Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки 5 страница



Ще в Петербурзі Шевченко знав, що його чекає в Україні: "... там окрім плачу нічого не почую"". Але те, що він побачив і почув, пере-

512_________________________________________________________

вищило всі його побоювання. Страшне всенародне лихо вразило сер­це поета, й у нього вирвались перші жагучі, пристрасні слова:

Світе тихий, краю милий, Моя Україно.

За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?

Він не поспішає друкувати свої нові твори, але старанно перепи­сує їх в альбом "Три літа", ніби готуючи для прийдешніх поколінь.

Різкого зламу в світогляді Шевченка не сталося — поет був і за­лишався мужицьким демократом, але демократизм цей набув більш чітких, революційних рис. Так само він залишався народним поетом, виразником дум і прагнень трудящого люду, але з'являється й дещо нове. Поет і раніше правдиво показував дійсність з її хибами, але тепер значно розширюється діапазон його узагальнень. Він по-новому пе­реосмислює і минуле, і сучасне, вирізняє вже не поодинокі хиби, а невиліковні виразки, страшні вади, які годі виправляти. У багатьох творах "трьох літ" важко відділити історичну тему від сучасної й навпаки. Все поєднується в один комплекс, в один синтез. Так на­роджується новий поетичний жанр, про який влучно сказав І. Фран-ко: "Перший Шевченко... в своїх поемах "Сон" і "Кавказ" показав у Росії образці політичної поезії, показав також для всіх будущих поетів політичну дорогу, якою слід ступати на тім полі, та основу, з якої треба жити".

І це цілком справедливо. Поезія "трьох літ" — передусім поезія політична. Це викриття самодержавства й кріпосництва як системи в усіх без винятку її ланках, в усіх аспектах — державному, політич­ному, соціальному, національному, морально-етичному. Про друкуван­ня цих поезій в умовах царської цензури годі було й думати. Шев­ченко охоче читає нові вірші з альбому "Три літа", дає їх переписува­ти. Тому ми маємо численні списки революційних поезій, які поши­рювались протягом кількох десятиліть, хоча цей альбом був похо­ваний у III відділі. Шевченко сам переписав поему "Кавказ" для Адама Міцкевича. Цей текст був переданий у Париж через члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича і вручений поетові.

Відомі різні підходи до оцінки творчості поета цього періоду, але ясною виглядає думка: Шевченко в ці роки є послідовним револю­ційним демократом, поетом-реалістом, хоча в його творчості й тепер, і навіть пізніше, зберігаються значні елементи романтизму.

Далі розвинув Шевченко також йідею слов'янського єднання,

_________________________________________________________513

вперше висловлену в ранніх творах. Він пише історичну поему "Єре­тик", або "Іван Гус", а до неї — посвяту "Шафарикові", де всупереч панславістам і слов'янофілам накреслює широку програму демо­кратичного єднання визволених народів:

Щоб усі слов'яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди...

Це послання Шевченко передав Шафарикові. Є різні думки про те, коли саме він його передав: чи до заслання, чи після заслання. Але відоме свідчення В. Білозерського, що послання потрапило до адресата: "Оповідають свідки, що І. Шафарик, читаючи оце послан­ня Шевченкове, плакав вдячними сльозами".

Порушуючи й розв'язуючи широкі суспільно-політичні проблеми в поезіях "трьох літ", Шевченко, як і в ранній творчості, залишався ніжним ліриком. І в сатиричних творах, і в поемах, сповнених інвек­тив, революційного пафосу, є чимало ліричних відступів, у яких вияв­ляється щире серце поета, чистота його почуттів. Поруч з політич­ною поезією Шевченко створює ліричні шедеври: "Дівичії ночі", "Ма­ленькій Мар'яні", балади ("Лілея", "Русалка") і нарешті поему "Най­мичка". Характеризуючи літературні достоїнства останньої, І. Фран-ко підкреслив, що вона "... належить до найбільших тріумфів прав­дивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої гені­альності Шевченка".

Каменяр написав це 1895 р. Але ще за життя поета, в часи тво­рення поезій "трьох літ", сучасники відчували те ж саме. Цікавий з цього погляду лист В. Білозерського до М. Гулака 1846 р. з приводу поеми Т. Шевченка "Іван Гус": "Я поневоле приятно задумался над тем — какого гениального человека мьі имеем в Тарасе Григорье-виче; ибо только гений посредством одного глубокого чувства спо-собен угадьівать и потребности народа и даже целого века, — к чему ни приведут никакая наука, ни знання, без огня позтического".

Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною писа­ти й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й худож­ника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар пише вірші і в казематі III відділу, і в Орській фортеці, адресуючи свої "за­халявні" книжечки грядущим поколінням. Поета-громадянина від­значала величезна сила переконаності у правоті своєї благородної справи, віра й певність у тому, що його "мережання" потрібне наро­дові, допоможе його визволенню.

17М. Закович

514________________

Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь". І він пише нові визначні твори, в яких далі викриває несправедливий кріпосницький лад, але в більш типізованих образах ("Княжна", "П. С"). Новою була поява образів народних месників ("Варнак", "Якби тобі довелося"). Ще з більшою пристрастю поет бореться проти царату, закликаючи до відплати усім вінце­носцям ("Царі").

Поруч з цими поезіями, сповненими революційного пафосу, Коб­зарем були створені найніжніші перлини лірики — "Г. 3." ("Немає гірше, як в неволі"), "За сонцем хмаронька пливе", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", "На Великдень на соломі", численні пісні, що стали потім народними. У каторжних умовах не скам'яніло чисте, щире серце поета.

Другий арешт, і друге, ще важче заслання не зламали Шевченка. Він не пише поезій, але з'являються російські повісті. Вони худож­ньою силою не дорівнюють поетичним творам, проте лишаються цінним надбанням у спадщині Шевченка.

Кримська війна, смерть Миколи І спричинили певну відлигу в суспільному житті Російської імперії. Звільнений із заслання завдя­ки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. У нових поемах та інвективах заяснів усіма барвами давній, уже широковідомий геній. Пантелеймон Куліш надрукував у "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка" і першим у пресі назвав Шевченка генієм: "У його віршах мова наша зробила той великий крок, який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені". В іншій статті той же автор, пишучи про світове значення Шевченка, вже просто називає його ім'я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним та Гоголем.

Тарас Шевченко стає відомим поза межами Російської імперії, передусім серед своїх краян за кордоном. Уже в сорокових роках твори поета потрапили в Галичину, тут знали про арешт членів Ки-рило-Мефодіївського товариства. Через польську пресу Шевченко стає відомим у Франції. Важливим і знаменним фактом є вихід у Лейп­цигу 1895 р. книжечки, в якій надруковано революційні поезії: "Кав­каз", "Заповіт", "Розрита могила", "Холодний яр" та ін.

В ореолі слави повернувся поет із заслання до Петербурга. Він вживає енергійних заходів до надрукування великої книги "Поезія

_________________________________________________________515

Т. Шевченка, т. І", але цензура дозволила видати тільки ранні, вже друковані твори під традиційною назвою "Кобзар". Проте поет не­втомно працював для майбутнього.

Творчість останнього періоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Як і раніше, жагуча революційна пристрасть по­єднується в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційністю ("Посажу коло хати", "Над Дніпровою сагою", "Тече вода з-під явора"). Як і раніше, безцензурні твори поета поширюються в численних списках, потрапляють за кордон і друкуються там. Безсмертя творчості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу революційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму.

В останні роки свого життя Шевченко не міг не відчувати, що вагомі зерна, посіяні ним, уже давали паростки ("Орю свій переліг — убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива колись-то будуть!"). Він бачив, як росте коло його соратників і однодумців, читав у пресі про визнання своїх заслуг перед народом. М. Добролюбов у рецензії на "Кобзар" назвав його першим справжнім народним поетом, а М. Чернишев-ський вважав Шевченка непохитним авторитетом, довів його світове значення.

Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Ка-нева стали фактором революційного руху. Він був основоположни­ком нової української літератури, нової української культури в ціло­му. Але значення Шевченка далеко переросло межі літератури й культури. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вітчизня­них видавництвах і за кордоном, ставала чинником революційно-визвольної боротьби в усій Російській імперії, у країнах слов'янського світу. Революційні демократи використовували твори Шевченка в боротьбі проти царату, ними захоплювалися учасники польського січневого повстання 1863 р., їх переспівували болгарські революціо­нери — борці проти турецького ярма.

Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови. Заслуговує на увагу видана французькою мовою доповідь про творчість Кобзаря та її визначальний вплив на розвиток української літерату­ри, переслідуваної царським урядом, котра була підготовлена для учасників Європейського літературного конгресу (1878 р.).

Високу оцінку творам поета дали польський поет В. Сирокомля, болгарський поет Л. Каравелов, сербський поет В. Николіч, французькі вчені Е. Дюран і Л. Леже, шведський вчений Л. Єнсен, чеський уче-17*

ний 3. Неєдли й багато інших. У статті І. Франка "Тарас Шевченко", що була надрукована, крім української, ще й польською, німецькою та англійською мовами, розкрито велич і геніальність народного поета, рівного якому ще не знав світ. До таких висновків прийшов і сучас­ний дослідник академік О.І. Білецький, який, порівнявши автора "Кобзаря" з багатьма зарубіжними поетами, писав: "В історії світо­вої літератури першої половини XIX ст. Шевченко, мабуть, єдиний поет, який цілком зосередився на ідеї визволення трудящих і висло­вив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова".

Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розви­ваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди зали­шить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висло­вить усього остаточно.

3. Українська суспільна думка: розвиток науки і філософії

У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури ви­вела на соціальну сцену інтелігенцію, близьку до визвольних праг­нень, чутливу до інтересів народних мас. Поступальним, хоча і склад­ним, суперечливим, був розвиток науки в Україні, що, починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди царської Росії та Ав­стро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових до­сліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Особливо тяжко відби­валась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак ба­гато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і до-сягли великих здобутків.

Значну роль координації творчих пошуків між ученими відігра­ли численні наукові товариства, які виникли у 70—90-х роках: Хар­ківське математичне товариство, Київське фізико-математичне това­риство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ні­жинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видава-

ли свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

Значне пожвавлення бачимо в усіх галузях наукової творчості, зокрема, в суспільствознавстві. Розвиток економічної думки в Україні в середині XIX ст. та у пореформений період зумовлювався передусім станом економічного та політичного життя у країні в цілому, а та­кож впливом ідей західноєвропейських шкіл.

Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.

У галузі розробки економічних проблем він приділяв велику увагу пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. розглядав як позитивний акт, в цілому корисний для суспільства, але водночас підкреслював її антинародну спрямованість. Він зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали так звану волю "без землі". Реформа, писав він, не лише не дала селянам землі, "а й відібрала ту, яка у них була".

На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечу­вав капіталістичного розвитку країни, а й вважав, що Росія вже ста­ла на цей шлях. Він зазначає, що розвиток капіталізму сприяє роз­виткові продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму — кризу, безробіття, що вже почали з'являтися в Росії, хоча майбутнє суспільства М. Драгоманов пов'я­зував із соціалізмом (громадівством) як досконалішим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом (громадівством) він розумів такий спосіб виробництва, в якому фабрики, заводи й продукти праці належати­муть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподар­ського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, проте не заперечував і можливості рево­люційних виступів, повстань, "без яких інколи не можна обійтись", про що писав у 1878 р. на сторінках української збірки "Громада". Разом з тим М. Драгоманов, який був обізнаний з працями Мар­кса і Енгельса, був противником марксистської теорії класової бороть­би, теорії соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою віддаленого майбутнього. На його думку, першо­чергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалі­стом) полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їхній основі — проведення соціально-економічних реформ. Тепер можна з упев­неністю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його критики.

518_______________________________________________________

Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розши­рилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, посилився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотом­ного "Архива Юго-Западной России" — капітального зібрання істо­ричних документів і літературних пам'яток Правобережної і Захід­ної України XIV—XVIII ст. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863— 1892 рр. 15-томні "Актьі Южной и Западной Руси". Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал "Киевская старина", заснований 1882 р. у Києві.

Історична наука характеризувалась різними напрямками і течія­ми. Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домі­нуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робили­ся тенденційні висновки, оцінки.

Своєю плідною діяльністю виділявся М.І. Костомаров. З-під його пера з'являються все нові й нові праці — "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руи-на", "Мазепа", "Павел Полуботок" та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання — висвітлен­ня історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим був творчий доробок О.М. Лазаревського (1834— 1902), присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII ст. у працях "Малороссийские посполитьіе крестьяне" (1648—1783), "Описание старой Малороссии", "Люди старой Малорос-сии" та інших. Він розробив значною мірою нові питання: форму­вання на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і ко­заків. Помітну роль відігравав В.С. Іконников (1841—1923), автор фундаментального "Опьіта русской историографии". Численні праці з історії, археології та етнографії України написав В.Б. Антонович (1834—1908). Серед них — "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1500—1798", "Дослідження про ко­зацтво за актами 1500—1648", "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії".

З 80-х років дослідження історії України розпочала історик та

________________________________________________________519

етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напрям­ку О.Я. Єфименко (1848—1918). їй належать, зокрема, праці "Исто-рия украинского народа", "Конньїе судьі в Левобережной Украине", "Турбаевская катастрофа", "Дворянское землевладение в Южной Ру­си", "Очерки истории Правобережной Украиньї" та ін.

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлю­вали І.Я. Франко, С.А. Подолинський, П.А. Грабовський та ін. їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 р., згідно з якими заборонялося друкувати літера­туру українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П.Г. Житецький (1837—1911) — "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в." та ін.

Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О.О. По­тебня (1835—1891). Вони знайшли відображення в його фундамен­тальних працях: "Из записок по русской грамматике", "Мьісль и речь", "Заметки о малорусском наречии" та ін. Мова, за Потебнею, є проце­сом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не "застигає" як готовий результат).

О. Потебня рішуче засуджував горезвісний Емський указ про за­борону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував "інтелігентних" представників панів­ної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гноби­телів ніби "залучає" перші до культури та цивілізації. "Взагалі де­націоналізація, — писав Потебня, — зводиться до поганого вихован­ня, до моральної хвороби; до неповного користування наявними за­собами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише слабким зв'язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти... Іншомовна шко­ла, чи то буде школа у тісному розумінні, чи солдатчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з свідомості учнів щось подібне до палімпсесту". При цьому Потебня наголошував на моральній ви-

правданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів'я: "Може ти, москалю, і добрий чоловік, та пганеі-ля твоя злодій".

Потебня відстоює "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М.Ф. Сум-цов, П.П. Чубинський, М.П. Драгоманов та ін.

Розвиток юридичних наук в Україні пов'язаний з іменами таких учених, як М.Ф. Владимирський-Буданов (історія російського, українг ського, литовського і польського права), О.Ф. Кістяківський (кримі­нальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А. Незабит-ковський (міжнародне право).

Філософська думка 60—70-х рр. в Україні найяскравіше репре­зентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра набула на­зву "філософії серця". її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874). ї~ Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. "У серці людини, — зазначає мислитель, — лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не ви­пливають з жодного поняття чи закону". Звичайно, розум, "голова" ісерує, планує, диригує, але серце — породжує.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Ско­вороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.

4. Література

В 50—60-ті роки XIX століття українська література йшла, в ос­новному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-по­бутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури ЗО—40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жан­рово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вов­чок, пізніше з'являється соціальна її повість "Інститутка". Значне

І» ' IV

 

місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімей­но-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, пись­менниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до чи­тача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінйч", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селян­ського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа опові­дача в них не є сталою. Часто вона переходить у постать самого пись­менника ("Люба-згуба", "Кобзар і жовніри"). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю. Федьковича набуває певного забарвлен­ня: якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибо­кий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вов­чок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Гримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характе­ри, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди мину­лого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Ку­ліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість ко­зацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає наста­новою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещасли­ва доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої тво­рів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.

Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жан­ровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка "Невіль­ничка", "Кармелюк", "Дев'ять братів і десята сестриця Галя" поети-

522____________________________________________

зують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну увагу тут несе життєвий матеріал.

Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економі­ка і відносини пореформеного села ("Розмова в клуні" С. Войтока, "Заметки о нашей сельской жизни" О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер ("Великдень у подолян" А. Свидницького, "Різдвяні святки" М. Номиса).

У 70—90-ті роки XIX століття в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Фран-ко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Знач­них художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змі­нюється форма оповіді — від усної до об'єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістич­них відносин на початку нового століття.

"Микола Джеря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, "лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу".

Повість "Бурлачка" відображує період першого пореформеного десятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові прове­сти читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, без­притульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями пов­но й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових по­вістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкрива­ють егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який до-помагає глибшому розкриттю художніх образів.

_________________________________________________________523

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соці­ально-економічних змін і оновлень. "Будинком з багатьма прибудо­вами й надбудовами" — так назвав композицію цього роману О.І. Бі-лецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкри­ваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов'яза­ний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підво­дить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідно­го дому, щоб померти там на порозі... У творі органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психо­логічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймає авторську мову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема Христі, де часто авторська мова непо­мітно зливається з її думками, мріями, переживаннями.




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.