ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 8 страница

Запитання для самоконтролю

1. Які першовитоки має культура Київської Русі?

2. У що вірили наші далекі предки?

3. Що таке язичництво?

4. Як сприймали русичі процес християнізації?

5. Який вплив справило християнство на процеси розвитку тури Київської Русі?

6. Що нового було привнесено у державну систему освіти за часи князювання Ярослава Мудрого?

_______________________________________________________419

7. Які ви знаєте провідні жанри оригінальної літератури Київ­ської Русі?

8. Чи стала перекладна література першоджерелом для процесів становлення і розвитку оригінальної літератури Київської Русі?

9. Кого ви назвете з видатних діячів культури Київської Русі?

10. Коротко охарактеризуйте основні жанри образотворчого мистецтва Київської Русі. Чи існували тоді художні школи, цехи, майстерні?

11. Що становлять собою мозаїки та фрески? Чи можна їх відне­сти до оригінального вітчизняного мистецтва?

12. Які види прикладного мистецтва набули високого розвитку та поширення на Русі?

Література

1. Бичко А.К. Народная мудрость Руси (Анализ философа). — К., 1988.

2. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України // Старожитності. -1991.-4.2—3,4,5,6.

3. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

4. Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. 1.

5. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. — Львів, 1991.

6. Златоструй. Древняя Русь X—XIII веков. — М., 1990.

7. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.

8. История культури Древней Руси. — М., 1948—1951. — Т. 1—2.

9. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. — Львів, 1996.

10. Історія української культури. — К., 1993.

11. Рибаков Е.Я. Язичество древних славян. — М., 1981.

12. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. — Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985.

13. Січинський В. Чужинці про Україну. — Львів, 1991.

14*

IV. ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРІБНЕНОСТІ

1. Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині в XII—XIII століттях.

2. Основні осередки соціального і культурного життя.

3. Освіта і наука, архітектура й мистецтво.

4. Культурні та політичні зв'язки Галицько-Волинського князів­ства з іншими землями Стародавньої Русі.

5. Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литов­ську добу.

6. Освіта і книгодрукування XIV—XVII ст.

1. Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині в XII—XIII століттях

Історія Галицько-Волинського князівства — складова частина історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздрібненості. При­чини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському госпо­дарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв'язків породжува­ли прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського — дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала. Поси­лилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умо­вах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів. Роль полі­тичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енер­гійно домагався незалежності від великого київського князя. Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об'єктивний характер,' оскільки вона була обумовлена розвитком феодального ладу.

_________________________________________________________421

В середині XII століття єдина держава розпалася на окремі землі або князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, політичне управління здійснював князь. Влада і управління в князівствах бу­дувалися на принципі васальної залежності. У кожній руській землі були свої особливості політичного устрою. Так, у Новгородській та Псковській землях утворились боярські республіки, у Володимиро-Суздальській землі перемогла сильна князівська влада, в Галицько-Волинському князівстві виник симбіоз влади, тобто поєднання вели­кого впливу на соціально-економічне і політичне життя боярства разом з авторитетом княжої влади.

Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об'єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мсти-славич. Воно розташовувалося в лісовій та лісостеповій зонах. Буйні незаймані ліси росли в Карпатах, на Поліссі, на ландшафтах рік Дні­стра, Сяну, Бугу. У низинах мешкало сільське населення, яке займа­лося виробництвом зерна, тваринництвом, рибальством, мисливством, бджільництвом. Важливе значення мало видобування солі в Прикар­патті. Волинська земля славилась великими містами — Володими­ром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорого-бужем; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і куль­турному житті — Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль.

Відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподар­ського виробництва. У містах розвивається виробництво одягу, бойо­вого спорядження, обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво, яке досягло високого рівня.

Активно розвивалася торгівля. Галицько-Волинські землі експор­тували продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. У митному тарифі XIV ст. названі лисячі і овечі шкіри, "які раховано тисячами", хутра і віск "лічено кругами". З чорноморських країн та з Візантії в Галичину і Волинь привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю, вино, рибу, південні фрук­ти. У митному тарифі згадується шовк, перець, імбир та інше східне коріння. З країн Західної Європи привозили сукно, полотно й осе­ледці. Жвава торгівля велася з Києвом та іншими стольними міста­ми. Археологічні знахідки засвідчують, що з Києва до Галицько-Во­линського князівства надходили промислові вироби, в першу чергу художні твори і ювелірні вироби. Літопис повідомляє, що Данило привіз із Києва дзвони для збудованої ним у Хол мі церкви.

Зростання торгівлі впливало на розвиток шляхів, через які транс­портувалися товари на великі відстані. У ті часи існувало багато різних

422_________________________________________________________■

шляхів, якими користувалися купці. Найважливішим був шлях, який сполучав Галицько-Волинське князівство з Києвом. Він проходив з Володимира на Пересопницю, Корець, Білгород до Києва; інший шлях — з Галича через Товпач і Василів до Києва. До західного кордону Галицько-Волинської держави вела дорога з Володимира до Варша­ви, з Галича через Карпати до Угорщини. Дорога з Балтійського моря, з Торуня проходила на Холм і далі на Володимир. Торгівля зв'язу­вала Галицько-Волинське князівство з країнами Заходу і Сходу, вона відігравала важливу роль не лише у розвитку економіки краю, але і його освіти та культури.

Розвиток феодальної власності привів до соціального розшаруван­ня Галицько-Волинського суспільства. Класовий поділ відображають вживані в літописах терміни: "бояри і проста чадь", "луччі бояри і слуги", "ліпші мужі володимирські", "городяни", "простий люд" тощо. Селяни в усіх землях Стародавньої Русі звалися смердами. Переважна частина з них була вільними, що мали власні господарства і коней. Існувало незаможне селянство, яке залежало від бояр. Залежні люди згадуються в літописах під різними назвами: "слуги князя", "дворові слуги" при князі чи єпископі, "паробок", тобто наймит боярина. Ча­стина селян виконувала відробіткову ренту. Всі ці соціальні прошарки складали "простий люд", основну масу населення. Літописні джере­ла, на жаль, подають дуже мало відомостей про простих людей.

Серед жителів міст існувало досить чітке соціальне розшаруван­ня, виділялись заможна верхівка, середнє міщанство та "прості люди". Про обов'язки міщан можна судити з грамоти Мстислава Данилови­ча, яку він надіслав у Берестя, де сказано — від кожної сотні "по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів, 5 цебрів вівса, 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун".

До вищої соціальної верхівки належали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками. Князь Во­лодимир Васильович, як розповідає літопис, перед смертю дав "землю свою всю і городи" Мстиславу Даниловичу. У даному випадку йдеть­ся лише про право на державну територію, а не фактичне розпоря­дження землею. Князі не були власниками всієї землі. Великі князі могли розпоряджатися лише окремими княжими землями, а також | особистими. Бояри успадковували землю від родичів або одержува­ли її від князів (так, Данило, здобувши місто Галич, роздав землі і> городи боярам і воєводам). У середовищі боярства виділялась вер-:| хівка, тобто "луччі", "великі" і "нарочиті", та досить велика верства■] малоземельних і дрібних бояр. "Великі" бояри займали привілейоті]

ване становище при великих князях, служили в княжій дружині, їхні сини виконували обов'язки слуг у княжому дворі. У суспільному житті та культурі тих часів провідну роль відігравало вище духовен­ство, єпископи та ігумени монастирів.

Князівсько-боярська верхівка експлуатувала й утискувала нижчі верстви населення. Літописи згадують про "грабежі нечестивих бояр". Простий люд чинив опір насильству і неодноразово піднімався на повстання, що інколи мали збройний характер. Наприклад, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка, в 1230 р. вони повстали проти боярина Судислава, в 1289 р. проти Мстислава Дани­ловича повстали жителі Берестя. Великий відгомін мав рух "бо-лохівців" у 1236—1255 р., який набув гострого соціально-політично­го характеру. Цей рух охопив землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу і Тетерев, які лежали на межі між Київським та Волинським кня­зівствами і зазнавали нестерпних утисків та пограбувань.

Опір народних мас соціальному гніту часто мав пасивний харак­тер. Люди нерідко кидали свої садиби, шукаючи кращих умов жит­тя. У літописі розповідається, коли в 1159 р. під Ушицю на Пониззі прийшов претендент на Галицьке князівство Іван Ростиславович, то селяни масово приставали до Івана. їх під Ушицею зібралось понад 6 тисяч. Справа в тому, що Іван Ростиславович організував князів­ство над нижнім Дунаєм із столицею у Берладі. Ця луго-степова смуга з багатою природою була рідко заселена і тому приваблювала людей, особливо тих, які були невдоволені князівсько-боярським режимом і сподівалися на кращі умови життя. Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти бояр­ства за зміцнення монархічної влади і за об'єднання південно-захід­них земель у єдине князівство.

Київські князі в процесі боротьби з Угорщиною досить рано ство­рили могутню галицьку державу. В XI ст. син Ярослава Мудрого Ростислав, а згодом його сини Рюрик, Володар та Василько підготу­вали об'єднання західних земель. Завершив процес об'єднання Во-лодимирко (1124—1153). За Ярослава Осмомисла — одного з героїв "Слова о полку Ігоревім" — держава набула значного розквіту. Ро­ману Мстиславичу вдалося об'єднати Галич і Волинь у єдину держа­ву, могутність якої посилилась за князя Данила Романовича. Князь Данило був видатним державним діячем. Академік І. Крип'якевич так писав про його діяльність: "Данило — це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед надзвичайно важких обставин. З великими зусиллями він заново

424______________________________________________.

з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну тери­торію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорга­нізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам,! особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі; орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток". Галицько-Волинське князівство користувалося І великим авторитетом серед європейських країн, багатство і культу- ■ ра міст цієї держави викликали подив, військова тактика і май-, стерність здобули заслужену славу. !

Історичні обставини, що склалися в ті часи, не дали Данилові Гали­цькому можливості довести до кінця справу розбудови української дер­жавності. В 1349 р. польський король Казимир в союзі з уграми загар-} бав західні землі. Галицько-Волинське князівство почало занепадати.!

2. Основні осередки соціального і культурного життя

Центрами соціального і культурного життя в Галицько-Волин-ському князівстві були міста, княжі двори і церква. У літописі розпо­відається, що Данило Галицький заснував понад 70 міст, у яких роз­вивались різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджува- і лись храми, княжі двори тощо. Провідна роль у суспільно-політич- і ному та культурному житті належала стольним містам, серед яких ] виділяються Володимир, Галич і Холм.

Чільне місце займав Володимир. Центром культурного життя тут був княжий двір. Князь Володимир Васильович був великим люби­телем письменства і талановитим будівничим, особливу увагу при­діляв розвитку освіти й культури. На княжому дворі був написаний Володимирський "літописець", що ввійшов як складова частина до Галицько-Волинського літопису. Володимир був центром рицарської! поезії. У літописі згадуються пісні, присвячені князям Романові і; Данилові та іншим вельможам. Князі сприяли укріпленню і розвитку архітектури міста. Так, Мстислав Ізяславич збудував величний соборі за часів Данила були розбудовані укріплення міста, Володимир Ва-1 сильович заснував монастир Святих Апостолів і дав йому в кори-| стування село Березовичі.

_________________________________________________________425

Другим видатним центром Галицько-Волинської держави був Ґалич. Тут, як засвідчує літопис, жив і творив на початку XIII сто­ліття "премудрий книжник" Тимофій, що прибув з Києва. Він відстою­вав ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі і був непримиренним ворогом угорських загарбників. Зразками літературних пам'яток є Галицько-Волинський літопис і Галицьке Євангеліє. Літопис ство­рювали освічені люди, які добре знали грецькі і західноєвропейські літературні джерела. У структуру літопису входять різні історичні повісті, написані в кінці XIII ст. Літопис закінчується розповіддю про початок литовського панування в Галицько-Волинських землях. Всебічного розвитку в Галичі набула архітектура. Було зведено в 1157 р. кам'яний князівський палац, Успенський собор, у 1200 р. була побудована церква св. Пантелеймона, яка є зразком архітек­турного мистецтва галицької доби. Церква обнесена земляним вну­трішнім чотирикутним валом і зовнішніми укріпленнями. Церква побудована в романському стилі невідомим (можливо й іноземним) архітектором. Данило часто запрошував іноземців для забудови і прикрашення галицьких міст. Проте цей храм має й риси давніх чернігівських та київських церковних споруд. Основу церкви стано­вить прямокутник, який у вівтарній частині завершується трьома апсидами — середньою більшою і двома бічними меншими. Усере­дині церква тринефна, її перекриття тримається на чотирьох мону­ментальних хрестоподібних стовпах, які відокремлюють центральний неф від двох бічних — правого і лівого. Портал центрального входу прикрашають колони, які вгорі закінчуються звитим листовидним ліпленням і різьбленням, що характерно для романського стилю.

Татарське панування не припинило градобудівництва, навпаки — постійні руйнацькі напади татар активізували його. Так з'явився Холм. Першою з його відомих споруд стала велика розкішна церква Іоанна Златоуста, збудована невідомим архітектором, і міцні оборонні споруди. Холм з початку його заснування був великим центром архітектури і образотворчого мистецтва.

У Перемишлі в XII ст. талановитими книжниками також був написаний місцевий літопис. Його використовував у своїй хроніці польський історик Длугош. При княжому дворі виступали з пісня­ми скоморохи. Тут проживав і творив "словутний" співець-дружин­ник Митуса.

Стольні міста були великими центрами культурного, соціально-політичного та економічного життя й істотно впливали на навко­лишні "городки" і села.

На західних землях важливу роль у культурному житті відігра­вала церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. і Русь мала понад 10000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, і у Галичі — 5, Володимирі — 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302—1303 рр. було реорганізовано на митрополію. Духовенство тих часів утворювало окрему соціальну спільність і поділялося на чорне духовенство (монахи) і біле (звичайні священики). Ієрархи право­славної церкви, які виходили з чорного духовенства, брали активну З участь в політичному та культурному житті, виступали в ролі посе­редників у примиренні ворогуючих князів. На думку відомого істо­рика Е. Голубинського, обов'язок церковної влади — випереджати й гасити конфлікти, налагоджувати мир між князями, забезпечувати спокій держави. Нерідко патріархи і митрополити нагадували кня­зям, що вони цілували хрест, клянучись забезпечити мир і процвітання

держави.

Для того, щоб утримати князів від поспішних і помилкових рішень митрополити нагадують їм про вірність цілуванню хреста. Так, коли в 1157 р. Юрій Довгорукий вирішив на вимогу Ярослава Осмомисла, видати бунтівного галицького князя Івана Ростиславича, митрополит Константин і вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий про­тест. При цьому було підкреслено, що "гріх так чинити, оскільки ти раніше цілував хрест на вірність йому, а тепер хочеш видати його на вбивство". Юрій не наважився ігнорувати думку митрополита.

Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому престолі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів із закликом захистити цю віддалену-руську землю. Для церкви будь-яке князівство було складовою части­ною всієї Русі. А вона, на думку митрополитів, у державному відно-^ шенні повинна бути таким же згуртованим організмом, як і церкваС Інтереси церкви й держави в XII—XIII ст. на Русі настільки тісної переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенці юрисдикції державної і церковної.

Проте не всі ієрархи церкви дотримувались взятого на себе об в'язку. Керуючись економічними потребами забезпечити процвітай ня митрополії чи єпархії, вони готові були пожертвувати принципам ми християнської моралі. Володіючи великим впливом на панівн верхівку, деякі єпископи і митрополити могли істотно впливати ні політику. Так, галицький єпископ Артемій підтримував угорськ партію, ворожу князеві Данилу, і виступав проти нього. Як культ ний центр особливої слави набув Полонинський монастир, яки

керував ігумен Григорій — "чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде". Він відстоював принцип єдності земель давньо­руської держави. У цьому монастирі, як вказує літопис, перебував литовський князь Войшелк.

У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаю­чою силою, здатною забезпечити тісні зв'язки між різними давньо­руськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз'єднання давньоруських земель.

Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII столітті мали свій осідок монахи — бенедиктинці і домініканці, існували латинські хра­ми. Така ж картина спостерігалась і в інших містах Стародавньої Русі. Так, в галицькій землі на початку XIV століття оселились монахи францисканського ордену, які згодом заснували католицькі єпископа­ти в Галичі, Перемишлі, Львові. Дружні стосунки між церквами різних релігій сприяли злагоді в державі та розширенню взаємозв'язків між західною і східною культурами.

3. Освіта і наука, архітектура і мистецтво

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Воло-димир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займа­лися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов'язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монас­тирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта вимагала не лише досконалого знання старослов'янської мови, але й грецької. Митрополит Климентій свідчив, що вже в першій по­ловині XIII століття в Русі близько 400 чоловік володіли грецькою мовою. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови.

Культурне та політичне зростання авторитету Галича і Волині в

428___________________________________________________

XII столітті втягувало західноукраїнські землі в сферу інтересів євро­пейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується багатьма офіційними історичними докумен­тами, зокрема листуванням з римськими папами і західними монар- і хами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш- ■ менш помітне громадське становище або державну посаду. Врахову­валось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була дер­жавною мовою, її знання дозволяло розвивати міжнародні контак­ти. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мови. Вони обмежувались рідною мовою, тобто старо­слов'янською, що була одночасно й церковною мовою. Через цю мову переважна маса населення засвоювала бсвіту й культуру.

В часи лихоліття і різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початко­вих школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, ви­користовували церковну літературу. Крім парафіяльних, організову­вались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підго­товку кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати й рахувати, а також — церковному співу, основам православного віро­вчення та моралі.

Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв'язували освіту з діяль­ністю церкви, що відповідало тодішнім умовам економічного й куль­турного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних га­лузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського кор­пусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували "бакалярами". Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати "уставом", тобто великими каліграфічними літера­ми, потім — "скорописом". Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і укра­їнську мову світського характеру.

Після закінчення початкової школи випускники повинні бул

_________________________________________________________429

продовжувати свою освіту самостійно. В. Біднов підкреслює, що са­мостійне навчання в Україні стало традицією і збереглося але до революції 1917 року. Україна до XIV століття не мала власних ви­щих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празько­му, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита в 1577 р. і називалась "Острозька академія". Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.

Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах. Яскраво це ілюструє заповіт, залишений волинським шлях­тичем Василем Загоровським. Перебуваючи в татарській неволі в Криму, він наказував опікунам знайти для його двох синів "дяка добре вченого і цнотливого або запросити того самого дяка, що в мене служив, і віддати дітей вчитися руській науці в Святому Письмі або в моєму домі, або в церкві святого Іллі у Володимирі, і не пестити їх, а пильно і порядно приводити до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві..." В заповіті було враховано й те, що діти шляхтича мали в майбутньому посідати державні посади, а для цього необхідно володіти латинською мовою, оскільки це була мова міждер­жавного спілкування Західної Європи. Тому вельможа наказує опі­кунам знайти "статейного бакаляра, який би міг синів добре вчити письму латинської мови..." Літописи та інші джерела засвідчують, що в Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, майже всі діти здобували початкову освіту. Так, сирійський мандрів­ник Павло Алепський, який подорожував по руській землі, у своїх спогадах висловив здивування, що переважна більшість людей, у тому числі жінки і дівчата, вміють читати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей тут, писав мандрівник, більше ніж трави; особ­ливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. "Священики навчають навіть дітей-сиріт, і не лишають їх неуками блукати по ву­лицях..."

У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знан­ня іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Історичні літературні джерела засвідчують, що частина мит­рополитів була грецького походження, а галицькі єпископи користу­валися печатками з грецькими написами. Академік І.П. Крип'я-кевич пише, що в мові Галицько-Волинського літопису "звертають увагу окремі слова, запозичені із угорської, німецької, литовської

430___________________________________________________

мов..." Про поширення латинської мови засвідчує листування князів і володимирських міщан з державними діячами та вельможами євро­пейських країн.

Ідеалом тієї епохи була людина "тримовна", тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної жит­тєдіяльності. Справа в тому, що українська культура з початку XIII століття починає орієнтуватися не на героя-мученика, а на героя-пе-реможця. Пізніше ця ідея знаходить свій яскравий вияв у так званій житійній літературі (агіографії).

Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI— XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширю­валось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галицько-Волин-ському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розви­ватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна літе­ратура. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Так, Київський літопис пише про Ярослава Мудрого, що "Ярослав любив книги... і пильнував до них, і часто читав їх і вночі і вдень, і зібрав многих переписувачів, і перекладав з грець­кого на слов'янське письмо: і переписали вони багато книг". З цих книг було створено у Києві відому Софійську бібліотеку. Книжну справу Ярослава продовжували його сини Всеволод та Святослав. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури при­діляв волинський князь Володимир Васильович. Літопис характеризує князя як видатного культурного діяча: "Це книжник великий і філо­соф, якого не було у всій землі і після цього не буде". Володимир грунтовно цікавився різними науками, "розумів притчі і темне сло­во", в розмові з перемишльським єпископом "говорив багато з книг". Він кохався в книгах, сам з любов'ю їх переписував, дарував кош­товні книги монастирям і церквам. Князь побудував багато церков і монастирів, розбудував місто Берестя, поставив нові укріплення В Кам'янці. Всім визначним церквам на Волині Володимир подару­вав коштовний посуд і прикрасив їх мистецькими іконами.

Поиск по сайту: