Серцево-легенева реанімація (СЛР)— це комплекс заходів, які спрямовані на заміну і поновлення порушених при термінальних станах основних життєво важливих функцій організму (кровообігу та дихання), з метою попередження загибелі головного мозку.
Основними причинами розвитку термінальних станів, які виникають за межами медичних закладів, є: синдром раптової смерті новонароджених, травми, утеплення, порушення прохідності верхніх дихальних шляхів тощо.
До термінальних станів належать: передагонія, агонія, клінічна смерть. Вказані стани є етапами вмирання організму.
Передагонія визначається плутаністю свідомості та іншими ознаками порушення діяльності вищої нервової системи, зникненням пульсу на периферійних артеріях, гіпотензією (зниженням артеріального тиску), поверхневим та частим диханням; блідим і/або мармуровим кольором шкіри. В залежності від клінічної ситуації передагонія може тривати від декількох хвилин до декількох годин, іноді діб. При подальшому погіршенні стану розвивається агонія. Інколи перед цим розвивається термінальна пауза. Остання характеризується тимчасовим (протягом 20— 90 сек) припиненням дихання і кровообігу. За термінальною паузою настає «останній спалах боротьби організму за життя» — агонія (це й відображається в самому терміні: гр. аgоn— боротьба). Вона проявляється появою судомного, часто з патологічними ритмами, дихання, подальшим пригніченням скорочувальної функції серця. Агонія триває від 2—3 хв до 30—40 хв. При подальшому погіршенні стану настає клінічна смерть.
Клінічна смерть— це період з моменту припинення дихання і кровообігу до розвитку незворотних змін найбільш чутливих до гіпоксії клітин центральної нервової системи (ЦНС). При звичайних умовах довкілля клінічна смерть триває 3—4 хв. Клінічна смерть може бути як наслідок прогресування передагонії, агонії,
такі розвивається раптово, без попередніх етапів вмирання. Ознаки клінічної смерті:
1. Припинення зовнішнього дихання. Визначається за відсут ністю екскурсії грудної клітки.
2. Припинення кровообігу. Визначається за відсутністю пуль су на магістральних артеріях (сонній, плечовій і стегновій).
Відсутність пульсу на периферійних артеріях (наприклад променевій) не є ознакою клінічної смерті, так як при вираженому спазмі периферійних артерій або при гіпотезі пульс може не прощупуватися. Крім того, людина, яка надає допомогу, пульсацію власних артерій може прийняти за пульсацію периферійного артеріального стовбура постраждалого. На визначення пульсу в даної ситуації відводиться не більше як 10 сек. Якщо пульс визначається на променевій артерії, то у дитини старшого віку і дорослого систолічний артеріальний тиск вище 80 мм рт. ст. Перевірка пульсу на магістральних судинах не є єдиним і основним критерієм термінального стану. Основною є відсутність будь-яких ознак життя, а саме:
3. Розширення зіниць.
4. Відсутність свідомості.
5. Зміна кольору шкіри і слизових оболонок (при цьому пере важає блідий колір при первинній зупинці кровообігу або темно- синюшний при первинній зупинці дихання).
6. Атонія (відсутність тонусу м'язів).
7. Арефлексія (відсутність рефлексів).
Ці ознаки клінічної смерті можуть з'являтися в будь-якій послідовності. При первинній зупинці серцевої діяльності свідомість зазвичай зникає протягом 10—15 сек, максимальне розширення зіниць — 30—60 сек.
Організаційні основи серцево-легеневої реанімації (сар)
Знання методів та володіння основами долікарської реанімації допомагає не тільки врятувати життя постраждалого, а й уникнути небажаних ускладнень та скоротити строки його лікування. Для поширення знань у нашій державі курс основ долікарської реанімації вивчається не тільки у школах, вищих навчальних закладах, кожен претендент на отримання посвідчення водія не може отримати його без проходження цього курсу.
Для кращого розуміння та засвоєння методів СЛР слід користуватися стандартами долікарької реанімації. Перший стандарт
проведення СЛР у дитячому віці був розроблений у 19X0 р. аме-риканською асоціацією вивчення хвороб серця. Нині у більшості країн світу СЛР виконують з урахуванням Керівництва Європейської ради по реанімації і стандарту Американської асоціації вивчення хвороб серця.
Згідно з сучасним стандартом термінальних станів, особливостям виконавчих заходів при СЛР розрізняють такі вікові групи:
• новонароджені — від 0 до 28 діб;
• немовлята — від 29 діб до 1 року;
• малі діти — від 1 року до 8 років;
• діти старші 8 років, у яких прийоми СЛР виконуються, так само як і у дорослих.
СЛР поділяється на:
• період елементарного підтримання життя;
• період подальшого підтримання життя;
• період подовженого і тривалого підтримання життя. Останні два періоди виконуються лікарями у спеціалізованих
відділеннях, а перший — безпосередню на місці події до прибуття лікарів.
Елементарне підтримання життя
На етапі елементарного підтримання життя виконуються дії для відновлення життєво важливих функцій організму— серця й дихання. При цьому заходи та їх послідовність визначають абревіатурою з трьох англійських букв — «ABC», яка добре запам'ятовується.
А — (англ. airway open — «відкриття дихальних шляхів») — звільнення ротової порожнини та дихальних шляхів від сторонніх тіл.
В — (англ. breath for victim — «дихання для жертви») — штучна вентиляція легень.
С — (англ. circulation his blood — забезпечення його кровообігу) — непрямий масаж серця.
Забезпечення прохідності дихальних шляхів
Найчастіше причиною закриття дихальних шляхів у хворих або постраждалих, які знаходяться без свідомості, є западання кореня язика та нижньої щелепи (рис. 5.1, 5.2), надлишок
слини і слизу, сторонні тіла, блювотні маси, кров, гній, вода (при утопленні), вибиті зуби, вставні протези, цукерки тощо.
Рис. 5.1. Зовнішні ознаки закриття дихальних шляхів
Рис. 5.2. Механізм утворення закриття верхніх дихальних шляхів
Перша дія з метою поновлення прохідності дихальних шляхів — це очищення ротової порожнини. Робиться це так: вказівний палець лівої руки притискує верхні зуби, великий — нижні зуби (рис. 5.3 а). Це дозволяє широко відкрити рот і зазирнути в його порожнину, оглянути горло (рис. 5.3 б). При наявності сторонніх тіл необхідно негайно їх видалити. Для цього відхиляють голову праворуч, не змінюючи положення пальців лівої руки (рис. 5.3 в). Поворот голови праворуч зумовлений тільки тим, що ліва рука розсуває щелепи. Правим вказівним пальцем відтягують правий кут рота донизу, що полегшує самостійне звільнення' ротової порожнини від рідких мас (рис. 5.3 г). Якщо у ротовій порожнині залишились шматочки їжі, слиз, тверді предмети, то їх видаляють вказівним пальцем правої руки (який обгорнуто серветкою) коловими рухами за годинниковою стрілкою.
Рис. 5.3. Етапи вилучення сторонніх тіл (пояснення в тексті)
Після вилучення сторонніх тіл з ротової порожнини голову знов слід покласти прямо і ліквідувати непрохідність, спричинену западанням язика та нижньої щелепи. Для попередження повторного западання язика і нижньої щелепи необхідно весь час підтримувати голову хворого відхиленою назад (рис. 5.4).
Рис. 5.4. Підтримання прохідності верхніх дихальних шляхів
Якщо такої можливості немає, постраждалого слід повернути на бік. Техніка укладання постраждалого на бік. Ліву руку відводять від тулуба і згинають уліктьовому суглобі під кутом 90° долонею догори, далі одночасно праву руку підводять під ліву щоку і згинають в колінному суглобі праву ногу, підтягуючи її до себе, наступний етап — поворот постраждалого на бік. Остаточне положення дозволяє зберегти самостійне дихання, не дозволить перевернутися на спину або живіт (рис. 2.10).
Небезпечні порушення дихання, коли в дихальні шляхи потрапляють сторонні тіла, наприклад, погано розжована їжа, льо-
дяники, дрібні іграшки тощо, які застрягають у ротоглотці, при-зводячи до здавлювання надгортанника і закриття входу до гортані. У постраждалого спостерігаються зупинка дихання, відсутність голосу (пояснює жестами), він не може кашляти, оскільки неможливий вдих.
Для вилучення стороннього тіла існує декілька варіантів прийому Геймлеха. Постраждалому зі збереженою свідомістю підді-афрагмальний поштовх можуть бути застосований не тільки в положенні постраждалого лежачи, а й стоячи або сидячи. Для виконання цього прийому людина, яка надає допомогу, стає позаду постраждалого, стискує одну руку в кулак, прикладає кулак до живота постраждалого по середній лінії трохи вище пупа і нижче мечеподібного відростка великим пальцем до тіла і, міцно охопивши кулак іншої руки, швидкими, різкими рухами вдавлює кулак у живіт в напрямку догори. Якщо це необхідно, повторюють натиснення декілька разів (рис. 5.5).
Рис. 5.5. Прийом Геймлиха
Піддіафрагмальний поштовх виконують у тих випадках, коли постраждалий втратив свідомість. Людина, яка надає допомогу, встає навколішки з будь-якого боку або над постраждалим. Нижню частину долоні однієї руки прикладають до живота по середній лінії трохи вище пупа і нижче мечеподібного відростка. Другу руку кладуть поверх першої і три—п'ять разів натискають на живіт швидкими рухами вгору по середній лінії (рис. 5.6).
Рис. 5.6. Підціафрагмальний поштовх
Штучна вентиляція легень (ШВЛ)
Перші спроби оживлення були пов'язані з встановленням того факту, що збереження дихання рівнозначно подовженню життя. На роль серця увага була звернута значно пізніше, і тому реанімація дихання випередила реанімацію кровообігу більш ніж на тисячу років.
Цікаво, що методи, якими користувалися в давнину, не втратили й сьогодні своєї актуальності. Вже у Біблії згадується про використання методу «рот до рота» пророком Іллею для оживлення помираючого хлопчика.
До 60-х рр. минулого сторіччя широко були розповсюджені методи штучного дихання за допомогою рук— метод Шефера, Сильвестра, Говарда-Томсона, Емерсона, Холгор-Нільсена, Калі-стові. Перелічені методи визнані малоефективними і повинні застосовуватися лише в другу чергу, тобто коли рятувальник не в змозі застосувати більш ефективні методи (у випадку особливо небезпечних інфекцій, отруєння ФОС, важкої травми обличчя).
Метод Холгер-Нільсена застосовується, як вже було згадано, при неможливості застосування методу «рот до рота». Постраж-далого кладуть на живіт, руки згинають у ліктьових суглобах і підкладають під чоло, рятувальник стає навколішки за головою постраждалого, активний видих роблять симетричним здавлюванням нижньої частини грудної клітки між задньою під пахвовою лінією і хребтом протягом 2—3 сек, вдих— припиненням
стиснення і підніманням ліктів постраждалого на висоту 20— 25 см від горизонтальної поверхні.
Метод «рот до рота»є найбільш давнім і відомим. Для наповнення легень постраждалого використовується видихуване повітря рятувальника. Існує декілька різновидів цього методу, які відрізняються положенням рук рятувальника і способом закриття носа. Найпоширеніший і найзручніший такий метод: прочистивши дихальні шляхи, рятувальник одну руку кладе на задню поверхню шиї, утримуючи голову, а другу руку кладе на чоло постраждалого так, щоб було зручно двома пальцями (вказівним і великим) закрити ніс постраждалого (рис. 5.7).
Рис. 5.7. Метод «рот до рота»
Після глибокого вдиху рятувальник широко відкритим ротом закриває рот постраждалого й робить сильне вдування повітря в легені постраждалого. Одночасно ведеться спостереження за підняттям грудної клітки. Перші 3—5 вдувань треба робити в швидкому темпі, а наступні — з частотою 12—14 разів за хвилину.
Після закінчення вдування рятувальник відводить свою голову вбік, у постраждалого відбувається пасивний видих через відкриті дихальні шляхи. При кожному вдуванні грудна клітка повинна підніматися, а під час видиху опускатися. Якщо грудна клітка не піднімається під час перших вдихів, необхідно ще раз виконати заходи по поновленню прохідності дихальних шляхів.
Інші варіанти методу «рот до рота», такі як притиснення носа щокою рятувальника, притиснення носа обома великими пальцями, вказані на рис. 5.8.
Рис. 5.8. Різновиди методу «рот до рота»
Метод «рот до носа»— принцип полягає в тому, що рятувальник вдуває повітря не через рот, а через ніс постраждалого. Цей метод застосовується тоді, коли з певних причин неможливо застосувати метод «рот до рота» (неможливо відкрити нижню щелепу, при пораненні губ, язика). Техніка виконання: однією рукою, яку кладуть на чоло постраждалого, закидають йому голову, іншою, піднімаючи його підборіддя і нижню щелепу, закривають рот. Вдування повітря виконується через носові ходи. В період пасивного видиху слід трохи відкрити рот постраждалого (рис. 5.9). Потім вдування продовжується в тому ж ритмі. Ефективність вдування повітря оцінюється за ступенем дихальних екскурсій грудної клітки.
Рис. 5.9. Метод «рот до носа»
Штучне дихання у дітей виконується вдуванням повітря і до рота, і до носа одночасно. Частота вдувань у дітей до 8 років повинна бути 18—20 разів за хвилину, але об'єм вдування менший, щоб уникнути пошкодження легень.
Непрямий масаж серця
Якщо всі заходи для поновлення прохідності дихальних шляхів та штучної вентиляції легень ефективно виконані, тоді наступним кроком повинно стати визначення роботи серця.
Встановлення зупинки кровообігу визначається за простими клінічними ознаками:
• втрата свідомості;
• відсутність пульсу на артеріях, що забезпечують мозковий кровообіг (артеріях шиї);
• широкі, що не реагують на світло, зіниці;
• синюшно-блідий колір видимих частин тіла постраждалого. Втрата свідомості настає раптово. Ознака ця досить характер на. Дуже важливою ознакою є відсутність пульсу.
Для діагностики цього стану важливо встановити відсутність пульсу на артеріях шиї (рис. 5.10). Широкі, що не реагують на світло, зіниці — одна з характерних ознак, причому звуження їх під час масажу серця свідчить про ефективність масажу. Якщо за допомогою перелічених ознак було встановлено зупинку кровообігу, то слід негайно почати непрямий масаж серця.
Рис. 5.10. Методика встановлення пульсу
Непрямий масаж серця— простий захід, який не потребує ніякого обладнання і виконується в будь-яких умовах, одразу після виявлення зупинки кровообігу.
Суть його в ритмічному стискуванні груднини в напрямку до хребта таким чином, щоб відстань між грудниною і хребтом зме ншувалась на 3—5 см (рис. 5.11). При цьому серце стискується і виштовхує кров з шлуночків серця в мале і велике коло кровообігу. Після припинення тиску на груднину грудна клітка повертається в попереднє положення, внаслідок чого шлуночки серця знову наповнюється кров'ю. Частота натискувань— 80—100 разів за хвилину.
Рис. 5.11. Визначення місця проведення непрямого масажу серця
Техніка непрямого масажу: постраждалого кладуть на спину, на тверду поверхню, наприклад підлогу. Рятувальник стає збоку від постраждалого, зап'ястям лівої руки спирається на середню частину груднини, зап'ястям правої руки — на тильну частину зап'ястя лівої руки і стискує груднину в напрямку хребта, використовуючи вагу власного тіла на розігнутих в ліктях кінцівках. Тиснення на грудину повинно бути сильним, швидким і короткочасним.