4.1.1. Формування авторського права у прецедентной правовій системі
Історія інституту авторського права починається з виникненням друкованої преси в Англії наприкінці XV століття, коли зростає попит на літературні твори, зароджується видавнича справа. Із зростанням значення преси влада, надаючи видавцям монопольні права на публікацію книг, впроваджує контроль за видавничою діяльністю. Перші закони про авторське право були інструментами державного нагляду. В 1557 р. королева Марія Тюдор схвалила Хартію Організації книговидавців, відповідно до якої тільки члени Організації мали право на видавництво книг. До того ж друкуватися могли лише ті твори, дозвіл на які був наданий короною. Організація була уповноважена конфісковувати несанкціоновані примірники — таким чином створилася монополія видавця на друк та розповсюдження творів. Отримуючи від автора дозвіл на твір, книговидавець одержував ексклюзивне авторське право на нього та сплачував автору символічний гонорар. Отже, у XVI ст. автор визнавався носієм авторського права тільки de facto, а авторське право належало виключно видавцям [70, c. 1135—37]. До XVIII ст. королівська влада зберігала контроль над друком і продажем книжок. Так, на першому етапі розвитку авторського права ані права автора, ані прибутковість, ані інтереси культурного розвитку не були визначальними чинниками охорони прав авторів і видавців.
Діяльність Організації книговидавців характеризувалася двома особливостями: по-перше, авторське право виникало з акту, встановленого державою, а не як природне право автора; подруге, воно супроводжувалося створенням монополії, суть якої полягала в тому, що книговидавці могли вільно встановлювати ціни на книги без врахування рівня цін на ринку. Для американських колоній королівська влада встановила систему ліцензій, якими було обмежено можливості друку. В 1662 р. головний суд Массачусетсу видав наказ, згідно з яким книговидавцям заборонялося друкувати твори без отримання ліцензії на них. В І673 р. Массачусетс (перший серед англійських колоній в Північній Америці) прийняв закон про авторське право. Хоча американські книговидавці могли захищати свої права за допомогою англійських законів, законодавче регулювання їх прав на місцевому рівні давало більш широкі можливості. Однак і закон Массачусетсу не встановлював юридичний статус авторів як власників прав інтелектуальної власності, а наділяв такими правами тільки видавців. Система ліцензій не задовольняла американських книговидавців — першим виявив протест проти ліцензійної системи Вільям Натхед, який у 1680 р. створив маленьку друкарню в м. Джеймстаун (Вірджинія), яку, втім, невдовзі було закрито урядом колонії.
Після 137-річного існування монополії Організації книговидавців Король Карл II запропонував здійснювати цензуру в судах шляхом створення посади інспектора з питань преси, який призначатиметься королівською владою. Незабаром після призначення інспектор здійснив серію перевірок будинків книговидавців та наказав знищити залишки літератури антимонархічного спрямування. Дія Ліцензійного акту була припинена в 1694 р. З цього часу починає формуватися видавничий ринок та по-новому постає питання отримання авторами матеріальної винагороди. На практиці ситуація змінилася в 1710 р. з прийняттям Статуту королеви Анни, який регулював питання продажу й друку книг в Англії. Статут королеви Анни 1710 р. часто називають першим в історії законом про авторське право, оскільки в ньому вперше визнається інститут авторства.
Статут вперше обмежив авторське право певним строком: було встановлено два рівні охорони авторського права. Перший розповсюджувався на твори, опубліковані після набрання сили Статутом, та встановлював строк авторського права впродовж 14 років, а також наділив авторів правом на поновлення цього терміну на додатковий 14-річний строк, якщо автор живий на час закінчення першого терміну. Другий рівень охорони наділяв видавців ексклюзивними правами на твори, опубліковані до набрання чинності Статутом, на строк 21 року без права його поновлення. Статут запобігав монополії на продаж книг та встановлював інститут суспільного надбання шляхом обмеження терміну дії авторського права та позбавлення власника авторського права можливості забороняти використання свого твору після того, як цей твір куплено [170]. Винагорода автору, однак, залишалася мінімальною, оскільки для отримання гонорару за твір автор повинен був передати це право видавцю. Таким чином рукопис не мав ринкової ціни до тих пір, доки автор не передав свої права видавцеві. Очевидно, що Статут Анни був ретельно продуманою спробою приборкання монополій, які поступово набували загрозливого характеру в Англії. Статут перемістив акцент охорони прав з видавця на автора як на центральну фігуру авторського права. Без сумніву, це був значний крок на шляху до становлення сучасної охорони авторського права. Найбільшим досягненням Статуту було не стільки визнання прав автора, скільки впровадження інституту суспільного надбання (до цього часу визнавалися лише інтереси видавців та королівської влади). Отже, значення Статуту королеви Анни полягало в радикальному зміщенні фокусу концепції авторського права із зазначених груп на автора та суспільство.
Статут значно розширив доступ суспільства до літературних творів: якщо особа вважала, що продаж книги здійснюється за занадто високою ціною, вона мала право подати скаргу на ім'я громадського представника з проханням про зниження ціни. Запровадження положення є свідченням того, що розробники проекту Статуту дійсно переслідували мету забезпечення інтересів суспільства.
З часом перед судом постали фундаментальні питання значення авторського права: кому воно повинно служити — авторові, видавцю, королівській владі або ж народу? У XVIII ст. суди Англії заслухали дві справи. У першій з них Tonson v. Collins1книговидавці виступили з аргументом про те, що автор повинен мати довічне право здійснювати контроль за друком свого твору. Група видавців за змовою ініціювали справу, в якій відповідач, продавець книг Коллінз опублікував твір, а позивач Тонсон вимагав визнання довічного авторського права на цей твір. Сторони домовились про те, що не допустять апеляції, адже остаточною інстанцією, яка б мала розглядати справу в апеляційному порядку, була б Палата Лордів, яка вже втілила свої переконання в Статуті Анни. Рішенням суду, однак, було встановлено, що справа була ініційована за змовою, а тому справу Tonson v. Collins було припинено [95, рр. 44—46]. Отже, ця спроба впливу на законодавство виявилася невдалою.
Наступна справа Millar v. Taylor2стала першим прецедентом у сфері авторського права. В 1769 р. поет Томсон продав видавцю Ендрю Міллару права на поему «Пори року». Міллар опублікував поему в 1729 р. та набув, відповідно до Статуту Анни, авторське право на строк 28 років. Після закінчення строку, коли твір став суспільним надбанням, інший видавець — Роберт Тейлор знов опублікував поему. Міллар подав позов і виграв: суд вирішив, що факт створення твору породжує право власності на цей твір, яким Міллар володів довічно внаслідок передачі йому цього права автором. Таким чином суддя Лорд Мансфілд своїм рішенням започаткував доктрину «літературної власності» та проголосив правило: «оскільки справедливим є отримання автором матеріальної винагороди за його винахід та працю, справедливим є те, що інша особа не може використовувати його ім'я без дозволу автора. Саме автор повинен вирішувати, коли публікувати твір та, взагалі, чи слід його публікувати. Він також вправі не просто обирати час опублікування, але й визначати спосіб опублікування твору, обсяг тощо».
2 Millar v. Taylor, in Burr (4th ed.), p. 2303, 98 English Reports, p. 201, 1769.
Історія авторського права США почалася ще до прийняття Конституції країни. Вільні від обмежень королівської влади та колоніальних губернаторів, американські видавці активно друкували «піратські» примірники творів, а американські автори були мало зацікавлені в написанні нових творів. В 1790 р. Конгрес США встановив охорону інтересів авторів та видавців в Акті про авторське право, історія якого бере початок зі спроб Н. Вебстера запровадити в усіх штатах закон про авторське право, який би наділяв охороною і автора, і видавця. Прихильниками ідеї про необхідність прийняття першого національного закону про авторське право були також Джеремі Белкнеп, засновник Історичної спілки штату Массачусетс, автор новели «Лісники» (першого американського твору, авторське право на який отримало охорону на федеральному рівні в 1792 р.). Розробником закону був знаменитий Томас Пейн, революційно налаштований памфлетист, який проніс ненависть до цензури крізь все своє життя і творчість. Н. Вебстер, чий словник був найпопулярнішим виданням в США, виступив як найбільш впливовий лобіст. Починаючи з 1782 р., Н. Вебстер працював над розробкою законодавства окремих штатів. Після поразки в штатах Нью-Йорк та Нью-Джерсі Вебстеру врешті вдалося переконати законодавчу владу штату Коннектікут прийняти в січні 1783 р. перший американський закон про авторське право — «Закон для заохочення розвитку літератури й талантів». Відповідно до нього кожен автор, який мав місце проживання в США, був уповноважений здійснювати контроль за друком, опублікуванням та продажем свого твору протягом 14 років та наділявся правом поновлювати такий строк ще на 14-річний термін. Закон містив вимогу про обов'язок автора «забезпечувати суспільство необхідною кількістю примірників твору». Таким чином вперше було зафіксовано принцип балансу інтересів суспільства та особистих матеріальних інтересів автора, який послужив фундаментом доктрини «добросовісного» використання твору. Закон штату Коннектікут став моделлю першого національного закону 1790 р. Незабаром після перемоги в Коннек-тікуті Вебстер переконав законодавців штатів Массачусетс, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, НьюТемпшір, Вірджинія, Делавер, Пенсільванія та Меріленд ухвалити свої закони, які наберуть чинності після перейняття такої практики іншими штатами. Вебстер, Медісон та інші розробники водночас усвідомили, що авторське право є однією з галузей, регулювання якої повинно здійснюватися на федеральному рівні [140, рр. 138—141].
Після прийняття першого федерального закону про авторське право 1790 р. Н. Вебстер продовжував працювати над його редакцією, а в 1802 р. йому вдалося внести зміни, спрямовані на розширення переліку об'єктів, на які розповсюджується охорона (плани, гравюри тощо). В 1831 р. зусиллями Вебстера було розширено строк авторського права, який на той час становив 14 р. з правом поновлення на додаткові 14 років, до 28 років з можливістю поновлення на 14-річний термін. Вебстер прагнув встановлення довічної охорони авторського права, незважаючи на положення Конституції, яке містило обмеження зазначеного строку. Термін авторського права був збільшений у 1831 р., а після цього — знов у 1976 р. [146].
Із збільшенням населення США в першій половині XIX ст. розширювалася читацька аудиторія і зростав попит на літературу. Протягом перших п'ятидесяти років позаминулого століття кількість компаній, які займалися продажем книг, зросла вдвічі в кожному великому місті східної частини США. Кількість таких компаній в місті Нью-Йорк, скажімо, збільшилась з 60-ти в 1800 р. до 340 в 1850 р. Єдиною проблемою американських авторів був попит населення винятково на продукцію, подібну до творів Вальтера Скотта. На 1830 р. тільки в м. Філадельфія 10 видавництв друкували виключно твори цього романіста [80,
рр. 30—31].
Розвиток авторського права в цей час був обмежений юридичними та культурними перешкодами. Історик Ліман Рей Паттер-сон однією з причин недосконалості правового регулювання авторського права вважає багатозначність та конфліктність цілей авторського права, які встановлювалися американським законодавством. З одного боку, закони штатів про авторське право, відповідно до Статей угоди про конфедерацію (Articles of Confederation), проголошували, що призначенням авторського права є, перш за все, забезпечення інтересів автора. Конституція Сполучених Штатів, однак, встановлювала, що авторське право служить інтересам народу та призначене задовольняти суспільні інтереси. Перший федеральний закон вбачав в авторському праві привілей уряду. А ідея про те, що авторське право повинно бути спрямоване на обмеження та запобігання створенню монополій, мала відображення у справі Wheaton v. Peters — рішенні, яке мало важливе значення для становлення американського авторського права.
В 1834 р. Верховний суд Сполучених Штатів виніс рішення у справі Wheaton v. Peters. Справа виникла зі спору між двома репортерами Верховного Суду США. Генрі Вітон протягом багатьох років вів записи судових справ. Його наступник Річард Піт-терс вирішив додати до своїх записів про справи звіти, що були опубліковані Вітоном раніше. Вітон звернувся до Верховного Суду з позовом про визнання свого авторського права. Суд виніс таке рішення: автор має авторське право на твір та може вимагати усунення порушення цього права та отримати компенсацію за таке порушення, однак, таке право є відмінним від безстрокового й невід'ємного права на публікацію твору після того, як цей твір було опубліковано. Це рішення було закріплене в Конституції США наступним чином: «для патентів та творів притаманні ексклюзивні права обмеженої тривалості, що призначено служити інтересам суспільства»3.
Між тим, в 30-их рр. XIX ст. в Англії припинилися суперечки між авторами та видавцями. Автор тепер мав більш привілейоване становище; автори та видавці дійшли згоди про те, що надійна система охорони авторського права є передумовою успіху обох сторін.
3 Wheaton v. Peters, 33 U.S. (8 Peters), p. 591. January, 1834.
В 1853 р. в США Окружний суд заслухав справу Stowe v. Thomas, ініційовану Гарріет Бічер Стоу проти Ф. Томмаса, ви-давника німецькомовного періодичного видання «Die Freie
Presse», який опублікував німецький переклад книги «Хатина дяді Тома» та здійснив його продаж на території США без дозволу автора. Апеляційний суд Третього округу пояснив у рішенні, що, публікуючи твір, автор «передає думки, відчуття, знання та відкриття світові», чим позбавляється ексклюзивного права на володіння ними. Стосовно перекладу суд зазначив: «Концепція, викладена іншою мовою, не може складати композиції, з якої вона була запозичена, так само, як не може бути названа «копією» тієї книги». Суддя Роберт Гріер висловив думку, яку сорок років раніше повідомив світові Т.Джефферсон. «Ідея автора стала спільною власністю читачів, які не можуть бути позбавлені права на її використання... Право на літературну власність, таким чином, після публікації не може втілюватися в ідеях, концепціях чи плодах уяви поета чи романіста, запозичених з мови, ідіом, стилю твору, його зовнішнього вигляду або з показу,» — зазначив Гріер. «Я читав літературний переклад поем Бернса у прозу французькою мовою; однак, назвати їх копіями оригіналу було б так само неправильно, як і власне перекладом». Таким чином Гріер сформулював досить жорстке визначення ідеї на 27 років раніше винесення рішення у справі Baker v. Selden4в якій Верховний суд США зазначив: «Вирішуючи питання про порушення авторського права, слід вирішити питання не про те,чи використав відповідач думки, ідеї, інформацію або відкриття, запозичені з оригіналу, а про те,чи може його твір вважатися новим твором, створення якого вимагало запозичення винаходу, вчення чи рішення, або використання транскрипту частини оригіналу або оригіналу в повному обсязі, з внесенням простих змін»5.
4 Baker v. Selden, 101 U.S. 99. Circuit Court of the United States, for the Southern District
Протягом десятиріч американські автори були незадоволені низьким рівнем доходів внаслідок поширення такого явища, як «піратство». Росія, як і США, не поспішала приєднуватися до міжнародних договорів про авторське право. З 30-их до 80-их років XIX ст. британські автори й політичні лідери відстоювали необхідність укладення договору про авторське право, який би обмежив «піратство». В січні 1837 р. 55 британських письменників і поетів подали до Конгресу США петицію з вимогою про укладення двостороннього договору про авторське право. Сенатор Генрі Клей вносив законопроект про прийняття такого договору п'ять разів впродовж 1837-1842 рр. Однак всі п'ять спроб розгля-
5 Stowe v. Thomas, 23 Federal Cases 201 (No. 13, 514). 2 American Law Register 210.
of Ohio, October, 1879 5 Stowe v. Thomas
Circuit Court of the United States, for the Eastern District of Pennsylvania, October 1853
ду проекту були невдалими, оскільки зустрічали серйозний опір продавців книг і типографій. Серед прихильників думки про необхідність прийняття договору були видатні американські автори та політичні лідери такі, як Вашингтон Ірвінг, Едвард Еверетт та Джон Куінсі Адамс, а також видавництва Appleton і Putnam. В 1842 р. улюблений письменник американського читача Чарльз Діккенс здійснив подорож у Сполучені Штати, де переконував у важливості укладення міжнародного договору. Однак читацька аудиторія не була зацікавлена в підвищенні рівня охорони авторського права, оскільки за умов «піратства» мала можливість купувати твори Ч. Діккенса за низькими цінами. Пригнічений рабством та незадовільною ситуацією, що склалася у сфері охорони авторського права у Сполучених Штатах, Ч. Діккенс повернувся в Англію та опублікував у 1843 р. свої критичні враження про подорож у творі «Американські записки». Парадоксально, але нелегальні примірники цього твору були розпродані в США у кількості 50 тис. за три дні.
Шлях до укладення міжнародного договору про охорону авторського права був тривалим: проекти договору подавалися на розгляд Конгресу США в 1854, І858 і 1860 рр., однак жодного разу договір не був схвалений. Тим часом поширення «піратства» призводило до переповнення ринку дешевою літературою. Ще до громадянської війни 1861-64 рр. великі американські видавництва, як правило, з розташуванням в Нью-Йорку або Бостоні, домовились штучно утримувати ціни на «піратські» примірники європейських творів відповідно до так званого «принципу етикету». Згідно з цим принципом, якщо основне видавництво оголошує про намір випустити у світ твір іноземного автора, воно повинно проставити ціну на творі або повідомити її листом, адресованим іншим видавцям. Принцип був запроваджений видавцем Генрі Хольтом у виступі перед Сенатом. «Принцип етикету» поклав початок «джентльменському» встановленню цін та впровадженню партнерських відносин між видавцями.
Останньою спробою переконати уряд укласти міжнародний договір про авторське право було створення спілок видавців в найбільших містах сходу Америки. В 1888 р. Спілка типографій ухвалила резолюцію про необхідність укладення договору. Переговори про укладення договору тривали із зими 1890—91 рр., остаточно закон було прийнято обома палатами Конгресу і підписано Президентом Бенджаміном Харрісоном у березні 1891 р.
Таким чином авторське право США та Англії почалося з гострого конфлікту економічних інтересів. Спочатку — конфлікт між видавцем та автором, пізніше — між останнім та інтересами суспільства. Багато часу знадобилося американському суспільству, щоб осягнути істину, проголошену Марк Твеном на слуханнях Сенату з питань патентів та проекту закону про авторське право в 1886 р.: «Я сподіваюся, що колись настане час, коли в очах закону літературна власність стане такою ж святинею, як віскі, або будь-яка інша річ, що забезпечує життєво важливі потреби». Усвідомлення значення інтелектуальної власності було першим кроком на шляху до розуміння потреби в гармонізації охорони інтелектуальної власності.
Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року започаткувала процес уніфікації охорони авторського права. 5 грудня 1887 р. Велика Британія ратифікувала Берн-ську конвенцію. Це були перші кроки на шляху до становлення глобальної системи охорони інтелектуальної власності.