Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 7 страница



Святителі подані в суворо фронтальних позах. З великою майстер­ністю худолсні умільці характеризували кожного з них, їхні обличчя виразно індивідуалізовані, що вказує на відміну від традицій елліні­стичного живопису. Є в обличчях і дещо спільне — це вираз глибо­кої зосередженості. Святителі заглиблені в себе, їх погляди звернені у простір, обличчям притаманна та суворість, що наближує їх до ікон. Порівняно з динамічною рухливістю "Євхаристії", святительський чин набуває особливої статичності й урочистості.

Весь мозаїчний розпис храму, взятий у цілому, утворює струнке ціле, глибоко продуману систему, яка символізує ідею церкви вічної. Пред­ставлений у куполі Христос, глава "церкви небесної", через Богоро­дицю, апостолів, святителів і мучеників перебуває у вічному єднанні з "церквою земною".

Складніше з фресковим ансамблем Софії Київської. Фрескам, на відміну від мозаїк, властива — і щодо добору сюжетів, і щодо їх розподілу — значно більша свобода. Тут уже не доводиться вести мову про беззастережне дотримання візантійського канону. Передусім це стосується добору євангельських сюжетів, де маємо ряд істотних відхилень від традиційного для візантійської церкви циклу релігій­них свят.

Євангельські сцени, зображені в трансепторії Софії, дібрані за пев­ними принципами: вони акцентують голгофську жертву ("Христос перед Кайафою", "Зречення Петра", "Розп'яття"), воскресіння ("Жінки-мироносиці біля гроба Господня", "Зішестя до пекла", "Явлення Христа жінкам-мироносицям", "Запевнення Фоми") і поширення християн­ського вчення ("Надіслання учнів на проповідь", "Зішестя Святого Духа").

Надіслання учнів на проповідь (окремий епізод, що наявний в Євангелії від Матфея) був свідомо введений до числа зображень Софії Київської, бо він наочно ілюстрував слова воскреслого Христа, звер­нені до апостолів: "Отже йдіть, навчіть всі народи, хрестячи їх...". Тут містився прозорий натяк на недавнє хрещення Русі і утвердження віри християнської у новонаверненого молодого народу. Кидається у вічі відсутність сцен з циклу "дитинства Христа". Укладачі про­грами розписів Софії Київської вчинили довільно з традиційним фондом євангельських сюжетів, розмістивши на найкраще освітле­них місцях ті, які повніше відповідали намірові підкреслити три основні пункти християнського вчення: догму про хресну жертву, догму про воскресіння і діяльність апостолів як вчителів христи­янства.

408___________________________________________________

Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція "Сім'я Ярослава Мудрого", а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння.

Тематика розписів у сходових вежах запозичена з візантійських джерел і покликана підкреслити розкоші княжого життя, його на­ближеність до розкошів візантійських імператорів. Правдоподібно, візантійського походження є сцена в південній вежі, де зображений іподром, а також композиція "Скоморохи". Інші сцени в обох вежах — "Полювання на вепра", "Полювання на ведмедя", "Полювання з гепардом на диких коней", "Змагання ряжених" — близькі за тема­тикою до життя князів Київської Русі та їх розваг.

Нині переглянуто точку зору на хронологічний час створення фресок. Виявилось, що вони виконані в XI ст., одночасно з розписа­ми всього інтер'єру, хоча їх окремість і світські за характером сю­жети припускали їх створення у XVII ст.

Розписи Софійського собору характеризуються певною стилістич­ною єдністю. Вони є одним з найдавніших етапів розвитку мону­ментального мистецтва Київської Русі. І, хоча багато що пов'язує Київську державу з Візантією, незаперечним залишається той факт, що його вірне розуміння можливе лише в контексті давньоруської культури.

Мозаїкам і фрескам Софії притаманні свіжість та безпосередність. У них немає властивих чисто візантійським пам'яткам витонченості і надмірного спіритизму, як немає і того сліпого копіювання антич­них зразків, від чого так страждає багато творів візантійського ми­стецтва, овіяних духом холодного, класицизму. Образи Софії Київ­ської сповнені величавого спокою і мужньої сили. І, хоча в цих обра­зах є ще чимало від архаїчної скутості, вони вражають монументаль­ним розмахом, могутністю, повнокровністю.

Художники, що працювали в Софії Київській, віддавали перевагу приземленим постатям з великими рисами обличчя. Типове поло­ження постаті — строго фронтальне, що мало підкреслити іконний характер образу. Головний психологічний акцент — в зображенні очей, чий зосереджений погляд фіксується на глядачеві. Постаті, навіть у складних поворотах, як-от євангеліст Марк на вітрилі, завжди тяжі­ють до площини, яка завжди сковує рух. Композиційний ритм бага­толюдних сцен глибоко статичний. Вся розповідь ведеться у спокій­ному, епічному тоні, величному й урочистому. Композиції повільно

___________________________________________________409

розгортаються вздовж площини, архітектурні куліси також повністю підпорядковуються площинному ритмові: вони ніколи не створюють ілюзії просторової глибини, а, навпаки, підкреслюють площинність стіни. Настільки ж площинно трактуються й предмети обстановки. Хоча основним засобом опрацювання форми є лінія, однак у ній немає нічого від пізнішої каліграфічної стриманості: лінії не подрібнюють форми й не огортають її як тонке павутиння, а енергійно членують її на спокійні площини, причому самим лініям властива яскрава мо­нументальна виразність. Не меншою монументальністю позначена й колористична гама, в якій послідовно проведено принцип укрупнен­ня кольорових плям та їх ритмічного повторення.

І, подібно до того, як на архітектурі Софійського собору позначи­лося повнокровне і здорове народне почуття тілесного, в розписах цього храму можна зазначити послаблення візантійського спіритуа­лізму, що поступився місцем значно ціліснішому вираженню фізич­ної й духовної сили. У них побільшало прямого звернення до людей, що зайвий раз доводить, як багато нового й свіжого вносили у серед­ньовічне мистецтво молоді християнізовані народи, які самобутньо переробляли візантійську спадщину.

Таким чином, розписи Софії Київської, зберігаючи всю мальов­ничість і лінійну вишуканість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньо­руського мистецтва.

Прекрасні фрески мав Михайлівський Золотоверхий собор XI— XIII ст., більшість яких загинула під час його зруйнування в радянські часи. Тоді ж було втрачено фрески й інших церков XII—XIII ст., а в 1941 році загинув з його фресками й Успенський собор Києво-Пе­черської лаври. Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, будівниц­тво якої розпочав 1136 року Всеволод II, а закінчила його вдова (зокре­ма ті, що зображують сцени з життя св. Кирила).

Храми Чернігова, Переяслава, Білгорода, Володимира та інших міст були також розмальовані фресками. Здебільшого вони загинули, але подекуди їх рештки залишились. Поширення фрескового розпису по храмах княжих міст Русі свідчить про те, що малярство як вид ми­стецтва було досить високо розвиненим і знаним по всій державі.

Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й стан­кове малярство. Станкове мистецтво — термін, яким позначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер (щодо доби Київської Русі — то це іконопис). Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій

410____________________________________________________,

(Олімпій, Аліпій), який освіту художника здобував, за твердженням літопису, в Царгороді. Алімпій розмальовував Успенський собор Ки­єво-Печерської лаври, виконував багато замовлень від князів та бояр. Очевидно Алімпій мав свою школу при монастирі. За легендою, йому допомагали навіть самі ангели. Перекази приписують Алімпію з-поміж іншого і так звану Ігореву ікону Божої Матері, названу так тому, що перед нею у Федорівському монастирі молився князь Ігор 1147 року, коли під час молитви його було вбито. Окрім Алімпія, літопис зберіг для нас ім'я ще одного художника — Григорія.

Творів станкового мистецтва XI—XII ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них — ікона "Борис і Гліб" з Київського музею російського мистецтва. Вона тісно пов'язана з історією Русі і з літе­ратурними джерелами, зокрема "Сказанням про Бориса і Гліба". Художник передає одяг і атрибути в іконі в їх історичній конкрет­ності: мечі в руках Бориса і Гліба — символи їх княжої влади. Моделювання облич позбавлене того живописного ліплення, яке спо­стерігалось у пойменованих іконах, постаті теж позбавлені об'єму, гранично сплощені. Відсутність згорток на тканинах надає постатям скутості й статичності. Стилістика ікони свідчить про відхід від візан­тійських форм в іконописі і утвердження місцевих рис.

Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініа­тюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, при­крашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або пере­кладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілю­струвалася руськими писцями і художниками. До наших днів збе­реглося кілька рукописних книг XI—XII століть, переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них — "Остроми-рове Євангеліє", написане у 1056—1057 рр. "Виконував" цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пер­гаменті гарним урочистим шрифтом — так званим уставом. Зміст книги — євангельські щоденні читання. Переписано її з болгарського оригіналу, як і більшість давньоруських церковних книг того часу, прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Колористична гама зображень яскрава, насичена і водночас вишукана.

Барвисті орнаменти довкола зображень подібні до орнаментів

_________________________________________________________411

Софійського собору і, очевидно, мають спільним джерелом орнамен­ти візантійських та болгарських рукописних книг. Проте, як відзнача­ють дослідники, особливістю мініатюр "Остромирового Євангелія" є їхня близькість до славетних київських перегородчастих емалей. Це підкреслюється ще й тим, що лінії в зображеннях виконано золотом.

Друга книга — "Ізборник Святослава", витворена дияконом Іоан-ном у 1073 р., цікава зображенням сім'ї Святослава Ярославовича, а також заставками і малюнками на полях.

На мініатюрах латинської книги "Трирський псалтир" приверта­ють увагу портретні зображення князя Ярополка, княгинь Ірини і Гертруди, зображення Богоматері, "Розп'яття" і "Різдво Христове". Мініатюри виконані між 1078 і 1087 роками, очевидно кількома майстрами і мають візантійські й романські риси. Загалом мініатю­ри виконувались у плоскій, графічній манері, характерній для ми­стецтва XII ст.

Особливо слід відзначити мініатюри Радзивіллівського літопису, який дійшов до нас в копії XV ст. з оригінала лицевого, тобто ілю­строваного зводу 1205 року. Мініатюри відображають основні події історії Київської Русі. Вони доносять безцінні відомості і про архі­тектурні споруди Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжит­ку, є "вікнами" у світ, що давно зник. Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустріча­лися стилізовані силуети храмів, геометричний і стилізований рослин­ний орнамент. Орнамент також пов'язаний з мотивами ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва. Заставки оточені численни­ми зображеннями людей, тварин, птахів.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декора­тивно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київ­ська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з інши­ми народами.

Ще з дохристиянських часів у декоративно-ужиткове мистецтво входить язичеська й епічна тематика. Це добре видно на відомому срібному окантуванні рога тура з Чорної могили (Чернігів), де зобра­жено сюжет чернігівської билини.

З художніх ремесел найвідоміша металопластика, інші ж — кістко-різьбляне, деревообробне, ткацьке — відомі менше. Майстри працю­вали на замовлення князів та бояр, а часом і широкого загалу, створю­ючи коштовні й високохудожні вироби.

412_________________________________________________________

Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практи­ці виготовлення витончених предметів із золота та срібла. Так, наприк­лад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках.

Одним з найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів — від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів і церковних дзвонів.

Прикладом художнього ливарства є великий хорос, знайдений на Подолі. На бронзових ланцюгах підвішений широкий декоративний орнамент-обруч, обабіч — штирі для свічок, перед якими стоять пта­хи. Це жар-птиці, символи світла. Хорос прикрашено на литій лам­паді — тут майстерно виконано постаті святих.

Характерними виробами були широкі браслети, на яких зображу­вались складні орнаментальні композиції, звірі, птахи, казкові персо­нажі, танцюристи, музиканти.

Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти з най-тонпіого дроту), штампування і тиснення.

Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби з пере-городчастої емалі — золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема з с. Сахнівки на Черкащині. Золоті пластинки діадеми при­крашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що злітає на небо, — мотив, у якому вба­чають не тільки ілюстрацію до середньовічної легенди, а й образ Дажбога — захисника й покровителя Русі.

Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину XI — на початку XII ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишу­каних рафінованих форм.

6. Ткацтво, килимарство та вишивка

На Русі був дуже розвинений ткацький промисел, передусім — виробництво з льону й конопель. Було багато й привозної матерії, головним чином з Візантії — полотняні, вовняні й шовкові ("наво­лока", "оловир"), а також візерунчасті з протканими золотими та срібними нитками ("дібаджа"). Як свідчать знахідки незначних реш-

 

_________________________________________________________413

ток матерій у могилах на Чернігівщині, Київщині й Полтавщині, матерії старокняжої доби мали, окрім дрібних рослинних і геомет­ричних орнаментів, переважно великі кола, в яких зображувались різні знаки й тваринні мотиви (зірки, хрести, грифи, леви, птахи). Тоді ж приходили до нас і матерії західноєвропейських держав, в основно­му з Франції. Місцеве ткацьке виробництво на Русі було відоме ще з домонгольських часів. Були створені не лише ткацькі верстати, а й цехи, які вже знали спеціалізацію, тобто ткали килими, сукна, руш­ники, гафти (гаптування), араси.

Найстаріша літописна згадка про килими на Русі походить з 997 р. Це опис смерті й похорону деревлянського князя Олега в Овручі, де говориться: "положиша його на коврі". Також і далі згадується про звичай класти пораненого або мертвого князя "на коврі"; в 1015 р. У нього загорнули тіло св. Володимира, в 1097 р. — князя Василька у Звенигороді біля Києва. На з'їзді князів у Вітичеві 1100 р. Воло­димир Мономах сказав до князя Давида Ігоровича: "да се єси при-піел і сідиш с своєю братьєю на єдиному коврі". У цих літописних текстах немає ані опису "коврів", ні згадки про їх походження (чи це був місцевий виріб, чи імпортовані товари), зате ці дані стверджують, що "коври" належали до предметів ужитку князівського двору, були атрибутом похоронного ритуалу, їх використовували для відпочин­ку. Не виключено, що це слово тоді могло й не означати "килим", а можливо — "підстилку" або ж навіть "постіль".

Можна пов'язувати початки килимарства на Русі з тривалим перебуванням тут кочових народів (печеніги, половці, тюрки, берендії, чорні клобуки), що як пастуші племена вівчарювали і, ймовірно, ви­робляли з вовни тканини, але ці впливи не доведені. А історичні джерела стверджують довіз до Києва тканин (наволок) і шовкових матерій з Візантії, зі Сходу, але вже тоді на Русі міг витворитися й власний килимарський досвід.

Вибійки — окрема галузь виробництва тканин (нейстра, мальован­ки, димки) — відбивання, чи точніше, відтискування на білому полотні орнаменту за допомогою дерев'яних кліше плоскої або вальцевої форми. Дуже поширений був на Русі цей промисел. На вальцях, по­дібних до кухонного валка, вирізували (різьбили) орнамент, далі весь валець намащували відповідно олійною фарбою й качали по полотні, де відбивався рисунок. У народному побуті вибійки уживалися пе­реважно для декорування хати: на наволоки подушок і перин, на­кривки, фіранки, фартушки й чоловічі штани. Вибійки були поши­рені по всій Русі. Були вони геометризовані, на зразок візантійсько-

414_____________________________________________________,

го орнаменту, і рослинні, у формі дрібних квіточок, листків у сполуці з дрібними геометричними елементами, як зірочки, кола, крапки, три­кутники.

З інших різновидів народного ткацтва поширеними на Русі були полотняні скатертини, обруси, верети, рядна, частини жіночого одя­гу: запаски, крайки, перемітки, плахти, а також рушники, паси, на-ліжники, наволочки, доріжки, коци (грубе вовняне однотонне вкри­вало з насічками, або ж ворсовий пристрижений однобічний килим).

Відомі на Русі з давніх-давен і вишивки. На мініатюрі в "Ізборни­ку Святослава" (XI ст.), де зображені знаки зодіаку, одна жіноча по­стать має виразну вишивку на рукаві сорочки. На фресках Софії Київської бачимо і постаті чоловіків і жінок в одязі з вишивками по краях рукавів і на наплічниках. У літописі під 1216 р. є згадка про вишиті наплічники військових людей. Княгиня Ганка в часи Воло­димира Мономаха керувала майстернею шитва. Князь Ярослав Все­володович наказав своїм дружинникам перед Липовецькою битвою вбивати полонених, хоч би вони мали навіть золотом вишиті на­плічники. Вишивалося й різноманітне церковне начиння: ризи, ко­рогви, покривала, плащаниці; вишивався пишний княжий одяг. Ви­шивання виконувалося шовком, золотом і сріблом. Привертає увагу відсутність геометричних форм при використанні багатого рослин­ного орнаменту. Через металеву нитку не можна було нюансувати візерунок, і подібний мотив у шовку або навіть у заполочі був багат­ший. Осередками церковного вишивкарства були монастирі Києва, Чернігова, Львова та інших міст.

Театральне мистецтво. Театр як синкретичне мистецтво в своїх витоках сягає фольклору, і тому початків театру на Русі треба шука­ти в первісному, танково-музичному, поетичному мистецтві. Найста­рішими елементами театру є міміка й танок, до якого долучається третя прикмета — малювання тіла, тобто перевдягання, що згодом перетворилося на костюмологію і характеризацію.

7. Театральне мистецтво. Музика. Танок

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілюва­лося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. На­родний театр здобув найширше вираження у весільній народній об­рядовості, про що вже йшлося. Основою княжого театру були скомо­рохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Проте ні скоморохи, ні шпільмани, ні свистільники, хоч і лишивши

_________________________________________________________415

по собі широку популярність (досі маємо навіть такі назви сіл в Україні), були чужі сценічному духові Русі. Вони театру не створи­ли. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру скла­дався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, пода­валися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тема­тично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З зане­падом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.

Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.

Народна музика Русі складалася з вокальних та інструменталь­них мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви викону­валися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструменталь­ного супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Така упо­рядкованість музичних елементів переносилась і на тексти пісень, ви­творюючи в них правильні цезури і постійну кількість складів. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.

Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музи­ки напевне був дуже різноманітний — танковий, ліричний, побуто­вий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про "співан­ня слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або

416 ___________________________________________,

його предків ("Слово о полку Ігоревім"). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавця­ми таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).

З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні тру­би, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві або "рожані" труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний ін­струмент), лавута, навла, кимбал, бронзові та мідні дзвіночки та дзво­ни. Дзвіночки і дзвони прийшли до нас від іудеїв. їх охоче запози­чила собі християнська церква. Носіями музичної творчості були: 1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрів­ними музиками. Скоморохи були не тільки музикантами. Вони роз­важали слухачів і глядачів різними способами: співом, танцями, до­тепами, магічними дійствами; 3) каліки перехожі, старці, творці по-захрамової побожної пісні, попередники пізніших лірників.

Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних дже­рел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик "домественників", що органі­зували у нас церковно-співочу справу, були першими вчителями му­зики та диригентами ("протопсальтами") церковних хорів. Спершу була запозичена візантійська церковна музика. Починаючи з XI ст. запроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого вогнища церковного співу — Києво-Печерської лаври — швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий "Київський розспів", що став основою місцевої співочої тра­диції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики: Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі.

З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних безлі-нійною нотацією (невмовою), що мала дві особливості. Кондакарна нотація вживалася в кондакарях, де були здебільшого вміщені кон­даки на цілий рік (кондак — коротка церковна пісня, що славить Бога, Богородицю або святих). Знаменною нотацією (знамя — нота) ното­вані всі інші богослужбові книги, як мінеї, ірмолої, тріоді, стихірарі тощо. Нотописи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.

Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів, яка викону­валася обов'язково по нотах зі знанням справи. Дзвони супрово­джували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші

.______________________________________________________ 417

зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ. Перегук церковних дзвонів — це невеличкий музичний концерт. Під час християнських свят (особливо великих — Різдво Христове, Велик­день тощо) виконувалося по кілька десятків таких творів дзвонової музики. Тепер, у зв'язку з боротьбою проти міських шумів, кількість творів дзвонової музики, що їх виконують під час святкових христи­янських урочистостей, зведена всього до кількох. А шкода!.. Навіть нині, коли весь світ відзначав роковини найсумнішої дати сьогоден­ня — Чорнобильської трагедії 26 квітня, о 12-й годині дня христи­янські храми усіх країн світу одночасно вдарили в дзвони, а пере­важна частина наших храмів мовчала, бо в них немає дзвонів. Вийшло так, що вся планета через повноголосий перегук дзвонів сумувала, а наш сум виявився невисловленим..., хоч біда — наша.

Народний танок на Русі — "пляс". Назва означала групові ігри з піснями. Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танець — композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони зде­більшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями роз­важали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових цере­моніях.

Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпо­ширеніша група — хороводи. Це народні ігри з переважанням у них танцювальних ритмів. Хороводи ілюстрували зміст пісні рухами. Хоч це були й масові танці, та в них виділялися провідні особи та провідні солісти. Хороводи переважно складалися з ритмічних кроків, бігу, зміни місць, переходу попід з'єднаними руками партнерів. Характер хороводів мали веснянки, гагілки, ігри й танці в купальську ніч, та­нець "Журавель".

Друга група — народний танець (група виконавців поділялася на пари). їх зміст — залицяння й пантомімічне визнання кохання. Жіночі кроки здебільшого були іншими, ніж чоловічі, їх об'єднував лише спільний ритм.

Третя група — сольні танці. За характером це танці-змагання у різнорідності кроків і жестів. У групі танцювала одна або дві особи: жінки, чоловіки або ж мішана пара.

14 М. Закович

І

Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київ­ської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під благотворним впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високорозвинутої, багатогалузевої культури нашого на­роду. Могутньою основою формування і розвитку самобутньої дав­ньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Уже в V—VII ст. у них нагромадилися практичні знання про приро­ду, багата і сильна язичницька релігія. А з нею була пов'язана й розмаїта усна народна поезія, яка залишалась не лише одним з важ- .і| ливих компонентів культури наступних поколінь, але й справила величезний вплив на процеси творення оригінальної літератури.

Русь як держава формувалась і розвивалась на поліетнічній ос­нові, до її складу входили й неслов'янські племена. Елементи їхньої культури влились у давньоруську культуру, виявившись в етнічних та етнографічних особливостях давнього населення ряду територій України.

Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народ­ності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньо­вічній культурі. Тісна взаємодія народної культури і культури кня­зівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного ха­рактеру та високої життєздатності.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.