ГЕНЕЗА ДЕМОКРАТІЇ В ІСТОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДУМКИ

Основною засадою демократичного ладу є свобода. Арістотель

Як відомо, поняттю "демократія" понад два тисячоліття. В мі­ру розвитку і змін економічного, духовного і політичного життя, в міру їх ускладнення з'являлися і змінювалися різноманітні доктрини, що апелювали до демократії.

Свого часу Геракліт, наприклад, вважав, що демократія — це правління "нерозумних і гірших". Будучи прибічником аристократії, він відкидав демократію як форму управління суспільством, саму ж аристократію він розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Дещо пізніше вже Демокріт був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпечен­ні спільних інтересів вільних громадян суспільства (поліса). І убогість демократії, за Демокрітом, настільки ж має перевагу над так званим благополуччям громадян при царях, наскільки воля краща від рабства.

У цей же період Сократ, ставлячись до тиранії як до режиму беззаконня, свавілля й насильства, також критикував демокра­тію, недолік якої вбачав у некомпетентності її посадових осіб, котрих обирали способом жеребкування, тобто випадково.

Несхвально до демократії як форми державного правління ставився Платон, вважаючи її "неправильною" формою прав­ління, коли "демос" ототожнювався з "охлосом', "владою на­товпу", коли бідняки отримують перемогу, п'яніють від волі, і далі з демократії виростає її продовження — тиранія. Надмір­на воля перетворюється в надмірне рабство.

Досить своєрідно підходив до проблем демократії Арісто­тель. Він, наприклад, вважав, що при крайній демократії вла­да належить демосу, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. З усіх форм демократії він схвалює помірну цензову демокра­тію, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Суспільно-політична думка Арістотеля спрямована на досягнення більш стійкого і прийнятного для даних умов по­літичного правлшня домінуючих верств вільного населення.

ПІ. Монтеск'є, продовжуючи традиції античної політичної думки, розрізняв три способи правління — республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, "якщо в республіці влада належить народові, то це — демократія. Якщо найвища влада перебуває в руках частини народу, елітарної верхівки, таке правління називається аристократією". Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це не означає участі всіх в управлінні. Він вважав, що "народ повинен доручити здій­снення влади своїм обраним уповноваженим, адже саме це від­різняє демократичну державу від інших форм державного устрою".

Розглядаючи феномен демократії, не можна не звернутися до спадщини таких представників європейської політичної думки, як італійський мислитель і державний діяч Нікколо Макіавеллі, французький соціолог і політичний діяч Алексіс де Токвіль, німецький учений Макс Вебер та ін.

Особливий інтерес становлять такі ідеї Н. Макіавеллі: ста­лість і недосконалість людської природи, яка визначальним чином впливає на характер і динаміку політичного життя су­спільства (ідея "загальної корупції"); держава з її інтересами є самоціллю; вирішальна роль у політиці фактора сили й отото­жнення політики з боротьбою за силу (влада, могутність); роз­межування політики й моралі, відповідно — визнання в політиці формули "мета виправдовує засоби". Його принцип консенсусу (згоди) народу стосовно тієї чи іншої форми пра­вління був згодом розвинутий Ж.-Ж. Руссо як принцип на­родного суверенітету, а його принцип поділу властей дістав розвиток у працях Дж. Локка.

Для побудови сильної держави, на думку Н. Мікіавеллі, не­обхідно спочатку пройти стадію монархічної диктатури, на якій "цар" виступає як виконавець волі всього народу, а не його частини, щоб потім перейти й до республіканської фор­ми правлшня. Наслідуючи античну традицію, він виділяє три види "правильного правління": монархію, аристократію й на­родне правління (тобто демократію), а також три види "пога­ного правління" — тиранію, олігархію й анархію. І робить висновок, що всі ці види правлшня являють собою незручно­сті — перші три, тому що не можуть довго існувати, а три ос­танні — тому що самі по собі погані. Мудрі законодавці, знаючи ці вади, уникали дотримання виключно якогось одного з цих порядків, віддаючи перевагу змішаному, який здавав­ся їм міцнішим і сильнішим. Адже, існуючи поруч, монархія, аристократія й демократія могли б зручніше спостерігати одна за одною. В цій формулі фактично міститься ідея системи стримувань і противаг, яка згодом стала стрижнем англо-сак-ської демократії.

Назагал же Н. Макіавеллі був людиною своєї епохи, а його політична наука являла собою філософію часу, що прагнула до організації абсолютної монархії — політичної форми, яка дозволяла й полегшувала подальший розвиток буржуазних продуктивних сил.

Перший етап демократії тривав від кінця XVII до початку XIX ст. Подальший розвиток процесу демократизації — з усі­ма зламами і падіннями — йшов, головним чином, шляхом поглиблення досягнутих завоювань: за більш широку політи­чну участь, більш ефективну економічну організацію, більш повний культурний розвиток.

Досвід Англії і Франції при всій схожості в стратегічних ас­пектах все ж являє собою два різні способи народження де­мократії. Якщо в Англійській революції XVII ст. метою було обмеження влади короля, створення конституційної монархії, послідовне впровадження в життя принципу розподілу влади, то французькі революціонери XVIII ст. прагнули повалення монарха, передачі його прерогатив Національному конвенту як органу народного правління, що приймає рішення в ко­лективній формі. Якщо для першої природне право — це ре­альність, котра прогресивно стверджується, і король лише страждає через політичне втручання, то для другої політичне право — це ідеал, котрий необхідно встановити. Політична влада покликана відтворити людину в цілісності, не лише звільняючи її від кайданів і проголошуючи демократію, а й зобов'язуючи за допомогою виховання, а в необхідних випад­ках і сили, стати вільним, рівноправним і солідарним грома­дянином.

Унаслідок цього в Англії і Франції виникли два типи держав: ліберальна і демократична, різниця між якими в XIX ст. набула принципового характеру. Щоправда, в ідеологічному плані в обох цих революціях багато спільного, адже в кожній з них були представники як ліберальної, так і демократичної концепції. В англійській революції виразником демократичних тенденцій виступав рух левеллерів ("урівнювачів"), очолюваний Джоном Лільберном, в той час як носієм ліберальних ідей у Французькій революції можна вважати ПІ. Монтеск'є, ідеалом якого була конституційна монархія і розподіл судової, законодавчої і ви­конавчої влади.

І все ж головними фігурами, що втілювали ці два револю­ційних рухи, були в англійському випадку Джон Локк, а у французькому — Жан-Жак Руссо.

Для Дж. Локка, котрий вважається "батьком" лібералізму, держава повинна діяти лише в суворо обмежених рамках (го­ловна державна функція — це захист особистої свободи і вла­сності, набутої за рахунок праці), вихід за які може призвести до громадянської непокори з боку населення. Люди, за Дж. Локком, повинні мати право протистояти свавіллю з боку урядовців, створювати їм опір і навіть застосовувати силу з метою їх повалення, якщо вони засновують свою владу на за­воюваннях, узурпації, тиранії або у випадку її виродження. Під завоюванням Дж. Локк розумів використання правлячи­ми колами сили. Адже він вважає, що сила ні в якому разі не може бути джерелом права, і він протиставляє цій силі віль­ний консенсус громадян, на основі якого уряд отримує від громадян мандат на управління.

Так само Дж. Локк засуджує узурпацію, котру він уявляє як захоплення влади особливою групою, що не отримала під­тримки і згоди на це більшості громадян, а також тиранію як форму правління, що характеризується свавіллям, волюнтари­змом, користолюбством і таку, що діє в порушення всіх зако­нів, норм і прав власності, особистої свободи і т. д.

Стосовно розпаду уряду, то це має місце тоді, коли одна з двох влад (законодавча або виконавча) або обидві зразу не здійснюють належним чином своїх функцій. У такому разі їх повноваження повинні бути повернені народу.

Таким чином, в біномі "влада-свобода" Дж. Локк не коли­вається в наданні негативної оцінки першій і позитивної — другій. Симпатії Дж. Локка завжди на боці свободи, в ім'я якої і для захисту від свавілля властей допустимо насильство з боку громадян. Тому Дж. Локка вважають не лише прогре­сивним лібералом, а навіть революціонером.

На відміну від Дж. Локка, у Ж.-Ж. Руссо мова йде не про межі влади, а про її розподіл. Для нього не монархи, не аристо­кратія є суверенами політичної влади, а лише люди, народна асамблея, кожен член якої має стільки ж прав, скільки всякий інший громадянин. Розриваючи концепцію "прямої демократії", автор "Суспільного договору" конструює систему, в якій всі чле­ни суспільства органічно пов'язані між собою, при цьому ко­жен з них одночасно є і сувереном, і підданим, тобто одноча­сно керує і підкоряється.

Саме завдяки цьому, вважає Ж.-Ж. Руссо, досягається рів­ність громадян, котрі перебувають в абсолютно однакових умовах.

Разом з тим, незважаючи на явну різницю між лібералізмом і демократією, їм притаманне і дещо спільне, а саме те, що являють собою індивідуалістичні політичні системи, де суб'­єктами виступають специфічні індивіди або громадяни. Син­тез елементів обох цих систем наприкінці XIX — на початку XX ст. поклав у деяких західноєвропейських країнах початок виникнення так званих ліберально-демократичних держав або, як ще їх називають, держав ліберальних демократій. Го­ловна їх риса — проголошення чотирьох свобод як категорій, що мають найвищу соціальну цінність: свобода друку і слова, свобода зібрань і свобода асоціацій, котрі, в свою чергу, обу­мовлюють інші, не менш значущі, цінності: загальне виборче право, рівновага влад, ідеологічний плюралізм.

Загальне виборче право — це серцевина західної демокра­тії, джерело партійного та ідеологічного плюралізму. Шлях до нього був прокладений через процес поступового розши­рення виборчих прав громадян, супроводжувався виникнен­ням асоціацій. А. Токвіль вважав асоціації мозком півден­ноамериканської моделі демократії, хоча їх роль у розвитку і трансформації сучасної демократії ще не дістала належної оцінки.

Між тим, виникнення асоціацій, що переслідували конкрет­ні політичні цілі, має неперехідне значення для становлення демократії. Незважаючи на те, що релігійні, корпоративні та культурні асоціації існували і в середні віки, їх політичний вплив був досить слабким. З проголошенням права на вільні об'єднання в асоціації — прообрази майбутніх партій — і від­повідним визнанням робітничих асоціацій, чому протягом сторіч перешкоджали навіть ліберальні уряди, відбувається радикальна зміна образу демократичного суспільства. Цей об­раз стає невід'ємним від поняття "плюралізм". Як говорить Боббіо, "демократія або є плюралістичною, або це не демок­ратія". Тим самим концепція демократії до кінця XIX ст. змі­нилась і на теоретичному рівні.

І ще одне. Встановлюючи форму правління більшості, лібераль­ні демократи повинні були в той же час шукати і створювати не­обхідний простір для меншості, прагнути до підтримання можливої рівноваги між консенсусом і протиріччям, щоб не доз­волити більшості заманити меншість у "пастку" тоталітарного консенсусу. Зрозуміло, на практиці це не завжди вдавалося, і

поряд із збереженням майнової нерівності постійно служило об'єктом критики з боку лівих сил. Проголошені ліберальни­ми демократіями свободи оголошувались ними формальними, позаяк зберігалась експлуатація людини людиною, а держава називалася не інакше як інструментом панування одного кла­су над іншим.

Звичайно, раціональне зерно в цій критиці було, адже за­хист прав меншості, котрій дозволялось діяти в суворо визна­чених рамках, завжди збігався з інтересами правлячого класу. А останній, створюючи видимість рівних можливостей для всіх, на практиці не залишав опозиційній меншості ніяких надій на перемогу, тобто на завоювання влади.

Подальше становлення демократії, насамперед у Західній Європі і Північній Америці (США, Канада), що стосується періоду після другої світової війни, йшло, з одного боку, по шляху деякого згладжування соціальної нерівності, що приз­вело до кількісного росту середніх верств і підвищення їх ролі в політичному житті, а з іншого — в напрямку все більшого укорінення механізму реального плюралізму. Саме завдяки численним середнім верствам у західних суспільствах почала формуватися нова політична культура, котра суттєво змінила традиційний характер стосунків між силами, що протистоять одна одній. Останні почали сприймати одна одну не як не­примиренних ворогів, а як природних суперників, цінних спі­вбесідників.

Змінилось ставлення до влади. Втрата її тією чи іншою пар­тією вже не розглядалася як непоправна втрата, бо загальне виборче право і політичний плюралізм стали гарантом того, що ті, хто отримав поразку сьогодні, можуть стати перемож­цями завтра. Так само усвідомлювалося, що в демократичній системі влада не здобувається раз і назавжди, що прагнення якоїсь партії назавжди утримати владу в своїх руках є згубним як для суспільства, так і для самої партії.

Очевидно, що системи, в яких зберігається розподіл на друзів — ворогів, не можуть вважатися демократичними при всій їх формальній демократичній атрибутиці. Подібний розподіл неминуче породжує придушення один одного. А, як відомо, використання сили, насильства компрометує цінність аргументів, висловлюваних на користь демократії, позаяк демократичний вибір — це передусім відмова від на­сильства.

Поиск по сайту: