Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки 9 страница



На західних землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, польська влада застала 2500 народних шкіл і близько 500 народних шкіл на Волині та 25 середніх шкіл у цих краях. Одразу ж у цих українських школах введено як навчальну польську мову. Українських вчителів замінювали поль­ськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали поль­ською, а половину — українською. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків українське.

Звичайно, погодитися з такою шкільною політикою було не мож­ливо, і на українських територіях у складі Польщі постійно точила­ся боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські шко­ли. Найбільше опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що від 1926 року називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало до Чехословаччини, то тут українські діти ходили до українських шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 року перемагає чисто українська.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи:

560_________________________________________________

філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойко­тувала тоді польський університет у Львові, відвідуючи лише таєм­ний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбо­вим закладом була Греко-католицька богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 році митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 ж році почав функціонувати Український вільний універ­ситет у Празі (після другої світової війни перейшов до Мюнхену). Наступного року створена Українська господарська академія у Подебра-дах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала українська гімназія.

Щодо стану вищої освіти в радянській Україні на початку 20-х років, то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців народногосподарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживан­ня. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті укра­їнської науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

У найважчому становищі опинилась київська наукова і педаго­гічна громадськість.

Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмиран­ня Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках.

Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор мате­матики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видат­ний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках ру­бати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блиску­чий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції — а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.

У приміщеннях інститутів — холодних, неопалюваних — у шап­ках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувально­го паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чор­нила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студен­там, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Всеоб'єднуючим науковим осередком лишалася Українська Ака­демія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних уче-

_________________________________________________________561

них розробила проект статуту Української Академії наук. У люто­му 1919 року відбулися Загальні збори вчених — засновників Ака­демії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Три відділи —* історико-філологічних, фізико-математичних і соціально-економічйих наук — об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фізико-математичному відділі створено Інститут технічної Механіки, який надалі став родоначальником ряду інших технічних інститутів.

З Академією в перші роки її існування пов'язана діяльність та­ких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Ба-галій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Кри-лов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Пот-чал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Че-пурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін. Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 році з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кіль­кість штатних наукових працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працюва­ли на громадських засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію науковими речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори універ­ситетів та духовної академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під керівництвом ста­рих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї укра­їнської культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.

Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати істо-рико-філологічний відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до "Комісії для складання біогра­фічного словника українських діячів". Нею керував з 1920 р. — від часу заснування — академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфре-мов (згодом репресований).

З іменами цих та інших (О. Гермайза, М. Кравчук і ще дехто)

562__________________________________________________,

вчених пов'язаний і такий епізод з культурної розбудови /України 20-х років, як боротьба за українські університети. У 1920 році на інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі Навчальні заклади і передусім університети —• в тому числі і старий Київський університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інсти­тутом народної освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету — це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу — університетської й педагогічної. Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети — і як вищі навчальні заклади, і як осередки науково-дослідної роботи.

Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезуль­татною, ліквідація університетської системи в УСРР загубила б уні­верситетську освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 року) відновити організаційно університетську систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст університетської освіти. Молоді київ­ські професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді, шукали засобів зберегти сам університетський рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури молодих українських науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визвольним і національним рухом, що робило їх автоматично персоною "нон грата". Приміром, восени 1922 року надійшло розпорядження про усунення від професури всіх ко­лишніх міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Ва-силенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж, незважа­ючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього української освіти головним тоді було збереження університетської науки — її духу, її змісту, її традицій — і то науки української. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-педагогічної професіоналізації, а різнобічної освіченості, гли­боких наукових знань.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше по-революційне десятиліття було запровадження навчання рідною мо­вою. Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і гре­ки, і болгари, й інші національні меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навчального

 

_________________________________________________________563

процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіційною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміли­вим життєвим планам.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соціальних перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соці­альним безправ'ям особистостей. У прагненні реалізувати нові мож­ливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробу­джений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена се­лянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже непри­ступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять по революційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Кадри української інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 року, швидко зростають — і не лише у сфері господарській чи політичній. У 1925—1927 роках українська селянська молодь, за висловом пись­менника Антоненка-Давидовича, "як на Січ, валом валила в літера­туру"-

Велика потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літе­ратурних творів, у перші пореволюційні роки задовольнялась не повні­стю (так само як і наукових публікацій) через брак паперу та пев­ний матеріальний занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу.

Перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах, з них немало потужних, — та­ких, як типографії С. Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушні-рьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлєва, перша артіль дру­карської справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліо­тек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесвітня виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітчизняної книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи по­ліпшились. Хоча офіційна сувора цензура, що швидко була встанов-

564_________________________________________________________

лена, надзвичайно обмежувала книгодрукування — як певною мірою, естетичне мистецтво, — воно досягло доволі високого рівня. Україн­ська книга у 20-ті роки була представлена на міжнародних вистав­ках в Кельні, Празі й Парижі.

Таким чином, ми бачимо, що у 10—20-ті роки змінилося світовід­чуття європейської людини, зумовлене науковими відкриттями та новими філософськими концепціями, а також соціально-політични­ми реаліями. Для України, що перебувала традиційно "на семи вітрах" доби, до цього приєдналися і власні надподії —■ проголошення дер­жавності, втрата її, радикальні зміни у соціальному устрої, що прино­сило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її національної куль­тури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.

2. Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психоло­гічних змін, на базі видатних досягнень митців "Молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 року з'явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків, що скеровували життя і творчість зовсім новими рейками. Почасти таке розмаїття мистецького життя було пов'язане і з проблемою "вростання" інтелігенції в нове життя. По­ряд з письменниками і художниками старшого покоління, які про­довжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності.

Звичайно, для митців, які не емігрували після розгрому Централь­ної Ради й Української держави, не лишалося вибору щодо оцінки жовтневих подій і проголошеної радянської влади на Україні. Нова влада виявилась одразу неприхильною до плюралізму у ставленні до нових цінностей. Однак перше десятиліття післяреволюційної доби відкривало шлях новаціям суто мистецького призначення. І вони не примусили на себе очікувати.

Напевне, найсуперечливішим стало питання про ставлення до класичної спадщини. Це було цілком у руслі європейського аван­гарду, який, принципово заперечуючи наслідувальність, традиційність у художній творчості, відстоював безупинне оновлювання художніх

Г

______________________________________________________ 565

принципів та засобів. Але для післяреволюційної України ця про­блема мала ще два додаткових важливих нюанси. По-перше, насліду­вальність означала вірність принципам української демократичної традиції в літературі, її зверненості до народу. Для певної групи митців, отже, іншого вибору не існувало. Степан Васильченко зано­товував у записнику 1923 року: "По суті, ще не опановані форми Чехова, Короленка, Стефаника. Тепер тільки дочитуються". По-дру­ге, з'являється нова генерація молодих літераторів, які закохані у світову культуру, які сповідують орієнтацію України на Європу ("пси­хологічну Європу", як мотивувалося в офіційній пресі) — отже, теж шанують традиційне. Слід зазначити, що в період легальної "украї­нізації" України всі ці уявлення про шляхи культури знаходили відгук не лише в колах нової національної еліти, а й у гуртках літе­ратурних початківців з робітників і селян, і в колах державних діячів (таких, як наркоми О. Шумський, а потім М. Скрипник та ін.). Ос­танні — як справжні патріоти (за що свого часу й були піддані пере­слідуванням) — теж бажали, щоб віками утискувана і зведена до рангу "мужицької", "німої", "дрібнобуржуазної" тощо — українська куль­тура випросталася і набула належного їй місця серед інших.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існуван­ня різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань. Так, продов­жували виходити дуже шановані в часи Центральної Ради та Дирек­торії видання — "Літературно-критичний альманах" (до 1918 р.) і журнал "Музагет" (єдиний номер його вийшов 1919 р.), які присвячува­лися наймодернішим творам. Деякий час виходили в Україні "Русь", "Родная земля", "Обт.единение" й інші видання, засновані літерато­рами й журналістами, які "емігрували" з охоплених революцією Москви та Петрограда і знайшли тимчасовий притулок у Києві, Хар­кові, Одесі, вони пропагували великодержавницькі й навіть монархічні ідеї. Водночас існує й багато видань, присвячених новій революційній літературі — журнали "Мистецтво" (1919—1920), "Шляхи мистец­тва" (1921 — 1923), збірники та альманахи "Червоний вінок" (1919), "Гроно" (1920), "Жовтень" (1921), "Вир революції" (1921), "Буяння" (1921) тощо. Всі ці видання були, по суті, головною трибуною, де письменники могли реалізувати своє прагнення творити нову літе­ратуру рідною мовою.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне проти­стояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне

566__________________________________________________^___

розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селян­ських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, попу-ляризуючи серед найширших селянських та робітничих мас укра­їнську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла бага­тьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". Статути обох організацій заявляли, що ставлять собі за мету об'єднати розпорошені селянські та пролетарські художні сили.

Активними членами "Плугу" були С. Пилипенко (голова), Д. Бе-дзик, А. Головко, Г. Епік, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін. До "Гарту" належали В. Еллан-Блакитний (голова), І. Дніпров­ський, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Свої твори ці письменники публікували в новозаснованих журналі "Плуг" (у 1925—1927 рр. виходив під назвою "Плужан"), альманахах "Плуг" і "Гарт" тощо. І плужани, й гартівці докладали багато зусиль до утво­рення своїх філій у різних містах республіки — в Одесі, Дніпропет­ровську, Харкові — і навіть за її межами. У Донбасі об'єднання про­летарських письменників називалося "Забой".

Маючи незаперечні заслуги перед культурою, ці організації не були позбавлені й певних вад. "Плуг", наприклад, плодив надмірний "ма-совізм" — залучення до письменницького об'єднання малообдарова-них людей, заохочував мимоволі графоманів. У неоднорідному за складом "Гарті" поступово виявлялося прагнення до "монополізму" в літературі. 1925 рік став для цих організацій останнім. Життя йшло вперед, назрівала потреба шукати нових форм об'єднання літератур­них сил. Тим більше, що на чільне місце в літературі виходили ви­сокі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань — футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" — "Майстерня революційного слова"). Літератори — вихідці з оку­пованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчин-ська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу "Західна Укра­їна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Аван­гард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об'єднуються в організацію "Молодняк" (1927) з однойменним журналом.

________________________________________________________ 567

Які конкретні літературні авторитети і які естетичні програми стояли за цими назвами? Адже кожна з них декларувала свої творчі устремління і власні позиції в літературному та загальнокультурно­му житті.

Деякі з названих течій і груп зародилися ще в 10-ті роки і після 1917 р., в умовах соціальної і національної розкутості перших років радянської влади, значно активізувалися. Так, український символізм, яскраво виявлений у раннього П. Тичини, а також у Євгена Плуж-ника та ін., виникнувши ще до жовтня 1917, повністю сформувався протягом 1917—1919 рр., мав свою групу ("Біла студія") і мистецькі трибуни (вже згадувані "Літературно-критичний альманах", журнал "Музагет"), чільних представників — Д. Загул, Я. Савченко, В. Яро­шенко, О. Слісаренко, В. Кобилянський, згодом частина з них (Д. Загул, В. Кобилянський) відійшли до революційно-романтичної течії, інші стали футуристами (О. Слісаренко). Щодо символізму, який виявив­ся недовгим захопленням українських митців, поет В. Бобинський писав 1922 р.: "Ніхто із творців символізму в українській ліриці не залишився йому вірний... його представники, опанувавши його, пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої та звучної мови".

Довгочаснішим виявилося життя українського футуризму, що згодом став називати себе "українським лівим фронтом". "Лівиз­на" чи навіть "ультралівизна" футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Відомо, що крайні представники футуризму про­голошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги. Скептицизм щодо надбань культури минулого виявляє в своїх віршах і теоретичних деклараціях талановитий поет М. Семенко, а критик В. Коряк у ранніх статтях твердить, що нова література — це "цілковите зірвання тяглости з усім попереднім, знищення всіх традицій". Тому футуристи виявилися відкритими красі динамічної, жорсткої, позбавленої традицій, нової соціальної реальності. І неви­падково їх твори часто були сповнені революційною романтикою. Як хвала революційній бурі сприймалися поезофільми та ревфут-поеми "Тов. Сонце", "Весна", "Степ" (1919) М. Семенка. У різних модифіка­ціях футуризм проіснував понад десятиріччя. Ліва група з лідером В. Поліщуком, починаючи зі збірника "Гроно", проповідувала "спіри­туалізм — динамізм" як творчий метод, а пізніше в очолюваному цим поетом "Авангарді" обстоювала конструктивістські принципи твор­чості.

Співзвучні пафосові цих поетів були бунтарські, епатуючі заяви

568________________________________________________________

львівських молодих парафутуристів, що заснували 1927 р. інтелек­туальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації, або "ШТЕБМОВ-СЕГІЇ". Вони свідомо торували шлях розвиткові тих видів культури, яким бракувало європейського рівня поступу, спираючись на спад­щину українських і польських неоромантиків, поезію Артюра Рембо, символізм Павла Тичини.

Група неокласиків включала визначних майстрів слова — М. Зе-рова, М. Драй-Хмару, М. Рильського, П. Филиповича, О. Бургардта. Перші ознаки формування цієї групи (навколо журналу "Книгар") відносяться до 1918 р. Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова, хоча група не була організаційно оформленою і навіть жар­тувала щодо себе:

Ми виникаємо стихійно, Щороку сходячись на чай.

Але стихійно їх єднала висока освіченість, повага до культурної спадщини, зокрема, античної, і далеко не ідеологічне кредо, виражене словами М. Зерова:

Класична пластика, і контур строгий, І логіки залізна течія Оце твоя, поезіє, дорога.

За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розу­му й таланту всіх поетів-нєокласиків: М. Зерова (збірка "Калина"), М. Рильського (збірка "На білих островах"), М. Йогансена (збірка "Ре­волюція"). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами. Вони свідомо відмітали від української культури інер­цію простацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етнографічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропоно­вана українській культурі програма була такою: "засвоєння велич­ного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекладів, вияснення нашої української традиції та переоцінка нашого літературного на­дбання; мистецька вибагливість". Звичайно, захист "позачасових" класичних традицій сприймався як аполітизм, який пізніше дав привід для їх політичних переслідувань. До великих шанувальників вибагливого поетичного слова і європейського коріння в українській культурі, треба віднести й визначного поета Євгена Маланюка, який

 

_________________________________________________________569

був змушений (як старшина армії УНР) емігрувати. Збірки його тонких поезій ("Стилет і стилос", "Гербарій", "Земна Мадонна") до 90-х років на Україні не друкувалися, так само, як і його наукові розвідки в галузі історії нашої культури.

Революційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів, яким імпонувала буремність доби, її розмах, можливості, які, здавалося, відкривала революція перед людиною, а також драматизм, трагічність людської екзистенції. Тому й писалися В. Сосюрою такі поеми, як "Червона зима", "Навколо", вірші "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, поема "В космічному оркестрі" П. Тичини, "Офіра" В. Чу­мака та ін. До цієї течії мимоволі приставали й ті поети, яким з часом треба було доводити свою лояльність радянському ладові, що посту­пово витісняло всі інші тенденції. До неоромантиків відносили й Миколу Бажана, й "поета моря", прозаїка Юрія Яновського.

У Західній Україні досить відомими у цей час є поети Богдан-Ігор Антонич ("Привітання життя"), О. Ольжич ("Ріньє"), Святослав Гор-динський ("Барви і лінії", "Буруни", переспів "Слова о полку Ігоревім"), Наталя Лівицька-Холодна ("Вогонь і попіл"), О. Турянський (поема в прозі "Поза межами болю") та інші. Ці поети так само, як і "мо-лодомузівці", лишаючись занепокоєними суто українськими суспіль­ними проблемами, одночасно відкриті всім естетичним новаціям свого часу. Вони гуртувались навколо таких журналів і газет, як "Літературно-науковий вісник", "Дзвони", "Поступ", "Ми", "Наша культура", "Діло" (із літературним додатком "Назустріч"). Для ши­роких верств українців призначалися популярні книжки таких ви­давництв, як "Червона калина", "Хортиця", "Добра книжка", "Деше­ва книжка" та ін.

Вірними темі України, тонкими знавцями народних тилів укра­їнської ментальності залишалися письменники старшого покоління, які вже мали на той час визнання: В. Стефаник, Марко Черемшина, О. Маковей, Т. Бордуляк, О. Кобилянська, А. Крушельницький, М. Яц-ків. Серед народу, розірваного на частини, позбавленого державності, дуже популярними є історичні романи і повісті, якими багата укра­їнська література цієї доби; романи й повісті "Іду на вас", "Ідоли падуть", "Сумерк" Ю. Опільського, "Шоломи в сонці" К. Гриневичевої. Чимало західноукраїнських митців у цей час із надією дивилися на Схід, ще не знаючи про страшні реалії радянського життя — те­рор проти власного народу не набрав ще сили й розголосу. Такі пись­менники, як С. Тудор, П. Козланюк, Я. Галан, О. Гаврилюк, М. Сопілка та ін., що утворили 1928 р. літературну організацію "Горно", трима-

ли зв'язок з Міжнародним об'єднанням революційних письменників (центр якого працював у Москві) і систематично друкувалися в ра­дянській періодиці.

Українські радянські прозаїки вели свої творчі шукання теж у різних напрямках. Пишеться "велика" проза — соціально-побутові повісті та романи, історичні, історико-революційні, "виробничі", при­годницькі, науково-фантастичні тощо.

Нові теми, нові ситуації, нові герої бачилися різними художника­ми по-різному, як і належить розвинутій культурі. Ми маємо в ці часи намагання реалістично-образного осмислення нової дійсності у А. Го­ловка ("Бур'ян"), П. Панча ("Голубі ешелони"), І. Ле ("Роман між­гір'я"), Ю. Яновського ("Майстер корабля"). їм певною мірою проти­стояла "експериментальна" (і в жанровому, і в стильовому розумінні) проза М. Йогансена ("Подорож ученого доктора Леонарда..."), Г. Шку-рупія ("Двері в день"), Д. Бузька ("Голяндія").

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Ми­кола Хвильовий. По-перше, як неофіційний ідеолог ВАПЛІТЕ — письменницької організації, що об'єднала найкращі літературні сили другої половини 20-х років. Маючи підтримку таких однодумців, як О. Досвітній та М. Яловий, М. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на "психологічну Європу". Еволюція багатьох художників цього часу відбиває суперечливість шляху діячів українського культурного ренесансу, коли від віри у світлі ідеали революції вони прийшли до скепсису щодо їх здійснення, від сміливого художнього експериментаторства до заангажованого "соціалістичного реалізму" або — як це трапилося і з Хвильовим — від надмірної політизації суто художніх явищ у власних деклара­ціях — до перетворення себе на жертву офіційної "придворної" кри­тики, а після — і політичних гонінь. Майбутній "західник" М. Хви­льовий починав з того, що із щирим пролетарським романтичним пафосом — разом з поетами В. Сосюрою і М. Йогансеном 1921 року виголошував: "Однаково одгетькуючи всіляких неокласиків, що го­дують пролетаріат заяложеними формами з минулих століть і жит-тєтворчих футуристичних безмайбутників, що видають голу руйна­цію за творчість, та всілякі формалістичні школи і течії (імажинізм, комфутуризм тощо) оголошуємо еру творчої пролетарської поезії..." А один з його останніх творів — роман "Вальдшнепи" — судили теж не за естетичні вади (це було б надто дивно для одного з кращих радянських письменників, шанованого майстра "психологічної про-




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.