Становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності

На сучасному етапі розвитку міжнародних економіч­них відносин завершується становлення глобальної системи охо­рони інтелектуальної власності. Необхідність її створення зумов­лена зростанням значення інтелектуальної власності у глобальній економіці та виникненням більш інтенсивних торговельних від­носин.

Усвідомлення необхідності міжнародної охорони інтелектуаль­ної власності (прав на твори, винаходи, промислові зразки, торгове­льні марки, інші об'єкти інтелектуальної власності) існувало впро­довж століть. Однак забезпечити універсальний режим охорони інтелектуальної власності одночасно в різних країнах було немож­ливим. В країнах світу діяли різні закони в цій сфері. Систематично порушувалися права інтелектуальної власності іноземних власників. Наприклад, в XVII—XVIII ст. у СІЛА поширеною практикою було незаконне відтворення творів, що були об'єктом охорони у Великій Британії, оскільки на той час право Великої Британії не визнавалося Сполученими Ітатами. У Радянському Союзі повноцінної охорони інтелектуальної власності практично ніколи не існувало, що дозво­ляло порушувати права іноземних власників інтелектуальної влас­ності, передусім, авторського права. Нині розвиток міжнародної тор­гівлі вимагає створення глобальної системи охорони інтелекту­альної власності, що обумовлює інтенсивний процес гармонізації світового законодавства: країни укладають двосторонні і багатосто­ронні договори, приєднуються до міжнародних угод, таким чином поступово приводячи національні режими охорони відповідно до світових стандартів. Глобалізація економіки вимагає глобальної правової охорони інтелектуальної власності.

Правові й організаційні основи міжнародної системи охорони інтелектуальної власності були закладені ще у другій половині XIX ст., коли під впливом досягнень в науці й промисловості, розвитку виробництва і міжнародної торгівлі виникло розуміння необхідності гармонізації законодавства різних країн. Початком реалізації цієї ідеї прийнято вважати 1873 рік. Тоді в Австро-Угорській імперії відбулася перша міжнародна виставка винахо­дів, від участі в якій відмовилися деякі країни, тому що відчували недостатність правової охорони винаходів. У тому ж році відбув­ся Віденський конгрес з проблем патентної реформи, на якому були прийняті основні принципи патентування винаходів. Насту­пним кроком став Міжнародний конгрес з промислової власності, проведений в 1878 р. в Парижі. Він прийняв рішення про скли­кання Дипломатичної конференції з метою розробки гармонізо­ваних вимог щодо національних законодавств у цій сфері. На Дипломатичній конференції в 1880 р. було узгоджено проект міжнародної угоди, яку пізніше було покладено в основу Паризь­кої конвенції про охорону промислової власності. 20 березня 1883 р. ця Конвенція була остаточно схвалена [1].

Становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності відбувалося з ініціативи країн центру. Однак, був і ін­ший «табір впливу» в особі Радянського Союзу, правові норми якого також були імплементовані В'єтнамом та низкою інших соціалістичних країн. Розбудова законодавства про інтелектуаль­ну власність в країнах периферії відбувалася під тиском країн центру і часто пов'язувалася з процесами колонізації. В 1856 р. Індія прийняла закон Великої Британії про охорону прав на патен­ти. У Малайзії до здобуття нею незалежності також застосовува­лося законодавство Великої Британії. Під час перебування Філіп­пін у складі Іспанської імперії правове регулювання відбувалося за законодавством Іспанії. Філіппіни почали процес імплемента­ції американських правових засад охорони під тиском США в 1898 р. Становлення законодавства Кореї відбувалося під впли­вом воєнних конфліктів: в 1910 р. Корея запровадила законодав­ство Японії, а в 1946 р. внаслідок тиску адміністрації США Корея прийняла американський закон про патенти. Колоніалізм мав значний вплив на становлення глобальної системи охорони інте­лектуальної власності.

В 1887 р. Франція, Німеччина, Іспанія та Велика Британія ра­тифікували Бернську конвенцію про охорону літературних і ху­дожніх творів (укладена 9 вересня 1886 р.), що означало автома­тичний вступ до конвенції і колоній цих країн. Під тиском Франції та Бельгії відбулося приєднання одинадцяти африкансь­ких країн до Бернської конвенції (на той час ці країни Африки були економічно та культурно залежними від Франції та Бельгії).

Тільки після Другої світової війни деякі колоніальні країни набу­ли незалежності та почали процес перегляду національного зако­нодавства про інтелектуальну власність. Однією з перших почала реформу патентного законодавства Індія, вона імплементувала правові засади охорони патентів Німеччини (зокрема, впровадила вимогу про одержання патентів на методи (способи) і процеси у сфері фармацевтичної індустрії). Протягом 1970-их рр. Бразилія, Аргентина, Мексика і країни Андського пакту законодавчо закрі­пили вимогу про патентування фармацевтичних препаратів.

Необхідність ефективної глобальної охорони інтелектуальної власності зумовила становлення глобальної системи регулятив­них органів (рис. 2.1), головними компонентами якої стала Все­світня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) і Світова ор­ганізація торгівлі (СОТ). Стосується цієї системи і діяльність ЮНЕСКО. Зокрема, під її егідою 6 вересня 1952 р. у Женеві було підписано Всесвітню конвенцію про авторське право (Universal Copyright Convention).

Центр з арбітражу і посередництва

Міжнародна організація з стандартизації (ІСО)

Міжнародні урядові організації з питань охорони інтелектуальної власності (за конкретними напрямами та окремими об'єктами)

Міжнародне бюро ВОІВ

ЮНЕСКО

Міжнародна організація праці (МОП)

Міжнародні неурядові організації з питань охорони інтелектуальної власності в окремих сферах

Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ)

Регіональні інститути захисту інтелектуальної власності (ЄС, Бенілюкс, СНД та ін.)

Світова організація торгівлі (СОТ)

Рада ТРІПС (Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності)

Національні системи захисту інтелектуальної власності

Рис. 2.1. Глобальна система регулятивних органів у сфері інтелектуальної власності

Глобальне регулювання у сфері інтелектуальної власності від­бувається відповідно до угод, прийнятих ВОІВ. Вони встанов­люють обов'язкові для всіх країн-учасниць стандарти охорони інтелектуальної власності. Глобальна система охорони промис­лової власності спрямована на формування на світовому рівні єдиних підходів до забезпечення охорони винаходів, корисних моделей, промислових зразків, торговельних марок, сортів рос­лин, вказівок географічного походження товарів, топографій ін­тегральних мікросхем, фірмових найменувань, секретів виробниц­тва та недопущення недобросовісної конкуренції. Правове регу­лювання охорони промислової власності на глобальному рівні відбувається в межах низки міжнародних угод: Паризької конве­нції про охорону промислової власності 1883 р., Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р., Ніццької угоди про міжнародну класифікацію товарів і послуг для реєстрації зна­ків 1957 р. тощо.

У навчальному посібнику І. І. Дахна «Право інтелектуальної власності», опублікованому у видавництві «Центр навчальної лі­тератури», міститься розділ ІІІ «Міжнародна охорона інтелектуаль­ної власності». Розділ є стислим довідником про ВОІВ та міжна­родні конвенції (договори) у цій сфері. Рекомендуємо читачам користуватися зазначеним розділом.

Глобальна система охорони авторського права і суміжних прав визначає уніфіковані стандарти охорони таких об'єктів інтелекту­альної власності, як твори літератури, науки, мистецтва, хореогра­фічні, фотографічні, аудіовізуальні та інші твори, комп'ютерні програми, виконання, фонограми, програми мовлення. Міжнарод­ний режим охорони об'єктів авторського права і суміжних прав визначається Бернською конвенцією про охорону літературних і художніх творів 1886 р., Римською конвенцією з охорони інтересів виконавців, виробників фонограм та органів мовлення 1961 р., Женевською конвенцією про охорону інтересів виробників фоног­рам від незаконного відтворення та іншими міжнародними доку­ментами. Результатом Дипломатичної конференції, яка відбулася в грудні 1996 р. під егідою ВОІВ, було прийняття двох міжнародних договорів — Міжнародного договору про авторське право і Між­народного договору про виконання і фонограми. Зазначені догово­ри розв'язали питання про застосування права на зберігання циф­рових творів, обмеження прав користування цифровими техноло­гіями та технологічні заходи їх захисту.

До 1980-их рр. країни периферії обмежували охорону прав ін­телектуальної власності різноманітними способами: відсутністю законодавчої бази, відмовою від укладання міжнародних догово­рів тощо. Документом, що визначив сучасні вимоги глобальної системи охорони інтелектуальної власності, стала Угода про тор­говельні аспекти прав інтелектуальної власності (Agreement on Trade-Related Aspects of Intellectual Property Rights — TRIPS). На Уругвайському раунді переговорів (1986—1994 рр.) було вирі­шено, що Угода ТРіПС встановить мінімальні стандарти охорони інтелектуальної власності та юридичну відповідальність за недо­тримання зобов'язань країнами-учасницями. Угода ТРІПС є бага­тосторонньою торговельною угодою, обов'язковою для членів Уругвайського раунду. Приєднання до Угоди ТРІПС є необхід­ною умовою для всіх країн, що вступають до СОТ. Угода визна­чає режим охорони таких об'єктів інтелектуальної власності, як винаходи, торговельні марки, твори, секрети виробництва тощо.

Угода ТРІПС започаткувала новий етап в еволюції охорони інтелектуальної власності. В історії охорони інтелектуальної вла­сності можна виділити три етапи: національний, міжнародний та глобальний. Етап глобалізації охорони інтелектуальної власності характеризується найменш гнучким підходом до охорони, порів­няно з іншими етапами. Дії, які до прийняття Угоди, вважалися правомірними, кваліфікуються тепер як протиправні. Угода ТРІПС вимагає від держав встановлення цивільно-правових і кри­мінальних санкцій за порушення прав інтелектуальної власності. Паризька конвенція не встановлювала переліку дій, що станов­лять порушення прав інтелектуальної власності, не передбачала єдиний для всіх країн строк охорони цих прав. Угода ТРІПС нав'язала уніфіковані стандарти охорони і зобов'язала країн-учасниць розширити патентну охорону на «віртуально всі сфери технологій, що визнаються розвиненими патентними система­ми»; збільшити строк дії патенту до 20 років та забезпечити «правове визнання виключного права власників патентів на ім­порт товарів, що містять об'єкти інтелектуальної власності». В основу Угоди ТРІПС покладено концепцію охорони інтелекту­альної власності, відповідно до якої приватні інтереси домінують над публічними. С. Селл вважає, що підхід до охорони інтелекту­альної власності, втілений в Угоді ТРІПС, є «меркантильним», бо запроваджує монополію власників на права інтелектуальної вла­сності й підриває систему вільної конкуренції.

Країни периферії були змушені погодитися на приєднання до Угоди ТРІПС з огляду на застосування країнами центру певних стимулів: надання пільг в імпорті до останніх продукції сільсько­го господарства й текстильної промисловості та іноземні інвес­тиції в деяких сферах. Наслідки укладення в 1994 р. Угоди ТРІПС стали досить серйозними для країн периферії, оскільки збільшили масштаби втручання країн центру в національну полі­тику країн периферії.

Прийняття Угоди ТРІПС стало результатом зусиль приватного сектору США. Наприкінці 1970-их — на початку 80-их рр. вироб­ники сільськогосподарських хімікатів, розробники комп'ютерних програм, відео- та музична індустрії, фармацевтичні компанії США відчули необхідність у вдосконаленні охорони інтелектуаль­ної власності. До цього часу уряд США ставився до неправомір­ного відтворення й використання об'єктів інтелектуальної влас­ності як до локальної проблеми. Втручання уряду США в політи­ку інших країн було мінімальним. Відтепер американські компа­нії прагнули заручитися підтримкою уряду США для впрова­дження торговельного підходу до охорони інтелектуальної влас­ності. Пов'язуючи інтелектуальну власність з торгівлею, пред­ставники приватного сектору США вважали, що відсутність гло­бальної охорони інтелектуальної власності є бар'єром для торгівлі.

Корпорації-члени Комітету інтелектуальної власності (Intellectual Property Committee) та їх галузеві асоціації активно лобіювали впровадження торговельного підходу до охорони ін­телектуальної власності. Вони переконували Конгрес США та адміністрації Рейгана, Буша і Клінтона у «критичній важливості для Сполучених Штатів торгівлі товарами і послугами, що зале­жить від глобальної охорони інтелектуальної власності, а також... пропонували під час торговельних переговорів правові інструмен­ти тиску на інші країни для вжиття останніми заходів щодо про­тидії масовому піратству й неправомірному відтворенню амери­канських товарів» [143]. Приватний сектор США відстоював не­обхідність впровадження глобальної охорони інтелектуальної власності як спосіб виходу Сполучених Штатів з економічної кризи.

Представники приватного сектору успішно лобіювали зміни до законодавства США про торгівлю. Змінами до законодавства про торгівлю у 1979, 1984 і 1988 рр. Конгрес задовольнив вимоги приватного сектору щодо підвищення рівня охорони інтелектуаль­ної власності та посилив зв'язок між охороною інтелектуальної власності та торгівлею. Завдяки зусиллям американських ком­паній, зокрема, Спілки фармацевтичних виробників США (Pharmaceutical Manufacturers of America) та Асоціації кінофіль­мів Америки (Motion Picture Association of America), охорона ін­телектуальної власності стала частиною законодавства про торгів­лю, знайшовши відображення у розділі 301 Акту про торгівлю та тарифи (Trade and Tariff Act). Відповідно до розділу 301, США започаткували практику тиску на порушників прав інтелектуаль­ної власності шляхом застосування торговельних санкцій.

Підхід до охорони інтелектуальної власності з точки зору тор­гівлі був втілений у регіональних торгових пактах, таких як Уго­да про вільну торгівлю Північної Америки, відома як НАФТА, та Ініціатива Карибського басейну (Caribbean Basin Initiative). На­решті, представники приватного сектору США усвідомили необ­хідність прийняття угоди глобального значення про охорону ін­телектуальної власності, Угоди ТРІПС. До таких громадських організацій, передусім, належали Міжнародний Альянс інтелек­туальної власності (International Intellectual Property Alliance), Спілка фармацевтичних виробників США (Pharmaceutical Manufacturers of America), Асоціація виробників хімічної проми­словості (Chemical Manufacturers Association), Національна Асо­ціація сільськогосподарських хімікатів (National Agricultural Chemicals Association), Рада з експорту автомобілів (Auto Exports Council), Корпорація власників інтелектуальної власності (Intellectual Property Owners Inc.) тощо.

Комітет інтелектуальної власності прагнув уникнути тради­ційного місця обговорення питань інтелектуальної власності для лобіювання Угоди ТРІПС — Всесвітньої організації інтелектуаль­ної власності. ВОІВ була заручена підтримкою країн периферії та вважалася організацією, не здатною чинити тиск на країни. На національному рівні асоціації-члени Комітету інтелектуальної власності також переконали партнерів у Європі та Японії обгово­рювати Угоду ТРіПС на переговорах ГАТТ. Врешті, Комітет ін­телектуальної власності переконав ГАТТ у перевагах торговель­ного підходу до охорони інтелектуальної власності та в тому, що така охорона сприятиме як економічному розвитку США, так і розвитку глобальної системи торгівлі. Проект Угоди ТРІПС було розроблено спільними зусиллями Комітету інтелектуальної влас­ності, розвинутих країн Європи та Японії на основі законодавства країн центру. Проект було представлено в 1988 р. в Секретаріаті ГАТТ. Кілька років згодом, у 1994 р. на Уругвайському раунді переговорів була підписана Угода ТРІПС.

Угода ТРІПС стала результатом цілеспрямованих зусиль аме­риканського бізнесу та інструментом втручання США в національ­ні економіки країн периферії. Уругвайські переговори поклали початок структурній перебудові глобальної економіки, техноло­гічним змінам, напрямок яких визначався транснаціональними корпораціями. Вони втілили свої інтереси спочатку в змінах до торговельних законів США в 1970-80-их рр., пізніше — пролобі-ювали Офіс Торговельного представника (ТП) США прийняти розділ 301 Акту про торгівлю і тарифи та впровадження проце­дури щорічного визначення порушників у сфері інтелектуальної власності шляхом складання так званого Списку «Спеціальні 301». Очевидно, що інтереси приватного сектору щодо глобалі­зації охорони інтелектуальної власності далеко не повністю від­повідали суспільному призначенню інтелектуальної власності. Стратегія підвищення рівня охорони на глобальному рівні на практиці означала встановлення монополії американських влас­ників на права інтелектуальної власності та ігнорування суспіль­них інтересів.

Участь американських компаній у визначенні змісту Угоди ТРІПС зумовила особливості ролі США як головного ідеолога та ініціатора політики глобалізації у сфері інтелектуальної власнос­ті. У своїй доповіді про стан охорони інтелектуальної власності в США й у світі від 12 лютого 2002 р. впливовий американський сенатор Дж. Байден зазначив, що Сполучені Штати розцінюють недостатній рівень охорони інтелектуальної власності як переш­коду для розвитку економічних відносин з іншими країнами [169]. Причиною занепокоєння США проголошується, передусім, високий рівень порушень прав інтелектуальної власності амери­канських власників.

Ефективним заходом, спрямованим на боротьбу з порушення­ми у сфері інтелектуальної власності, є щорічне складання так званого Списку «Спеціальні 301». Згідно з ним Офіс ТП США визначає країни, що не забезпечують адекватну та ефективну охорону інтелектуальної власності або відмовляються від надан­ня «рівноправного» доступу на ринок американським товарам, пов'язаним з використанням прав інтелектуальної власності. Рі­шення про внесення певної країни до такого списку приймає Міжнародний Альянс інтелектуальної власності, після чого пере­дає цей список до Офісу ТП. Внесення країн-порушників до заз­наченого Списку не тільки має на меті інформування потенцій­них американських інвесторів про несприятливу ситуацію у сфе­рі інтелектуальної власності, але й впливає на політику Вашинг­тону щодо цієї країни.

З прийняттям Угоди ТРІПС США розпочали практику здійс­нення тиску на країни-учасниці шляхом ініціювання спорів з приводу невиконання вимог Угоди. Перші претензії були висуну­ті урядом США в 1996 р., зокрема проти Японії, Індії, Пакистану,

Португалії. Пізніше уряд США висунув претензії з приводу дис­кримінаційної податкової політики Туреччини та практики виз­нання торговельних марок в Індонезії. У квітні 1997 р. ТП США оголосив про початок провадження справи в межах СОТ проти Данії, Швеції, Ірландії та Еквадору. Данія та Швеція звинувачу­валися у порушенні зобов'язань Угоди ТРІПС. В 1998 р. ТП США ініціював провадження проти Греції та ЄС з приводу «те­левізійного піратства» в Греції. В 1999 р. ТП США зосередив увагу на Канаді та Аргентині. З 1989 по 1993 рр. ТП США утри­мував Аргентину в Списку «Спеціальні 301» як країну-поруш­ника прав інтелектуальної власності у галузі фармацевтичної ін­дустрії. В 2000 р., у розвиток своїх вимог до Аргентини, США ініціювали справу проти Бразилії. Уряд Бразилії наполягав на тому, що патентування фармацевтичної продукції призведе до підвищення цін на неї, зробить недоступними для хворих ліки, зокрема, проти ВІЛ-інфекції. Активістські громадські групи Бра­зилії виступили на підтримку цієї позиції. Врешті, 25 червня 2001 р. ТП офіційно заявив про відкликання позову, поданого проти Бра­зилії до СОТ [132, p. 129—138].

Іншим двостороннім заходом впливу США на економічні ін­тереси країн периферії є встановлення преференційних режимів, таких як Загальна система преференцій (Generalized System of Preferences), Ініціатива Карибського басейну (Caribbean Basin Initiative), Андський Акт про торговельні преференції (Andean Trade Preferences Act). Такі програми забезпечують безтарифний імпорт груп товарів до певних країн за умови дотримання визна­чених вимог, включаючи адекватну та ефективну охорону прав інтелектуальної власності. Відповідно до Генеральної системи преференцій та Ініціативи Карибського басейну США вправі на­давати та скасовувати будь-які пільги, не порушуючи зобов'язань в межах СОТ. Наприклад, у березні 1998 р. ТП США позбавив Гондурас частини привілеїв у зв'язку з «піратською» діяльністю у сфері застосування телевізійних супутникових сигналів. Щодо Китаю Сполучені Штати погрожували застосуванням санкцій за порушення прав інтелектуальної власності (зокрема, порушення прав виробників аудіовізуальної продукції). У випадку з Китаєм санкції не стосувалися сектору економіки, в якому безпосередньо здійснювалося порушення прав інтелектуальної власності, — ка­ральний тариф було застосовано щодо експорту продукції легкої промисловості та електроніки. В 1992 та 1995 рр. США та Китай уклали договори, які дозволили Китаю в грудні 2001 р. стати членом СОТ [178]. В 2000 р. Міжнародний Альянс інтелектуаль­ної власності подав клопотання до ТП США про розслідування справи, що склалася у сфері авторського права шістьох країн (Вір­менії, Домініканської республіки, Казахстану, Молдови, України та Узбекистану). Більшість із зазначених країн вжили заходів для виконання вимог уряду США.

Для встановлення уніфікованого режиму охорони інтелектуаль­ної власності уряд США використовує двосторонні й багатосто­ронні договірні механізми з певними країнами — наприклад, тор­говельну Угоду НАФТА (укладена 1993 року), якою встановлю­ються загальні положення внутрішнього і міжнародного режимів забезпечення прав інтелектуальної власності в межах Канади, Мексики і США. Угода НАФТА проголосила вимогу щодо при­єднання зазначених країн до найважливіших міжнародних дого­вірних інститутів — Паризької, Бернської, Женевської конвенцій, а також до Союзу захисту нових видів рослин (ІІРОУ).

Отже, США здійснюють регулювання глобальної системи охорони інтелектуальної власності шляхом застосування, в пер­шу чергу проти країн периферії, наступних механізмів:

— здійснення тиску на країни відповідно до процедур ТРІПС;

— щорічний моніторинг стану охорони інтелектуальної влас­ності у світі шляхом складання «Списку 301»;

— укладання двосторонніх договорів про інтелектуальну влас­ність, спрямованих на встановлення зон вільної торгівлі (наприк­лад, Угода між США та Йорданією про створення вільної торго­вої зони від 2000 р.); регіональних торгових договорів (зокрема, Андський торговий преференційний Акт від 1991 р., змодельова-ний на основі ініціативи Карибського басейну 1980-их рр.);

— вирішення спорів в межах інституцій СОТ [94, р. 173]. Застосовуючи заходи двостороннього і багатостороннього

впливу на країни з недостатнім рівнем охорони інтелектуальної власності, Вашингтон ставить за мету встановлення уніфікованої глобальної системи охорони, яка б забезпечила охорону прав американських власників. Політика США, однак, ігнорує інтере­си країн периферії, рівень економічного й соціального розвитку яких значно поступаються аналогічним показникам Сполучених Штатів. Нехтування США інтересами слабших країн втілюється у нав'язуванні занадто високих стандартів охорони інтелектуаль­ної власності під загрозою застосування санкцій. Втім з формаль­но-юридичної точки зору дії США є цілком правомірними.

Формування глобальної системи охорони інтелектуальної влас­ності відбувається не лише під егідою США. ЄС також істотно впливає на визначення режиму глобальної охорони інтелектуаль­ної власності. Як і Сполучені Штати, ЄС обрав стратегію контро­лю за станом охорони інтелектуальної власності у світі, створив­ши власну версію американського «Списку 301» у вигляді «Но­вого комерційного інструменту політики», покликаного захищати інтереси країн ЄС. Європейський Союз, зокрема, чинив тиск на Індонезію і Таїланд, звинувачуючи їх у «піратстві», і ви­сував до Республіки Корея претензії щодо неадекватної охорони прав інтелектуальної власності.

Дії уряду США та політика ЄС часто є колізійними. Так, ЄС вів переговори та укладав договори про інтелектуальну власність з країнами, занесеними США до числа порушників «Списку 301». В межах ЄС регулювання відносин інтелектуальної власності здійснюється за допомогою Угоди про заснування Європейського Співтовариства 1957 р. (Римський договір); Угоди про ЄС 1993 р. (Маастрихтська Угода); численних регламентів та директив, спрямованих на гармонізацію законодавства країн ЄС. Угодою про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС, а також Постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.1999 р. № 1496 «Про концепцію адаптації законодавства України до законодав­ства Європейського Союзу» передбачено поступове приведення законодавства України у відповідність до законодавства ЄС у сфері інтелектуальної власності.

США та ЄС, виступаючи глобалізаторами у сфері інтелектуаль­ної власності, спричиняють загострення основного внутрішнього конфлікту глобалізації — проблеми досягнення світової економі­чної рівноваги. Не враховуючи рівень економічного й соціально­го розвитку країн, вони здійснюють досить агресивну політику щодо країн периферії. Звісно, цей тиск загрожує зниженням рівня добробуту країн, щодо яких застосовуються санкції. З іншого бо­ку, втручання країн-глобалізаторів в національну політику країн периферії має значення рушійного чинника, який змушує уряди цих країн вдосконалювати національні режими охорони інтелек­туальної власності.

Країни периферії впроваджують стандарти охорони інтелек­туальної власності країн центру шляхом укладення численних міжнародних торговельних угод і гармонізації національного правового поля відповідно до міжнародних зобов'язань. Втім по­ложення міжнародних угод не завжди враховують особливості економічного розвитку певної країни і не передбачають застосу­вання механізмів, спрямованих на полегшення наслідків участі в таких угодах. Крім цього практично відсутній досвід укладання угод про передачу технологій від країн центру до країн перифе­рії. Отже, постає питання, як країни периферії в умовах глобалі­зації можуть полегшити для себе наслідки вступу до міжнарод­них договорів і забезпечити свої економічні інтереси?

Угода ТРІПС містить положення, спрямовані на розвиток конкурентних відносин (зокрема, положення про паралельний імпорт, обмеження ексклюзивних прав, обов'язкові ліцензії то­що). Як відомо, інноваційна діяльність і розповсюдження техно­логій є взаємозалежними явищами — інноваційна діяльність зу­мовлює розповсюдження інформації, внаслідок чого відбувається розвиток винахідництва [122, рр. 50—51]. Конкуренція на ринку сприяє розвитку інноваційної діяльності та зниженню рівня цін. Навпаки, політика обмеження конкуренції призводить до виник­нення монополістичних структур на ринку та підвищення цін на технології. Створення монополії на права інтелектуальної влас­ності обмежує процес розповсюдження та обміну технологіями і, як наслідок, уповільнює інноваційний процес. Положення Угоди ТРІПС про паралельний імпорт і обмеження ексклюзивних прав, спрямовані на розвиток конкурентних відносин, мають бути ви­користані країнами периферії з метою розвитку економічної кон­куренції та інноваційного розвитку.

Ст. 6 Угоди ТРІПС дозволяє застосування процедури паралель­ного імпорту, що базується на принципі «вичерпання прав», відпо­відно до якого власник права інтелектуальної власності не може забороняти використання і перепродаж товарів, якщо такі товари законним шляхом були розміщені на ринку з волі самого власника. В багатьох країнах доктрина втілюється в процедурі видачі ліцен­зії, яка надає право покупцеві вільно розпоряджатися запатентова­ним продуктом. Продаж запатентованого продукту означає для покупця придбання ним ліцензії на патент з усіма правами власни­ка, включаючи право на перепродаж. Доктрина «вичерпання прав» спочатку застосовувалася на внутрішньому ринку. Пізніше країни почали впроваджувати цей принцип у міжнародних відносинах: власник права інтелектуальної власності не вправі забороняти па­ралельний імпорт продукту, якщо цей продукт був розміщений на ринку в певній країні з дозволу власника або в інший дозволений законодавством спосіб. Паралельний імпорт є заходом, що забез­печує правило: продукт, захищений патентом, призначений слу­жити інтересам як власників, так і користувачів технологій у гло­бальній економіці (ст. 7 Угоди ТРІПС).

Визнання Угодою ТРІПС принципу міжнародного «вичерпан­ня прав» є закономірним у світлі економічних глобалізаційних процесів. У зв'язку з прогресом у сфері транспорту та комуніка­цій і обмеженням тарифних і нетарифних бар'єрів у міжнародних відносинах межі національних ринків поступово зникають. З економічної точки зору принцип «вичерпання прав» сприяє роз­витку конкурентоспроможності національних компаній, яка буде обмежена у випадку, якщо такі компанії змушені будуть купува­ти товари виключно в національних виробників, які встановлю­ють більш високі ціни. Паралельний імпорт сприяє зниженню цін та розширенню меж ринку. На думку деяких фахівців, застосу­вання принципу «вичерпання прав» у сфері охорони здоров'я має вкрай важливе значення. Імпорт запатентованих медичних пре­паратів з країн, де їх продаж здійснюється за нижчими цінами, в ті регіони, де низька платоспроможність населення, дозволить краще забезпечувати людство товарами життєво важливого при­значення.

Ст. 30 Угоди ТРІПС визначає в загальному вигляді обмежен­ня ексклюзивних прав на патент, що їх застосовують країни-учасниці в національному законодавстві. Згідно з Угодою ТРІПС, країни застосовують різноманітні обмеження прав влас­ників на патенти — такі, як використання винаходу в дослідни­цьких цілях, в освітній діяльності, для експериментів, виготов­лення фармацевтичних препаратів, добросовісне використання винаходу третіми особами до подання заявки на патент. Обме­ження прав власників шляхом надання можливості використо­вувати винахід в цілях дослідження або експерименту є важли­вим інструментом розвитку інноваційної діяльності. Право використання винаходу в експериментальних цілях сприяє ін­новаційному процесу, адже є законодавчо закріпленою можли­вістю потенційного винахідника на вдосконалення запатентова­ного винаходу. В деяких країнах (зокрема в США) здійснення експериментальної та дослідницької діяльності без дозволу вла­сника патенту можливе лише в наукових цілях [147, р. 267]. В країнах Європи використання винаходу в експериментальних цілях дозволяється також з метою одержання доходу (в комер­ційній діяльності). Іншим важливим обмеженням є право вико­ристання винаходу для виготовлення фармацевтичної продукції. Така можливість включає право на розробку фармацевтичних препаратів шляхом здійснення експериментів, одержання ліцен­зій органів охорони здоров'я до закінчення строку патенту, то­що. Першими право на використання винаходу в цілях виготов­лення фармацевтичної продукції застосували в національному законодавстві Сполучені Штати, згодом — Канада, Австралія, Ізраїль та деякі інші країни.

Обов'язкові (примусові) ліцензії є дозволом уряду на викорис­тання патенту на винахід або іншого об'єкту права інтелектуальної власності третіми особами без дозволу власника. Ст. 31 Угоди ТРІПС містить невичерпний перелік обставин, за яких власник права інтелектуальної власності зобов'язаний видати ліцензію на певний об'єкт інтелектуальної власності. До таких обставин, зок­рема, належать випадки загрози національній безпеці, надзвичайні ситуації, некомерційне використання винаходу урядом.

Важливе значення для розвитку конкурентних відносин та інноваційного прогресу має ст. 1.1 Угоди ТРІПС, відповідно до якої спосіб імплементації положень Угоди може бути вільно визначений межами національного права та практикою його застосування певною країною. Країни-учасниці Угоди ТРІПС по-різному імплементують рамкові положення Угоди в націо­нальному правовому полі. Отже, хоча міжнародні правила охорони інтелектуальної власності призначені служити уніфі­кації правового поля різних країн, норми Угоди ТРІПС мають гнучкий характер, що дозволяє країнам периферії враховувати особливості економічного розвитку при формуванні національ­них режимів охорони інтелектуальної власності. Положення Угоди ТРІПС мають бути використані країнами периферії у вигідному для них напрямку в цілях підвищення рівня конку­рентоспроможності національної інноваційно-технологічної бази та розробки ефективної системи охорони інтелектуальної власності.

Важливим (з огляду на розвиток національних інноваційно-технологічних баз країн) елементом глобальної системи охоро­ни інтелектуальної власності є науково-технологічне співробіт­ництво країн-учасниць глобалізації. На регіональному рівні в межах ЄС співробітництво здійснюється відповідно до Догово­ру про ЄС і Маастрихтського договору. Договором про ЄС заз­начено, що політика щодо досліджень та технологічного розви­тку спрямована на зміцнення наукових і технологічних засад промисловості, підвищення її конкурентоспроможності на між­народному рівні та заохочення науково-дослідної діяльності. На виконання цих цілей ЄС здійснює пріоритетні заходи, серед яких:

— реалізація програм досліджень, технологічного розвитку та демонстраційних заходів через заохочення співпраці між підпри­ємствами, дослідницькими центрами, університетами;

— заохочення співпраці в цих сферах з третіми країнами та міжнародними організаціями;

— поширення й оптимізація результатів у сфері досліджень, технологічного розвитку;

— стимулювання професійного навчання та мобільності дос­лідників.

Науково-технологічне співробітництво в ЄС відбувається від­повідно до рамкових програм, що розробляються Радою ЄС спіль­но з Європейським Парламентом кожні п'ять років. Рамкові про­грами визначають основні наукові й технологічні цілі, ключові напрями дослідної діяльності та встановлюють максимальну су­му фінансування для всіх робіт. Рамкові програми реалізуються через спеціальні програми, які приймаються кваліфікованою бі­льшістю Ради ЄС після консультацій з Європейським Парламен­том та Економічно-соціальним комітетом.

Координування європейської науково-технічної діяльності відбувалося також і на рівні співробітництва з країнами-членами Європейської асоціації Вільної торгівлі (Швейцарія, Норвегія, Іс­ландія, Ліхтенштейн), країнами Центральної та Східної Європи до їх вступу до ЄС та країнами СНД. Співробітництво набувало форми меморандуму про взаєморозуміння, що підписувався між країнами і стосувався виконання заходів науково-технологічного розвитку в різних сферах. Такому співробітництву сприяла рам­кова програма, яка передбачала наступні напрями співпраці:

— співробітництво з певними категоріями третіх країн, зок­рема країнами Центральної та Східної Європи, країнами СНД, іншими країнами;

— програми підготовки дослідників шляхом надання стипен­дій молодим винахідникам в країнах периферії;

— міжнародна кооперація та співпраця.

Як показано вище, становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності пов'язане з науково-технічним прогре­сом і розвитком міжнародних торговельних відносин та виража­ється в процесі уніфікації національних режимів охорони інтелек­туальної власності. Очевидно, що розбудова глобальної системи охорони є важливою з огляду на надання власникам прав на ре­зультати своєї інтелектуальної діяльності. Разом з тим, заходи країн центру щодо прискорення і нав'язування глобалізації краї­нам периферії викликають занепокоєння з огляду на обмеження національної політики країн периферії. В той же час згадані вище положення Угоди ТРІПС можуть бути розвинуті країнами пери­ферії на рівні національного законодавства. Перспективою країн периферії має стати розвиток національної інноваційно-техноло­гічної бази та розбудова ефективної системи охорони інтелектуаль­ної власності, які мають здійснюватися з урахуванням положень Угоди ТРІПС. Науково-технологічне співробітництво ЄС з треті­ми країнами (в т. ч. країнами периферії) є важливим інструмен­том зміцнення наукових і технологічних засад промисловості та­ких країн і підвищення рівня конкурентоспроможності націо­нальних інноваційно-технологічних баз.

Поиск по сайту: