ДОЛІКАРСЬКА РЕАНІМАЦІЯ

Серцево-легенева реанімація (СЛР)— це комплекс заходів, які спрямовані на заміну і поновлення порушених при термінальних станах основних життєво важливих функцій орга­нізму (кровообігу та дихання), з метою попередження загибелі головного мозку.

Основними причинами розвитку термінальних станів, які ви­никають за межами медичних закладів, є: синдром раптової сме­рті новонароджених, травми, утеплення, порушення прохідності верхніх дихальних шляхів тощо.

До термінальних станів належать: передагонія, агонія, клініч­на смерть. Вказані стани є етапами вмирання організму.

Передагонія визначається плутаністю свідомості та іншими ознаками порушення діяльності вищої нервової системи, зник­ненням пульсу на периферійних артеріях, гіпотензією (знижен­ням артеріального тиску), поверхневим та частим диханням; блі­дим і/або мармуровим кольором шкіри. В залежності від клі­нічної ситуації передагонія може тривати від декількох хвилин до декількох годин, іноді діб. При подальшому погіршенні стану розвивається агонія. Інколи перед цим розвивається термінальна пауза. Остання характеризується тимчасовим (протягом 20— 90 сек) припиненням дихання і кровообігу. За термінальною паузою настає «останній спалах боротьби організму за життя» — агонія (це й відображається в самому терміні: гр. аgоn— бо­ротьба). Вона проявляється появою судомного, часто з патоло­гічними ритмами, дихання, подальшим пригніченням скорочу­вальної функції серця. Агонія триває від 2—3 хв до 30—40 хв. При подальшому погіршенні стану настає клінічна смерть.

Клінічна смерть— це період з моменту припинення дихання і кровообігу до розвитку незворотних змін найбільш чутливих до гіпоксії клітин центральної нервової системи (ЦНС). При звичай­них умовах довкілля клінічна смерть триває 3—4 хв. Клінічна смерть може бути як наслідок прогресування передагонії, агонії,

такі розвивається раптово, без попередніх етапів вмирання. Ознаки клінічної смерті:

1. Припинення зовнішнього дихання. Визначається за відсут­
ністю екскурсії грудної клітки.

2. Припинення кровообігу. Визначається за відсутністю пуль­
су на магістральних артеріях (сонній, плечовій і стегновій).

Відсутність пульсу на периферійних артеріях (наприклад про­меневій) не є ознакою клінічної смерті, так як при вираженому спазмі периферійних артерій або при гіпотезі пульс може не прощупуватися. Крім того, людина, яка надає допомогу, пульса­цію власних артерій може прийняти за пульсацію периферійного артеріального стовбура постраждалого. На визначення пульсу в даної ситуації відводиться не більше як 10 сек. Якщо пульс ви­значається на променевій артерії, то у дитини старшого віку і до­рослого систолічний артеріальний тиск вище 80 мм рт. ст. Пере­вірка пульсу на магістральних судинах не є єдиним і основним критерієм термінального стану. Основною є відсутність будь-яких ознак життя, а саме:

3. Розширення зіниць.

4. Відсутність свідомості.

5. Зміна кольору шкіри і слизових оболонок (при цьому пере­
важає блідий колір при первинній зупинці кровообігу або темно-
синюшний при первинній зупинці дихання).

6. Атонія (відсутність тонусу м'язів).

7. Арефлексія (відсутність рефлексів).

Ці ознаки клінічної смерті можуть з'являтися в будь-якій по­слідовності. При первинній зупинці серцевої діяльності свідо­мість зазвичай зникає протягом 10—15 сек, максимальне розши­рення зіниць — 30—60 сек.

Організаційні основи серцево-легеневої реанімації (сар)

Знання методів та володіння основами долікарської ре­анімації допомагає не тільки врятувати життя постраждалого, а й уникнути небажаних ускладнень та скоротити строки його ліку­вання. Для поширення знань у нашій державі курс основ долікар­ської реанімації вивчається не тільки у школах, вищих навчаль­них закладах, кожен претендент на отримання посвідчення водія не може отримати його без проходження цього курсу.

Для кращого розуміння та засвоєння методів СЛР слід корис­туватися стандартами долікарької реанімації. Перший стандарт

проведення СЛР у дитячому віці був розроблений у 19X0 р. аме-риканською асоціацією вивчення хвороб серця. Нині у більшості країн світу СЛР виконують з урахуванням Керівництва Європей­ської ради по реанімації і стандарту Американської асоціації ви­вчення хвороб серця.

Згідно з сучасним стандартом термінальних станів, особливо­стям виконавчих заходів при СЛР розрізняють такі вікові групи:

• новонароджені — від 0 до 28 діб;

• немовлята — від 29 діб до 1 року;

• малі діти — від 1 року до 8 років;

• діти старші 8 років, у яких прийоми СЛР виконуються, так
само як і у дорослих.

СЛР поділяється на:

• період елементарного підтримання життя;

• період подальшого підтримання життя;

• період подовженого і тривалого підтримання життя.
Останні два періоди виконуються лікарями у спеціалізованих

відділеннях, а перший — безпосередню на місці події до прибут­тя лікарів.

Елементарне підтримання життя

На етапі елементарного підтримання життя викону­ються дії для відновлення життєво важливих функцій організ­му— серця й дихання. При цьому заходи та їх послідовність ви­значають абревіатурою з трьох англійських букв — «ABC», яка добре запам'ятовується.

А — (англ. airway open — «відкриття дихальних шляхів») — звільнення ротової порожнини та дихальних шляхів від сторон­ніх тіл.

В — (англ. breath for victim — «дихання для жертви») — шту­чна вентиляція легень.

С — (англ. circulation his blood — забезпечення його кровообі­гу) — непрямий масаж серця.

Забезпечення прохідності дихальних шляхів

Найчастіше причиною закриття дихальних шляхів у хворих або постраждалих, які знаходяться без свідомості, є запа­дання кореня язика та нижньої щелепи (рис. 5.1, 5.2), надлишок

слини і слизу, сторонні тіла, блювотні маси, кров, гній, вода (при утопленні), вибиті зуби, вставні протези, цукерки тощо.

Рис. 5.1. Зовнішні ознаки закриття дихальних шляхів

Рис. 5.2. Механізм утворення закриття верхніх дихальних шляхів

Перша дія з метою поновлення прохідності дихальних шля­хів — це очищення ротової порожнини. Робиться це так: вказів­ний палець лівої руки притискує верхні зуби, великий — нижні зуби (рис. 5.3 а). Це дозволяє широко відкрити рот і зазирнути в його порожнину, оглянути горло (рис. 5.3 б). При наявності сто­ронніх тіл необхідно негайно їх видалити. Для цього відхиляють голову праворуч, не змінюючи положення пальців лівої руки (рис. 5.3 в). Поворот голови праворуч зумовлений тільки тим, що ліва рука розсуває щелепи. Правим вказівним пальцем відтягу­ють правий кут рота донизу, що полегшує самостійне звільнення' ротової порожнини від рідких мас (рис. 5.3 г). Якщо у ротовій порожнині залишились шматочки їжі, слиз, тверді предмети, то їх видаляють вказівним пальцем правої руки (який обгорнуто серветкою) коловими рухами за годинниковою стрілкою.

Рис. 5.3. Етапи вилучення сторонніх тіл (пояснення в тексті)

Після вилучення сторонніх тіл з ротової порожнини голову знов слід покласти прямо і ліквідувати непрохідність, спричине­ну западанням язика та нижньої щелепи. Для попередження по­вторного западання язика і нижньої щелепи необхідно весь час підтримувати голову хворого відхиленою назад (рис. 5.4).

Рис. 5.4. Підтримання прохідності верхніх дихальних шляхів

Якщо такої можливості немає, постраждалого слід повернути на бік. Техніка укладання постраждалого на бік. Ліву руку відво­дять від тулуба і згинають уліктьовому суглобі під кутом 90° до­лонею догори, далі одночасно праву руку підводять під ліву що­ку і згинають в колінному суглобі праву ногу, підтягуючи її до себе, наступний етап — поворот постраждалого на бік. Остаточ­не положення дозволяє зберегти самостійне дихання, не дозво­лить перевернутися на спину або живіт (рис. 2.10).

Небезпечні порушення дихання, коли в дихальні шляхи по­трапляють сторонні тіла, наприклад, погано розжована їжа, льо-

дяники, дрібні іграшки тощо, які застрягають у ротоглотці, при-зводячи до здавлювання надгортанника і закриття входу до гор­тані. У постраждалого спостерігаються зупинка дихання, відсут­ність голосу (пояснює жестами), він не може кашляти, оскільки неможливий вдих.

Для вилучення стороннього тіла існує декілька варіантів при­йому Геймлеха. Постраждалому зі збереженою свідомістю підді-афрагмальний поштовх можуть бути застосований не тільки в положенні постраждалого лежачи, а й стоячи або сидячи. Для ви­конання цього прийому людина, яка надає допомогу, стає позаду постраждалого, стискує одну руку в кулак, прикладає кулак до живота постраждалого по середній лінії трохи вище пупа і нижче мечеподібного відростка великим пальцем до тіла і, міцно охопи­вши кулак іншої руки, швидкими, різкими рухами вдавлює кулак у живіт в напрямку догори. Якщо це необхідно, повторюють на­тиснення декілька разів (рис. 5.5).

Рис. 5.5. Прийом Геймлиха

Піддіафрагмальний поштовх виконують у тих випадках, коли постраждалий втратив свідомість. Людина, яка надає допомогу, встає навколішки з будь-якого боку або над постраждалим. Ниж­ню частину долоні однієї руки прикладають до живота по серед­ній лінії трохи вище пупа і нижче мечеподібного відростка. Дру­гу руку кладуть поверх першої і три—п'ять разів натискають на живіт швидкими рухами вгору по середній лінії (рис. 5.6).

Рис. 5.6. Підціафрагмальний поштовх

Штучна вентиляція легень (ШВЛ)

Перші спроби оживлення були пов'язані з встановлен­ням того факту, що збереження дихання рівнозначно подовжен­ню життя. На роль серця увага була звернута значно пізніше, і тому реанімація дихання випередила реанімацію кровообігу більш ніж на тисячу років.

Цікаво, що методи, якими користувалися в давнину, не втра­тили й сьогодні своєї актуальності. Вже у Біблії згадується про використання методу «рот до рота» пророком Іллею для ожив­лення помираючого хлопчика.

До 60-х рр. минулого сторіччя широко були розповсюджені методи штучного дихання за допомогою рук— метод Шефера, Сильвестра, Говарда-Томсона, Емерсона, Холгор-Нільсена, Калі-стові. Перелічені методи визнані малоефективними і повинні за­стосовуватися лише в другу чергу, тобто коли рятувальник не в змозі застосувати більш ефективні методи (у випадку особливо небезпечних інфекцій, отруєння ФОС, важкої травми обличчя).

Метод Холгер-Нільсена застосовується, як вже було згадано, при неможливості застосування методу «рот до рота». Постраж-далого кладуть на живіт, руки згинають у ліктьових суглобах і підкладають під чоло, рятувальник стає навколішки за головою постраждалого, активний видих роблять симетричним здавлю­ванням нижньої частини грудної клітки між задньою під пахво­вою лінією і хребтом протягом 2—3 сек, вдих— припиненням

стиснення і підніманням ліктів постраждалого на висоту 20— 25 см від горизонтальної поверхні.

Метод «рот до рота»є найбільш давнім і відомим. Для напо­внення легень постраждалого використовується видихуване пові­тря рятувальника. Існує декілька різновидів цього методу, які відрізняються положенням рук рятувальника і способом закриття носа. Найпоширеніший і найзручніший такий метод: прочистив­ши дихальні шляхи, рятувальник одну руку кладе на задню пове­рхню шиї, утримуючи голову, а другу руку кладе на чоло пост­раждалого так, щоб було зручно двома пальцями (вказівним і великим) закрити ніс постраждалого (рис. 5.7).

Рис. 5.7. Метод «рот до рота»

Після глибокого вдиху рятувальник широко відкритим ротом закриває рот постраждалого й робить сильне вдування повітря в легені постраждалого. Одночасно ведеться спостереження за підняттям грудної клітки. Перші 3—5 вдувань треба робити в швидкому темпі, а наступні — з частотою 12—14 разів за хви­лину.

Після закінчення вдування рятувальник відводить свою голо­ву вбік, у постраждалого відбувається пасивний видих через від­криті дихальні шляхи. При кожному вдуванні грудна клітка по­винна підніматися, а під час видиху опускатися. Якщо грудна клітка не піднімається під час перших вдихів, необхідно ще раз виконати заходи по поновленню прохідності дихальних шляхів.

Інші варіанти методу «рот до рота», такі як притиснення носа щокою рятувальника, притиснення носа обома великими пальця­ми, вказані на рис. 5.8.

Рис. 5.8. Різновиди методу «рот до рота»

Метод «рот до носа»— принцип полягає в тому, що рятува­льник вдуває повітря не через рот, а через ніс постраждалого. Цей метод застосовується тоді, коли з певних причин неможливо застосувати метод «рот до рота» (неможливо відкрити нижню щелепу, при пораненні губ, язика). Техніка виконання: однією рукою, яку кладуть на чоло постраждалого, закидають йому го­лову, іншою, піднімаючи його підборіддя і нижню щелепу, за­кривають рот. Вдування повітря виконується через носові ходи. В період пасивного видиху слід трохи відкрити рот постраждало­го (рис. 5.9). Потім вдування продовжується в тому ж ритмі. Ефективність вдування повітря оцінюється за ступенем дихаль­них екскурсій грудної клітки.

Рис. 5.9. Метод «рот до носа»

Штучне дихання у дітей виконується вдуванням повітря і до рота, і до носа одночасно. Частота вдувань у дітей до 8 років по­винна бути 18—20 разів за хвилину, але об'єм вдування менший, щоб уникнути пошкодження легень.

Непрямий масаж серця

Якщо всі заходи для поновлення прохідності дихаль­них шляхів та штучної вентиляції легень ефективно виконані, то­ді наступним кроком повинно стати визначення роботи серця.

Встановлення зупинки кровообігу визначається за простими клінічними ознаками:

• втрата свідомості;

• відсутність пульсу на артеріях, що забезпечують мозковий
кровообіг (артеріях шиї);

• широкі, що не реагують на світло, зіниці;

• синюшно-блідий колір видимих частин тіла постраждалого.
Втрата свідомості настає раптово. Ознака ця досить характер­
на. Дуже важливою ознакою є відсутність пульсу.

Для діагностики цього стану важливо встановити відсутність пульсу на артеріях шиї (рис. 5.10). Широкі, що не реагують на світло, зіниці — одна з характерних ознак, причому звуження їх під час масажу серця свідчить про ефективність масажу. Якщо за допомогою перелічених ознак було встановлено зупинку крово­обігу, то слід негайно почати непрямий масаж серця.

Рис. 5.10. Методика встановлення пульсу

Непрямий масаж серця— простий захід, який не потребує ніякого обладнання і виконується в будь-яких умовах, одразу пі­сля виявлення зупинки кровообігу.

Суть його в ритмічному стискуванні груднини в напрямку до хребта таким чином, щоб відстань між грудниною і хребтом зме ншувалась на 3—5 см (рис. 5.11). При цьому серце стискується і виштовхує кров з шлуночків серця в мале і велике коло кровообі­гу. Після припинення тиску на груднину грудна клітка поверта­ється в попереднє положення, внаслідок чого шлуночки серця знову наповнюється кров'ю. Частота натискувань— 80—100 ра­зів за хвилину.

Рис. 5.11. Визначення місця проведення непрямого масажу серця

Техніка непрямого масажу: постраждалого кладуть на спину, на тверду поверхню, наприклад підлогу. Рятувальник стає збоку від постраждалого, зап'ястям лівої руки спирається на середню частину груднини, зап'ястям правої руки — на тильну частину зап'ястя лівої руки і стискує груднину в напрямку хребта, вико­ристовуючи вагу власного тіла на розігнутих в ліктях кінцівках. Тиснення на грудину повинно бути сильним, швидким і коротко­часним.

Поиск по сайту: