Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 11 страница



Діяльність Острозької друкарні була плідною. Крім Біблії Іваном Федоровим були надруковані: "Читанка", "Буквар", "Новий Заповіт з Псалтирем", "Хронологія" Андрія Римші. Характерною особливістю острозьких видань є поєднання вітчизняних традицій з традиціями східнослов'янських народів. У їх оздобленні переважають декоратив­но-орнаментальні прикраси.

Наступним етапом у розвитку книгодрукування є діяльність Львів­ської братської друкарні. Львівська друкарня продовжує традиції вітчизняного друку, але її діяльність не є формальним наслідуван­ням друкарської практики. У перших своїх виданнях друкарня Львівського братства спробувала реформувати церковнослов'янський кириличний шрифт. І хоча зміни стосувалися лише прописних букв, значення їх вагоме.

Перші видання Львівського братства були оздоблені досить скром­но ("Граматика", 1591 р.). Але вже в наступних виданнях ("Часослов", 1609, "Бесіди Іоанна Золотоустого о воспитании чад", 1609 р.) з'явля­ється новий елемент оздоблення — сюжетно-фігурна гравюра.

Вдосконалювалась організація друкарської справи у друкарні Львівського братства. Духовні особи обіймали такі посади: керівни­ка друкарні, загального наглядача за друкарськими матеріалами. На власне друкарські посади запрошували світських осіб. Такими поса­дами були: "типограф" — складач і метранпаж, "наборщик" — по­мічник типографа, "столпоправитель" — головний коректор, "батир-щик" — накатник фарби на складальну форму, "ізобразителі" — люди, котрі готували малюнки для гравюр. У друкарнях також працюва­ли допоміжні робітники та учні, що виконували другорядні роботи. Мистецтво книгодрукування цілком залежало від майстерності робітників словолитних та палітурних майстерень. Власне словолитні майстерні як окрема одиниця з'являються значно пізніше. У другій половині XVI ст. вони існували як частина друкарень.

На відміну від європейських та південнослов'янських першодру­карів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Папір був частково привоз­ним, але переважна більшість його виготовлялась на вітчизняних фабриках (папірнях). Папір був особливим, з філігранями — водя-

_________________________________________________________455

ними знаками. Для філіграней використовували герби засновників папірень, зображення монастирів або братських церков, яким нале­жали друкарні, герби міст тощо.

Отже, поряд із засвоєнням та розвитком традицій книгодрукуван­ня Івана Федорова, в кінці XVI — на початку XVII ст. українські майстри вели пошуки нових засобів і елементів як в організації дру­ку, так і в оздобленні книг. Спроба реформувати церковнослов'ян­ський кириличний шрифт, збагачення книги новими високохудожні­ми прикрасами, в яких поєднувались елементи мистецтва Відроджен­ня з творчістю українських народних майстрів, свідчать про плідний розвиток друкарства в означений період.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI — почат­ку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського та ін. Екуменічний процес, який був викликаний Бере­стейською унією стимулював розвиток полемічної літератури. Пись­менників та вчених хвилювала доля української культури. Серед літературних пам'яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", 3. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного авто­ра "Пересторога".

Зразком поєднання нового ренесансного світорозуміння й рефор­маційних ідей з художніми традиціями є твір Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб Петра Конашевича-Сагайдачного". Гуманістич­не спрямування мають твори К.-Т. Ставровецького. В його працях "Зерцало богословія" (1618), "Євангеліє Учительское" (1619), "Перло многоцінне" (1646) утверджується ідея земного буття людини.

Засновники й діячі братського руху, зокрема Л. Зизаній, Ю. Рога-тинець, К.-Т. Ставровецький, сприяли формуванню в Україні рене­сансного індивідуалізму. Характерним його проявом було усвідом­лення важливості власної творчості, значення особистого авторства. У кінці XVI — на початку XVII ст. вперше більшість передмов до укра­їнських друкованих книг і значна частина творів письменників була підписана авторами. Саме в цьому виявляється істотна відмінність ренесансної творчості від пізньої середньовічної літератури, що пе­реважно залишалася безіменною.

Характерною рисою української літератури, що видавалася в умо­вах Великого Польсько-Литовського князівства, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади,

456_________________________________________________________

піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і оратор­сько-учительній прозі другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте характеристику культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XIIХНІ століттях.

2. Розкрийте об'єктивні та суб'єктивні причини утворення Галицько-Волинського князівства.

3. Назвіть основні осередки культури в Галицько-Волинському князівстві.

4. Роль стольних міст, церкви і княжого двору в розвитку куль­тури.

5. Освіта в Галицько-Волинському князівстві та її особливості.

6. Розвиток книжної справи в Галицько-Волинському князівстві. Особливості літописної, перекладної та оригінальної літератури.

7. Особливості архітектури, живопису і художніх ремесел у Га­лицько-Волинському князівстві.

8. Значення культурних зв'язків Галицько-Волинського князів­ства з іншими землями Стародавньої Русі та західними державами.

9. Специфіка соціально-політичної і культурної ситуації в поль­сько-литовську добу.

10. Розвиток освіти в польсько-литовську добу.

11. Характерні особливості літературного і видавничого проце­су в українських землях за часів феодальної роздрібненості.

Література

1. Українська культура: Лекції / За редакцією Дмитра Антоно­вича. — К., 1993.

2. Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политическойї истории. — К., 1987.

_________________________________________________________457

3. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII віці. - К., 1912.

4. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X — поч. XX ст.): Нариси. — К., 1991.

5. Нічик В.М., Литвинов ВД., Стратій ЯМ. Гуманістичні і ре­формаційні ідеї на Україні (XVI — поч. XVII ст.). — К., 1990.

6. Ісаєвич ЯД. Братства та їх роль у розвитку української куль­тури XVI—XVIII ст. — К., 1996.

7. Попович М.В. Нарис історії культури України. — К 1998 — С. 57—207.

_

V. КОЗАЦЬКА ДОБА

1. Козацтво як явище історії та культури.

2. Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки.

3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво.

4. Специфіка національного варіанту бароко в літературі, теат­рі, музиці.

5. Еволюція образотворчого мистецтва.

6. Барокова архітектура.

1. Козацтво як явище історії та культури

На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Зви­чайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувала­ся впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'я­зок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — віднов­лювала свою державність, школу, мову, храми. її художній геній по­роджував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Не-зникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до

 

_________________________________________459

опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Укра­їна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею на­шесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небез­пек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем..."УгЬа тахіта еї Ьегоіка" — так називає авантюрно-ко­зацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляю­чи йому "Уііа тіпіта" — стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для ча­стини українців.

Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чер­нечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, наро­дився неповторний для всього слов'янського світу тип людини — як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття "козак" стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, — не обов'язково військова людина. Це передусім "справжній чоловік" — мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний — як у Котляревського: "Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!".

Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала націо­нальне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про "дер­жаву в державі". Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня "Руська Річ Посполита", адже вона "призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала".

Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати

460__________________________________________________ г

навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ'я. Тут із 1620 р. був поставлений митрополит та інші православні церковні владики.

Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорізької Січі допомагало польсько­му урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духо­венство.

Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, "натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу". Тим чоловіком став сотник козацький — чигиринець Зиновій-Бог-дан Хмельницький. З суто українською жартівливістю говорить сві­док тих часів про початок Великої Визвольної війни 1648—1654 років.

Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й геть­мана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу — однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утиска­лися, аж доки не були скасовані зовсім.

_________________________________________________________461

І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав україн­ського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна вер­ства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особли­во Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та ре­конструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. їх добробут швид­ко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. По­чалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Киє-во-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначаль­ник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень.

У цих умовах — боротьби за незалежність, за розбудову державності і культури — змужнів інтелект нації, зродилася когорта видатних її діячів. Крім уже згадуваних, це й Михайло Дорошенко, Кпіипітоф Косинський, Іван Судима, Пилип Орлик, Петро Могила, Іван Мазепа, були й інші особистості ренесансного масштабу за силою пристрасті, розумом, мужністю, освіченістю, обдарованістю. Хоча належали вони вже іншій культурній добі — добі Бароко. Саме козацькі часи в історії України називають добою Бароко (з великої літери, як Ренесанс, Просвітництво), маючи на увазі не лише мистецький стиль, а значно ширше духовне поняття: світовідчуття. Українське Бароко вияви­лося співзвучним історичному часові, що переживав народ, і тому так повно виразило і його філософію, і психологію, й естетику. Більш того, національний варіант бароко в Україні прямо називають "козацьким". Які є для цього підстави?

По-перше, саме козацтво того часу було носієм нового художнього < смаку. По-друге, воно виступало в ролі основного і багатого замовника. / По-третє, козацтво мало власне творче середовище. По-четверте, воно виступало творцем художніх цінностей. Серед них маємо: козацькі думи, пісні, поеми, козацький танок, портрет, ікони, козацькі собори.

 

462 ________

Не дивно, що й істориками цієї доби стали її безпосередні творці.

Звичайно, більшість літописів писалася в монастирях, там вони й переписувалися. Один з таких манускриптів, що датується 1623— 1627 р., називається Густинським (писаний у Густинському монастирі на Чернігівщині). Вважають, що душею цієї праці був Захарія Копис-тенський, згодом архімандрит Києво-Печерської лаври. Хронологію подій у ньому доведено до 1597 р. Козацькі літописи залишилися важливим джерелом для вивчення історії України. Зокрема, в науці широко знаний літопис Самовидця, названий так свого часу письмен­ником Пантелеймоном Кулішем. Події літопису охоплюють другу половину XVII століття: від початку війни проти шляхетської Польщі до подій 1702 року. У ньому згадуються усі визначні козацькі по­водирі, починаючи від Богдана Хмельницького й закінчуючи Іваном Мазепою, полковники, генеральні писарі, обозні, сотники, польські шляхтичі, російські вельможі. За літописом Самовидця можна та­кож вивчати тодішню географію України — тут сотні назв різних населених пунктів, де відбувалися ті чи інші події. Вони написані не відсторонено. З болем повідомляв автор про сплюндровані татар­ськими нападами українські села, про кривди людям з боку польських жовнірів і російських воєвод. Різкому осудові піддає він міжусобиці козацьких ватажків, спроби воєнних союзів із кримськими татара­ми, що приводили до жахливого розорення краю. Автор літопису — людина незалежна у своїх поглядах, добре обізнана з усіма внутріш­німи і зовнішніми проблемами України. На думку дослідників, авто­ром цього літопису міг бути генеральний підскарбій Січі Роман Ра-кушка-Романовський.

Через кілька років після завершення літопису Самовидця почав писати історію козацького краю гадяцький сотник Григорій Гра-б'янка, який, безперечно, належав до найосвіченіпшх людей свого часу. Свою оповідь автор веде у формі окремих тематичних "Сказаній", які охоплюють всі найголовніші битви визвольної боротьби. Йому цікаві не лише події, а й мотиви, якими керувався, зокрема, Хмельницький, ідучи на Переяславську раду. Літописець передає і народні настрої, і легенди того часу, переказує події, що відбувалися на Україні після смерті Богдана. З великим болем описує він смерть гетьмана. Є у нього й інші улюблені історичні діячі — це гетьмани Дмитро Виш-невецький та Петро Конапіевич-Сагайдачний, а також його сучасник фастівський полковник Семен Палій, що уособлює справжній козацький демократизм і має гостре почуття відповідальності за долю рідного краю.

Паралельно з Григорієм Граб'янкою, починаючи з 1690 року, пише свій знаменитий — на чотири томи (які побачили світ лише 1848 року) — літопис Самійло Величко. Він брав участь у походах за­порожців, працював у канцелярії козацького війська. Висловлюєть­ся припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. Відомо, що після страти Кочубея він, як наближена до ньо­го особа, пробув кілька років у в'язниці. Величко поклав собі за мету розповісти про всі найважливіші події в Україні протягом семи десятиліть. Але, залишаючись хронікою, тобто твором суто історичним, цей літопис є й художнім, бо тут наявні й ліричні відступи, й авторські міркування, і уривки з художніх творів, і перекази та легенди, при­слів'я та приказки.

Цілком імовірно, що ці козацькі літописи надихалися більш ран­ньою за друком книгою "Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців". Назва їх була довшою — в ній перелічувалися майже всі періоди з історії "славеноросійського" народу. "Синопсис" праг­нув подати українську історію (інколи доповненням до неї входить і російська) з античних часів. За способом викладу матеріалу він нага­дував давні літописи, однак дослідники відносять його до барокової культури, бо підкреслена патетичність, пишність та урочистість ви­словлювання, жвавий виклад подій, крилаті вислови, емоційність — прикмети барокового стилю. Це була одна з найпопулярніших кни­жок останньої чверті XVII ст. Вона витримала двадцять п'ять видань. Щодо автора "Синопсису" існують різні версії: безумовно, мав від­ношення до його укладання ректор Києво-Могилянської академії, видатний письменник і проповідник Інокентій Гізель; серед можли­вих авторів — визначний тогочасний історик, ігумен Києво-Михай-лівського монастиря Феодосій Сафонович.

Лише з 20-х років XVIII ст. починається повільний "процес забу­вання" воєнних часів, починаються роздуми і висновки про війну як справу нехристиянську, згубну. Значною мірою це, напевне, пов'яза­но з участю в імперських війнах. Тим більше, що російський уряд робив все для знищення свого недавнього союзника — козацтва — перед закріпаченням українських селян: 1720 року з'являється пер­ший указ проти української мови; 1764 р. касують гетьманство; 1775-й — зруйнування Січі, 1783 р. — жалувана грамота дворянству і запровадження панщини.

Українське козацтво сходило з історичної сцени в стані глибоко­го розчарування. Це передає поезія, живопис XVIII ст. Наприклад, портрети братів Івана та Якова Шиянів, датовані 1784 р.: вони від-

464___________________________________________________

мовлялися йти на службу до царя, не поступилися своєю прина­лежністю до запорожців. І тримаються на портретах так впевнено і гідно, наче нічого не змінилося в їх житті. Та "зраджують" очі — в них глибокий сум і задума.

З огляду на історію і культуру XVII—XVIII століть є всі підстави гадати, що саме з козацькою ідеологією свободи будь-що, розкутості сил, волі, суто козацького виклику різним темним (що ототожнюва­лися з ворожими) силам пов'язаний весь процес перегляду духов­них цінностей і життєвих орієнтирів, що тривав у цей час, вся копітка і грандіозна за масштабом зробленого діяльність видатних людей і, і врешті-решт, всього українського народу.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.