яценка – "герої" за аналогом "гордін, грдіе". У виданні Яценка (1995) слово в оригіналі записано як "ѣгрдіновє", якщо це вірно, то можна виводити від нього ім’я Ігор.

³ У Локо – "відьма-діва".

⁴ У Лозко – "елліни".

⁵ Взятий варіант перекладу Гнатюків. У Яценка і Лозко – "не уб’ють її (славу) в злиднях чи нужді". Напевне, тут образність: ведмеді – це руси, що слухають славу, а олені – це елліни, що речуть про справедливість русів.

Дошка 8 (3)

Колібва нашє пращурі Сарунжє сєн творяшєтє почінша, грєці, яквє прідє гостьєма до тржєщ нашєіх, прібитва глядяі. І зряша зємє нашє, осилаяй до ни множьства юнєцьства а домова будявяй, а гради про мєни і тржіца. А иєдна відѣхом воя іхва омєчєна і сброєна. А скоро нашє зємє пшєбірашя до рєнєк свє, а утворяі ігріщьтя інака, яко смє і ту зряшємо. Грьціовє суть прязднє, а славуні сєн отрощіша на нє. А тако нашє зємє, іжь чєтвари вѣцє бяша нашє, ста грьцька. І смє тамо, яко псі, да жєнуть ни скоро камєньєма вон отуду. І тая зємє огрьчєна іє. Тако днєсє імяхом ста смє достатє ю а крвє нашєу польятє, абиста бола родіва а жрна.

Лѣтѣ в Сврзѣ Пєруницья а нєсє роуг слвєна, ож іспиймо го до кута! І кмѣто нашє імяхом ста одѣстянє од врг нашєх. А та Пєруницья жєчє: "А яквє русічєштіє проспавья орю свє? Боріянєстє сєн длжни у тон дєн". А то боть Суря жєчє: "А ідѣ єстє русовіштє, ащє дѣяшєтє о тия: а камо бєндєтє ітє од крає свє, то бо смьє ударіхомсє о стєна та а утворжєхомстє діру про ни а про нашє, а бєндємо смє у сєбє однєсє. А кому осудѣ Пєрунь, тиє бодѣ в Раю ястє ядва вѣчна, о Сврзѣ одєстана, нєботьє загєнбєнє смє днєсє. А нє імяхом іна вратє, аби хом смє ходівяй о жівѣ. Лѣпє бо мртвєма бяшєтє, яко жіва отрочітє на цужья, а то – нікодь. Жівє отрок лѣпє дьѣспоту, жє іє потркава".

Імяхом нашє кнєзѣ слухатє сєн а ста воітє зємє нашью, яко тиє жєчуть намо. І та Інтра прідє до ни, або сєн хранялє смє силу до трвьѣ а сталі хом тврз о кмєнти сва. Ободяшєть бо сила Бозка нашєу, а бодѣма нєвитѣзньѣ о польѣ статє. Пожєрєхом Бзє сви на руцѣ ієх а зрушіхом і тая, яквє єштьє ста кобѣм, а длжна бяшєтє долѣ вржєна до праху вє крвъ іхо.

Колі бихом кєльщє бітє осмєлѣ, тако грьціє полуставєсє за тиє, яко нє імяшутє силу ту а соуть обабєнщє, а таквє мєча імяй тєнка а съ щітє лєгька, а бързо сє онавищєсє і зємє кидай ту о слабощє свє. Бо нѣстє іхма помощє од васілісєх, а длжнєва само статє на захіщє свє.

Ту Сурєнжє нашє бодѣ іна, а бодѣ нашє, а ніква нє імяхом слєнхашєтє іхва жєчє. Она бо уставє на ни письмєно свє, аби яхом оно а трачєхом свє оспоминьє. Ту боть тєн іларє, іжь хочашєть уцєтє дѣтѣ нашє, должєн ста ховатє сєн во домьѣх овѣх, абяхом го нєзна уцлєша на нашь письма а нашѣм Бзѣм правітє трєбіщья.

А то повьѣх вамо, жьє попрщєтє стє на гьрцєва, яко вѣх бо сєн іясѣнь о то: а відях, кі Оцє нашьє о тон жєксчє мі, жє і ньщєхом стє она, а зніцєхом ста Хорсинь а Омастридья мрзєсчіну. А бодѣхом ста вєлка дрьжявя со кнѣжє нашє, градє вєлкє а нєсчтєна жєлѣзва. А бодѣ нєсчтна потоміцьѣ нашья. А грьціє созъмьншуть сєн, а боудоть на міноулосчє сва діватєсє, а поківдьва глвама. Дьѣяшєтє тако, бо бодѣ на ни многа грза а грми грмѣнтєшє, а ідва ієдная сєн ставьєсє, друга почєна. А тако смє хом звєнтєзѣма до коньцє, утрвящєхом сєн до вьѣк множєскѣх. Дьѣка Бозѣм! І ніщо ни нє зніщєть.

Статє, яко лвіє, єдін за одѣнь, а држітє сєн ста кньѣзє свє. І Пєруньє бодѣ около ви а побьѣди дась на ви! Слва Бозъм нашиєм до конєць коньцє вьѣки зємє тия а до благ вшьякєх Русє, оцєвскія зємє нашьєі. А тако бодѣ, бо та словєси імяхом од Бозѣ.

***

Коли наші пращури Сарунж [*Сурож] се творити починали, греки, які прийшли гостями до торжищ наших, прибутків гляділи. І зріли землю нашу, посилали до нас множество юнацтва і доми будували, і гради для обміну і торжища. І одного разу видимо воїв їхніх при мечах і озброєних. І скоро нашу землю прибрали до рук своїх, і утворили ігрища інакші, які ми і тут зріємо. Греки суть праздні, а славуни се отрощили на них. І так наша земля, яка чотири віки була наша, стала грецька. І ми є тамо, яко пси, да женуть нас скоро камінням вон звідти. І та земля огречена є. Тако днесь маємо ми дістати її і кров’ю нашою полляти, аби була родючою і жирною.

Поиск по сайту: