Історичні форми та емпіричні моделі демократії

Першими історичними формами демократії були первісно­общинна та військова. Такий тип організації владних відносин грунтувався на: а) кровно-споріднених зв'язках; б) малочи­сельності населення; в) низькій продуктивності праці; г) ко­лективному володінні землею. Характерні риси первіснооб­щинної демократії:

1. Основою соціальної організації первіснообщинного сус­пільства були родова община і союз декількох родів — плем'я.

2. Вищим органом самоуправління були збори, в яких брали участь усі дорослі члени роду.

3. Рівність прав общинників на предмет, засоби і результати праці та управління.

4. Відсутність прошарку людей, заняттям яких була б виключно управлінська справа.

5. Невідокремленість, єдність особистих і суспільних інте­ресів.

Соціально-політична організація військової демократії відрізняється від первісної зміною структури і функцій інсти­тутів самоуправління при збереженні їх форми: право голосу, а потім і право участі у народних зборах лишається тільки за чо­ловіками; складається практика попереднього обговорення справ, які потім будуть розглядатись на народних зборах.

Першою класичною формою демократичної держави була Афінська республіка, яка виникла в V ст. до н.е. Основи даного устрою були закладені реформами Солона та Клісфена, які пізніше були названі першими соціальними революціями. До-

кладний аналіз різних форм устрою держав в античності зроб­лений грецькими філософами Платоном і Аристотелем. Характерні риси античної демократії:

1. Поліс не був державою в сучасному розумінні цього слова, оскільки античність не знала автономії особистості.

2. Антична політична система становила собою не державну форму правління, а політичні режими, за яких існувала то­тальність влади, котра, залежно від історичного періоду, була в руках різних соціальних груп.

3. Антична демократія — це пряма, безпосередня демократія, але демократія не для всіх. Влада належить тільки вільним громадянам, а жінки, іноземці, раби політичних прав не мали.

4. Стабільність, стійкість афінської демократії забезпечува­лась жеребкуванням при виборах посадових осіб та остракіз­мом, які не давали можливості для розколу суспільства на протилежні за інтересами угруповання.

5. Інститути полісної демократії могли успішно функціону­вати тільки за умов обмеженої території, численності населен­ня, слабкої соціальної диференціації та наявності рабства.

6. В рамках грецької полісної системи не було офіційно ого­лошено конфлікт між різними соціальними групами.

7. Відмінність античної демократії від демократії Нового часу — це відсутність в ній таких елементів: а) держави в новітньому розумінні слова; б) відчуженості індивіда від де­ржави, а держави від суспільства; в) автономної особистості.

Ідеї і принципи європейської демократії не можуть бути до кінця зрозумілими без аналізу спадщини епохи Середньовіччя. Основа правової системи даної епохи — це ідея нерівності стано­вих прав і привілеїв. Ідея ж рівності визнавалась тільки в межах замкнутих соціальних спільностей (вільні міста в Європі, віче в Пскові й Новгороді та ін.). Але епоха Середньовіччя важлива для розуміння демократії в інституціональному аспекті. Саме в цей період з'являються станово-представницькі збори — прообрази майбутніх парламентів. Головна причина їх виникнення — не­здатність центральної влади самостійно, без згоди станів органі­зовувати управління: збір податків, скликання армії тощо.

Перші парламенти (з лат. "рагіаге" — говорити) виникають в Європі в XI—XII ст. — це кортеси в Іспанії, генеральні штати у Франції, парламент в Англії. Отже, на відміну від епохи Стародавнього Світу, де існував принцип безпосереднього народовладдя, Середньовіччя запо­чаткувало нову форму участі народу у владних відносинах — систему представництва.

Класична теорія демократії Нового часу. Існуючі в наш час демократичні системи беруть свій початок від форм правління, які виникли наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Західній Європі та США під впливом лібералізму. Лібералізм вперше в історії суспільної думки:

а) відокремив індивіда від суспільства і держави (автономна особистість);

б) розмежував державу і громадянське суспільство;

в) конституційно та інституціонально обмежив дії та повно­важення держави у відносинах з особистістю та суспільством;

г) проголосив політичну рівність усіх громадян;

д) зробив особистість головним чинником політичної системи. Характерні ознаки ліберальної демократи:

1. Ототожнення народу як суб'єкта влади з власниками чо­ловіками, виключення нижчих верств населення, жінок із числа тих, хто має виборче право.

2. Визнання особистості первинним і головним джерелом

влади.

3. Формальний характер демократії, основою якої є нега­тивне розуміння свободи.

4. Парламентаризм, представницька форма влади.

5. Обмеження компетенції і сфери діяльності держави сфе­рою охорони суспільного порядку, забезпеченням безпеки громадян і т.д. Держава виступає в ролі "нічного вартового".

6. Розподіл влади, створення системи противаг і стримувань для попередження зловживання владою.

7. Обмеженість влади більшості над меншістю. Меншість зобов'язана підпорядковуватись більшості в межах чітко вста­новлених правил (гарантія прав опозиції).

Слабкі сторони ліберальної демократії:

1. Соціально-класова обмеженість.

2. Формальність.

3. Приниження ролі держави в управлінні суспільством.

4. Надмірний ціннісний індивідуалізм, ігнорування колек­тивної природи людини.

5. Не враховується те, що громадяни досить легко піддають­ся маніпуляціям з боку професійних політиків.

6. Ігнорування того факту, що громадяни не вбачають у політиці свою другу професію, а декого взагалі не цікавить політика.

На початку XX ст. з'являються теорії, які критикують по­ложення класичної теорії демократії. А починаючи з другої половини XX ст. під впливом об'єктивних факторів з'являється цілий ряд емпіричних моделей демократії. В ре­зультаті модернізаційних процесів змінюється сутність полі­тичного процесу. Після буржуазних революцій докорінним чином змінюється система владних відносин у суспільстві. Виникає владний вакуум: старі владні механізми вже не легі­тимні, а нові ще не сформовані. Вчені вважають, що новий механізм влади має бути побудований на демократичних за­садах, отож класична теорія демократії стає еталоном органі­зації влади в суспільстві.

На практиці реалізація владних відносин досить суттєво відрізняється від демократичного ідеалу. Нові соціальні умови породжують і ряд проблем, які не знаходять свого вирішення в рамках класичної демократичної теорії. Наприклад, не вирі­шувала класична теорія такі питання: а) протиріччя між рів­ністю, соціальною справедливістю і свободою; б) протиріччя між некомпетентністю мас і їх участю в політичному житті; в) протиріччя між правом власності і демократією та ряд ін­ших. Тому вчені відмовляються від загальних теоретичних схем і починають аналіз реальних політичних процесів в різ­них країнах. Так виникають емпіричні моделі демократії.

Емпіричні теорії демократії відрізняються від норматив­них теорій наступним чином:

— емпіричні моделі демократії описували ту реальність, яку можна було спостерігати;

— емпіричні моделі демократії акцентують увагу не на цін­нісних характеристиках демократії, а на побудові і функціону­ванні демократичних систем (як виникають демократії, які умови переходу до демократії і т.д.).

Єдиної емпіричної моделі демократії не існує через об'єктивні причини, а саме — через різноманітність політій (сучасних держав). На думку американського вченого Л. Дай- монда, сьогодні існує близько 550 підтипів демократії. Моделі демократії можна поділити на три групи: колективістські, плюралістичні та партиципаторні.

Колективістські моделі демократії. Варіантами можуть бути соціалістична, пролетарська, ідентитарна (виходить з цілісності народу) та ін. Першим, хто обґрунтував найваж­ливіші принципи даного типу демократії, був Ж.-Ж. Руссо. Ідеї Руссо були розвинуті К. Марксом, В. Леніним та іншими мислителями.

Незважаючи на розбіжності, колективістські моделі демок­ратії мають ряд загальних рис:

1. Визнання народу єдиним, неподільним цілим.

2. Відсутність протиріч всередині народу як цілого. Звідси погляд на опозицію як патологічне явище.

3. Колективістське, близьке до античного розуміння свобо­ди як рівноправної участі громадян у справах всієї держави.

4. Тотальність влади.

5. Відсутність самої проблеми прав людини, оскільки, згідно з теорією, держава їх гарантує і забезпечує.

6. Всезагальна політична мобілізація, яка має різноманіт­ний прояв.

7. Ігнорування системи загальнолюдських цінностей в ім'я класових.

Плюралістичні моделі демократії. До них відносять кон­сенсусну теорію демократії А. Лейпхарта, теорію "поліархії" Р. Даля, елітарну теорію демократії та ряд інших.

Головна ідея плюралістичної теорії була висунута свого часу одним із авторів конституції СІЛА Дж. Медісоном: "Чим біль­ше в суспільстві різних груп, тим менше в суспільстві можна хвилюватись за те, що одна з них стане домінуючою за рахунок інших". Таким чином, політичний процес плюралістична тео­рія розглядає не як взаємодію індивідів, а як взаємодію груп і групових інтересів. Прихильники даної теорії вважають, що групи з різними інтересами в політичній боротьбі нейтралізу­ють одна одну. В результаті відбувається дифузія влади в полі­тичній системі.

Консенсусна модель демократії А. Лейпхарта. Невдалі спроби встановлення демократії в плюральних (гетерогенних)

суспільствах "третього світу" — головна причина, яка спону­кала А. Лейпхарта створити модель демократії для різнорідних суспільств. В суспільствах "третього світу" зазнала поразки не демократія загалом, а її мажоритарна (вестмінстерська) мо­дель . Остання може існувати тільки в гомогенних суспільствах. А. Лейпхарт ставить собі за мету довести можливість функціо­нування демократії в плюральних суспільствах.

Основою для функціонування консенсусної (співсоціумної) демократії є наявність великої коаліції, в якій працюють ліде­ри всіх сегментів багатоукладного суспільства. Перший, і най­більш суттєвий, метод функціонування співсоціумного прав­ління доповнюється трьома проміжними: взаємним вето, пропорційністю і сегментарною автономністю в здійсненні кожним сегментом своїх внутрішніх справ. Метод функціону­вання правління за принципом великої коаліції кардинально відрізняється від принципу більшості у вестмінстерській мо­делі, де меншість має підпорядковуватись більшості, а уряд має формувати та сила, яка перемогла на виборах. В умовах консенсусної демократії меншість має право вето, а місця в уряді розподіляються пропорційно до існуючих у суспільстві сегментів. А. Лейпхарт пропонує вісім принципів, на яких має грунтуватись консенсусна модель. Це — широка урядова ко­аліція, двопалатний парламент, багатопартійність, пропорцій­на виборча система, федералізм і централізація влади, право вето для меншин та інші.

Теорія "поліархії" Р.Даля. Найбільш повно теорія поліархії представлена Р. Далем в його роботі "Поліархія: Участь і опо­зиція" (1971 р.). Різниця між демократією і поліархією, на його думку, полягає в такому:

1. Демократія — це мета, а не щось уже досягнуте. Демок­ратія, без сумніву, є утопією, — вважає Р. Даль, — але утопією корисною, оскільки вона вказує напрямки, де можна відшука­ти альтернативи до існуючої демократії.

2. Поліархія у Р. Даля — це демократія в дії. Поліархію він розглядає як процес наближення до демократії.

Оскільки поліархія — це стан реальної політичної дійсності, то він вибирає і критерії поліархічності тієї чи іншої системи. Такими критеріями в нього є ступінь опозиційності чи конку- рентності еліт і рівень участі населення при їх виборі. Для того, щоб досягти поліархії, всі громадяни повинні: а) формулювати свої уподобання; б) висловлювати свої побажання співгромадя­нам і урядовцям; в) змушувати урядовців розглядати свої ви­моги і таким чином контролювати процес прийняття політич­них рішень.

Елітарна теорія демократії (Р. Міхельс, Г. Моска, Й. Шум-петер,Р.Арон). Прихильники даної теорії вважають, що демо­кратію потрібно захищати від народу, оскільки тільки високо­кваліфіковані політики-професіонали можуть використовувати складні демократичні механізми реалізації владних відносин у суспільстві.

Отже, до загальних рис плюралістичних моделей демок­ратії можна віднести:

— групи інтересів — головний елемент політичної системи суспільства, який гарантує реалізацію прав і свобод громадя­нина;

— загальна воля — результат компромісу різних політичних груп;

— суперництво і баланс групових інтересів — соціальна ос­нова демократії;

— дифузія влади та елітизм;

— наявність ціннісного консенсусу, визнання різними гру­пами основних принципів державного устрою.

До слабких сторін даної теорії належать:

— ідеалізація, перебільшення групової ідентифікації гро­мадян;

— ігнорування, недостатнє врахування нерівного політич­ного впливу різних соціальних груп;

— складність прийняття політичних рішень, коли треба враховувати інтереси і потреби великої кількості соціальних груп.

Партиципаторні теорії демократії (демократія участі). Теорії ґрунтуються на ідеях раціоналістів про те, що людина — це істота розумна, яка усвідомлює, що таке добро і зло й сама здатна приймати правильні рішення. Необхідно лише створити умови для максимальної участі кожної людини в політичному житті. І якщо на сьогодні створити такі умови не вдалося, то в

політиці при прийнятті політичних рішень потрібно якомога вдаліше поєднувати пряму (плебісцитарну) і представницьку демократію.

Таким чином, демократія має стати універсальним принци­пом організації суспільного життя. Демократія повинна бути повсюди: на виробництві, в школі, в університеті, в партіях, у державі тощо. Це зможе забезпечити максимальне врахуван­ня інтересів громадян, легітимність влади, високий рівень участі населення в політичному житті суспільства.

Поиск по сайту: