СУТНІСТЬ СУЧАСНИХ КОНЦЕПЦІЙ ДЕМОКРАТІЇ

Досить поширені сьогодні у західному світі численні концепції демократії. Всі вони тією чи іншою мірою враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів вихо­дять з того, що основною характеристикою демократії є відкри­тий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за уча­стю обраних представників народу. Народні маси, в свою чергу, ознайомлені з проблемами, що обговорюються, і мають змогу впливати на процес прийняття рішень. Будь-які намагання пред­ставницьких органів влади розв'язувати життєво важливі питання бюрократичним шляхом, поза контролем народу та обраних ним представників сприймаються як несумісні з демократією.

Теоретики демократії на основі досліджень дійшли висно­вку, що індивід набуває свої ідеї, цінності і мотиви діяльності та творчості лише в групах і взаємодіє з цими групами. Тобто в політичній сфері індивід реалізує себе лише через ідентифі­кацію з групою. Таким чином, у представницькій демократії індивід виявляється відчуженим від реального політичного процесу і його політична участь стає опосередкованою.

У цьому плані досить значну увагу привертає до себе проб­лема участі в політичному житті і політичному процесі. Деякі дослідники тлумачать дану проблему як спосіб досягнення впливу в суспільстві. Учасник процесу — "звичайний грома­дянин", котрий прагне стати "впливовим громадянином".

Класична теорія демократії формувалась в умовах руйнуван­ня станового поділу суспільства. Представники класичного напряму цю проблему вбачали у визначенні народом завдань держави. У концепції Ж.-Ж. Руссо суверенітет народу може бути реалізований лише самим народом. Тільки завдяки без­посередній участі у прийнятті рішень громадянин не відділяє­ться від держави і виступає її частиною.

Класична теорія бачила небезпеку відчуження державної вла­ди у випадку розділу суб'єктів та об'єктів управління — у цьому була її величність. Але водночас вона була утопією, тому що безпосередня демократія була обмежена у своєму втіленні.

Передача суверенітету народу передбачала відчуження усіх прав людини на користь общин. Ж.-Ж. Руссо вважав, що, відчужуючи від себе всі права, людина отримує набагато більше, тому що має більше можливостей розвиватися та духовно збагачуватися.

Безумовно, було видно, що ідея досягнення загального блага самим народом абстрактна та утопічна. Народ складається з груп, які об'єднуються і мають своїх представників, котрі ви­ражають їх інтереси. Демократія зводиться до механізму пред­ставництва, режиму конституціоналізму, гарантування прав меншості.

Класична теорія демократії наповнюється системою пред­ставництва народу. Визначається, що влада може здійснюва­тися не суспільством у цілому, не окремо його громадянами, а тими, яким участь делегована.

Розповсюдженням та прийняттям ідеолога представницької де­мократії стало розроблення критеріїв вільних виборів. Для розу­міння цінності ідеї представницької системи важливо врахувати, що вона розвивалася як цензова. Цензи відмінили тільки нап­рикінці XX ст. Існувала думка, що коли немає чого втрачати, то дуже легко народжується безвідповідальність, крайність пози­цій. Не будучи прихильником загального виборчого права, Ж.-Ж. Руссо вважав, що "його не повинні мати ті, хто за працею залежний і працює по найму". Необхідність забезпечення постій­ної участі у державному управлінні заможних людей обґрунтував Гамільтон, який стверджував, що широкі маси непостійні і неро­зумні. Як вважав І. Кант, "з політичного життя повинні бути ви­ключені слуги, жінки, домашні вчителі, тому що політикою не повинні займатися ті, хто не має власного заняття або підкоряє­ться розпорядженням інших". Але довге існування цензів, що об­межують політичну участь, мало й свій позитивний наслідок. Маси брали участь у політичному житті поетапно, здобували іму­нітет проти переворотів, повалень, безкомпромісності.

Діяв заповіт, складений класиком англійського консервати­зму Е. Берком: "Мета реформ — не у приведенні суспільства у відповідність до стандарту, який сформульований на підста­ві абстрактної схеми, а у пом'якшенні звичаїв". Ще одним ва­жливим компонентом класичної теорії демократії є пріоритет громадянських прав, функціонування влади у режимі консти­туціоналізму.

У другій половині XX ст. затвердились два напрями інтер­претації та моделювання демократії: елітарний і плюралістич­ний. Теорія плюралізму створювалась на основі парадигми конфлікту. Політичний процес бачився як боротьба різних групових інтересів, примирити і частково узгодити які може тільки держава. Теоретики плюралізму уточнюють джерела конфліктів, багатоманітність груп та групових інтересів, об­ґрунтовують неминучість дифузії влади.

Сучасне розуміння плюралістичної демократії включає пра­ва людини, конкуренцію легальних політичних сил, нормо- та правотворчість парламенту, розподіл влади, федералізм. Усі ці принципи не гарантують владу різних груп, але передбачають можливість кожній політичній силі в межах загальних правил спиратися на різні, автономізовані важелі влади.

Обмеженість можливості теорії плюралізму призвела до то­го, що ідея плюралізму не стала глобальною характеристикою розвинутої демократії, але сприяла розробленню теорії парти-ципаційної демократії — участі низів у прийнятті та реалізації рішень. Теоретики партиципаційної демократії вважають, що в соціально-економічному процесі стає більш активною роль держави. Але на практиці політика забезпечення максималь­ної участі у виборах, прийнятті і реалізації рішень частіше є прикриттям правління нової еліти.

Прихильником плюралістичної теорії демократії є політолог Р. Даль. Сутність його аргументів зводиться до таких поло­жень:

— демократія плюралістична припускає існування великої кількості організованих інтересів;

— організовані інтереси конкурують між собою у володінні політичною владою і впливом;

— конкуруючи, інтереси взаємно контролюють один одного і обмежують владу;

— плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної рівноваги, найкращим чином враховує суспільні і групові ін­тереси при прийнятті політичних рішень.

Елітарна демократія не виникла на порожньому місці, по­передниками її були різні види станових демократій, які існу­вали ще у феодальному суспільстві. Соціальною базою елітарних демократичних порядків у наш час є нерозвинуті соціальні структури в деяких країнах, які перебувають у про­цесі переходу до демократії від авторитаризму або тоталітари­зму. В тих країнах, де більшість населення не володіє певним рівнем політичної культури для демократичної участі, завжди є умови для формування елітарної демократії.

Прихильники елітарної теорії демократії виступають проти переоцінки традиційних лібарельних ідеалів. Вони виходять з того, що в умовах досягнення володарювання демократичної більшості політичні рішення приймаються меншістю — демо­кратичною елітою. Вони вважають, що це не є недоліком де­мократичного режиму.

У. Шумпетар пише: "Демократичний метод — це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, за якого окремі соціальні сили отримують право приймати рі­шення конкурентної боротьби за голоси народу".

Таким чином, концепція елітарної демократії по суті стверд­жує, що в дійсності ідеал народовладдя у сучасну епоху не реа­лізується. В системі політичної влади народ представляє еліта. Отже, для демократії характерне відкрите формування еліт і під-контрольність їх діяльності у здійсненні влади й управління.

Поиск по сайту: