Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки 2 страница



Якщо говорити про естетичні особливості українського бароко, то це багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилена декоратив­ність, динамізм, численна кількість всіляких іносказань і головне — небачена вигадливість форми. Характеристики цього періоду пов­ністю стосуються слова М. Грушевського про такі особливості укра­їнської художньої системи, як мистецький та ідейний синкретизм, органічне поєднання слова і обряду, ритміки і слова, віри й знання, прагнення творити дійсність у світлі мрії, але й високого ідеалу.

4. Специфіка національного варіанту бароко в літературі, театрі і музиці

Література означеного періоду була різножанровою і різноманіт­ною тематично. Ще протягом всього XVII ст. велася релігійна поле­міка з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом, що породжувало полемічні твори. їх виховний християнський па­фос доповнювався і ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, "слова", "казання", "поученія" Л. Барановича ("Меч духовний", "Тру­би словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), А. Ра-дивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповича, а у XVIII ст. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Агіографічну традицію завершує 4-томна "Книга житій свя­тих" Д. Туптала.

Багато писалося в ці часи мемуарно-історичних творів. Крім зга­дуваних вже літописів Самовидця, Г. Граб'янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з'являється анонімна "Історія русів". Видатною пам'яткою паломницької прози стали "Странствованія" В. Григоровича-Бар-ського.

Однак козацька визвольна боротьба, а пізніше Коліївщина поро­дили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики. Думи, пісні, плачі, пане­гірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням. Самі назви говорять про це: "Хроніка польська, литовська,

___________________________________________________477

жмудська та всієї Русі" М. Стрийковського, поема "Про Острозьку війну під П'яткою" С. Пекаліда, "Україна, татарами терзана" М. Пав-ковського, "Чигирин" О. Бучинського-Яскольда, "Розмова Велико-росії з Малоросією" С. Дівовича та ін. Особливо показові твори дея­ких поетів "часів Мазепи", який і сам писав вірші. Войовничий па­фос, лицарське славолюбство, інколи — як у західноєвропейській лицарській поезії — звеличення подвигу заради подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького (у останнього, наприклад: "Хто тільки рушив крізь ріку криваву, пли­ве щасливо у відвічну славу..."). І це не мусить викликати подиву, оскільки чоловіче населення України майже на два століття забуло смак мирної праці і не могло остудитись від войовничих пристрастей.

Найбільшого розвитку сягнула барокова поезія. Вона відзначалася значною жанровою і змістовою розмаїтістю; вірші полемічні, пане­гіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де розроблялися пое­тичні жанри, культивувалися певні стильові елементи — ускладнені метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксю-морони тощо. Поезія розрізнялась елітарно-міфологічна, шляхет­ська (здебільшого польсько-українська), міщанська. Було створено ве­лику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Свя­щенного Писання — а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя. Характерні риси поетичних творів: силабічний (рівноскладовий) вірш, широке використання античної міфології та символіки, вигадливі поетичні образи та віршові структури, наповнення християнськими мотивами.

Елітарного відтінку так званій "вченій" українській поезії XVII ст. надавало відверте прагнення до формалістичних вправ. Поети вва­жали, що чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Чим інакше можна пояснити, що й такий раціонально мисля­чий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пи­лип Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що скла­далася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотич­них топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол. Най­більш, напевне, гіперболізованим літературним жанром був пане­гірик. Яких лише чеснот не приписують своїм героям поети-панегі-ристи Стефан Яворський, Іван Максимович, Пилип Орлик, Іван Ор-

ловський і Феофан Прокопович! І хоч самі автори розуміли умовність усіх цих перебільшень, вони їх нанизували з чисто мистецькою ме­тою, для гри думки і переливів слова.

Вірші-послання, панегірики — то просто пристрасть до демон­страції ерудиції. Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахо­вана на елітну частину суспільства, однією із специфічних особливо­стей якої було тоді не так багатство, як висока освіченість. Належа­ти до кола ерудованих людей було престижно, та й треба зважити на те, що напередодні культурних реформ середини XVII ст. й пізніше, латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші і плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках — на Ціцероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанням вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеп­лювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важ­ливою рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, ска­жімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи хліб, він не мав на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні знаки, за якими стояли поетичні реальності. За "Поетикою" М. Довгалев-ського, слово "Христос" може мати цілу сукупність умовних значень: "світло небесне для світу", "надія і спасіння", "всемогутнє слово, по­чатку й кінця в нім немає", той, "хто завжди був, є і буде, кому поко­ряються зорі" тощо.

Багаті поетичні асоціації викликали в учених людей того часу також імена й реалії античної міфології, бо за ними стояла специфіка їх освіти — вивчення грецької і латинської мови та літератури. Такі міфологічні вправи формували суто поетичне осягнення реальності, а якому велику роль відігравали інтуїція, осяяння, загадкові образи ; сновидінь та ін. Властива бароковій свідомості взагалі фантазійність, містичність, міфологічність в українському варіанті, як на думку деяких дослідників, виявила себе чи не занадто. Однак якщо зважи­ти на суто український смак до прикрас, то не дивно, що в бароковій літературі і мистецтві він "показав себе" у щедрому декоратизмі і | захопленні формальною майстерністю ("краса заради краси"). Як | вважають сучасні дослідники культури цієї доби, заслуга українського бароко в тому, що воно надало традиційній любові до красивої фор- | ми артистичного блиску.

Звичайно, вчена поезія XVII—XVIII століть сформувала і якийсь новий тип літературної творчості — інтелектуальну гру, змагання у .

дотепності. Однак поезія, яка ставала предметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адже нею захоп­лювалося ціле покоління літераторів. Від них вибудовують місток до таких майстрів XX ст., як француз Г. Аполлінер, українець М. Се-менко та чех В. Гавел. Фігурні вірші, або, як їх назвав український поет, "поезомалярство", започатковані елітарною бароковою поезією України XVII ст., були надовго забуті.

Тим часом їх теоретично обгрунтував в курсі лекцій, прочитаних у Київській академії ще у 1736—1737 роках, М. Довгалевський. Те, що звичайний друкарський шрифт (особливо слов'янський) має знач­ну декоративну виразність, друкарі знали вже давно, але цей ака­демічний професор робив зі шрифту щось фантастичне. Він ніби хотів показати, що витончений декоративний твір, чарівливий своїм сріб­лястим мереживом, можна створити без олівця та пензля. При цьо­му він запевняє, що це не просто шрифтові візерунки, а вірші-лабі­ринти, які треба читати "від центру на всі боки", йдучи "вгору і вниз, вправо і вліво". І хоча, йдучи в кожен бік, ми дійсно прочитаємо якийсь розумний латинський вислів, головне не в літературному змісті, а в абстрактному візерунку зі слів, який живе вже за законами деко­ративного мистецтва (сформульованого у XX ст. художниками оп-арту). У самого М. Довгалевського з'являється відчуття, що за поетич­ними загадками стоїть реальність якогось іншого, алогічного світу, інобуття. В його курсі поетики вводиться розділ "Про загадки як поетичні твори". Тут він наче відштовхується від спостережень поетів європейського Відродження, що абсурдне (тобто неможливе з точки зору здорового глузду) наділене певними поетичними властивостя­ми. До речі, згаданої доби елітні кола Європи теж захоплювались грою в абсурдні пророцтва та парадоксальні висловлювання, в яких розкри­вали неочікувании і часто поетичний сенс звичайних речей та явищ.

Проте поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почут­тя викликають ті речі, що містять в собі принципову незбагненність. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: "Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє". Такі загадки говорять нам про існування великої кількості незбагненних речей і наводять на думку про ілю­зорність тієї "розумної реальності", яка доступна нашому здоровому глуздові. І тут барокова загадковість переходить у світ тривожних роздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вва­жати "передвитоками" романтизму.

Серед українських поетів — авторів інтелектуально гострих, а

480__________________________________________________

часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Ла­зар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу ба­гато сил віддавав літературі, бо мріяв побачити Україну в колі ци­вілізованих європейських країн, а для цього в ній мала бути власна розвинута барокова культура. Література, як вважав він, не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя.

Письменники-демократи XIX століття були переконані, що Киє-во-Могилянська колегія псувала поетичний смак своїх вихованців і плодила безнадійно сіру й мертву поезію. Певною мірою це так, коли йдеться про тих вчених, поетів, що свято вірили у взірці й норми і писали згідно з академічними правилами. Поезія була для них не станом душі, а засобом пропаганди християнських ідей. Такі "правильні" дидактичні вірші писав у 1660-х роках ректор колегії, майбутній митрополит Варлаам Ясинський. Тому не дивно, що саме він не спри­ймав твори тих авторів, що керувались натхненням. Вони гуртувалися навколо Л. Барановича, який свого часу й сам викладав поетику в Київській академії, але як поет з часом відходив від неї все далі, бо писав дивні, не всім зрозумілі вірші, творячи світ якоїсь естетизова-ної містики.

Складні асоціативно-метафоричні образи залишалися непрочита-ними і тому незрозумілими. І це спричинило літературну суперечку — напевне, першу в українській культурі дискусію суто поетичного характеру.

У творчості як самого Л. Барановича, так і його учнів ми знахо­димо і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання, що було природно для покоління, змученого нескінченними війнами й розбратом серед самих українців. Час Руїни самим Л. Барановичем втілюється в образі бурі, що ось-ось потопить корабель України. Вод­ночас і у формальних експериментах елітарної поезії поети-чернігівці не бачили нічого страшного, бо вони прагнули засвідчити своє вміння мислити витончено і вишукано. Гострота розуму, блиск метафор, парадоксів свідчили про належність до європейської культури, а українець того часу напевне почувався європейцем, не страждаючи комплексом неповноцінності й провінціалізму. І в цьому теж вияв­лявся патріотом.

Прагнення звільнитися від консервативних смаків і залежності від очолюваної В. Ясинським Печерської друкарні змусило Л. Ба­рановича налагодити власне видавництво. Завдяки цьому Чернігів на певний час став другим культурним центром Гетьманщини, де успішно розроблялися свіжі поетичні ідеї. Недаремно ж із кола Л. Ба-

,______________________________________________________481

рановича вийшов поет-новатор І. Величковський, найбільший ба­роковий драматург Д. Ростовський, майстер поетичної фантасмагорії І. Орновський, класик емблематичної поезії та поетичної книжко­вої ілюстрації І. Щирський.

Водночас був у поезії і стихійний потяг до наївного побутового реалізму. Реалістичні тенденції виявилися у поезії демократично настроєного шляхтича Данила Братковського, мандрівного дяка Петра Гученського-Поповича і поета-ченця Климентія Зіновієва, цілковито заклопотаних справами "цього світу". Укладений рукописний збірник К. Зіновієва містить 370 віршів, написаних жвавою, розмовною укра­їнською мовою, пройнятих симпатією до людей праці, народного по­буту і звичаїв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором пройняті вірші-травестії, автори яких — мандрівні студенти, бурса­ки (подібні до європейських вагантів) — пристосовували біблійні сю­жетні схеми до повсякденного життя. Пишуться і "Світські пісні", де домінують мотиви сирітства, гіркої долі і несправедливості (О. Па-дальський, І. Бачинський), а любовна лірика позбавляється посту­пово дидактизму і моралізаторства, стає щирішою й безпосереднішою (І. Пашковський, Ю. Добриловський). На початку XVII століття за­роджується українська драматургія. Вона пов'язана з єзуїтськими шкільними театрами, де ставилися драми польською мовою. Декла­мації і діалоги, писані українською мовою, призначалися для брат­ських шкіл. Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті роки XVII — першу половину XVIII ст. і пов'язаний з іменами викладачів Києво-Могилянської колегії (академії) М. Довгалевського, Г. Кониського, М. Козачинського та ін.

Модель шкільного театру Київської академії, до речі, було запози­чено Слов'яно-греко-латинською академією в Москві та Карлове-цькою православною школою у Сербії.

Українською книжною мовою ставилися і багатоактні драми різ­двяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми, інтермедії. Найбільш відомими ви­ставами були драми "Олексій, чоловік Божий" невідомого автора, трагедокомедія "Владимир" Ф. Прокоповича (присвячена І. Мазепі).

Шкільний театр — виховний і пропагандистський. У більшості його вистав пропагується головна учительна книга — Біблія, тим більше — у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко в Європі, на думку більшості дослідників, є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з другого ■— такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко — відкритий тип

16М. Закович

культури, тобто має великий ступінь свободи, розкутості щодо форми і змісту. Це стосується і ставлення до священних текстів: допускаєть­ся приховане цитування, натяки, символи тощо або неточне відтво­рення, себто не цілковитий повтор.

Розглянемо це на прикладі української великодньої містерії Біа-1о£из сіє раззіопе Спгізіі. Якщо середньовічна містерія ретельно йшла за вічним сюжетом, показуючи глядачам Іоанна Предтечу, Марію Магдалину, в'їзд до Єрусалиму, таємну вечерю, молитву в Гефсиман-ському саду, взяття під варту, суд, страсті Господні, воскресіння, жінок-мироносиць, сходження в пекло, воскресіння, то барокова містерія, якою є згаданий "Діалог", відтворює все в одному епізоді — молінні про чашу. Епізод цей розгорнуто в триярусному просторі, що позна­чений рухом персонажів: з неба до Христа спускається Ангел з ча­шею, із пекла лунають стогони грішників. Персонажі в цьому просторі розміщені досить вільно. Ангел, що несе чашу, стає не лише посеред­ником між Богом-батьком та Богом-сином, а й утішувачем Бого­родиці. Він також пояснює глядачам, що відбувається на сцені. Пер­сонажі виконують дії, яких немає в Євангелії. Богородиця зустрічає Ангела і намагається забрати в нього чашу, тобто прийняти страж­дання сина. Христос не відразу приймає чашу, все вирішують крики грішників. З чашею він іде на Голгофу. Так відбувається заміна символів: чаша стає рівноцінною хресту, хід з нею — це шлях на Голгофу.

Відмовляючись від традиційного повтору тексту, роблячи символ уособленням основних містеріальних значень, драматург будує складну конструкцію, що відсилає глядача до Священного Писання, не від­творюючи його детально. Використовувалися й інші символи. Досить поширені п'єси великоднього циклу, де не показувались муки Христа, а виставлялись на сцені лише знаряддя тортур, на які реагували анге­ли або алегоричні постаті, виголошуючи відповідного змісту монологи.

Г. Кониський у п'єсі "Воскресеніє мертвих" користується лише цитуванням євангельського тексту, що надає досить спрощеній — як це буває завжди в мораліте — колізії високого алегоричного змісту. В його мораліте два персонажі: один з них іде вузькою стежкою, обравши праведне життя, другий прямує широкою дорогою до пекель­ної брами, їх душі зустрілися після смерті, й душа грішника заголо­сила в запізнілому каятті, лякаючи благочестивих глядачів. Не лише шлях грішника і праведника, а й філософське осмислення судного дня висвічуються через традиційний сюжет завдяки цитаті з Біблії — передусім із притч, об'єднаних мотивами зерна: про сіяча, пшени-

цю та плевели, про посів та сходи (про це йдеться у побутовій бесіді Землероба зі Священиком). Г. Кониський робить ці слова буденни­ми, але не обділяє високим значенням, що наближує бесіду персонажів про посіви та урожаї до алегоричної.

Іноді, навпаки, канонічний текст "опускається" у фольклорну, смі­хову стихію. Прикладом може слугувати "Слово о збуренню пекла". Цей великодній спектакль має складну конструкцію. Муки Христа, його смерть не показані глядачам. Вони лише чують про них з вуст інших дійових осіб — Люцифера та Аду, які, знаючи про зішестя Христа до пекла з метою порятунку праведників, зайняли оборонні позиції, обмірковують план бою. Люцифер збудував свою столицю — пекло, має вірних слуг, яких більше, ніж апостолів у Христа. І все ж Ад боїться, а Люцифер не тільки його заспокоює, а й докоряє за боя­гузтво ("Пане Аде, чому єси так боязливий?"). Пекельні сили зво­дять штучну браму, вішають залізні ланцюги тощо — абсолютно смішні в своїй конкретності речі, адже, як розуміють глядачі, все це нічого не значить для їх суперника. Так абстрактна боротьба добра і зла переходить у план "реального", а тому й комічного двобою. Однак це "опускання" високого в "низьке" не позбавляє виставу духовного звучання, адже за всім стоїть серйозна і важлива для людини того часу християнська думка. Таке переведення біблійних текстів на мову сцени не було українським винаходом, однак воно з'єднало з євро­пейським мистецтвом, стало важливою ознакою її бароковості.

Побутувала в цей час в Україні і народна драма ("Цар Ірод", "Коза", "Маланка", "Трон" тощо). Найоригінальнішим був народний ляль­ковий театр — вертеп. Цей мініатюрний театр був як маленький храм, що давав уявлення про світобудову. Поверхи вертепної скрині були своєрідною "моделлю світу" — земля, видимий світ і небесна обитель, де, водночас з'єднуючи "земне" і "небесне", відбувалася дія. Ляльки не пересувались по сцені, а наче ілюстрували дію, не існували, а демон­стрували чиєсь життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами — найчастіше виконувались молитви, канти, псалми.

Є відомості, що у XVII—XVIII століттях на Запорізькій Січі вер­теп також був популярним, так само, як різні обрядово-карнавальні дійства.

З 50-х років XVIII ст. на Україні з'являються театральні колек­тиви професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії та комічні опери російською, італійською та французькою мовами. З цього ж приблизно часу в Україні з'являється російський і польський 16*

484 ________________________________________________

класицистичний театр. Ряд аматорських груп виступали в Єлизавет-граді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справлені професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми та інтермедії (це 40-ві роки XVII ст.) з'явився свого роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки — дорослі й малі — грають самі себе. Водно­час це пародія на урочистий "високий" церковний твір (наприклад, "Служба пиворізам і п'яницям"). Низький зміст у поєднанні з тра­диційними серйозними формами дванадцятиголосої урочистої ком­позиції створює особливий гумористичний ефект.

Багато важить в українській культурі цього часу пісня, яка, за словами Гоголя, "для Малоросії все: і поезія, й історія, й батьківська могила. Вірний побут, стихії характеру, всі вигини і відтінки почуттів, хвилювань, страждань..., дух минувшини". Пісня майже завжди дра­матична, як вважає історик М. Максимович, "її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу".

На основі народнопісенних традицій (що в них вклала свій вне­сок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) та кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження ("Стоїть явір над горою" — Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" — слова Г. Петренка, музика А. Александрової та ін.).

Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Поштовхом до вироблення багатоголосової композиції в Україні стали західноєвропейські моделі. Сильні кон­трасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її близькою до ораторського мистецтва. Дається взнаки особливість стилю баро­ко — захопити, вразити, зворушити слухача. Складається хорове виконавство. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою "київський" поши­рився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його уза­гальнив композитор М. Ділецький ("Граматика музикальна"). Нот­на грамота, гра на музичних інструментах, співання в хорі були обо­в'язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії.

Світська музика розвивалася в містах і у великих поміщицьких маєтках. Багаті поміщики утримували кріпацькі капели, оркестри, оперні та балетні трупи. Музикантів, співаків і артистів балету готу­вали в школах при деяких маєтках, а також — в останній третині XVIII ст. — в Глухівській співацькій школі, в спеціальних музич­них класах при так званому Новому харківському училищі.

_________________________________________________________485

Барокова церковна музика синтезує глибину душевних пережи­вань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг. Чарів­ною величчю наповнена музика А. Веделя, М. Березовського, Д. Бортнян­ського — композиторів, слава яких вийшла за межі Батьківщини. З їх іменами пов'язаний розвиток симфонічної музики — концертів, кантат, ораторій. Твори Д. Бортнянського виконувалися в різних кра­їнах світу. Один із сучасників композитора писав, що серед найзнамени-тіших в Росії є Дмитро Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника Артема Веделя.

Українська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди, який начебто підсумував барокову добу і перевів її в нові часи.

Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них — філо­софські трактати ("Потоп зміїний", "Вхідні двері до християнської доброчинності" та ін.), байки (збірка "Харківські байки"), поезії (збірка "Сад божественних пісень"); Г. Сковорода віддає належне улюбленим жанрам свого часу — панегірикам та одам, а також пейзажним віршам, сатирам. Є в нього епіграми, відома велика кількість сково-родинських афоризмів.

Енциклопедично освічена, людина, гуманіст Г. Сковорода відстоює "природну людину" і споріднену їй працю. Людина — "не тремтя­чий раб", а "шумливий бурхливий дух", "коваль свого щастя", яке досягається "наслідуванням блаженній натурі". Як сказав про Ско­вороду Павло Тичина: "Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого — чисту та моральну..." З ним прийшло осмислен­ня минулих діянь, і українська думка повернулась до традиційної християнської ідеї мирного самовизначення людини в світі.

5. Еволюція образотворчого мистецтва

На відміну від інших видів мистецтва, що у XVII—XVIII ст. нес­ли в собі яскраву і мальовничу естетику бароко, українські маляри ще довго трималися традицій візантійського, давньоруського, дав­ньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому стримано ста­вилися до патетики та пишних і динамічних форм.

Це виявило себе, передусім, в українському іконописанні, яке фор­мувалося у протиборстві двох тенденцій: діяли як співзвучні Рене­сансу і бароко спрямування, так і прагнення малювати "по-грецько­му". Вірність старовині значною мірою зумовлювалась полемікою з

486___________________________________________________

католицизмом, унією, протестантизмом, яка, утвердивши іконування, ставила за мету надійно захистити його від різних іконографічних нововведень.

Все ж ламання старих традицій було неминучим. Характерно, що одним із вагомих чинників еволюції іконопису в ці часи стало на­родне малярство. Народ завжди дуже безпосередньо сприймав релі-гійнкобрази, найбільше шануючи тих святих, що втручалися у безпо­середні клопоти людей (Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву), а з розлогого циклу христологічних сюжетів — Христові страсті. Страж­дання безвинного викликало сердечний щем, тому й передавалося в образах експресивних і драматичних.

У тяжкі часи неспокою і боротьби культ Богородиці в Україні набув особливого змісту. У козаччину Божа Матір перестає бути аб­страктною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в багато гаптованому національному вбранні. Козацькі пере­кази розповідають: явилася їм з неба ікона Божої Матері і сказала "Як будете цю ікону знати, то не буде ніякий огонь брати". Відтоді, мовляв, свято Покрови на Січі стало храмовим, а покровителькою громади вважалася Діва Марія. "їй довіряли себе й долю", оповідає єпископ Феодосій.

Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Судима, Богдан Хмельницький і останній кошовий Запорозької Січі — Петро Калнишевський (ікона "Покрова" з Нікопольського собору). Інша — з Переяслава — має серед зображених осіб Івана Мазепу та переяславського полковника Миро-вича. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зобра­женням засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Феодосія.

Вводяться й інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Серед них заслуговують на особливу увагу "Пелікан", що кров'ю із своїх грудей годує пташенят. Цей сюжет найчастіше є деталлю різьбяр­ського декору іконостаса. В живопису поширені євхаристійний "Спас-виноградар", "Спас — дитя — недремне око (який спить на хресті)". Деякі зміни спостерігаються і в іконографії "Страшного суду", а в сценах "Страстей Христових" велика увага приділяється одягові "власть імущих", завдяки чому сцени набувають підкреслено акту­ального звучання в умовах гострої боротьби українського народу. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне ви­користання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней, приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному.

___________________________________________________487

Український живопис епохи бароко залишається поки що недо­статньо вивченим, про його професійних творців ми також знаємо небагато. Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові ЗО—60-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов'язана з львівською Успен­ською церквою, де поки що реставровані лише його сцени "Страстей Христових".. М. Петрахнович був майстром великих монументаль­них форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі "Одигітрія". Мож­на вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний пор­трет українців того часу.

Одним з найяскравіших представників бароко в українському живопису на зламі XVII і XVIII століть був Іван Руткович із Жовк-ви. Твори Рутковича, особливо 1690-х років, відзначаються багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою черво­ного у різних градаціях, досяг тут величної і життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практи­цизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Худож­ник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.