Особливості правового регулювання державного кредиту

Залучення коштів до Державного бюджету здійснюється за допомогою методів мобілізації фінансових ресурсів. Однак цих коштів для держави, як правило, не вистачає, тому, забезпечуючи безперебійне фінансування суспільних потреб, вона вдається до залучення вільних фінансових ресурсів фізичних і юридичних осіб. Саме такі відносини є відносинами по державному кредиту, де однією стороною виступає держава як позичальник, а іншою – населення та господарюючі суб’єкти як кредитори. Вони мають ряд відмінних ознак, які дають змогу говорити про державний кредит як фінансово-правовий інститут:

- при державному кредиті позичальником є держава, яка залучає грошові кошти для своїх потреб на засадах зворотності, а фізичні і юридичні особи, що надають власні кошти в тимчасове користування, виступають кредиторами держави;

- держава-позичальник в односторонньому порядку встановлює умови випуску, порядок реалізації й погашення кредиту тощо;

- державний кредит не забезпечується заставою, а гарантується фінансовими ресурсами держави.

Таким чином, державний кредит - це сукупність особливих економічних відносин, в яких держава виступає боржником, а населення та господарюючі суб’єкти – кредиторами.

Оскільки особливістю фінансового права є наявність у ньому двох видів юридичних інститутів: єдиних та змішаних (комплексних), то можна говорити про віднесення державного кредиту до комплексних інститутів фінансового права, бо він зазнає впливу таких галузей права, як конституційне, адміністративне, цивільне. Критерієм віднесення державного кредиту до фінансового права є функція мобілізації державою грошових коштів на задоволення державних та суспільних потреб.

Визначення місця державного кредиту в системі фінансового права передусім зумовлено поділом галузі права на загальну та особливу частини. До загальної частини фінансового права належать норми, що закріплюють основні принципи, правові форми та методи фінансової діяльності держави, компетенцію і правовий статус її органів, встановлюють єдину фінансову систему й методи фінансового контролю. Особливу ж частину фінансового права становлять інститути, які регулюють окремі види однорідних фінансових відносин, що пов’язані між собою як самостійні відокремлені підгрупи. Саме до них належить інститут державного кредиту.

Інститут державного кредиту є формою участі фізичних і юридичних осіб у формуванні загальнодержавного фонду грошових коштів держави. У відносинах у сфері державного кредиту кредиторами виступають фізичні і юридичні особи, а боржником – держава. Об’єктом державного кредиту є тимчасово вільні кошти громадян та господарюючих суб’єктів, які перетворюються в додаткові фінансові ресурси держави. І хоча надходження від державного кредиту є додатковим джерелом поповнення дохідної частини державного бюджету, говорити про отримання державою прибутків від цього неможливо. Це зумовлено, передусім, загальними принципами кредитування, які полягають у строковості, зворотності й платності, що породжує зобов’язання держави повернути борг у визначений термін та сплатити відсотки за користування наданими коштами. Тобто кошти, одержані від державного кредиту, не дають нових прибутків, а виступають як тимчасові ресурси держави, які підлягають поверненню.

Як економічна категорія, державний кредит відображає деякі суттєві характеристики кредитних відносин, але він має певні відмінності порівняно з банківським кредитом.

По-перше, при банківському кредитуванні позичання коштів має за мету отримання прибутку банками. Погашення позик здійснюється за рахунок продуктивного використання позичених коштів, а погашення процентів – за рахунок додаткового прибутку від прокредитованого заходу.

При державному кредиті метою позичання коштів державою є залучення додаткових фінансових джерел для покриття дефіциту спричиненого, як правило, великими витратами державного бюджету. Це, здебільшого, непродуктивні витрати, спрямовані на суспільні та державні потреби.

По-друге, суттєвою відмінністю державного та банківського кредиту є принцип забезпеченості позик. Для банківського кредиту передбачено цілу систему матеріального забезпечення (у вигляді застави, страхування, гарантії тощо), а для державного кредиту безпосереднього забезпечення немає (за своїми зобов’язаннями держава відповідає всіма фінансовими ресурсами).

По-третє, потреба підприємств та організацій у банківському кредиті виникає у зв’язку з нерівномірним рухом вартості у виробництві та обміні. Потреба ж у державному кредиті виникає через фінансові труднощі країни, тобто диспропорції між рухом грошей в обігу й товарними ресурсами на їх покриття.

По-четверте, банківський кредит пов’язаний з тією частиною грошового обігу, де гроші виконують функцію засобу платежу. Тобто за допомогою кредиту здійснюється більша частина товарних платежів. При державному кредиті гроші використовують не лише у функції платіжного засобу, а й засобу обігу.

По-п’яте, банківський кредит має суворо цільове призначення. Його застосовують для своєчасного грошового обігу. Державний кредит використовують, як правило, глобально, для фінансування капітальних вкладень та витрат, пов’язаних з вирішенням соціальних проблем.

По-шосте, при банківському кредиті умови та строки повернення коштів суворо регламентовані умовами кредитного договору і за їх порушення до позичальника застосовуються економічні санкції. При державному ж кредиті вони можуть змінюватися державою в односторонньому порядку, а до позичальника не передбачено й не застосовуються економічні санкції.

По-сьоме, банківський кредит пов’язаний переважно з безготівковим грошовим обігом, оскільки залучення та надання коштів здійснюється шляхом перерахування їх з одного рахунку на інший. Державний кредит поширений більшою мірою у сфері готівкового обігу, що є дійовим важелем державного управління готівково-грошовим обігом у країні.

По-восьме, банківський кредит є джерелом зростання готівкових грошей в обігу, а державний кредит сприяє їх скороченню.

Державний кредит є видом фінансових правовідносин, за яких держава активно вдається до мобілізації грошових і матеріальних коштів у юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, зворотності, відплатності і строковості.

Як економічна категорія державний кредит – це система фінансових відносин, що виникають унаслідок залучення державою на добровільних засадах для тимчасового використання вільних коштів юридичних і фізичних осіб;

З юридичного погляду, державний кредит – урегульовані правовими нормами відносини з приводу акумуляції тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних коштів з метою покриття державного боргу, регулювання грошового обігу й інвестування.

Державний кредит – це інститут бюджетного права, що об’єднує та врегульовує однорідну групу фінансових правовідносин з приводу мобілізації тимчасово вільних грошових коштів підприємств, банків, заощаджень населення на загальнодержавні потреби і являє собою одну з форм участі фізичних і юридичних осіб у формуванні грошового фонду держави.

До основних цілей державного кредиту належать:

1) вирішення проблем фінансування бюджетного дефіциту;

2) проведення регіональної фінансово-кредитної політики, що спрямована на вирівнювання соціально-економічних умов життя населення та функціонування регіональної економіки;

3) підтримка місцевого самоврядування у вирішенні невідкладних соціально-економічних завдань;

4) підтримка пріоритетних для економіки секторів та видів діяльності.

Фінансові відносини у сфері держаного кредиту виникають у процесі фінансової діяльності держави та пов’язані з погашенням державного внутрішнього боргу за рахунок залучення тимчасово вільних коштів фізичних і юридичних осіб. Об’єктом цих правовідносин є фінансові ресурси держави.

У правовідносинах з державного кредиту, як і в інших фінансових відносинах, однією із сторін завжди виступає держава або уповноважений нею орган. Іншою стороною відносин можуть бути будь-які суб’єкти фінансових правовідносин. Визначення конкретного учасника правовідносин за держкредитом залежить від виду юридичних фактів, які лежать в основі їх виникнення. Так, суб’єктами правовідносин за державним внутрішнім боргом України є, з одного боку, держава в особі Уряду як одержувача коштів, на який покладається обов’язок повернення коштів та сплати відсотків за ним; з іншого – юридичні й фізичні особи (кредитори).

Фінансово-правові відносини, які містять у собі кредитні правовідносини, завжди відображають певні економічні відносини, що існують у цій державі.

Найважливіша особливість фінансових правовідносин полягає в тому, що вони є юридичною формою виразу й закріплення фінансових відносин, які самі по собі є формою певних економічних відносин. Оскільки фінансові відносини пов’язані з розподілом національного доходу країни, а також з виконанням завдань і функцій держави, де держава виступає не лише як носій влади, а і як господарюючий суб’єкт, вона організує ці відносини, надає їм відповідної правової форми й використовує в інтересах суспільства.

Участь представницьких та виконавчих органів влади різного рівня, а також фінансових та кредитних органів у правовідносинах у галузі державного кредиту закріплено законодавчо. Наприклад,Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18 червня 1991 р. були визначені умови й порядок випуску та обігу цінних паперів, у тому числі державних. У цьому нормативно-правовому акті тлумачення самої категорії «цінні папери», розкриті види цінних паперів і поняття емітента цінних паперів, наведені основні характеристики акцій, облігацій внутрішніх державних і місцевих позик, казначейських зобов'язань держави, ощадних сертифікатів і векселів. Законом визначається порядок обігу всіх цінних паперів – як випущених в Україні, так і випущених ще урядом СРСР та урядами інших радянських республік, але розміщених в Україні. Рішення про випуск облігацій внутрішніх державних і місцевих позик приймаються, відповідно, Кабінетом Міністрів України та місцевими органами самоврядування.

Правові засади державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні визначає також Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”. Зокрема, у ст. 1 цього Закону зазначено, що“державне регулювання ринку цінних паперів – це здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних і запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері”.

Відповідно до закону, державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:

- реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів і їх похідних;

- створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів суспільства;

- одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги й характер угод із цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;

- забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів;

- гарантування прав власності на цінні папери;

- захисту прав учасників фондового ринку;

- інтеграції у європейський і світовий фондові ринки;

- дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;

- запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів;

- контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів, відповідно до закону, здійснюється в таких формах:

- прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;

- регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;

- видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

- заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно із чинним законодавством;

- реєстрація випуску (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;

- контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;

- створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;

- контроль за достовірністю інформації, що подається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контрольним органам;

- встановлення правил та стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням;

- контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;

- контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;

- контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів;

- проведення інших заходів щодо державного регулювання контролю за випуском та обігом цінних паперів.

Конституцією України та Законом України “Про державний внутрішній борг України” встановлюється розподіл компетенції між представницькими та виконавчими органами у сфері державного кредиту. За представницьким органом – Верховною Радою України – закріплені такі повноваження: визначати політику щодо державного внутрішнього боргу; встановлювати “граничний розмір державного внутрішнього боргу при затвердженні бюджету на наступний фінансовий рік, його структуру, джерела та строки погашення”; здійснювати контроль за станом державного внутрішнього боргу. Уряд України здійснює управління державним внутрішнім боргом України; саме на ньому лежить обов’язок визначення порядку, умов випуску та розміщення боргових зобов’язань України та щорічного опублікування відомостей про стан державного внутрішнього боргу за попередній фінансовий рік. Крім того, Законом України “Про Державний внутрішній борг України” передбачається, що для фінансування витрат з розміщення, рефінансування, виплати доходу та погашення боргових зобов’язань Уряду України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу України. До цього фонду зараховуються кошти у розмірі 50 відсотків, одержаних від приватизації майна державних підприємств, а Законом України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” встановлюються зобов’язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, вміщені в установах Ощадбанку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України, а також у державні цінні папери: облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 р., облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 р., державні казначейські зобов’язання СРСР, сертифікати Ощадбанку СРСР. Так, держава зобов’язується забезпечити збереження та відновлення реальної вартості заощаджень громадян і гарантує їм компенсацію у встановленому порядку.

Як бачимо, роль держави полягає в тому, щоб забезпечити відповідність правових форм економічним відносинам, у своєчасному оновленні й зміні законодавства. Суб’єктами відносин, крім Уряду України, є відповідні органи місцевого самоврядування. Ці органи наділені повноваженнями з визначення власних боргових зобов’язань та умов їх випуску.

Суб’єктами правовідносин у галузі державного кредиту, відповідно до Закону України “Про державний внутрішній борг України”, є також Національний банк України та Міністерство фінансів України. “Управління державним внутрішнім боргом України здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України. Розміщення боргових зобов’язань Уряду України та надання гарантій від імені Уряду України проводиться за його дорученням Міністерством фінансів України”. На практиці сьогодні управлінням державним внутрішнім боргом займається Державне казначейство України.

Національний банк разом з Кабінетом Міністрів України надає пропозиції щодо державного кредиту Верховній Раді України для визначення політики у цій сфері. Національний банк України «виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані з розміщенням державних цінних паперів, їх погашенням і виплатою доходу за ними». Крім того, НБУ купує й продає цінні папери, які випускає держава.

Обслуговування державного внутрішнього боргу України здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему України шляхом проведення операцій з розміщення облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашенню й виплаті доходу за ними у вигляді відсотків та в іншій формі.

Економічні відносини між кредитором і позичальником виникають під час одержання кредиту, користування ним та його поверненням. Залежно від виду кредитних правовідносин підставою їх виникнення може бути односторонній акт держави, що є особливістю фінансового права. Отже, держава, як суб’єкт правовідносин у сфері державного кредиту, як позикоодержувач і емітент облігацій державної позики у відповідному нормативно-правовому акті офіційно заявляє: про свою потребу в позикових грошових коштах; строки, на які йому потрібні ці кошти; розмір винагороди, яку він погоджується сплатити за надані позикові кошти; у багатьох випадках про цілі, для досягнення яких йому потрібні такі кошти; готовність у майбутньому повернути борг повністю та інше.

Такі умови є підтвердженням теоретичних положень, які визначають, що матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів, а юридичним – суб’єктивні права та юридичні обов’язки, встановлені фінансово-правовими нормами. Так, придбання облігацій встановлює певні права й обов’язки як для емітента, так і для власника облігацій. Загалом такі відносини прав і обов’язків є типовими для боргових відносин, що існують між кредиторами й боржниками.

До переліку прав емітента, наприклад, належать: право на отримання позикових коштів у вигляді сплати вартості облігацій; право на розпорядження позиковими коштами на свій розсуд для досягнення означеної мети; право на використання вказаних коштів протягом визначеного терміну тощо.

Основними обов’язками емітента є такі: обов’язок повернути власникові облігації позичену суму коштів і сплатити обіцяну винагороду за користування позиковими коштами; обов’язок погасити заборгованість у встановлені строки, якщо облігації є терміновими тощо.

Щодо кредитора – власника облігації, то він має право на повернення повної суми грошей, яку він дав у борг емітенту; право на отримання обіцяної емітентом винагороди за використання позикових грошових коштів; право на вимогу своєчасного погашення заборгованості; право власності на цінні папери. Останнє означає, що він може володіти й розпоряджатися належними йому облігаціями без обмежень, якщо тільки такі не встановлюються умовами випуску. Тобто він може вільно продавати їх, обмінювати, дарувати, використовувати як засоби платежу або забезпечення зобов’язання.

З іншого боку, власник облігацій зобов’язаний: сплатити в повному обсязі вартість облігацій, тобто позичити грошові кошти в розпорядження емітента на обумовлений строк, утримуватися від вимог дострокового погашення заборгованості; надати позикові кошти безумовно – не висуваючи при цьому будь-яких умов тощо.

Таким чином, очевидними стають роль, значення і вплив цивільного права на відносини у сфері державного кредиту. Однак цивільно-правові норми не торкаються їх суті і мають суто супровідний характер стосовно відносин, що вже тривають, і ініціатива їх виникнення чи припинення завжди буде походити від держави. Нормами фінансового права передбачається сама організація кредитного планування, і відносин, які виникають при всіх фінансових операціях. Відносини, які виникають при випуску та реалізації державних позик, регулюються фінансовим правом, і всі умови визначаються в односторонньому порядку – самим позикоодержувачем (державою) у відповідних нормативно-правових актах. Отже, незважаючи на складність відносин, які виникають у сфері державного внутрішнього кредиту, можна зазначити, що вони регулюються нормами фінансового, адміністративного, цивільного галузей права. Пріоритет у їх регулюванні належить нормам фінансового права.

Усі відносини в галузі державного кредиту мають державно-владний характер. Незважаючи на те, що держава в цих відносинах виступає боржником (позичальником), саме вона має право в односторонньому порядку встановлювати їх умови: строк, платність, види, підстави припинення та зміни.

Юридичні та фізичні особи, які добровільно вступили у відносини в галузі державного кредиту, зобов’язані виконувати всі умови позики. На відміну від правовідносин за банківським кредитом, суб’єкти тут нерівноправні, оскільки основним методом регулювання правовідносин за державним кредитом є метод державно-владного впливу, і саме державі належить функція управління державним внутрішнім боргом. Дія правовідносин у часі у сфері державного кредиту встановлюється державою (боржником).

Однак у сфері державного кредиту виникають правовідносини не тільки з приводу боргових зобов’язань (між позичальником – державою і кредиторами – юридичними і фізичними особами), але й правовідносини, що опосередкуються функціонуванням державного боргу. Такими є, наприклад, відносини:

- між Кабінетом Міністрів України та Національним банком України з приводу отримання та повернення кредитів;

- між Верховною Радою України, урядом України і НБУ з приводу перерахування коштів ресурсів Державного бюджету України на компенсацію витрат з розміщення, рефінансування, виплати доходів і погашення боргових зобов’язань згідно із Законом України «Про державний внутрішній борг» та відповідних статей Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік.

- між установами Ощадного банку України та Національним банком України з приводу встановлення мінімального розміру обов’язкових резервів, що депонуються (розміщуються) в НБУ та використовуються ним як кредитні ресурси для погашення державних позик;

- між установами Ощадного банку України та НБУ з приводу виплати відсотків за вкладами, які є основним джерелом кредитних ресурсів для надання кредитів Уряду України, у випадках, передбачених Законом України «Про Державний бюджет України»;

- між Міністерством фінансів України та НБУ з приводу вироблення умов про порядок управління державним внутрішнім боргом України відповідно до Закону України «Про державний внутрішній борг» тощо.

Таким чином, правовідносини, що складаються в галузі державного кредиту, є дуже різноманітними. У них бере участь велика кількість суб’єктів, які наділені конкретними повноваженнями. Особливістю правовідносин у галузі державного кредиту є те, що вони мають державно-владний характер і держава, незважаючи на своє становище як боржника, сама встановлює правила поведінки суб’єктів.

Поиск по сайту: