МЕТОДИ КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

В с т у п

Клінічна діагностика – це наука, яка вивчає клінічні, інструментальні та лабораторні методи дослідження хворих тварин, техніку й послідовність їх застосування при дослідженні окремих органів і систем, виявлені при цьому симптоми та ознаки й основні шляхи розпізнавання хвороб. Назва предмета походить від грецьких слів “klinikalis“ – мистецтво лікування або “kliniсë“– лікувальний заклад, що має стаціонар, “diagnosis“ – розпізнавання, “diagnosticon“ – здатний розпізнавати. Отже, цей предмет вивчає методи дослідження тварин з метою розпізнавання хвороб внутрішніх органів.

Клінічна діагностика включає три розділи, які тісно пов’язані між собою. У першому розділі описані методи дослідження тварин, техніка й послідовність застосування їх при дослідженні окремих органів і систем, тобто лікарська техніка, з метою розпізнавання захворювань внутрішніх органів. У другому розглядаються виявлені при дослідженні окремих органів і систем показники (температура тіла, частота пульсу, скорочення рубця, тони серця, дихальні шуми і т.д.) та відхилення їх від показників здорових тварин. Тобто, цей розділ вивчає симптоми і тому називається семіологією, або семіотикою.

Проте для розпізнавання хвороби необхідне й уміння підсумовувати одержані при дослідженні хворої тварини симптоми, групувати їх у патогенетично зв’язані між собою групи (симптомокомплекси, або синдроми) і на основі цього робити висновок, який називається діагнозом. Ланцюжок цих логічних операцій становить суть так званого лікарського мислення, який потребує значного багажу знань, доброї пам’яті, спостережливості та певного досвіду. Основні шляхи й етапи цього мислення та його особливості є основою третього розділу предмета – методики постановки діагнозу.

Таким чином, метою вивчення предмета “Клінічна діагностика внутрішніх хвороб тварин” є не постановка діагнозу при конкретному захворюванні, а вивчення методів клінічного обстеження, які застосовуються при діагностуванні різних за своєю етіологією захворювань – внутрішніх, хірургічних, гінекологічних, інфекційних, паразитарних, і тому є основою всіх наступних клінічних предметів: внутрішніх хвороб, акушерства, хірургії, епізоотології та паразитології. Усі клінічні предмети грунтуються на діагностиці, оскільки лікуванню і профілактиці будь-якої хвороби передує її розпізнавання, а постановку діагнозу, незалежно від причини хвороби, здійснюють, керуючись такими ж методами і принципами, які викладені в курсі клінічної діагностики. Ось чому клінічну діагностику ще називають пропедевтикою (від грецьк. рropaideuo – попередньо навчаю, підготовляю).

Клінічна діагностика, будучи основою інших клінічних предметів, сама в той же час грунтується на фундаменті загальнотеоретичних дисциплін – анатомії, фізіології, патологічній фізіології, діалектиці, біохімії, без знання яких успішно оволодіти цим предметом неможливо. Значення “Клінічної діагностики внутрішніх хвороб тварин” для формування лікаря ветеринарної медицини зростає як з уведенням спеціалізації господарств і застосуванням новітніх технологій утримання тварин, так і з розбудовою фермерських господарств з вирощування високопродуктивних тварин, а отже – й високим рівнем обміну речовин. Ось чому слова професора Лейденського університету в Голландії Германа Бургава “Qui bene diagnoscit – bene curat!” (“Хто добре діагностує, той добре лікує !”), які стали вже афоризмом, та висловлювання одного з основоположників російської медицини М.Я. Мудрова: “Насамперед необхідно пізнати хворобу, бо пізнання хвороби – вже половина лікування”, – не втратили свого значення і в наші дні й, імовірно, будуть такими ж актуальними для майбутніх поколінь фахівців ветеринарної медицини. Символом професії лікаря є запалена свічка з написом “Aliis inserviendo ipse consumer“ (“Світячи іншим, згоряю сам“). Очевидно, ніякий інший символ не здатен більш виразно передати самовідданість праці лікаря.

Історичні відомості про розвиток клінічної діагностики. Історія розвитку ветеринарної діагностики є важливою складовою загальної історії медичної науки. Традиційно історію медицини ведуть від “батька медицини” – Гіппократа (460–377 рр. до н.е.), у працях якого вперше систематизовано багатовіковий досвід у справі лікування людей. Гіппократ, узагальнивши й критично осмисливши сучасні йому лікарські знання і досвід, виклав їх у своїх працях, які стали основою медицини. На основі цих праць протягом 7–8 століть аж до IV ст. нашої ери відбувався дальший розвиток медицини. Гіппократ надавав великого значення опитуванню хворого, детальному дослідженню його за допомогою органів чуття, звертав увагу на частоту дихання, стан шкіри, потовиділення, пульсацію судин, досліджував мокротиння, сечу, кал, блювотні маси. Йому вже були відомі тимпанічний звук, хрипи в трахеї, шуми тертя і хлюпання при плевриті. Тобто, у своїй лікарській праці він застосовував не лише огляд і пальпацію, а й перкусію та аускультацію.

У Стародавній Греції вченням Гіппократа керувалися не лише медики, а й так звані гіппіатри – люди, які доглядали й лікували коней (від грецьк. hippos – кінь, fatros – лікар). Греки залишили багато праць з діагностики та лікування цих хвороб, найбільшу частку яких становить спадщина Абсірта (IV ст. н.е.), якого цілком справедливо називають Гіппократом ветеринарії, оскільки він відокремив її з медицини й заклав основи цієї науки.

Найдавнішою писемною пам’яткою народного мистецтва лікування тварин є Кахунський єгипетський ветеринарний папірус (IV ст. до н. е.).

У Стародавньому Римі вже існували трактати з ветеринарії ряду вчених – Катона Древнього, Варона, Колумелли та ін. Колумелла першим пояснив значення слова ”ветеринарний“. Грецьке слово ”veterinae“ означає “возити“, а ”аrum“ – “в’ючна, робоча худоба“. Отже, в первісному значенні цього слова ветеринарний лікар займався в основному лікуванням робочих свійських тварин. Пізніше з’явилося інше тлумачення слова “ветеринарний“, яке походить від латинського “veterinarius“ – “той, хто доглядає за тваринами“, “той, хто лікує тварин“.

В епоху Середньовіччя в медицині неподільно панували ідеї К. Галена (129–201 рр.), який заклав основи топічної діагностики, тобто розпізнавання місцевих вогнищ захворювань, поєднав медицину Гіппократа з філософією Платона. Побудована ним на теологічній основі схоластична система заповнила прогалини у фактичних знаннях абстрактними міркуваннями, не залишаючи місця ні сумнівам, ні новим пошукам. Ідеї К. Галена не підлягали сумніву чи запереченню, вільна творча думка була паралізована, результатом чого став застій і пов’язаний із ним регрес у науці. У Європі в цей час лютувала інквізиція, на вогнищах якої загинуло багато вчених.

Епоха Відродження (XV–XVII ст.) стала поштовхом до визволення людської думки від гніту. Великий прогрес в усіх галузях мистецтва, науки, живопису в епоху Відродження, не обминув і медицини. Всебічне вивчення будови тіла людини і тварини пов’язане з іменем А. Везалія (1514–1564). Відкриття кіл кровообігу У. Гарвеєм (1578–1657) стало науковою основою для вивчення морфологічного субстрату хвороби й формування так званого анатомічного діагнозу.

Наукові основи сучасних методів діагностики були закладені наприкінці XVII та в середині XVIII ст. У цей час були винайдені мікроскоп (Левенгук, 1661), термометр (Фаренгейт, 1723; Цельсій, 1744), вушне дзеркало, метод перкусії (Ауенбруггер, 1761). Початок XIX ст. ознаменувався швидким розвитком діагностики: у 1806 р. Ж. Корвізар опублікував свою знамениту працю про хвороби серця, а в 1808 р. – переклав працю Ауенбруггера про перкусію французькою мовою, яка дуже швидко стала загальновідомою. А невдовзі учень Корвізара – Р. Лаєннек – запропонував новий метод дослідження хворих – опосередковану аускультацію.

У Росії ветеринарна освіта почала розвиватися наприкінці ХVIІ – на початку ХVIII ст. У 1715 р. в с. Хорошеве під Москвою була створена Хорошівська ветеринарна школа з підготовки ветеринарних спеціалістів для армії. У 1808 р. при Петербурзькій медико-хірургічній академії було відкрите ветеринарне відділення, яке згодом було переведене до Москви і функціонувало при філіалі цієї ж академії. Великий внесок у розвиток клінічної діагностики зробили професори цієї ж академії Я.К. Кайданов (1799–1855) і Г.М. Прозоров (1803–1855). Дещо пізніше ветеринарні інститути були відкриті в Харкові (1851 р.), Казані (1874) та Дерпті (Тарту – в 1876 р.).

Уперше клінічна діагностика, як самостійна дисципліна, з 1906 р. стала викладатись у Казанському ветеринарному інституті.

Відкриття збудників інфекційних хвороб людей і тварин Л. Пастером, Р. Кохом та І.І. Мечниковим, впровадження в медичну практику лабораторних методів дослідження крові (Романoвський Д.Л., 1891; Салі Г., 1902; Шиллінг В., 1912), сечі, вмісту шлунка, фекалій, рентгеноскопії та рентгенографії (Пулюй І., 1884; Рентген В.К., 1895), електрокардіографії (Ейнтховен В., 1903) стали золотою віхою в розвитку пропедевтики. Визначною подією в розвитку ветеринарної клінічної діагностики в Росії стало видання О.П.Остапенком у 1884 р. та В. Пінегіним у 1893 р. підручників з цього предмета. Значний внесок у розвиток ветеринарної науки, у тому числі клінічної діагностики, зробив О.М. Макаревський. Його перу належить 400 робіт, серед яких особливої уваги заслуговує підручник, видрукований у 1928 р.

Найбільше значення в розвитку клінічної діагностики як навчального предмета мали праці вчених Казанської, Московської і Санкт-Петербургської шкіл ветеринарних діагностів і терапевтів.

Казанська школа діагностів (керівники – професори Гольцман К.М., Рухлядєв М.П. і Домрачев Г.В.) зробила значний внесок у розвиток клінічної ветеринарної гематології, кардіології, розробку методологічних основ диспансеризації тварин і діагностики патології обміну речовин.

Московська школа (керівники – професори Євграфов О.Р., Домрачев Г.В., Зайцев В.І., Шарабрін І.Г., Данилевський В.М., Кондрахін І.П.) розробила питання діагностики шлунково-кишкових хвороб у тварин, особливо в коней із явищами колік, основи діагностики патології обміну речовин у тварин, їх диспансеризації, внесла багато цінного в розвиток ветеринарної гематології та кардіології.

Напрацювання вчених Ленінградської школи діагностів (керівники – професори Синьов А.В. і Воккен Г.Г.) стали важливим внеском у розробку найважливіших питань ветеринарної рентгенології і радіології, методики одержання та дослідження ліквору у тварин, а також діагностики хвороб серцево-судинної, травної і нервової систем, печінки, патології обміну речовин у продуктивних тварин.

Прекрасні підручники з клінічної діагностики були написані професорами А.В. Синьовим (1935, 1946), О.В. Васильєвим (1956) та В.І. Зайцевим (1958, 1964, 1971). Останній всесоюзний підручник “Клиническая диагностика внутренних незаразных болезней сельскохозяйственных животных” (1981) написали видатні вчені-діагности О.М. Смирнов, П.Я. Конопелько, В.С. Постников, М.А. Уразаєв, Р.П. Пушкарьов, В.С. Кондратьєв та ін.

В Україні працювала ціла когорта талановитих учених, які збагатили науку видатними працями з діагностики й терапії внутрішніх хвороб тварин: М.Т. Скородумов (органи травлення і сечова система), С.І. Смирнов (патологія обміну речовин), Р.М. Восканян – один з основоположників електрокардіографії (серцево-судинної системи), М.X. Ковбасенко (органи дихання), К.К. Мовсум-Заде (сечова система, патологія обміну речовин), Й.Л. Мельник (хвороби передшлунків і обміну речовин), С.П. Гоженко (гематологія). Майже 20 років (1969–1987) плідно працював завідувачем кафедри клінічної діагностики і терапії Української сільськогосподарської академії (нині – Національний аграрний університет) доктор ветеринарних наук, професор М.О. Судаков – загальновизнаний лідер діагностів і терапевтів України, один з основоположників електрокардіографії, видатний кардіолог, спеціаліст у галузі патології обміну речовин, один з авторів підручника “Внутрішні незаразні хвороби сільськогосподарських тварин” (1972, 1985, 1991), керівник авторських колективів, які підготували й видрукували підручник (1985, 2002) і практикум (1986) “Внутрішні хвороби сільськогосподарських тварин” для учнів середніх спеціальних навчальних закладів, монографію з мікроелементозів (1974, 1991).

На сьогодні в Україні функціонує 12 факультетів ветеринарної медицини. Кафедри клінічної діагностики очолюють у Національному аграрному університеті член-кореспондент УААН, професор М.І. Цвіліховський, Білоцерківському державному аграрному університеті – професор, академік УААН В.І. Левченко (гепатологія, патологія обміну речовин), Кримському державному агротехнологічному університеті – професор І.П. Кондрахін (патологія обміну речовин), Львівській національній академії ветеринарної медицини – член-кореспондент УААН, професор В.В. Влізло (гепатологія, обмін речовин), Дніпропетровському державному аграрному університеті – доцент В.В. Лисенко (фізіотерапія, рентгенодіагностика).

Першочерговим завданням учених-діагностів України є вдосконалення існуючих і розробка нових експрес-методів ранньої діагностики різних хвороб, впровадження в лікарську практику електронної та ультразвукової техніки, ендоскопії, автоматизації і комп’ютеризації досліджень. Усе це потребує нових підходів, поглядів і знань.

Розділ 1

МЕТОДИ КЛІНІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Для вивчення клінічного стану тварин застосовують основні (загальноклінічні, фізичні) та допоміжні (спеціальні) методи досліджень. До основних належать огляд, пальпація, вистукування (перкусія), вислуховування (аускультація) і термометрія. Ці методи є основними тому, що вони, по-перше, раніше за інші були впроваджені в практику медицини і ветеринарії; по-друге, їх застосовують при дослідженні кожної хворої тварини незалежно від характеру патологічного процесу, у будь-якій ситуації і без наявності складної апаратури; по-третє, лише після їх застосування лікар ветеринарної медицини може вирішити, чи потрібні інші допоміжні методи; і, нарешті, до сьогодні з їх допомогою одержують важливі діагностичні дані.

Допоміжні (спеціальні) методи включають: а) лабораторні – хімічні, фізичні, серологічні, бактеріологічні дослідження різних рідин організму та його виділень, наприклад крові, сечі, молока, вмісту передшлунків, шлунка, синовіальної рідини, фекалій, транссудатів та ексудатів; б) різні інструментальні дослідження, наприклад сфігмографію, тонометрію, електрокардіографію, зондування, руменографію, ехографію, остеометрію, спектрографію і спектрофотометрію, рентгенологічне дослідження, ультразвукову та радіоізотопну діагностику; в) біопсію з наступним гістологічним, гістохімічним і цитоморфологічним дослідженням шматочків тканин; г) безпосередній огляд різних органів і порожнин за допомогою ендоскопічних приладів (ларинго-, бронхо-, трахео-, гастро-, лапаро- та цистоскопія тощо).

Дослідження тварини лікар завжди починає з огляду її, а потім послідовно використовує ті основні методи, які дають найбільш повну й об’єктивну інформацію про стан певного органа чи системи організму.

Поиск по сайту: