Чи може Україна стати членом НАТО відповідно до чинного національного законодавства?

Деякі громадяни вважають, що вступ незалежної держави Україна до військово-політичного альянсу НАТО неможливий, бо відповідно до чинної Конституції, Україна є нейтральною державою. Проте ні в тексті Конституції України від 28 червня 1996 року, ні в зміненому варіанті, що діє з 1 січня 2006 року, немає положень про нейтралітет України.

Чому ж у свідомості багатьох українських громадян міцно закріпилося судження про „позаблоковий, нейтральний" статус нашої держави?

В першу чергу тому, що цю тезу було проголошено в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Дійсно, у розділі IX Декларації вказано: „Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

Але не можна не брати до уваги того, що зазначене формулювання з юридичного погляду не означало законодавчого закріплення за Україною статусу постійного нейтралітету, оскільки в Декларації проголошено лише намір стати в майбутньому нейтральною державою.

Стосовно волевиявлення українського народу на референдумі 1 грудня 1991 року, то відповідно до Постанови Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 р. № 1660-ХП „Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України" до бюлетеня для таємного голосування був включений текст Акту проголошення незалежності України (а не Декларації про державний суверенітет). Саме Акт проголошення незалежності, а не Декларація, згадується й у Преамбулі Конституції: „Верховна Рада приймає цю Конституцію, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням".

Крім того, необхідно звернути увагу на класичний зміст деяких юридичних термінів - ні „декларація", ні „референдум" не мають обов'язкової сили. Це також стосується і те~ :'...j „преамбула", в який зазвичай, викладають принципові положення, спонукальні мотиви, цілі видання відповідного акту. Преамбула містить „норми-цілі" й „норми-принципи", що не мають безпосередньої юридичної сили.

Чому ж майже всі положення Декларації про державний суверенітет України увійшли до тексту Конституції, а положення, які б у прямій постановці визначали нейтралітет або. навпаки, участь у військових блоках як засіб досягнення національної безпеки, або як форму існування України в системі міжнародних відносин, - ні?

Пояснення дуже просте. Декларацію було прийнято у 1990 році, а Конституцію - у 1996. Давайте подумки перенесемося у 1990 рік. Фактично

закінчилася „холодна війна". Однак, у свідомості більшості громадян, та й політиків (у тому числі депутатів Верховної Ради) усе ще зберігався сформований за багато десятиліть конфронтації стереотип про біполярний політичний устрій світу. Тим більше, що ще існували й СРСР і Організація Варшавського Договору.

Згадаємо атмосферу демократичної ейфорії та романтизму, піднесення національної самосвідомості, надії на те, що із закінченням протистояння двох ідеологічних систем у світі більше немає непереборних протиріч, а значить і причин для глобального протистояння, що настає той час, коли війни йдуть у минуле. Тому цілком природним було прагнення відзначити миролюбний характер нової, незалежної України, держави, що відроджується.

З 1990 по 1996 рік відбулися події, які не могли не вплинути на прийняття рішень, що визначили подальшу долю української держави.

Нагадаємо деякі з них:

- 1 липня 1991 року - підписання Протокол про повне припинення дії Організації Варшавського Договору;

- 24 серпня 1991 року - прийняття Акту „Про проголошення незалежності України";

- грудень 1991 року — фактична денонсація договору про утворення СРСР. Утворення СНД;

-грудень 1991 року - створення Ради північноатлантичної співробітництва (РПАС);

- 1992 рік - вступ України до РПАС;

- 1992 рік - початок громадянської війни на території колишньої
СФРЮ (Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія);

- 7 лютого 1992 року - підписання Договору про Європейський Союз (набрав чинності з 1 листопада 1993 року). Фактично це не що інше, як утворення ще одного полюсу політичної й економічної сили у світі, до того ж у безпосередній близькості від України;

- січень 1994 року - керівники урядів і держав-членів НАТО заявили про те, що вони очікують і вітатимуть розширення НАТО за рахунок демократичних держав Центральної та Східної Європи;

- 5 грудня 1994 року - підписання „Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку із приєднанням України до „Договору про нерозповсюдження ядерної зброї"". (Фактична відмова України від статусу ядерної держави в обмін на гарантії безпеки з боку США, Росії, Великобританії, пізніше -Франції і Китаю.)

Крім того, до середини 90-х років Україна накопичувала деякий досвід усвідомлення себе як дійсно незалежної держави, в якої є свої національні геополітичні інтереси, загрози цим інтересам, оцінила можливі напрями, варіанти й способи реалізації власної зовнішньої політики.

Така ситуація склалася до 1996 року. І безсумнівно, включення в Конституцію прямого положення про нейтральний, позаблоковий статус України:

а) обмежувало б можливості держави надійно забезпечувати
національну безпеку у світі, який змінюється, тим більше, що реальний
нейтралітет вимагає величезних військових витрат, непосильних для нашої
економіки.

б) було б неадекватне реальному геополітичному положенню України.
Невипадково, ще у 1993 році Верховної Ради України прийняла

постанову Про Основні напрями зовнішньої політики України де було зазначено, що з огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може вважатися перешкодою її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки.

ЗО липня 2003 року набув чинності Закон України „Про основи національної безпеки України". У статті 8 даного Закону підкреслюється, ц₍о одним з напрямів державної політики з питань національної безпеки є забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією, іншими країнами Співдружності Незалежних Держав, а також з іншими державами світу.

Іноді можна почути думку про те, що наявність Російського Чорноморського флоту в Криму унеможливлює вступ України до НАТО. Проте, як неодноразово заявляли вищі представники Альянсу, це не є перешкодою набуття нашою державою членства в Організації Північноатлангичного договору.

Останнім часом набуло актуальності питання проведення всеукраїнського референдуму стосовно вступу нашої держави в НАТО. Проте хоча вступ до Альянсу і передбачає дотримання певних обов'язкових процедур, серед них вимоги щодо проведення загальнонаціонального референдуму в країні-претенденті немає. З десяти останніх країн, які приєдналися до НАТО, лише Угорщина і Словенія виносили питання членства в Альянсі на референдум.

Щодо України, то відповідно до Конституції виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (стаття 73). Згідно Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права народу України на самовизначення та входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід з них (стаття 5).

Вступ України до НАТО не пов'язаний ані зі зміною території, ані з входженням до федеративних і конфедеративних утворень. НАТО є міжнародною міжурядовою організацією де кожна країна-учасник зберігає цілковитий суверенітет.

Після запеклих політичних дискусій, 6 березня 2008 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про питання вступу України до Організації Північноатлантичного договору (НАТО)» у якій відзначається, що рішення щодо міжнародного договору про вступ України до НАТО приймається лише за наслідками всеукраїнського референдуму, який може проводитися за народною ініціативою відповідно до Закону України "Про всеукраїнський референдум".

Незважаючи на це, як ми могли переконатися, в чинному національному законодавстві не тільки відсутні будь-які перешкоди на шляху України до НАТО, а навпаки, створені всі передумови для набуття нашою державою в майбутньому повноправного членства в Організації Північноатлантичного договору.

Поиск по сайту: