Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 6 страница



Дипломатичні й торгівельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов'язковим знан­ням грецької та латинської мови. її вивчення було необхідним для практичної діяльності тогочасного дипломатичного корпусу і різних торговельних, культурних та інших зв'язків Русі з закордоном. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візан­тійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це перший вітчизняний вищий навчальний заклад, який з'явився, до речі, на століття раніше, ніж перші вузи Західної Європи. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим за візантійські вищі школи. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митропо­лит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори (ті, що зводили в єдине ціле кодекси "Руської правди") Коснячко й Ники-фор Киянин, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців — претендентів на корони королів. За деякими відомостями, в різні часи в школі Ярослава навчалися діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського пре­столу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці.

Які ж науки вивчали у цій високій школі? Літопис називає поряд з богослов'ям філософію, риторику, граматику, історію, грецьку мову, висловлювання античних авторів, географію та природничі науки. З її стін вийшло багато діячів української культури.

Після смерті Ярослава Мудрого школи створювали при єпископ­ських осередках для підготовки духівництва. У них учили навикам

читання, писання, церковного співу, основ віри й моралі, потрібних для священиків. По парафіях, при церквах, існували школи початкової освіти для дітей простих людей.

Процеси поширення освіти на Русі мали свої особливості. Найго­ловнішою з них була та, що до освіти прилучалися, опановували її діти не лише чоловічої статі. Шкільна освіта поширювалася, хоч і не в таких масштабах, серед дітей жіночої статі. Щодо цього є цікаве свідчення відомого історика XVIII ст. В. Татіщева, який наводить такий приклад з літопису, датованого 1085 роком: онука Ярослава Мудрого Янка (Ганна) Всеволодівна в цьому ж році відкрила (фун-дувала) в Києві спеціальну школу для 300 дівчат, у якій окрім гра­моти навчали ще й різному рукоділлю. Надзвичайно високоосвіче­ними були чернігівська княгиня Параскева, Параскева Полоцька та інші жінки у княжих родинах. Причому вони вивчали і добре знали не лише "афинейські премудрости", а й "философию, риторию и всю грамматикию". Вчили їх тут співу, шляхетної поведінки, гаптуван­ня, вишивки, кравецтва. Та ж Параскева Полоцька "бьіла умна книж­ному писанию" і сама писала прекрасні книжки.

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Вже в XI ст. тут виникає центр підготовки вищого духо­венства, художників, лікарів, каліграфістів, перекладачів. Тільки до татаро-монгольського нашестя зі стін монастиря вийшло понад 80 єпископів. Тут з'явився і набув свого розвитку феномен літописан­ня. У цьому монастирі працювали відомі літописці Нестор, Никон, Сильвестр; у XII ст. був складений "Києво-Печерський патерик" — визначний твір, історичний первісток Київської Русі.

Окрім грамоти у вузькому розумінні цього слова — вміння чита­ти й писати — на Русі добре знали й арифметику. Знання її здобували в цих же школах. Літопис доніс до нас такий цікавий приклад: нов­городський диякон Кирик року 1136 обчислив, скільки днів минуло від створення світу — 29 120 652. В "Руській правді" подавалися обрахунки приплоду худоби на сотні тисяч. Окрім знання чотирьох правил арифметики, на Русі знали тоді й дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках.

Такий спосіб шкільної освіти на Русі, що утворився під впливом візантійських шкіл XI—XII ст., відповідно до обставин культурного життя ставав традиційним. Від центральних районів він пізніше поширився на північно-новгородські та московські землі, століття­ми знаходив собі там гарячих прихильників та оборонців і зберігся серед народних мас як доступний їм спосіб здобування освіти.

Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі пози­тивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань. Науко­вими центрами на Русі в період розквіту Київської держави були передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там існували шко­ли, в першу чергу засновані духовенством. Серед них було багато вчителів, письменників, ораторів, художників, літописців, творців то­дішньої української науки, яка, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на той час, поряд з Ри­мом, мала славу другого світового центру науки та літератури.

Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарв­лена філософським змістом. її твори пов'язувались не тільки з дум­ками святих отців Церкви й античної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію — в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропей­ських країнах. В історичних знаннях виділяються переклади візантій­ських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія; природознавству присвячений "Шестоднев" Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх тво­рення за Біблією; про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає "Фізіолог", а "Космографія" Козьми Індикоплова подає загаль­ну характеристику світобудови. Церковне право розроблялося в бага­тьох "кормчих" книгах. Поширеними були й збірники статей енцикло­педичного характеру ("Ізборники" князя Святослава 1073 і 1076 рр.) та збірники афоризмів ("Пчела", "Ізмарагд", "Златая цепь" тощо).

Вітчизняні оригінальні наукові досліди в ту пору розпочиналися, як правило, в таких ділянках науки, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла, оскільки слов'янські землі там знали тільки поверхово. Тому наші предки почали самі мовити про себе. Спробу цього бачимо вже на перших сторінках знайденого літопису. Літо­писець широко займається історією людства від створення світу й до відомостей, які він почерпнув з Біблії та грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов'ян, їхню мову, етнографічну прина­лежність, їхню мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави.

398_________________________________________________________

Успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хро­нік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що дійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга" та ін., що збереглися у пізніших списках, зосібна літопис 1039 року, складений, мабуть, при дворі київського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописець, автор "Повісті врем'яних літ". Літопис­ну роботу вели й ченці Видубицького монастиря — зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися й інші монастирі. Поряд з мо­настирськими існували й приватні історики-літописці, при княжих дворах.

Найстаріший слов'янський правовий кодекс XI—XII ст. — "Руська правда" — свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, дав­ньоукраїнського, звичаєвого права. Ця збірка законів князя Яросла­ва та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законо­давства гетьманської доби. Вона цікава ще й своєю майже чистою східнослов'янською мовою, без церковнослов'янських елементів, про­зорою будовою речень та словником сьогодні вже не вживаних слів-термінів.

Окремо від інших наук варто згадати медицину. Першими ліка­рями на Русі були ворожбити і знахарі, усілякі "віщуни" та "кудес-ники" — чоловіки й жінки. Лікували замовляннями і заклинання­ми. Існувала отже своєрідна медицина, яка, окрім різних зел, мастей, порошків тощо, передбачала також водолікування, термотерапію (на­грівання, прогрівання тіла, його охолодження) тощо. Поодинокі згадки маємо про хірургічне втручання до організму хворого.

4. Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр

Княжіння Ярослава стало періодом найвищого злету давньорусь­кого мистецтва. Значною мірою це пояснюється міцністю централі­зованої влади і зосередженням у Києві духовних та матеріальних цінностей. Поза сумнівом, стрімкі темпи і розмах будівництва за Ярослава вимагали як концентрації матеріальних засобів, так і на­явності підготовлених ремісників. Дався взнаки і набутий вже досвід містобудівництва та освоєння давньоруськими майстрами особливо­стей візантійської архітектури.

Перейняти основи і принципи цього мистецтва прагнули у всіх

___________________________________________________399

країнах, та не всім це було під силу. Київська Русь зуміла блискуче розв'язати це завдання, художні досягнення Києва XI ст. набагато випередили здобутки сусідніх романських народів і були провідни­ми в культурі середньовічної Європи, особливо в архітектурі. Лише в Угорщині за св. Стефана розквіт нового християнського мистецт­ва був таким же вибуховим і блискучим, як на Русі. Храмова архі­тектура Польщі, Чехії, Східної Німеччини становила собою тоді, на відміну від давньоруських соборів, особливо Софійського (з їх склад­ними планами і розвинутою системою перекриттів), лише невеликі ротонди і скромні базиліки без склепінь; ні за художніми, ні за тех­нічними характеристиками вони не могли зрівнятися з кам'яною ар­хітектурою, що утворилась на Русі після запровадження християн­ства. Західноєвропейські хроністи називають Київ XI ст. гідним суперником Константинополя.

Для з'ясування особливостей характеру давньоруського мистецт­ва важливо те, що Русь запозичила християнську іконографію як певну завершеність. На відміну від країн, наприклад, християнсько­го Сходу, що прийняли нову релігію значно раніше і творили хри­стиянські образи паралельно з Візантією, на Русі вони були запози­чені з Візантії і Балкан, де досягли вже класичної зрілості. Це справді важливо, але не менш важливо й те, що Київська Русь усе перелицьо­вувала на власний лад. Були успішно засвоєні нові прийоми ювелір­ного й прикладного мистецтва, яке вже мало свої самобутні традиції.

Вітчизняні умільці піддали переробці й архітектуру з властиви­ми їй попередніми надбаннями. Русь славилась рубленими дерев'я­ними хоромами, замками, фортецями. Особливо вишуканими май­страми були новгородці, жителі північних лісових окраїн. Кам'яне зодчество було для слов'ян новим, але їх навички в будівництві ста­ли основою для дивовижно швидкого засвоєння законів кам'яного будівництва. Провідна роль у мистецтві Київської Русі належала архітектурі, яка, вже завдяки своїй специфіці, підпорядковувала собі монументальний живопис і впливала на стиль ювелірних прикрас в інтер'єрі.

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Бого­матері, на спорудження якого Володимир віддав десяту частину кня­жої казни, звідси й назва храму — Десятинний. Храм увінчували двадцять п'ять бань. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати великі хороми, що відкривалися у центральний підку-польний простір. Багатокупольність, якої не знала візантійська архі­тектура, стане згодом специфічною рисою давньоруської архітектури.

400___________________________________________________

Чимало спільного з Десятинною церквою має Спасо-Преображен-ський собор у Чернігові, будівництво якого було завершено у 30-ті роки XI ст. Споруджений майстрами константинопольської школи, цей тринефний п'ятиглавий храм становить собою просторовий організм, що поєднує риси хрестово-банної будівлі з базилікальною. В архітек­турі собору яскраво виявлена одна з характерних рис давньоруських храмів — відповідність інтер'єру екстер'єрові: внутрішнім стовпам відповідають лопатки на фасадах, пучковим стовпам другого ярусу аркад — втоплені багатопрофільні пучкові пілястри ззовні, які є най­характернішою деталлю храму.

Композиція культових споруд відзначається грандіозним масшта­бом, яскраво вираженою пірамідальністю, що складає своєрідність зодчества доби Ярослава в цілому. Сформовані тут принципи архі­тектури продовжують розвиватись і вдосконалюються в Софійсько­му соборі Києва, закладеному в 1037 р. Ярославом.

Собор замислювався, будувався і прикрашався як головний храм держави, осередок її духовного життя. Поняття "Софія" на той час сприймалося як символ світла християнського вчення і як прилу­чення до мудрості цього вчення. Для молодих християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християн­ства над язичництвом.

Візантійське духовенство схильне було розглядати впроваджен­ня християнської релігії серед "варварів" як справу своїх рук, а Софійські собори трактувалися як головні вогнища пропаганди но­вої релігії. Для Київської Русі ці ранні собори стали яскравим ху­дожнім втіленням значно ширших ідей — не лише релігійних, а й державних.

"Слово о Законі і Благодаті" Іларіона допомагає зрозуміти, як Яро­слав і близькі до нього кола тлумачили процес прилучення Русі до християнства: не як нав'язування чужої релігії молодому народові іноземним духовенством, а як вільний вибір цим народом своєї власної віри. Іларіон зазначає, що Володимир прийшов до Христа "токмо от благого помьісла и остроумия". Християнство, подібно морській воді, покривало всю землю, і жоден народ не мав права хва­литися своїми перевагами у справах віри. Всесвітня історія бачить­ся Іларіону як поступове поширення християнського вчення на всі народи світу, в тому числі і на русичів. Він уявляє Русь рівноправ­ною з усіма країнами, і вона не має потреби в чиємусь опікуванні. Таким є справжній смисл тієї назви "Софія", яку Ярослав дав спо­рудженому собору.

Г

 

_________________________________________________________401

Софія Київська стала не лише пам'ятником перемоги християн­ства на Русі, а й водночас монументом слави, бо була поставлена на тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печенігами. Печеніги були найстрашнішим степовим напасником. їх розгром надовго убезпечував кордони давньоруської держави.

Зведений на кошти великого князя київського, храм св. Софії мав також уславити самого Ярослава як одного з могутніх володарів Європи, і не тільки уславити, а й утвердити у свідомості народу непо­рушність тієї феодальної ієрархії, яка очолювалась князем, що сидів на київському столі. На бокових стінах і на західній стіні централь­ного нефа розміщувались портрети Ярослава.

Весь образ грандіозного п'ятинефного собору, увінчаного тринад­цятьма главами, мав наочно втілити ідею прилученості Русі до світо­вої християнської цивілізації, до розумно впорядкованого світу.

Як і в чернігівському соборі, у Софії Київській стовпи, пілони, арки сприймаються як одиниці урочистого просторового ритму, що охоп­лює всі частини колосальної будови. Поступово наростаючи, він до­сягає кульмінації при переході з двоярусних нефів у центральний підкупольний хрест, який розкривається на всю висоту чотирма підня­тими до купола підкружними арками. Арка і склепіння так високо і круто піднесені над п'ятами, так широко розчахнуті, а прольоти такі численні, що саме просторове ядро храму сприймається як найістот­ніший художній елемент архітектури. Воно перестає тут здаватися "порожнечею" між розсунутими стінами й опорами.

Стягуючись до центральної підкупольної частини, вливаючись у неї, простір набуває пластично певної форми. Саме цей рух фіксуєть­ся поглядом, який весь час знаходить усе нові перспективи і ніде не зустрічає площину стіни. Там же, де погляд може зануритися у гли­бину простору центральної глави і центральної апсиди, йому відкри­вається поверхня мозаїк, що зблискують золотом, та потоки світла назустріч.

Композиція храму з його центральним внутрішнім простором і пірамідально зовнішніми обсягами втілює універсальний принцип об'єднання множини різновеликих частин в єдине ціле. Ця строга ієрархічна система є своєрідною моделлю Божественного Космосу, очищеного від усього випадкового, тлінного. У сприйманні тогочас­них людей храм виглядав зримим образом неба не землі.

Архітектура Київської Русі — це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель.

Фортифікаційна архітектура — оборонні споруди для успішного

402_________________________________________________________

ведення бою і захисту від дій ворога. Для доби Київської Русі вона залишалася перевалено традиційною — укріплення-городища обно­сили земляними валами та ровами, з дерев'яними частоколами. З часом цю фортифікацію почали вдосконалювати. Земляний вал на­сипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4—5 клітей. На валу ще ставили "заборола" (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в них влаштовували вузькі стрільниці, через які можна було стріляти з луків та кидати на напасника, що облягав місто, каміння і лити гарячу смолу.

У валах робили проїзди з ворітьми. У Києві за часів Ярослава Мудрого було троє таких воріт — південні Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні Софійські Золоті. Переяслав мав також троє воріт — Княжі, Єпископські та Кузнецькі. У Новгороді-Сіверському — Чернігівські та Курські ворота. У Володимирі — Київські та Гридшині. Це були на той час складні споруди. Київські Золоті ворота, наприклад, мали два поверхи: перший був власне воріть­ми в землянім валу зі стінами, опорядженими цеглою та каменем, а на другому поверсі була церква Благовіщення з банею, вкритою зо­лотими листами. У Володимирі-на-Клязьмі також існували Золоті ворота, що нагадували київські. Такий тип укріплень був типовим для більшості міст Русі, що засвідчують археологічні розкопки в Києві, Чернігові, Білгороді, Путивлі, Василеві та інших містах. З часом на валах почали ставити вежі для слідкування за околицями міста, так звані "сторожові башти".

Археологічними дослідженнями виявлено залишки ряду кам'я­них будівель цивільного призначення. їх, правда, було не так багато, як дерев'яних. За даними сучасної археологічної науки найстаршою архітектурною пам'яткою, зведеною із каменю в Києві у середині X ст., був палац Ігоря та Ольги. Це велика двоповерхова споруда зі стінами з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїка, фрески, позолота.

Володимирова доба характеризується вже наявністю значної кіль­кості мурованих цивільних споруд. У Києві знайдено фундаменти трьох великих будівель світського характеру. Одна з ним мала ве­лику центральну кімнату. Це могла бути, на думку дослідників, грид-ниця (зал для прийому гостей) або ж тронний зал, у якому Володи­мир міг приймати послів та влаштовувати учти. Археологами вияв­лено рештки будинків поблизу Десятинної церкви. На їх думку, це, можливо, терем єпископа та школа.

Чимало мурованих будинків за князя Ярослава Мудрого значно

___________________________________________________403

збільшується. Було зведено новий княжий палац, який дістав назву "великого" або "Ярославового двору". Неподалік колишньої Іринин-ської церкви виявлено залишки великої кам'яної споруди. Свої пала­ци зводили Ізяслав, згодом син Мономаха — Мстислав. їх архітек­тура нам невідома, але літописні свідчення вказують на те, що вони були двоповерховими, мали "сіни" та галерею, що сполучала дві по­ловини будівлі, великі гридниці-зали, у яких відбувалися урочисті зустрічі послів, учти і таке інше. Рештки цих будівель свідчать про їх пишноту: наявна орнаментація золотом, мармуром, мозаїками, фрес­ками. Сам київський "кремль" або "дитинець" характеризувався наявністю в ньому багатьох кам'яних споруд — це й двір митропо­лита, обнесений кам'яним муром, неподалік від храму св. Софії, дво­ри багатьох бояр з теремами та "домашніми" церковками тощо. Літо­пис навіть поіменно позначає, де і які стояли тут палаци та інші спо­руди, називає ці двори — Бориславль, Воротиславль, Глібов, Чюдін, Ратьшин, Путятін і тощо.

Кам'яне цивільне зодчество ширилося й поза межами Києва. Сьо­годні з певністю молена казати, що пишними палацами були прикра­шені й Чернігів, Переяслав, Білгород та інші князівські міста. Що­правда, від цих будівель у кращому разі досі залишилися лише фун­даменти та уламки стін, але й вони є мовчазними свідками того, що тут за часів Київської Русі стояли пишні, оздоблені золотом та роз­кішними розписами князівські палаци.

5. Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в ЗО—40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому вра­женню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість гли­бинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, май­же портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму.

Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку.

404___________________________________________________

Наступне новаторство — сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер'єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мар­мурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створю­вало блискучу поліровану поверхню в нижній частині стін, підкрес­люючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер'є­ру. У Софії Київській застосовано інший прийом — протиставлен­ня матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У роз­міщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки.

Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які репрезентовані зовсім не візантійським характером. Велика кількість орнаментів як в інтер'єрі, так і в екстер'єрі надала Софії власне київського колориту, стала специфічною національною рисою. Інтер'єр Софії Київської має цілий ряд особливостей, без огляду на які неможливо збагнути систему розподілу мозаїк та фресок. Голов­на його прикмета — складність розв'язання простору і нерівномір­ність освітлення. Світло, що втрапляє через великі вікна головного куполу, виокремлює високий простір центрального хреста, простір бокових нефів і західної частини; над ним знаходяться хори. Апси­ди, дістаючи менше світла, ніж підкупольний квадрат, разом з тим порівняно добре освітлені. Така послідовність розподілу світла тісно пов'язана з театральним характером богослужіння, в якому видо­вищний момент був особливо підкреслений.

Основна літургічна дія розгоралася у підкупольному квадраті, де стояв амвон, що був реальним центром всього могутнього архітек­турного ансамблю. Звідси виголошувалися проповіді, сюди підніма­лися ті, хто читав, прокламував, співав.

У Софії Київській монументальний живопис нерозривно пов'яза­ний з архітектурою інтер'єру і його цільовим призначенням. Мозаї­ки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вид монументально­го живопису, виділяють головні частини храму, в яких ррзгорталося богослужіння. Фресці відводиться в Софії Київській другорядне міс­це. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументаль­ний розмах живопису.

Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкри­вають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки.

У куполі представлена гігантська напівпостать Христа Вседержи­теля: вона здіймається над усім простором храму. Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно

_________________________________________________________405

з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду. Образ Вседержителя трактувався у середні віки як образ глави "цер­кви небесної", Бога-творця. Тому йому й відведене центральне місце у загальній системі декорації храму. З висоти куполу Христос на­чебто оглядає всю землю.

Христа оточує небесна сторожа у вигляді чотирьох архангелів (збе­рігся лише один, інші написані олією). Вони вбрані у пишний імпе­раторський одяг і поставлені так, щоб їх постаті утворювали навколо медальйона з Пантократором суворо симетричну групу.

Після Пантократора у куполі найпомітніше місце посідає велич­на постать Марії-Оранти. Марія зображена у молитовній позі з підне­сеними руками. Вона начебто звертається до грізного Бога, виступаю­чи заступницею за рід людський. її центральне положення пояснюєть­ся тим, що візантійські теологи відводили їй у небесній ієрархії перше, після Христа, місце.

У Візантії образ Марії-Оранти розглядався як образ символічно­го покровительства Божої Матері візантійським царям і місту Кон-стантина. На підставі "Слова о Законі і Благодаті" Іларіона ми впевне­но можемо стверджувати, що Ярослав та його наближені мали Марію-Оранту за покровительку Києва і всіх його жителів.

Прикметна особливість: у всіх київських храмах апсиди, як пра­вило, прикрашалися постатями Марії в типі Оранти. Вона була пред­ставлена в Десятинній церкві, в Успенському соборі Києво-Печер­ської лаври, в Михайлівському Золотоверхому соборі. Вона виступала частиною догматичної візантійської схеми, але в самій Візантії ви­користовувалась й інша система, в якій Богоматір зображали також із немовлям на руках чи сидячою на престолі. У прихильності Київ­ської Русі до типу Оранти вбачається перегукування цього типу з улюбленим язичницьким образом "великої богині", яку зображали прямовисно стоячою з піднятими руками. Так ранній слов'янський культ підготував грунт для сприйняття християнського образу Марії-Оранти.

Постать Марії вишукана за колоритом, у якому ефектно сполу­чається блакитний колір хітона з пурпуровим мофорієм, складки якого підкреслені золотом. Постать, здається, ширяє в сяйві золотих променів, причому золоті кубики різної світлосили створюють вра­ження, що вона то наближається до нас, то віддаляється. Декоратив­ні властивості мозаїки було підкреслено за допомогою своєрідного прийому: грунт під зображенням Оранти покладений так, що надає поверхні хвилеподібного характеру. Перша хвиля проходить на лінії

плечей, друга — на рівні тазового поясу, третя — на рівні колін. Оз-доблювачі застосували одне з своїх умінь — на ввігнутих, не плос­ких поверхнях особливо виявляється блищання смальти.

Розв'язання постаті Оранти близьке до Пантократора — в них виявилось свідоме прагнення майстра збільшити і спростити малю­нок драпуванням, щоб досягти ефекту монументальності. З цього погляду композиція є видатним набутком монументального мистец­тва. Але жорстка трактовка прямолінійних згорток і непропор­ційність постаті надають їй архаїчного характеру. Автором постаті Оранти був той же майстер, що виконав Пантократора і архангела. Його творінням притаманна велика сила — він, очевидно, спеціалі­зувався на великих формах зображення і володів тут неабияким досвідом, про що свідчить зрілість його монументальних прийомів. Водночас його образи позначені архаїзмом. У відчутті колориту він посідає одне з перших місць серед оздоблювачів Софії Київської.

Під постаттю Марії-Оранти в апсиді вміщено пояс із зображенням "Євхаристії". Ця велична урочиста композиція тісно пов'язана з основним обрядом літургії — причастям. "Євхаристія" — найбіль­ша за масштабом композиція — дає найповнішу уяву про монумен­тальний стиль софійських мозаїк.

"Євхаристія" є за стилем однією з найархаїчніших частин мозаїч­ного ансамблю. Приземисті постаті, відносно мало диференційовані типи облич, одноманітність поз і жестів, сувора симетрія побудови — все свідчить про прихильність до архаїчних традицій. Однак у цілому художнє вирішення всієї сцени викликає двоїсте почуття — майстри ще мало володіли гнучкими і різнобічними засобами виразності, але глибоко розуміли специфічну природу монументального мистецтва.

Найбільш довершені мозаїки знаходяться під "Євхаристією" і відділені від неї широким орнаментним поясом — це святитель­ський чин. Святителі розміщені в нижньому регістрі не випадково — в середньовіччі їх розглядали як засновників "церкви земної". Тут зображено найпопулярніших у православному світі святителів, котрі, як правило, присутні у всіх монументальних ансамблях XI—XII сто­літь: Григорій Богослов, Миколай Чудотворець, Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Ниський і Григорій Чудотворець. Некано-нічними в цьому ряді є зображення Єпіфанія Кіпрського та папи рим­ського Климента. Твори Єпіфанія були відомі на Русі в XI ст. в слов'янських перекладах, а постать Климента введена тому, що Воло­димир Великий привіз із Корсуня його реліквії, які стали на Русі національною святинею і зберігались у Десятинній церкві.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.