Демократія та її' форми

В сучасних умовах слово «демократія» (від грец. demos -народ і kratos - влада) є найбільш популярним у народів і політиків всього світу. Загальновідомо, що історичний генезис (від грец. genesis - походження, виникнення; процес утворення) демок­ратії тривалий і суперечливий. Народжена в Античній Греції (перша демократична держава - Афінська республіка), ідея де­мократії не знайшла там палких прихильників серед мисли­телів. Концепції найяскравіших представників того часу Платона і Аристотеля ґрунтувались на протиставленні «правиль­них» і «неправильних» форм державного устрою і влади. Де­мократію вони відносили до «неправильної» форми.

Термін «демократія» в часи свого виникнення у грецькому полісі справді визначав соціальний лад, за якого в управлінні беруть участь усі, хто складає народ - демос. Проте демос в античні часи не ототожнювали навіть з низовими категоріями вільних громадян, які становили переважну більшість населен­ня полісу. Афінська держава дала світові зразок публічної вла­ди, не знайшовши, однак, механізму обмеження тотальної вла­ди в усіляких її проявах. Це завдання спробувала виконати Римська республіка. Вона винайшла інститут народного трибу­ната як противагу владі сенату і консулів.

В подальшому також панувало скептичне ставлення до демок­ратії, хоча елементи демократії вже почали зароджуватися у формі представницьких органів, що обмежували абсолютну владу мо­нархів (парламент Англії, Генеральні штати Франції, кортеси Іспанії, Військова Рада Запорізької Січі). Після Французької бур­жуазної революції стало зрозумілим, що саме демократія є засо­бом більш розумної політичної та соціальної організації суспіль­ства, держави, влади. В XIX ст. у демократії були свої досягнення та падіння, але, в цілому, до неї було негативне ставлення.

Після виходу в світ книги А. Токвіля «Демократія в Аме­риці» (1-й том вийшов у 1835 р., 2-й - у 1840 р.) почало форму­ватися позитивне ставлення до демократії. На початку XX ст. практично не залишається політичних доктрин, включаючи і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх ідеологічних конст­рукцій не закладали б побудову демократії різного роду. Після революції 1917 р. у Росії диктатура пролетаріату була проголо­шена як вищий тип пролетарської демократії. Життя розвінча­ло міф про «соціалістичну демократію», яка тільки нав'язувала народу ілюзію народовладдя, а насправді проголошений демок­ратизм був декоративним і фальшивим.

Велике значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли «Декларація прав людини», прийнята ООН (1948 р.), Хельсинська нарада (1975 р.), правозахисний рух у постсоціалістичних країнах, Паризька нарада глав урядів європейських країн і прийнята нею «Паризька хартія для нової Європи» (1990 р.).

У політології термін «демократія» вживається в чотирьох значеннях:

♦ як влада народу - народовладдя;

♦ як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прий­няття рішень більшістю (виробнича, партійна, профспілко­ва, молодіжна тощо);

♦ як рух за здійснення демократичних цілей і ідеалів (соціал-демократичний, ліберальний, християнсько-де­мократичний, соціальний тощо);

♦ як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей.

Таким чином, демократія є одночасно й ідеологічним посту­латом, і основною соціальною технологією.

Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості означає, що будь-яке питання політичного управління суспільством має здійснюватись у відповідності з волею більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого на­род проголошується джерелом верховної влади у демократич­ному суспільстві. Проте, важливо враховувати, що розуміється під поняттям «народ» і як здійснюється його суверенітет.

В історії політичної думки народ трактувався як чернь, «не-творча більшість» у протиставленні до «творчої меншості», а тому не здатним раціонально мислити, приймати рішення, управля­ти. В сучасній політичній теорії такий тип правління відображає античне поняття «охлократія», що означає влада натовпу, черні.

Сучасне розуміння народу як дорослого населення країни, що має рівні політичні права, дає можливість говорити про за­гальну демократію. Але до початку XX ст. жодна з існуючих демократій не надавала всьому дорослому населенню рівних політичних прав, а тому була соціально обмеженою. Це були класові (для власників, які мали нерухомість) або патріархальні

(тільки для чоловіків) демократії. Наприклад, виборчі права жінкам були надані у Новій Зеландії у 1893 p., Австралії у 1902 p., Фінляндії у 1905 p., в інших країнах світу - у 20-х роках XX ст., у Франції, Бельгії, Швейцарії - після другої світової війни.

В сучасних умовах принцип більшості здійснюється у декіль­кох формах: конституційна більшість (дві третини або три чверті від г: тановленого числа), абсолютна більшість (50% плюс один голос) та відносна (проста більшість). Відомі теоретики демократії розуміли, що право більшості не є абсолютно ефек­тивним способом вирішення багатьох суспільних проблем. Адже і більшість не застрахована від помилок. Більш того, істо­рія свідчить, що можливі варіанти «диктатури більшості», коли демократія перетворюється в свою протилежність - деспотію. Тому для запобігання таких наслідків поряд з правом більшості в сучасних демократіях практикується принцип захисту прав меншості. Він означає, що в цілому підкорюючись рішенню, за яке проголосувала більшість, меншість має право захищати свою позицію у будь-яких конституційних формах: створенням опозиції в парламенті, відстоюванням своєї точки зору через засоби масової інформації тощо.

Американський політолог Р. Даль увів у науковий обіг по­няття «поліархія» (від грец. polys - багато і arche - влада, дже­рело, засада; дослівно багатовладність, багатозасадність) - на противагу «демократії». Під демократією він розуміє «ідею», «ідеал», а під поліархією - її реальне втілення. На його думку, поліархія означає правління меншості, що вибирається народом на конкурентних виборах. Мінімальний набір необхідних кри­теріїв сучасної політичної демократії складається з таких фор­мальних процедур:

♦ загальні виборчі права громадян;

♦ можливість для громадян претендувати на обіймання виборних посад;

♦ регулярне проведення вільних, конкурентних і справед­ливих виборів;

♦ надання конституційним правом вибраним посадовим особам можливості контролювати урядові рішення;

♦ відсутність утисків стосовно політичної опозиції;

♦ право громадян створювати незалежні асоціації й органі­зації (включаючи незалежні політичні партії і групи інте­ресів) і приєднуватися до них;

♦ вільний доступ громадян до джерел альтернативної інформації. (Dahl R.A. Democracy and its critics. New Haven: Yale University Press, 1989. - 397 p.)

На початку 90-x pp. XX ст. у політичну науку широко вхо­дить нова теоретична парадигма «хвиль демократизації», яка вписує національні процеси утвердження сучасних інститутів демократичного правління (або поліархії) в контекст світових модернізаційних перетворень. Американський політолог С. -Хантінгтон у своїй книзі «Третя хвиля: демократизація в кінці XX століття» відзначив три хвилі демократизації, кожна з яких відрізнялася своїми історичними умовами, особливостями про­тікання, причинами зміцнення демократії в окремих країнах і регіонах та невдачами демократичних експериментів в інших. Схема С. Хантінгтона подається таким чином:

Перша - тривала хвиля демократизації - з 1828 р. по 1926 р. Початкова точка відліку співпадає з кінцевим оформленням демократичних інститутів і процедур у США, а завершується через декілька років після закінчення Першої світової війни, перший спад (1922 - 1942 рр.).

Друга - коротка хвиля демократизації - з 1943 р. по 1962 р. Поштовхом до другої «хвилі» стала перемога союзників у Другій світовій війні та процеси деколонізації 1960-х років. На 1957 - 1975 pp. припадає друга «спадна хвиля».

Третя, або «глобальна демократична хвиля», починається у 1974 р. з падіння авторитарного режиму в Португалії і триває доте­пер. ( Huntington S.P. Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century. Norman: Oklahoma University Press, 1991. - 366 p.).

Хоча джерела першої демократизації, як відзначає С. Ханті­нгтон, дійсно беруть початок від подій Американської і Фран­цузької революцій, проте виникнення сучасних демократичних інститутів є феноменом XIX століття. Поворотним моментом виникнення демократичної системи може вважатися для даного

періоду виконання двох умов: по-перше, не менше 50% дорос­лих чоловіків мають право голосу, по-друге, існує відповідаль­на виконавча влада, яка або утверджується підтримкою більшості у вибраних законодавчих органах, або вибирається в ході регулярних народних виборів. У результаті застосування цього критерію С Хантінгтон робить висновок про те, що США увійшли в першу хвилю демократизації в 1828 р., коли в на­слідок відміни цензу власності в старих штатах і входження нових штатів із загальним виборчим правом для чоловіків більше 50% чоловічого населення США взяли участь у прези­дентських виборах того року.

У наступні десятиліття інші західні держави також посту­пово розширили виборчі права, скоротили багаторазове голо­сування, запровадили таємну процедуру голосування. Характер­ний приклад останнього: вперше таємне голосування було введено у Південній Австралії в 1858 р., у Великій Британії воно не використовувалося ні на парламентських, ні на муні­ципальних виборах аж до 1872 р., а в США стало поступово впроваджуватися після президентських виборів 1884 р. У ціло­му Швейцарія, Велика Британія, її заморські домініони (Авст­ралія, Нова Зеландія, Канада), Франція, Бельгія, Нідерланди і скандинавські країни здійснили перехід до демократичних ре­жимів у кінці XIX ст.

Після закінчення Першої світової війни перша хвиля демок­ратизації охоплює нові держави, які виникли на уламках Російсь­кої, Австро-Угорської і Німецької імперій (Чехословаччину, Угорщину, Польщу, Естонію, Латвію, Литву), деякі латиноаме­риканські країни (Уругвай, Чилі), Ірландію, Ісландію, Іспанію і Португалію. Всього перша хвиля демократизації сприяла станов­ленню 29 демократій, які характеризуються парламентаризмом, партійною системою і широким виборчим правом.

Зворотна антидемократична хвиля починається з приходом до влади Муссоліні в 1922 р. і охоплює всі 20-ті і 30-ті роки XX ст., коли домінуючою тенденцією світового розвитку стає повернення до різних форм авторитарного правління і виник­нення принципово нових політичних режимів тоталітарного типу. Протягом 20-х pp. XX ст. після Італії перехід до авторитар­них режимів у результаті військових переворотів відбувся в Литві, Польщі, Латвії й Естонії. Прихід до влади Гітлера в 1933 р. не тільки «поховав» Веймарську республіку в Німеччині, але й призвів до падіння демократії в Австрії у 1934 p., Чехословаччині у 1938 р. Падіння демократичних режимів охопило також Півден­ну Європу і Латинську Америку: військовий переворот 1926 р. встановив тривалу диктатуру Салазара у Португалії, демократія в Греції зазнала краху в 1936 p., військовий переворот в Іспанії у 1936 р. призвів спочатку до громадянської війни, а потім - до краху Іспанської республіки у 1939 р.

Друга хвиля демократизації почалася під час Другої світо­вої війни і була пов'язана з розвитком антиколоніального руху та перемогою над фашизмом. Піднесення хвилі розпочинаєть­ся з установлення адміністрацією союзників демократичних режимів на звільненій території (Західної Німеччини, Австрії, Японії і Кореї), руху до демократії в кінці 40-хpp. XX ст. у Греції і на початку 50-х pp. XX ст. у Туреччині.

Додатковий поштовх другій хвилі демократизації надав процес деколонізації, що набрав сили в 50-х і на початку 60-х років XX ст. У багатьох постколоніальних країнах Африки й Азії було зроблено спроби введення демократичної форми правління, які в результаті практично всі були надзвичайно слабкими, нестійкими і, як виявилося, короткочасними.

Друга зворотна хвиля розпочалася на початку 60-х pp. XX ст. практично одночасно в Латинській Америці, Африці й Азії, де в результаті військових переворотів були повалені цивільні уряди. Глобальний поворот від демократії до авторитаризму був вражаючим: принаймні одна третина 32 реальних демократій, що існували в світі до 1958 p., прийшли до різних форм авто­ритарного правління до середини 1970-х. Всі ці обставини вик­ликали песимізм відносно застосування і можливості встанов­лення демократичного ладу в суспільствах, що розвиваються.

Третя хвиля демократизації починається в Південній Європі: в 1974 р. з розривом у декілька місяців відбувається падіння авторитарних диктатур у Португалії і Греції. В 1975 р.

після смерті генерала Франко завершується тридцятишестирі-чний період авторитарного правління і починається процес переходу до демократії в Іспанії, який успішно закінчується прийняттям нової демократичної конституції і вільними пар­ламентськими виборами у березні 1979 р.

Рух до демократії охопив латиноамериканський і азіатський континенти. В 1970-х pp. приймаються конституції і відбуваються вибори в Еквадорі, Болівії, Перу, Уругваї, Бразилії. В 1980-х pp. приходять до влади цивільні уряди в Туреччині, на Філіппінах, Пакистані.

У кінці 80-х на початку 90-х pp. XX ст. відбуваються «окса­митові революції» у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Бол­гарії. В 1991 р. після розпаду Радянського Союзу на політичній карті світу з'являються нові незалежні держави, які заявляють про свій демократичний вибір (Україна, Росія, Білорусія, Лит­ва, Латвія, Естонія, Казахстан та інші). Звернення колишніх комуністичних держав до цінностей демократії переконливо продемонструвало те, що єдиною реальною альтернативою ав­торитарним і тоталітарним режимам є саме демократичний лад, а розширення і консолідація демократії виступають панівною і довготривалою тенденцією світового розвитку.

Консолідація демократії є найважливішим етапом переходу від авторитарної форми правління до демократичної. Він роз­починається після вирішального розриву з попереднім режимом і закінчується тоді, коли можна вже говорити про те, що вста­новлена демократія розвивається на своїй власній основі, яка дозволяє при всіх негараздах економічного, соціального і куль­турного життя підтримувати стабільність і забезпечувати стійкий розвиток. Під час переходу створюються політичні інститути нового демократичного режиму, які починають пра­цювати і взаємодіяти згідно з новими правилами гри. Для кон­солідації демократії важливо, щоб політичні еліти (лідери партій, бізнес-кіл тощо) були здатні спільно діяти в ім'я довгот­ривалих цілей національного розвитку. Консолідація демократії значною мірою залежить від здатності громадськості проводи­ти принципову межу між демократичним режимом і демокра-

тичними правителями. Розчарування у результатах діяльності конкретних політичних еліт не повинно переноситися на ідею демократії в цілому (наприклад, трансформуватися у вимогу переходу до більш авторитарного правління, яке нібито здатне «навести порядок» тощо).

Таким чином, можна сказати, що країна має консолідовану демократію, якщо всі основні політичні сили приймають пра­вила демократичної гри, що відповідають базовій характерис­тиці демократії.

У сучасному світі демократія розглядається як найбільш адекватний і ефективний вид політичного устрою. Тому не випадково, наприклад, повсюди спостерігається достатня сталість базових демократичних орієнтацій навіть в умовах економічної кризи й падіння життєвого рівня населення.

' В залежності від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, виділяють три фор­ми демократії: пряму, плебісцитарну та представницьку (реп­резентативну).

Пряма форма демократії надає можливість самим громадя­нам брати участь у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства. Практично вона можлива у невели­ких колективах (на підприємствах, у селах, мікрорайонах тощо) або на рівні місцевого самоуправління (ізраїльські кібуци, швей­царські, американські громади, російські земські збори тощо).

Плебісцитарна форма демократії теж надає можливість без­посередньо виявити волю народу через механізм голосування для підтримки, схвалення чи не прийняття проектів законів або інших політичних рішень, які готуються президентом, урядом, партією або ініціативною групою.

Таким чином, якщо пряма форма демократії припускає участь громадян у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень, то плебісцитарна форма демократії - тільки у голосуванні (ре­ферендуми, опитування тощо).

Важливими процедурами громадянського волевиявлення стали референдуми (від лат. referendum - «те, що має бути по-

відомлене»), які проводяться з метою ухвалення закону або інших рішень на основі виявлення волі народу щодо актуаль­них питань державної політики і суспільно-політичного життя в цілому. Перший референдум був проведений в 1439 р. у Швейцарії щодо фінансового становища цієї республіки. Інсти­тут референдуму знайшов своє законодавче закріплення у кінці XIX - на початку XX ст. у конституціях багатьох країн світу, особливо у Франції, Італії, Данії, Норвегії, Ірландії, Канаді, Бра­зилії та ін. 1 грудня 1991 р. референдум проводився в Україні щодо підтримки Акту незалежності України.

Всенародні голосування під час референдумів мають як зако­нодавчу силу, так і консультативний характер. Але їхні результа­ти в демократичному суспільстві завжди мають велике значення.

Суть представницької (репрезентативної) форми демократії -в опосередкованій участі громадян у прийнятті рішень шляхом передачі своїх повноважень виборним депутатам, які мають вис­ловлювати інтереси своїх виборців і приймати рішення в їх інте­ресах. При такому управлінні демократія розуміється як компе­тентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носіями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як у центрі, так і на місцях, а та­кож виборні представники виконавчої і судової влади. Досить влучно висловився про суть представницької демократії німець­кий політолог Ральф Дарендорф. Він вважає, що демократія - це не правління народу, якого просто не буває. Демократія - це уряд, обраний народом, а якщо необхідно, то й народом скасова­ний; крім того, демократія - це уряд зі своїм особистим курсом.

Жодна з цих форм демократії у «чистому вигляді» не існує. Політична реальність показує, що поєднання різних форм демок­ратії є надійним інструментом виявлення волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вважати бездоганно демокра­тичним, якщо при цьому не забезпечується право меншості на опозицію. В такому випадку демократія може стати «тиранією більшості», переродитися на диктатуру парламенту або парламен­тської більшості. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і свободах.

Таким чином, у сучасному світі демократія набула визнання та широкого поширення, хоча у багатьох країнах вона є тільки фасадом для авторитарної влади. Для того, щоб розвивались де­мократичні форми політичного життя, потрібні соціальні, еко­номічні та культурні основи. Без них політичний процес прохо­дить у недемократичних формах. Це - високий рівень економічного розвитку країни, різноманітність форм власності, наявність розвинутого ринку, конкуренції товаровиробників. Економічний розвиток і супроводжуючий його добробут призво­дить до соціальних зрушень: зростання урбанізації, освіти, гра­мотності, масових комунікацій. Саме вони ведуть до формуван­ня масового середнього класу як соціальної бази демократії, а також до розвитку демократичної політичної культури.

Перехід до демократії - це шлях створення цивілізованої сучасної системи, здатної до саморозвитку. Демократизація сус­пільства потребує такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності громадян, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності -з іншого. Для цього необхідно також, щоб всі суб'єкти політич­них відносин навчилися жити в умовах демократії.

Запитання для самоконтролю

1. Що означає поняття «політичний режим»?

2. Які критерії визначають зміст політичного режиму?

3. У чому суть тоталітаризму?

4. Що являє собою авторитарний політичний режим?

5. Чим відрізняється авторитарний політичний режим від тоталітар­ного?

6. Якими рисами характеризується демократичний політичний режим?

7. Які значення має термін «демократія»?

8. Які принципи демократії ви знаєте?

9. Як ви розумієте, що таке пряма й представницька демократія?

Рекомендована література

1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. - М., 1993. - 303 с.

2. Бенетон Ф. Введение в политическую науку / Пер. с фр. - М.: «Весь мир». - 2002. - 368 с

3. Даль Р. О демократии / Пер. с англ. А. С. Богдановского, под ред.

О.А. Алякринского. - М.: Аспект Пlpecc. - 2000. - 208 с.

4. Даль Р. Демократия и ее критики / Пер. с англ. Под ред. М.В. Ильина. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2003. - 576 с.

5. Дарендорф Г. После 1989. Размышления о революции в Европе. -М.: Изд. фирма «Ad marginet». - 1998. - 271 с.

6. Джилас М. Лицо тоталитаризма, - М., 1992. - 544 с.

7. Желев Желю. Фашизм. Тоталитарное государство. - М., 1991. -336 с.

8. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року. - К., 1996. - 54 с

9. Лазаренко О.В., Назаренко О.О. Теорія політології. - К., 1996. -С 115 - 134.

10. Лейпхарт А. Демократия в многосоставных обществах: сравни­тельное исследование. - М.: Аспект-пресс, 1997. - 287 с.

11. Ницше Ф. Воля к власти: опыт переоценки всех ценностей. - М., 1994. -352 с.

12. Политология: Учеб. пособие для вузов / Сост. и ред. Н. Сазоно­ва. - Харьков: Фолио, 2001 - С. 771 - 812.

13. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. - T.I. - К., 1994. -444 с.

14. Пугачев В.П., Соловьев А.И. Введение в политологию: Учебник для вузов. - 4-е изд., перераб. и доп. - М.: Аспект Пресс, 2002. -С. 171-248.

Рудич

Поиск по сайту: