Перехід до демократії здійснюється в процесі демократизації. Демократизація — процес, в результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Даний процес відбувається нерівномірно — з припливами і відпливами. Така нерівномірна хвильова пульсація демократизації у світовій практиці дала поштовх розвиткові концепції "хвиль демократизації", яка була викладена в роботі американського політолога С. Гантінгтона "Третя хвиля: Демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 р.). В цій праці підкреслюється хвилеподібний і глобальний характер демократичних змін, а хвилю демократизації визначено як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбуваються протягом певного проміжку часу, за умови, що число таких переходів значно перевищує число здійсненних за той же час переходів у протилежному напрямку. На основі аналізу історичного минулого людства він виділяє три хвилі демократизації і дві хвилі відкату.
Перша хвиля демократизації (1820—1926) означала поширення парламентаризму, багатопартійних систем і загального виборчого права, насамперед у країнах Західної Європи та Північної Америки. Зворотна хвиля (1926—1942) принесла тоталітаризм у різних його формах: фашизм, сталінізм, нацизм і повернення низки країн до авторитарного правління. У період першої хвилі налічувалось 29 демократій, у період зворотної хвилі 12 країн відійшли від демократії. Друга хвиля демократизації (1942—1962) характеризувалася перемогою над фашизмом, антиколоніальним рухом і розвалом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнились від колоніальної залежності, включно з процесом цілковитої демократизації у деяких з них. У той час існувало 36 демократій. Зворотна хвиля (1960—1975) означала встановлення авторитарних диктатур у низці країн. Від демократій відійшли 6 країн.
Третя хвиля демократизації (розпочалася у 1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гондурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. Нарешті черга дійшла до країн радянського блоку. Комуністичні режими зазнали краху спочатку в Південній та Центрально-Східній Європі, а потім в республіках Радянського Союзу. І хоч деякі дослідники висловлюють думку про настання спаду третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з недемократичним розвитком після 1974 р., демократія все ж таки досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4—5 країн відійшли від неї.
Вчені, що аналізують трансформаційні процеси з кінця 70-х років XX ст. в країнах Латинської Америки, ввели в науковий обіг термін "демократичний перехід", звідси й назва напряму, який вивчає перехідні суспільства, — транзитологія.
Беручи до уваги усі три хвилі демократизації, вчені виділяють три моделі переходу від недемократичних режимів до демократії.
Класична лінійна модель (Англія, Швеція). їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.
Циклічна модель (країни Латинської Америки). Демократичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного.
Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.
Усі ці моделі переходу до демократії передбачають певні зміни, без яких демократизація взагалі неможлива. Універсальними вимогами успішного переходу до демократії є:
— утвердження та розширення сфери приватної власності та формування ринкових відносин;
— створення середнього класу й умов для соціальної мобільності;
— широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;
— формування громадянського суспільства;
— гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;
— політичний плюралізм;
— розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.
Більшість транзитологів, аналізуючи перехід до демократії, виокремлюють при цьому ряд стадій. Тривалий час популярною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д. Растоу. Порівнюючи переходи до демократії у Швеції (з 1890 до 1920 рр.) і Туреччині (з 1940 до 1960 рр.), він виділив три фази: підготовчу фазу, у процесі якої загострюються конфлікти між основними соціальними і політичними силами; фазу прийняття рішень, коли досягається компроміс між політичними акторами щодо нових правил демократичної політичної гри; фазу звикання, за якої демократичні інститути набувають стійкості.
Аналогічну схему переходу до демократії пропонують американські політологи Ф. Шміттер та Г. О'Доннел. Вони виділили наступні фази переходу: лібералізації, демократизації, ресоціалізації. Фаза лібералізації розпочинається кризою авторитарних чи тоталітарних режимів та кризою ідентичності еліт, яка закінчується їх розколом. Фаза демократизації відрізняється інституціональними змінами в політичній системі. На цьому етапі з'являються такі політичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичним шляхом. Під час ресоціалізації відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство. Інші автори називають дану стадію стадією консолідації. Консолідація демократії — це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень, що виникають між політичними еліта-ми у період демократичного переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особами політичного процесу.
Отже, перехід-демократизація має певні фази, які проходить кожна країна, що демократизується. Але тривалість цих фаз та їх результативність залежать від конкретно-історичних умов розвитку суспільства.
Сазонов
Глава IХ. ДЕМОКРАТИЯ
Демократия как способ организации общественной жизни восходит к заре человечества, когда оно еще не знало государства. Исторически первым общностям людей (семье, роду, племени) был присущ демократический характер организации. Позже, в Древней Греции, в V в.до н.э. возникло первое демократическое государство — Афинская республика. С этого же времени берет начало и политический дискурс демократии. Сегодняшняя теория демократии представляет собой сложную систему, вобравшую в себя поток размышлений, восходящих к Платону и Аристотелю и идущих от них к нам через плеяду таких выдающихся мыслителей, как Локк, Монтескье, Руссо, Милль, Токвиль, Джефферсон и др. А с середины XX ст. впервые в мировой истории ни одна из доктрин не выдвигается как антидемократическая. Демократия, по выражению видного современного американского политолога Дж. Сартори, стала универсально почетным словом [Sartori G. The Theory of Democracy Prevised. — Chatom Hous. — Р.З]. Эта высокая оценка вполне естественна, ибо демократия утвердилась в обществе как наивысшая форма политической и социальной организации. Не боясь преувеличения, скажем, что она — важнейший конечный продукт цивилизационного развития человечества.
Понятие демократии многопланово, оно характеризует и организацию общества, основанную на равноправном участии его членов в управлении, и идеал общественного устройства, и мировоззрение, соответствующее этому идеалу, и общественно-политическое движение за осуществление этого идеала. Иными словами, демократия — это соответствующая практика организации жизни социума и научная рефлексия этого бытия.
Исходя из принятой нами внутренней логики курса политологии, которая предполагает изложение в первую очередь методологических и теоретических оснований политики, мы прежде всего ответим на вопрос «что есть демократия».
Ответ этот — основное содержание европейского политического дискурса. Не менее важен вопрос «как делается демократия». Ответ на него составляет главное содержание политической литературы Запада. Раскрытию конкретных политических систем посвящен у нас последний раздел. Демократия будет показана как особый исторически наиболее эффективный тип политической системы. Это одновременно позволит приоткрыть завесу над тем, почему слово «демократия» не всегда нравится тем, к кому оно относится (в связи с внутренней противоречивостью) и, наоборот, нравится тем, к кому оно не относится.