ОСНОВНІ МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Огляд

Огляд (іnspectio) – це найбільш простий метод, який дозволяє одержати комплексні дані про тварину, визначити її габітус (загальний стан, положення тіла в просторі, конституцію, вгодованість, будову тіла), деякі показники волосяного покриву, шкіри, видимих слизових оболонок, поставу кінцівок, стан суглобів та дихальних рухів, виявити зміни в прийомі корму та пиття, дослідити акти дефекації та сечовиділення і ін. Огляд бажано проводити при денному освітленні, дотримуючись певної послідовності – починати його з голови й закінчувати оглядом кінцівок. У деяких випадках проведений лікарем загальний огляд дає змогу йому відразу передбачити діагноз захворювання, який згодом може підтвердитися або бути зміненим. Провівши загальний огляд, надалі увагу зосереджують на ділянці локалізації патологічного процесу (місцевий огляд), наприклад, на грудній клітці – при підозрі на захворювання легень.

Огляд тварини, згідно з планом клінічного дослідження, необхідно починати після реєстрації та збору анамнезу. Насправді ж, огляд лікар проводить ще до того, як він почав збирати попередні дані про хвору тварину та під час їх збору, тим більше, що для цього не потрібно виконувати якісь маніпуляції. Тому огляд хворої тварини починається з першої хвилини зустрічі лікаря з нею. Причому, помічені лікарем при першому огляді патологічні ознаки, можуть згодом стати важливими при з’ясуванні деталей анамнезу.

Пальпація

Пальпація (раlpatio) – це метод дослідження органів і тканин дотиком руки або кінчиків пальців, який дозволяє виявити характер їхньої поверхні, температуру, розмір, форму, консистенцію та чутливість.

Залежно від місця знаходження органа, розрізняють зовнішню і внутрішню пальпацію. У свою чергу зовнішня пальпація буває поверхневою і глибокою.

Поверхневу пальпацію проводять однією або двома долонями, вільно покладеними на ділянку тіла, або легкими плавними рухами руки. При цьому використовують головним чином дотик. Поверхневу пальпацію застосовують для дослідження поверхні шкіри (гладенька – шершава, м’яка – жорстка, суха – волога, тонка – товста), її температури, еластичності, чутливості, наявності на ній висипів; підшкірної клітковини (набряки, наявність газів, флегмон); м’язів (тонус, болючість); суглобів (болючість, температура); кісток (форма, поверхня, цілісність – при переломах виявляють своєрідне потріскування або крепітацію внаслідок взаємного тертя нерівних кінців); поверхневих лімфатичних вузлів; серцевого поштовху; якості артеріального пульсу тощо.

Глибока пальпація, залежно від мети та техніки виконання, буває проникаючою, поштовховою і бімануальною.

Проникаючу пальпацію проводять натискуванням верхівками вертикально поставлених пальців на обмежену ділянку тіла з тим, щоб викликати відповідну реакцію тварини. Цей метод пальпації застосовують для виявлення больових точок – головним чином з боку органів черевної і грудної порожнин (сітки, книжки, серця, печінки, жовчного міхура, окремих відділів кишечнику). При дослідженні сітки поступове надавлювання в ділянці мечоподібного відростка виконують пальцями, стиснутими в кулак.

Поштовхова (балотуюча) пальпація – це своєрідний різновид глибокої пальпації, яку застосовують для дослідження вмісту рубця, його консистенції, наявності рідини в порожнині, діагностики тільності корів. Виконують її зовнішньою поверхнею стиснутих у кулак пальців, які кладуть на досліджувану ділянку, а потім роблять кілька коротких і сильних поштовхів. Для виявлення рідини стиснутими в кулак пальцями однієї руки різко надавлюють на стінку порожнини, яка містить рідину, а другою (з протилежного боку) – відчувають хвилеподібний рух рідини (флуктуацію).

Бімануальну пальпацію здійснюють обома руками, при якій однією – досліджувану ділянку утримують у певному положенні або подають назустріч другій руці. Цим методом пальпують глотку, стравохід у всіх тварин, а в дрібних – шлунок, кишечник і матку. За допомогою цього методу можна визначити їх наповнення, характер умісту, форму, болючість, консистенцію та рухливість. Бімануальна пальпація є основним методом зовнішнього дослідження кишечнику в м’ясоїдних.

Внутрішню пальпацію виконують через стінку прямої кишки (ректальне дослідження) уведенням руки в ротову порожнину або матку. Ректальним дослідженням виявляють розміщення петель кишечнику й наповнення їх газами, кормовими масами або хімусом, стан шлунка, сичуга, статевих органів, сечового міхура, селезінки, нирок, великих судин та печінки.

Перкусія

Перкусія (реrсиssіо – постукування) – це метод дослідження, який полягає в постукуванні поверхні тіла тварини, у результаті чого органи і тканини виводяться з рівноваги, коливаються, утворюючи різні звуки, характер яких дозволяє визначити стан органа і його розміри. Перкусію проводять для визначення характеру звуку в певній ділянці тіла (порівняльна перкусія), визначення розмірів органів і їхніх меж (топографічна) та болючості окремих ділянок чи органів (вібраційна перкусія).

Постукування, як метод дослідження, застосовували вже за часів Гіппократа. Однак згодом цей метод був забутий. Тому розробка його й опублікування в 1760 р. Ауенбруггером (1722–1790) було значним відкриттям. При вивченні хвороб грудної порожнини він виявив різний характер звуків при вистукуванні органів. У здорових людей при постукуванні по грудній клітці звук був подібним до звуку барабана, обтягнутого сукном. Якщо звук мав більш високий відтінок або, навпаки, слабкий, це було ознакою патології. Таким способом Ауенбруггер розрізняв гідроторакс, ексудативний плеврит і перикардит, гіпертрофію і розширення шлуночків серця. Проте це відкриття залишилося майже не поміченим лікарями. Більше того, лікарі Відня оголосили Ауенбруггера божевільним. Таку реакцію й передбачив учений у передмові до своєї маленької книжки “Новий спосіб, як шляхом вистукування грудної клітки людини виявити приховані всередині грудної порожнини хвороби“. Загальне визнання метод перкусії одержав лише через 47 років, коли професор Паризького університету Жан-Ніколь Корвізар, ознайомившись із книгою Ауенбруггера і провівши перевірку одержаних ним даних, переклав у 1808 р. її французькою мовою. У 1827 р. Піоррі запропонував плесиметр (від грецьк. рlesso – ударяю і metron – міра), а в 1841 р. Баррі і Вінтрих – перкусійні молоточки. У 1818 р. Корвізар свою працю про хвороби серця доповнив статтею про перкусію, що сприяло впровадженню цього методу в діагностику.

За технікою виконання розрізняють безпосередню перкусію й опосередковану.

Безпосередня перкусія полягає в тому, що удари наносять одним або кількома злегка зігнутими пальцями чи обушком перкусійного молоточка безпосередньо по тілу. У тварин її застосовують лише при перкусії лобної та верхньощелепної пазух і повітряного мішка.

При опосередкованій перкусії удари наносять не по тілу тварини, а по пальцю другої руки або по якомусь предмету, які щільно накладають на ділянку тіла, де виконують перкусію. Таким предметом є пластинка, виготовлена з металу, дерева, пластмаси або слонової кістки, яку називають плесиметром. Якщо до тіла прикладають вказівний або середній палець однієї руки, наприклад лівої, і удари наносять злегка зігнутим середнім пальцем другої руки (правої), то таку перкусію називають дигітальною. Якщо на тіло кладуть плесиметр, а удари наносять перкусійним молоточком, то таку опосередковану перкусію називають інструментальною.

Перевагою дигітальної перкусії є те, що звук, який одержують, не супроводжується сторонніми звуками, які виникають при інструментальній. Недоліком цього методу є досить низька інтенсивність звуку та неглибоке поширення коливань. Однак його з успіхом застосовують при дослідженні дрібних тварин і молодняку великих тварин.

При інструментальній перкусії для дрібних тварин застосовують молоточки масою від 60 до 75 г, а для великих – від 100 до 250 г (рис. 1). Гумова подушечка в молоточку має бути середньої пружності і щільно кріпитися в головці. Інструментальна перкусія викликає глибші коливання у тканинах і тому її застосовують для дослідження великих тварин.

При нанесенні ударів молоточком по плесиметру тканини, що лежать під місцем удару, виводяться з рівноваги і починають коливатися. Цю ділянку тіла називають перкусійною сферою, або зоною перкусії. Залежно від сили удару, розміри її бувають різні. При нанесенні сильних ударів коливання тканин поширюється на глибину до 7 см, а в різні боки – на відстань 4–6 см. Така перкусія зветься глибокою,або гучною. При нанесенні слабких ударів перкусійна сфера зменшується, тканини виводяться з рівноваги на глибину до 4 см, а діаметр ділянки, яка виводиться з рівноваги, – 2–3 см (поверхнева, або тиха перкусія). Застосування глибокої та поверхневої перкусії залежить від глибини розміщення патологічного вогнища і його розмірів. Для виявлення глибоко розміщених вогнищ великих розмірів застосовують глибоку перкусію. При незначному патологічному вогнищі та поверхневому його розміщенні, при визначенні межі органів доцільно проводити поверхневу (тиху) перкусію.

За технікою виконання розрізняють перкусію стакато і легато. Для першої характерні короткі й сильні удари молоточка, при другій, навпаки, здійснюють повільні рухи руки із затримкою перкусійного молоточка на плесиметрі. Перкусію стакато застосовують для виявлення патологічних змін в органах (порівняльна перкусія), легато – при топографічних дослідженнях.

Залежно від впливу тканин на якість перкусійного звуку (його силу, тривалість і висоту), усі елементи тіла людини й тварини поділяють на дві групи: повітря, яке має найменшу щільність, та щільні елементи, які характеризуються більшою щільністю, ніж повітря. До них належать шкіра, м’язи, кістки, кров, нерви та паренхіма внутрішніх органів.

Характер перкусійного звуку в будь-якій ділянці тіла залежить від співвідношення повітря і щільних елементів (повітря / щільні елементи; рис. 2). Якщо при перкусії ділянки тіла коливається лише повітря, то перкусійний звук буде гучним, високим і тривалим. Він має дзвінкий музичний відтінок і нагадує звук, який виникає при ударі по барабану, через що його називають тимпанічним (від грец. tутрапоп – барабан). Такий звук може виникати при перкусії рубця в ділянці лівої голодної ямки в корів, якщо там нагромаджуються гази, та в кишечнику, а при патології – над легеневими порожнинами (кавернами), при альвеолярній емфіземі легень та пневмотораксі.

Якщо при перкусії виникає коливання лише щільних елементів, то перкусійний звук буде тихим і нетривалим. Він нагадує звук, що утворюється при ударі по дереву, і зветься тупим. Його одержують при перкусії м'язів, печінки, серця, якщо воно не прикривається легенями, порожнин, повністю заповнених транссудатом або ексудатом. Якщо в перкусійну сферу потрапляють і повітря, і щільні елементи, то звук буде притупленим. Чим більше буде щільних елементів і менше повітря, тим притупленість буде більшою й наближатися до крайнього лівого положення, тобто до тупого звуку. І навпаки, зменшення кількості щільних елементів та збільшення повітря призводять до того, що притуплений звук усе більше набуває відтінків тимпанічного.

В утворенні легеневого перкусійного звуку беруть участь кілька компонентів: звук, який утворюється при коливанні грудної стінки (тупий), звук від коливання повітря в альвеолах (тимпанічний) і звук від коливання стінок альвеол (тупий). Таке поєднання утворює своєрідний голосний довгий звук – чіткий легеневий, або атимпанічний, який займає проміжне місце між тупим і тимпанічним перкусійним звуками, але ближче до тимпанічного. Він сильніший від тупого, але тихіший за тимпанічний, більш тривалий, ніж тупий, але коротший, порівняно з тимпанічним.

Отже, при перкусії тіла тварини можна одержати чотири основні перкусійні звуки: тимпанічний, тупий, притуплений і чіткий легеневий (атимпанічний).

Правила перкусії. Для одержання чистих перкусійних звуків необхідно дотримуватись таких вимог. Плесиметр беруть лівою рукою і робочу пластину його щільно прикладають до шкіри тварини; молоточок тримають великим і вказівним пальцями правої руки так, щоб він міг вільно рухатися. При нанесенні ударів повинна працювати в основному кисть руки. Тобто, руку слід згинати в променево-зап’ястковому суглобі, а рухи в ліктьовому суглобі мають бути обмеженими. Удари повинні бути однаковими за силою, і наносити їх слід перпендикулярно до поверхні робочої пластини плесиметра. У кожній точці наносять два удари, після чого роблять невелику паузу. Вуха дослідника мають бути (за можливості) на рівні плесиметра. При дигітальній перкусії роль плесиметра виконує вказівний або середній палець лівої руки, який прикладають до тіла тварини щільно, але без сильного тиску. Перкусійні удари слід наносити м’якушем кінцевої фаланги середнього пальця правої руки (найкраще – у ділянці з’єднання між кінцевою і середньою фалангами пальця-плесиметра). Вісь кінцевої фаланги пальця, яким наносять удари, має бути перпендикулярною до поверхні пальця-плесиметра (рис. 3). У такому випадку сила перкусійного удару буде спрямована на проникнення углиб тканин. Для посилення удару вказівний палець правої руки можна прикласти до середнього. При порівняльній перкусії удари молоточком і пальцем мають бути короткими і пружними, тобто не затримуватися на плесиметрі та пальці-плесиметрі.

Перкусія, як метод дослідження, має велике значення в діагностиці таких захворювань, як перикардит, пневмонія, альвеолярна емфізема легень, ексудативний плеврит, хвороби печінки (гепатит, цироз, гепатоз) і нирок, зміщення сичуга. При окремих із них змінюється характер звуку (наприклад, при пневмоніях), при інших – характер звуку й перкусійні межі органа (ексудативний перикардит, альвеолярна емфізема), при третіх – перкусією можна виявити болючість (гострий перебіг нефриту, гепатиту та ретикулоперитоніту).

Аускультація

Аускультація (аuscultatio) – це метод дослідження, який полягає у вислуховуванні звуків, що виникають у функціонуючих органах (серці, легенях, передшлунках, кишечнику) і за характером яких можна визначити їхній стан. Аускультація відрізняється від перкусії тим, що при останній за допомогою перкусійного удару штучно викликаються коливання тканин організму, а при аускультації прослуховуються звуки, які виникають в організмі самостійно й поширюються у всі боки і які чути тим гірше, чим далі від місця їх виникнення. Частина звуків при досягненні поверхні тіла послаблюється, і тому почути їх можна або безпосередньо вухом, прикладеним до тіла тварини, або за допомогою приладів – стетоскопів і фонендоскопів. У зв'язку з цим розрізняють два основні методи аускультації – безпосередню, яку здійснюють вухом, прикладеним до тіла, і опосередковану, або інструментальну, яку проводять приладами.

При безпосередній аускультації місце, яке досліджують, накривають простирадлом або полотниною. Позитивним аспектом цього методу є те, що його можна застосувати в будь-яких умовах, а звуки, які утворюються при роботі органів, не модифікуються і сприймаються без особливих змін. Однак безпосередня аускультація має і ряд недоліків: цим методом важко досліджувати дрібних тварин, незручно прикладати вухо до окремих частин тіла у великих, інколи неможливо точно локалізувати звукові явища.

Опосередкована аускультація була відкрита й запропонована для діагностики хвороб серця і легень французьким лікарем Рене-Теофіл-Гіацинт Лаєннеком (1781–1826; рис. 18). Це відкриття обезсмертило його ім’я, яке записане золотими літерами в історію медицини, дало змогу Р. Лаєннеку описати велику кількість нових симптомів і стало поштовхом до розвитку різних галузей медицини.

Ось як Р. Лаєннек описує своє відкриття: “Мене запросили в 1816 р. до однієї молодої жінки, в якої проявлялись симптоми хвороби серця. Не маючи можливості, в силу віку і статі хворої використати безпосередню аускультацію… я взяв зошит, зробив з нього твердий згорток і, приклавши один його кінець до ділянки серця хворої, а вухо – до другого, я із здивуванням і задоволенням констатував, що биття серця вислуховується значно ясніше і чіткіше, ніж я їх слухав коли-небудь при безпосередньому вислуховуванні вухом. Я припустив, що цей спосіб може стати корисним методом дослідження не лише щодо вивчення биття серця, а й усіх тих рухів, які можуть спричиняти шуми в грудній порожнині…“ Результати трирічної праці (1816–1819 рр.) цього вченого зібрані в першому виданні книги “Про опосередковану аускультацію, або про розпізнавання хвороб легень і серця, основаному головним чином на цьому новому способі дослідження“ (Париж, 1919 р.).

Незважаючи на короткий час, що минув від відкриття опосередкованої аускультації до смерті Р. Лаєннека (1826), автор залишив після себе детально розроблене вчення про неї, до якого згодом протягом наступних 75-ти років XIX ст. нічого принципово нового додано не було (окрім шумів тертя плеври).

Опосередковану аускультацію виконують стетоскопом або фонендоскопом, які проводять звукові хвилі з поверхні тіла до вуха лікаря (рис. 4).

Стетоскоп (грецьк. stethos – груди, scoрео – дивлюся, оглядаю) може бути “твердим“ і гнучким. “Твердий“ стетоскоп, виготовлений із твердого матеріалу (дерева, металу, пластмас), не спотворює звуків, дозволяє точно їх локалізувати, але досліднику при цьому доводиться часто займати незручне положення. Тому таким стетоскопом краще вислуховувати дрібних тварин. Звук у стетоскопі передається його стінками і стовпом повітря всередині, потім звукові коливання проходять по вушній раковині, стінках слухового проходу, барабанній перетинці і т.д. Щоб зберегти максимальну здатність стетоскопа передавати коливання, його слід прикладати до тіла тварини вузькою лійкою якомога легше, але щільно, усією площиною, і під час вислуховування не доторкуватися до нього рукою.

Гнучкий (м’який) стетоскоп складається з невеликої твердої лійки, яку прикладають до тіла тварини, та двох гумових трубок, що з’єднують лійку з вухом лікаря. Вільні кінці гумових трубок забезпечені наконечниками у вигляді оливок, що вставляються в зовнішні вушні канали лікаря. Існують різні модифікації гнучкого (м’якого) стетоскопа. Одна з них характеризується тим, що гумові трубки вгорі приєднані до двох металевих трубок, на кінці яких прилаштовані пластмасові оливки; металеві трубки між собою сполучені пружиною, завдяки якій оливки надійно фіксуються у вушних раковинах. Гнучкі стетоскопи зручні в користуванні, але вони не лише послаблюють, а й дещо модифікують звуки, оскільки гумові трубки передають не всю їхню гамму, а значно краще проводять низькі звуки. Крім того, від коливання гумових трубок у них виникають ще й сторонні шуми.

Особливістю фонендоскопа (грецьк. phones – звук, endon – всередині і scopео – дивлюся, оглядаю) є те, що його кінцева частина, яка прикладається до тіла, являє собою порожнинну резонуючу камеру, обтягнуту звукочутливою мембраною. Звукові явища, що виникають у певному органі, передаються на мембрану і викликають її коливання. Порожнина, закрита цією мембраною, посилює звук. Проте, крім посилення звуку, фонендоскоп має ряд значних недоліків: він ще більшою мірою, ніж гнучкий стетоскоп, модифікує звук, до якого додаються сторонні шуми коливання мембрани, стінок гумових трубок та ті, які виникають від тертя мембрани і волосяного покриву. Останнє є особливо небажаним, оскільки тертя волосся нерідко імітує типові патологічні аускультаційні явища. Останнім часом значного поширення набув комбінований прилад – стетофонендоскоп, кінцева частина якого має лійку, як і стетоскоп, та капсулу з мембраною. Залежно від мети аускультації, до поверхні тіла прикладають або лійку, або капсулу з мембраною.

Крім загальних правил аускультації, лікар ветеринарної медицини повинен також пам’ятати, що в практичній діяльності необхідно користуватися за можливості одним і тим же інструментом, оскільки кожен з них має свої особливості. При аускультації увагу необхідно зосереджувати передусім на безпосередньому завданні певного моменту й не дослухатися до сторонніх шумів. Так, при аускультації тонів серця можна почути дихальні шуми та шуми скорочення рубця. Проте, слухаючи тони, необхідно не зважати ні на перше, ні на друге. І, нарешті, успіхів в аускультації, як і в інших методах дослідження, можна досягти лише систематичною і наполегливою працею, зосередженням уваги на всіх властивостях окремих звуків – силі, висоті, тембрі та тривалості їх.

Аускультація є одним із найефективніших основних фізичних методів дослідження тварин, який застосовують при діагностуванні багатьох захворювань серцево-судинної системи (перикардиту, міокардиту, міокардозу, ендокардиту, пороків серця), системи дихання (бронхіту, плевриту, пневмонії) і системи травлення (гіпотонії та атонії передшлунків, кишечнику, закупорення книжки та ін.).

Термометрія

Термометрія (грецьк. therme – тепло і metreo – вимірюю), або вимірювання температури тіла, має важливе діагностичне значення, оскільки часто дозволяє виявити хворих тварин ще до появи інших, специфічних клінічних симптомів, ізолювати їх від здорових тварин і надати лікувальну допомогу. За змінами температури тіла спеціалісти ветеринарної медицини можуть контролювати перебіг хвороби, виявляти ускладнення, стежити за результатами та ефективністю лікування, прогнозувати закінчення хвороби. У зв’язку з цим термометрія є обов’язковим і досить важливим методом дослідження, зважаючи на те, що для деяких захворювань характерна закономірність кривої температурних коливань. Вимірюють температуру не лише у хворих тварин, а й у клінічно здорових, зокрема при дослідженні на сап, проведенні диспансеризації, відборі тварин у господарствах-постачальниках перед транспортуванням їх у спеціалізовані господарства або перед забоєм, при виникненні інфекційних захворювань, коли необхідно відокремити здорових тварин від хворих.

Температуру тіла вимірюють за допомогою ртутних максимальних термометрів та електротермометрів різної конструкції. Медичний термометр виготовлений із тонкого скла і має шкалу з поділками від 34 до 42,5 °С; ветеринарний – округлий, виготовлений із щільнішого скла з підвищеним умістом заліза і має шкалу, градуйовану від 34 до 44 °С. Ртутний стовпчик, завдяки звуженню капіляра на його початку, утримується на тій висоті, яка є максимальною при вимірюванні температури, не опускаючись униз.

У тварин температуру тіла вимірюють переважно у прямій кишці, у птахів – у клоаці або під крилом. Перед уведенням ртутний стовпчик струшують, фіксуючи термометр знизу вказівним пальцем, обробляють його вазеліном і обережно вводять у пряму кишку. Протилежний кінець термометра фіксують на волосяному покриві тварини (щетині – у свиней, вовні – в овець). При введенні термометра, особливо великим тваринам, необхідно дотримуватися техніки безпеки, надійно фіксуючи тварин, стежити, щоб хвостове волосся в коней не потрапило разом із термометром у пряму кишку. Вимірюють температуру тіла протягом 5–7 хв, після чого термометр виймають і витирають ватою, дивляться температуру на шкалі. Після цього ртутний стовпчик обов’язково слід струшувати, а термометр помістити в посудину з дезінфікуючим розчином або обробити його цим розчином і помістити у футляр.

Температуру тіла в амбулаторно хворих тварин вимірюють один раз, а у тварин, які перебувають на стаціонарному лікуванні, – не менше як два рази на день: вранці між 7-ою і 9-ою, а ввечері – між 17-ою і 19-ою год. У хворих тварин, які перебувають у тяжкому стані, а також при проведенні підшкірної малеїнізації температуру вимірюють через кожні 2 год. Дані термометрії фіксують у журналі реєстрації хворих тварин, історії хвороби, на температурних листках або графіках.

Аналіз результатів термометрії. У здорових тварин механізми терморегуляції забезпечують рівновагу між теплоутворенням і тепловіддачею, завдяки чому температура тіла є постійною з незначними коливаннями (табл. 1), які залежать від фізіологічних і зовнішніх факторів. Так, у самок температура дещо вища, ніж у самців, особливо в останні дні вагітності і в день родів (за винятком собак і верблюдів, у яких у день родів температура не підвищується); у чистопородних тварин із більш жвавим темпераментом температура тіла також дещо вища, порівняно з непородистими. Фізичне навантаження також викликає тимчасове підвищення температури тіла, яка нормалізується протягом 10–60 хв, а у верблюдів – протягом 2,5–3 год.

Поиск по сайту: