Участь у цивільному процесі органів та осіб

Порушення (ініціювання) цивільного процесу. Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, Упов­новажений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із зая­вами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або дер­жавних чи суспільних інтересів.

Цих суб'єктів залежно від підстав участі у цивільному про­цесі слід поділити на три групи:

1) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

2) прокурор;

3) інші органи та особи, яким надано право захищати інтереси
інших осіб.

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вправі згідно зі ст. 13 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цьо­го зробити самостійно, тобто подати заяву у будь-яких спра­вах щодо захисту зазначених осіб.

Окреме місце серед суб'єктів, визначених ст. 45 ЦПК, по­сідають органи прокуратури. Відповідно до п. 2 ст. 121 Кон­ституції України на прокуратуру України покладається пред­ставництво інтересів громадян або держави у суді у випадках, визначених законом¹.

Особливість участі прокурора у цивільному процесі полягає в тому, що він, на відміну від інших органів та осіб, визначе­них ст. 45 ЦПК, може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Тобто, може бути ініціатором будь-якої стадії цивільного процесу незалежно від того, чи брав він участь у справі. Для реалізації таких своїх повнова­жень прокурор, який не брав участі у справі, з метою ви­рішення питання про наявність підстав для подання апеляцій­ної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення у зв'язку

Про представництво прокуратурою інтересів держави див. також: Рішен­ня Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України що­до офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 р. (ОВУ. — 1999. — № 15. — Ст. 614).

Глава 7.

з винятковими чи нововиявленими обставинами, має право знайомитися з матеріалами справи в суді.

Інші органи та особи, визначені ст. 45 ЦПК, можуть звер­татися на захист інтересів інших осіб тільки у разі, якщо таке право прямо передбачено законом. В протилежному випадку, суд не може прийняти заяву і відкрити провадження у справі.

Органів та осіб, які захищають інтереси іншої особи, не слід вважати представниками цієї особи. Між ними та проце­суальним представником існує суттєва відмінність:

• представник завжди може вступати у процес, маючи на це
відповідні повноваження сторони; органи та особи, які за­
хищають інтереси інших осіб, вступають без будь-яких по­
вноважень, таке право надане їм законодавством;

• інтереси представника і особи, яку представляють, повинні
збігатися; інтереси ж особи, що їх захищають такі органи й
особи, можуть і не збігатися з інтересами самих органів та
осіб.

Процесуальним оформленням вступу органів та осіб, визна­чених ст. 45 ЦПК, у процес є позовна заява. Вона, крім за­гальних вимог, встановлених законом, повинна містити дані про: суб'єкта, який звертається до суду; особу, в інтересах якої пред'явлено позов (точну назву, місце проживання фізич­ної особи чи місцезнаходження юридичної особи); нормативну підставу пред'явлення позову в інтересах іншої особи. У ви­падках, встановлених законом, такі особи звільняються від сплати судового збору та інших судових витрат при пред'яв­ленні позову і при участі у процесі (ст. 4 Декрету КМУ "Про державне мито").

Органи та особи, визначені ст. 45 ЦПК, є учасниками ци­вільного процесу, суб'єктами цивільних процесуальних право­відносин і належать до осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), тому користуються притаманним їм комплексом проце­суальних прав та обов'язків. Крім цього, вони наділені обся­гом спеціальних прав, які визначають можливість розпоряд­ження поданою заявою.

Органи та особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винят­ком права укладати мирову угоду. У разі, якщо прокурор діє у суді на захист інтересів відповідача чи третьої особи, він на­ділений лише процесуальними правами особи, яка бере участь

Участь у цивільному процесі органів та осіб

у справі, а також правом висловлювати свою думку щодо ви­рішення справи по суті (ст. 46 ЦПК), наприклад, відмовитися від заяви, змінити предмет та підставу позову, вчинити інші дії. Однак ці права не є проявом дії принципу диспозитивності цивільного судочинства. Вони визначають повноваження про­курора чи іншого органу (особи) в рамках поданої ним заяви і ні в якій мірі не стосуються матеріально-правової вимоги, що­до якої прокурором чи іншим органом (особою) подано заяву до суду. Тому вчинення таких дій не позбавляє особу, на за­хист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вима­гати від суду розгляду справи та вирішення вимоги у первіс­ному чи іншому обсязі.

При відкритті провадження у справі суд повідомляє особу, в інтересах якої подано заяву. У цьому випадку вона може без­посередньо вступити у процес з наданням їй статусу позивача, що не перешкоджає відповідному органу чи особі також ви­ступати самостійним учасником цивільного процесу. Якщо ж особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність, в інтересах якої порушено справу, не підтримує заявлені вимоги, то суд залишає заяву без розгляду (ч. З ст. 46 ЦПК).

Іншою формою участі є вступ у цивільний процес для дачі висновку у справі. На відміну від попередньої форми, во­на стосується тільки органів державної влади та місцевого са­моврядування. Підставою для цього є необхідність виконання ними своїх повноважень.

Вступ у процес можливий за власною ініціативою, ініціати­вою суду або на вимогу закону. Вступ у процес за власною ініціативою має факультативний характер, вступ на вимогу за­кону або суду — обов'язковий.

Наприклад, обов'язковою є участь прокурора у справах про відшкодування збитків, заподіяних злочином (ст. 33 Закону України "Про прокуратуру"). Згідно із п. 4 ст. 19 СК обов'яз­ковою є участь органу опіки та піклування при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батьків, які позбавлені бать­ківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у се­бе не на підставі закону або рішення суду, управління батька­ми майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним.

Глава 7.

Суд, виходячи із матеріалів конкретної справи, може ухва­лою залучити до участі у справі той чи інший орган. Напри­клад, відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 "Про практику застосування судами законодавст­ва, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" від 4 жовтня 1991 року¹ для дачі висновку у справі, пов'язаній з правом приватної власності громадян на житловий будинок, можуть бути залучені органи державного архітектур­но-будівельного контролю, пожежної, санітарної інспекцій.

Висновок органу державної влади та органу місцевого са­моврядування складається від імені відповідного органу та підписується його керівником. Висновок повинен бути оголо­шений у судовому засіданні і оцінюється судом в сукупності з усіма матеріалами справи.

Органи державної влади та місцевого самоврядування за цієї форми участі у справі нагадують експертів, але вони на­ділені юридичною заінтересованістю і дають висновок не тіль­ки за фактичними обставинами, а й по суті справи. На відміну від експерта, органи державної влади та місцевого самовряду­вання вирішують також і правові питання. Органи державної влади у своєму висновку торкаються не тільки фактичного бо­ку питань, які досліджуються, а й доводять свої правові ви­сновки у справі. Експерт як спеціаліст розглядає тільки фак­тичну сторону справи. На відміну від органів державної влади, експерт не є особою, яка заінтересована у результаті справи. Органи державної влади та місцевого самоврядування та їх представники у судовому засіданні не попереджаються про кримінальну відповідальність за відмову від дачі висновку та за дачу завідомо неправдивого висновку.

Різниця між органами державної влади та третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, полягає в тому, що треті особи пов'язані зі сторонами матеріально-правовими відносинами і захищають у процесі свої особисті інтереси, а органи державної влади не перебувають у матеріаль­но-правовому зв'язку зі сторонами і захищають права інших осіб, виходячи з державних та громадських інтересів.

Органи державної влади та місцевого самоврядування, які беруть участь у справі для подання висновку, мають процесу-

Юридичний вісник України. — 2000. – 20 травня; Вісник Верховного

Суду України. — 1998. — № 3.

Представництво у цивільному процесі

альні права і обов'язки особи, яка бере участь у справі, а та­кож право висловити свою думку щодо вирішення справи по суті (ст. 46 ЦПК).

Глава 8. ПРЕДСТАВНИЦТВО

У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

§ 1. Поняття, значення та види представництва у цивільному процесі

Однією з важливих гарантій реалізації громадянами права на судовий захист є можливість отримання правової допомоги. Переважна більшість учасників спірних правовідносин, які звертаються до суду за захистом своїх порушених або оспоре­них прав та законних інтересів, не володіють правовими знан­нями та тільки в загальних рисах розуміють зміст та сутність своїх процесуальних прав та обов'язків. В зв'язку з цим вони не завжди можуть використати всі процесуальні гарантії при реалізації своїх прав у процесі розгляду та вирішення конкрет­ної цивільної справи. Тому закон надає їм можливість брати участь у справі не тільки особисто, а й опосередковано через інших осіб — представників. Це право закріплене і в Консти­туції України (ст. 59), і в ЦПК (ст. 38), якими передбачено, що громадяни мають право вести свої справи в суді особисто або через свого представника.

Потреба в правовій допомозі не є єдиною причиною участі у справі представника. В деяких випадках ведення справи з допомогою представника обумовлене неможливістю особистої участі особи з об'єктивних причин (в зв'язку з віком, хворо­бою, обмеженням у дієздатності, недієздатністю тощо).

У науці цивільного процесуального права немає єдиного розуміння поняття представництва. Останнє визначається і як система процесуальних дій, і як правовідношення, і як право­вий інститут.

Процесуальне представництво — це врегульована цивіль­ними процесуальними нормами форма надання допомоги, в тому числі правової, однією особою (представником) іншій (особі, яку представляють) шляхом вчинення представником від імені та в інтересах останньої комплексу процесуальних

Глава 8.

дій у межах наданих йому повноважень у зв'язку з розглядом та вирішенням цивільної справи.

Значення представництва в цивільному процесі визнача­ється метою надання допомоги, зокрема правової, сторонам, третім особам, заявнику, заінтересованій особі. Процесуальний представник також може посприяти суду у визначенні дійсних обставин справи, повному та всебічному розгляду та вирішен­ню справи і, відповідно, у здійсненні правосуддя в цивільних справах.

Аналізуючи питання процесуального представництва, слід враховувати, що: правовідносини між представником та осо­бою, яку представляють, а також представником та судом у цивільному процесі мають різний галузевий характер. В пер­шому випадку наявні правовідносини з приводу визначення і оформлення повноважень представника. Вони мають мате­ріально-правовий характер, оскільки, як правило, ґрунтуються на угоді (цивільно-правовій або трудовій) та регулюються нор­мами цивільного, сімейного, трудового, корпоративного та ін­ших галузей права. Правовідносини між представником та су­дом складаються, як правило, з приводу розгляду та вирішен­ня конкретної цивільної справи та регулюються нормами ци­вільного процесуального права.

Цивільне процесуальне представництво не тотожне з ци­вільно-правовим і має свої характерні риси та відмінності:

1) представництво у цивільному праві можливе щодо вчинен­
ня різноманітних правочинів, тоді як процесуальне — тіль­
ки щодо вчинення процесуальних дій у суді;

2) метою цивільно-правового представництва є надання право­
вої допомоги довірителю, а процесуального — також і су­
дові;

3) за умови цивільно-правового представництва участь у юри­
дично значущих діях бере тільки представник. За процесу­
ального представництва участь у справі представника не
позбавляє особу права особистої участі в процесі;

4) на відміну від представництва в цивільному праві, в ци­
вільному процесі можливе подвійне представництво (закон­
ні представники можуть доручати ведення справи в суді ін­
шим особам — договірним представникам).

Види представництва. За ступенем обов'язковості пред­ставництво в цивільному процесі можна умовно поділити на два види:

Представництво у цивільному процесі

• обов'язкове — виникає на підставі закону, адміністративно­
го чи судового акта;

• факультативне — на підставі цивільно-правової угоди.

За підставами виникнення розрізняють законне та договірне представництво:

• договірне — підставою його виникнення є волевиявлення
сторін, при якому представника і особу, чиї інтереси він
представляє, пов'язує договір доручення або трудовий до­
говір (таке представництво здійснюється адвокатами, юрис­
консультами по справах своїх організацій тощо);

• законне — підстави його виникнення передбачені законом
(наприклад, ст. 172 СК передбачає, що повнолітні мають
право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездат­
них, немічних батьків як їх законні представники).

За ознаками особи, в інтересах якої здійснюється представ­ництво, його можна поділити на такі види:

• представництво фізичних осіб — підставою є закон або
цивільно-правова угода;

• представництво юридичних осіб — таке представництво
базується, як правило, на трудовій угоді.

Поиск по сайту: