Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Теоретичні моделі демократії



Практика сучасної демократії викликає суперечки. Це пов'язано з дискусійністю самого питання про те, що складає сутність демократії. Слід визнати, що в сучасній політичній науці немає єдиної теорії демократії. В середині XX ст. ЮНЕСКО закликала учених розробити поняття "демократія". Тоді було дано кілька десятків визначень. Сьогодні ж можна нарахувати п'ятсот п'ятдесят трактувань демократії. Серед них є і ті, що вказують на "обрізані" форми демократії, які зводять її тільки до процедури проведення альтернативних виборів. Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Залежно, як розуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas — то­тожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як пев­не цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути вира­жена без опосередкованих ланок. Основний акцент перено­ситься на пряму демократію, а принцип представництва обме­жується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у мар­ксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю заборона на право ма­ти іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виража­ти власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конку­рентної демократії конкретизується в ліберальних і плюраліс­тичних теоріях демократії.

Ліберальна концепція демократії заснована на паради­гмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на ви­мозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходить­ся в руках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспіль­ства.

Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.

Процедурний підхід виходить з того, що демократія - це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволя­ють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, збори гро­мадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність {"одна людина - один голос", прин­цип більшості).

Ці принципи поширюються як на пряму, так і на пред­ставницьку демократію. Щодо останньої прибічники процеду­рного підходу наполягають на четвертому принципі - принципі реагування (відгуку) влади на суспільну думку.

Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод і прав особис­тості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першої теорії - уряд зобов'язаний робити те, що вимагає біль­шість. Але виникає запитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходу виділяють кілька теорій демократії.

Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї. Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни добре поінформовані про політичне життя, бажають брати участь у політичному процесі і керуються раці­ональними мотивами при голосуванні.

Теорія партисипаторної демократії {демократії учас­ті). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демок­ратії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів. Головні положення цієї теорії такі:

• залучення всіх верств суспільства в політичний про­цес від вироблення рішень до їх здійснення;

• поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві);

• децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії;

• спрощення процедури виборів, стосовно США ідео­логи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на пе­рехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації вибор­ців.

Не заперечуючи необхідності в сучасних умовах пред­ставницької демократії, прибічники цієї моделі наполягають на змішаній формі політичної організації, на своєрідній піраміда­льній системі, з прямою демократією в основі і демократією представників на кожному рівні вище основи. Стверджується,

що депутат зобов'язаний виражати волю конкретних виборців, які мають право "відкликати" депутата.

Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демо­кратія в цьому трактуванні - це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси. Ця теорія включає в себе такі положення:

• суспільство складається з численних груп, які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етніч­ними або культурними інтересами; • групи є головними суб'єктами політики, намагаються вплинути на владу;

• визнається конкуренція між групами за вплив на при­йняття урядових рішень;

• в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уря­ду центри влади - фірми, університети, партії тощо;

• політична воля народу, виражена в рішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами;

• держава виступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що суперничають, а самі державні структури децент­ралізовані таким чином, щоби забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Слабким місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що всі політичні сили здатні об'єднатися і прийняти рішен­ня з урахуванням інтересів всіх груп, ця теорія абсолютизує нейтральність держави й ігнорує той факт, що економічні си­льні групи інтересів краще організовані, більш активні, а від­повідно, мають більше можливостей впливу на владу, ніж най­менш забезпечені групи населення.

Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теорія поліархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те, що називають демократичними режимами, - це поліархії (з грецьк. arhe - суверенітет, початок, роїі - багато), де влада здійснюється не усім народом, а багать­ма. Демократія - це ідеал, до якого треба наближатися, але яко­го повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може управляти. Поліархія як політичний режим включає в себе:

• політичну конкуренцію і участь; • політичний плюралізм;

• право громадян створювати незалежні організації, в тому числі політичні партії і групи за інтересами;

• політичні свободи, серед яких - право громадян отримувати інформацію з альтернативних джерел;

• право опозиції заперечувати рішення уряду; • вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними лідерами.

Це трактування плюралізму є найбільш, тому що крите­рій публічної загальності груп і лідерів у боротьбі за владу по­єднується з вимогою широкої залученості громадян у політич­ний процес. У роботі "Плюралістична демократія в США" аме­риканський політолог обґрунтував фундаментальну аксіому плюралістичної теорії про існування різноманітних центрів влади, ні один з яких не може володіти монопольною владою.

Теорія консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепція консенсуальної демократії, роз­роблена А.Лейхартом. Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільст­вах, тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріч­чями релігійного, культурного, регіонального, расового і етніч­ного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів. Ключовими моментами даної моделі демократії є чоти­ри принципи:

• максимальна автономність кожної групи при вирі­шенні своїх внутрішніх питань;

• пропорційне представництво в органах влади і в роз­поділенні ресурсів; • коаліційний уряд;

• принципи взаємного вето, що гарантує меншинам до­даткові механізми захисту власних інтересів.

Теорія елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лі­дерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер: демократія - це суперництво еліт за голоси ви­борців, таким чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму.


Кирилюка

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.