Суд як суб'єкт цивільного процесу

Критеріями такого розмежування можна вважати:

• завдання суду щодо розгляду та вирішення справи;

• рід (категорію) справ;

• вказівку суду.

Залежно від названих критеріїв підсудність буває двох ви­дів: функціональна та територіальна. Донедавна існувала і ро­дова підсудність, за якою у вертикалі ієрархії судів визначався суд, що розглядав справу по першій інстанції. У новітньому цивільному процесуальному законодавстві немає положень про виконання судами апеляційної чи касаційної ланки непри­таманних їм функцій суду першої інстанції.

Функціональна підсудність — компетенція окремих гілок судової системи на реалізацію функцій, які вони виконують. За цією підсудністю функції суду першої інстанції виконують місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськ-районні (ст. 107 ЦПК).

Судами апеляційної інстанції є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив су­дове рішення, що оскаржується (ст. 291 ЦПК).

Як випливає з положень законодавства про судоустрій та процесуального законодавства, в Україні фактично не існує суд касаційної інстанції¹. Тому до законодавчого визначення суду, який здійснюватиме повноваження касаційної інстанції у цивільних справах, його утворення і початку діяльності пере­гляд цих справ у касаційному порядку відповідно до ст. 47 та п. З розділу VII Закону України "Про судоустрій України" здійснюватиме Верховний Суд України, а саме судова палата у цивільних справах.

Судом, який переглядає справу за винятковими обстави­нами, є Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК). Судом, який переглядає справу за нововиявленими обставинами, — суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).

Таку невизначеність зумовило рішення Конституційного Суду України у справі про Касаційний Суд України від 11 грудня 2003 р. (ОВУ. — 2003. — № 51. — Частина 1. — Ст. 2705), згідно з яким такими, що не відповідають Конституції (неконституційними), визнано положення щодо існування у судо­вій системі України Касаційного Суду України, до повноважень якого нале­жав розгляд у касаційному порядку справ, віднесених до його підсудності (ст. 33 Закону України "Про судоустрій України").

Глава 4.

Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рі­шень та вирішує питання у ході виконання рішення у цивіль­ній справі, як правило, є суд, який видав виконавчий документ (розділ VI ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче прова­дження").

Територіальна підсудність — компетенція із розгляду ци­вільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня юрисдикція.

Видами територіальної підсудності є:

• загальна;

• альтернативна;

• договірна;

• за зв'язком справ;

• за вказівкою суду.

Види підсудності передбачають в одних випадках пільги сторонам при виборі суду, в інших — створення найсприятли­віших умов для вирішення справи, забезпечення незалежності та неупередженості суду, захист прав заінтересованих осіб.

Загальна територіальна підсудність встановлюється як за­гальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсуднос­ті. За загальним правилом позови пред'являються в суді за місцем проживання фізичної особи, місцезнаходженням юри­дичної особи (ст. 109 ЦПК).

Місцезнаходження відповідача встановлюється позивачем (п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК), а якщо воно йому невідоме, він може скористатися правилами альтернативної підсудності, передба­ченими ч. 9 ст. 110 ЦПК.

Це загальне правило встановлене у зв'язку з тим, що сам факт пред'явлення позову до відповідача не свідчить про те, що на останньому лежить певний обов'язок перед позивачем, а також для недопущення зловживання правом на звернення до суду.

Альтернативна територіальна підсудність встановлена за­коном і зумовлена необхідністю чи доцільністю надання пози­вачу права вибору суду, який розглядатиме справу.

Зокрема, відповідно до ст. 110 ЦПК позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися за

Суд як суб'єкт цивільного процесу

місцезнаходженням відповідача або за місцем проживання по­зивача.

Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за місцем проживання позивача також у разі, якщо на його утри­манні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача.

Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, ін­шим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок вчинення злочину, можуть пред'яв­лятися за місцезнаходженням відповідача, за місцем прожи­вання позивача чи за місцем завдання шкоди.

Позови до відповідача, місце проживання якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за місцем його перебування або за останнім відомим місцем про­живання відповідача чи постійного його заняття (роботи).

Альтернативна територіальна підсудність застосовується і в інших випадках, передбачених ст.ст. 110, 111 ЦПК. Відповід­но до ч. 12 ст. 110 ЦПК право вибирати підсудність між кіль­кома судами, яким підсудна справа, має позивач, за винятком виключної підсудності.

Виключна територіальна підсудність встановлюється у ви­падках, передбачених законом, і означає, що заява може бути подана тільки до певного суду. В цьому випадку застосування інших видів підсудності виключається.

Відповідно до ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приво­ду нерухомого майна, а також про виключення майна з опису, пред'являються за місцезнаходженням такого майна або основ­ної його частини. Позови кредиторів спадкодавця, що пода­ються до прийняття спадщини спадкоємцями, за місцезнаход­женням спадкового майна або основної його частини. Позови до перевізників, що виникають з договорів перевезення ванта­жів, пасажирів, багажу, пошти, — за місцезнаходженням пере­візника.

Договірна територіальна підсудність передбачає надання сторонам права вибору суду, до якого подаватиметься заява і який розглядатиме справу. Причому сторони не можуть змінювати функціональної підсудності та порушувати правила виключної підсудності (ст. 129 ЦПК). Тобто, не може бути відмовлено у прийнятті позовної заяви судом, визначеним за домовленістю сторін, якщо навіть жодна із сторін не проживає

Глава 4.

чи не має майна на території юрисдикції цього суду. Законом встановлено, що це повинна бути домовленість між сторона­ми, закріплена у письмовій формі, недотримання якої тягне за собою застосування загальних правил про підсудність. Домов­леність подружжя про розгляд справи про розірвання шлюбу у порядку ч. 2 ст. 110 ЦПК може не закріплюватися у формі ок­ремого документа, вона, наприклад, може міститися у спільній заяві, поданій до суду.

Підсудність за зв'язком справ визначає суд, який розгляда­тиме спір, виходячи із первісного спору, що є предметом су­дового розгляду.

Приміром, позови до кількох відповідачів, які проживають або перебувають в різних місцях, пред'являються за місцем проживання або місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача. Зустрічний позов незалежно від його підсуд­ності пред'являється до суду за місцем розгляду первісного позову (ст. 113 ЦПК).

Підсудність за ухвалою суду — це новий вид територіаль­ної підсудності, за якого територіальна юрисдикція суду виз­начається на підставі ухвали суду. Застосовується у випадках, чітко визначених законом, а саме:

• коли стороною у справі виступає місцевий чи апеляційний
суд чи суддя цього суду (ст. 108 ЦПК),

• коли спір виник між громадянами України, якщо обидві
сторони проживають за її межами, а також у разі вирішен­
ня справи про розірвання шлюби між громадянином Украї­
ни та іноземцем чи особою без громадянства, які прожива­
ють за межами України (ст. 111 ЦПК).

У такому разі суд, територіальна юрисдикція якого визна­чена такою ухвалою судді відповідно вищестоящого суду чи Верховного Суду України, зобов'язаний розглянути питання про відкриття провадження у справі.

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі. Якщо суддя ви­знає, що справа даному судові не підсудна, він повертає заяву позивачеві для подання до належного суду, про що постанов­ляється ухвала. Ухвала суду разом із заявою та всіма додатка­ми до неї надсилаються позивачеві (ст. 115 ЦПК). На цю ух­валу може бути подано скаргу.

За загальним правилом, забороняється передавати до іншо­го суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком пе-

Сторони у цивільному процесі

редачі у порядку зміни підсудності (ст. 116 ЦПК). Однак ци­вільне процесуальне законодавство допускає передачу цивіль­ної справи з одного суду до іншого після відкриття провад­ження у справі в окремих випадках:

• якщо задоволено клопотання відповідача, місце проживання
якого раніше не було відоме, про передачу справи за міс­
цем його проживання або місцезнаходженням;

• якщо до початку судового розгляду виявилося, що заяву
було прийнято з порушенням правил підсудності;

• якщо після задоволення відводів (самовідводів) неможливо
утворити новий склад суду для розгляду справи;

• якщо суд, який розглядав справу, ліквідовано.

Передача справи з одного суду до іншого здійснюється на підставі ухвали суду після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги — після залишення її без задоволення (ст. 116 ЦПК).

Важливою гарантією доступності правосуддя та судового захисту є норма про те, що суперечки між судами про підсуд­ність не допускаються (ст. 117 ЦПК). Це означає, що справа, надіслана з одного суду до іншого, повинна бути прийнята до розгляду судом, якому вона надіслана.

Глава 5. СТОРОНИ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

§ 1. Поняття, ознаки та правовий статус сторін

Серед осіб, які беруть участь у справі, найважливішими слід визнати сторін, без яких не існувало б цивільного процесу у позовному провадженні. Правовим статусом сторін наділяються також особи, які беруть участь у справах наказного та окремого провадження, за винятками, встановленими нормами щодо цих видів проваджень у цивільному процесі (ст. 31 ЦПК).

Сторонами слід визнати осіб, матеріально-правовий спір між якими є предметом судового розгляду у порядку цивільно­го судочинства. Ними відповідно до ст. ЗО ЦПК можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. Знову ж таки по­за увагою закону залишився ряд учасників, які можуть висту­пати сторонами у цивільному процесі (наприклад, територіаль-

Глава 5.

ні громади, АРК, окремі учасники, які не наділені статусом юридичної особи).

Поняття сторони, безперечно, має прямий зв'язок із мате­ріальними правовідносинами, хоча спір про право може ви­никнути не лише між особами, які дійсно перебувають у мате­ріальних правовідносинах. Він можливий і за відсутності та­ких відносин (так званий "дефектний спір"), у тому випадку, коли позивач не має права вимоги або відповідач у даній справі не має відповідного обов'язку перед позивачем. Цей спір буде розглядатись судом, адже чинне цивільне процесу­альне законодавство не вимагає з'ясування наявності матері­альних правовідносин між сторонами при пред'явленні позову. Спором визнаються будь-які непорозуміння між суб'єктами права, і достатньою підставою для вступу у процес й набуття правового статусу позивача є суб'єктивна впевненість, що пра­ва особи порушені, оспорені або невизнані (ст. З ЦПК). Наяв­ність чи відсутність правовідносин між сторонами ніякою мірою не відбивається на їх правовому становищі. Навіть за очевидної відсутності матеріальних правовідносин між такими суб'єктами їх слід визнавати позивачем та відповідачем із на­діленням їх усіма процесуальними правами та обов'язками.

Ознаками сторін, які відрізняють їх від інших суб'єктів ци­вільних процесуальних правовідносин взагалі та осіб, які бе­руть участь у справі, зокрема, є такі:

• сторони — це обов'язкові суб'єкти цивільного процесу у
справах позовного та наказного провадження;

• сторони — це особи, між якими виник спір про право,
який є предметом розгляду та вирішення судом;

• юридична заінтересованість сторін має особистий характер,
тобто вони наділені і матеріально-правовою, і процесуаль­
ною заінтересованістю;

• справа (процес) ведеться від імені сторін;

• сторони несуть судові витрати у справі;

• на сторони поширюються всі наслідки та властивості
рішення суду;

• правосуб'єктність сторін допускає правонаступництво.
Сторонами у цивільному процесі є позивач та відповідач.
Позивач — це особа, на захист суб'єктивних прав якої

порушено цивільну справу. Ця особа може звернутися до суду безпосередньо або через представника, процес може бути іні­ційований також іншими уповноваженими законом органами

Сторони у цивільному процесі

та особами. Причому у будь-якому випадку на участь у справі повинно бути волевиявлення позивача. Зокрема, при поданні заяви в інтересах особи органом чи особою, яким законом на­дає право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, обо­в'язково повідомляється особа, в інтересах якої відкрито про­вадження у справі. Вона може брати участь у справі, може відмовитися від участі та порушеного цивільного процесу. В останньому випадку, якщо захищаються інтереси дієздатної фізичної особи, заява уповноваженого відповідно до ст. 46 ЦПК органу чи особи залишається без розгляду.

Відповідач — це особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладення на неї обов'язку щодо понов­лення суб'єктивного права позивача, яке зазнало посягання. Причому, якщо для залучення до участі у справі позивача нео­бхідна його згода, то згода відповідача не вимагається. Кон­кретна вказівка на відповідача є обов'язком позивача чи іншо­го ініціатора процесу. Відповідач легітимізується у позовній заяві до суду, і якщо такої вказівки немає, то суддя, приймаю­чи заяву, повинен постановити ухвалу про залишення її без руху і надати строк для усунення недоліків. Якщо заявник не має відомостей про особу порушника свого права, справа не може бути порушена.

Відповідно до ст. 78 ЦПК, якщо місцеперебування відпо­відача у справах за позовами про стягнення аліментів або від­шкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, невідоме, суд своєю ух­валою оголошує його розшук, який проводиться держаним коштом органами внутрішніх справ, а витрати на нього покла­даються на відповідача рішенням суду.

Процесуальні права сторін — це встановлені та гарантова­ні законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх суб'єктивних прав, що зазнали пося­гання, або існує ймовірність такого. Як уже було зазначено, права сторін, як і всіх осіб, що беруть участь у справі, слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні права, які визнача­ють фактичну та юридичну спроможність виступати повноцін­ним учасником судового розгляду цивільної справи, викладені у ст. 27 ЦПК. Спеціальні права визначаються суттю правового статусу сторони. Наприклад, відповідно до ст. 31 ЦПК пози-

Глава 5.

вач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має пра­во визнати позов повністю або частково, пред'явити зустріч­ний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін має право ви­магати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Окрім спеціальних прав, які визначають можли­вість розпорядження своїми матеріальними правами, сторони наділені й іншими правами, наприклад, заявляти клопотання про допит їх як свідків (ст. 62 ЦПК), позивач може заперечу­вати заочний розгляд справи (ст. 224 ЦПК) та ін.

На сторони покладаються також процесуальні обов'язки, які також слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні поляга­ють у тому, що сторони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ст. 27 ЦПК), повідомляти про зміну свого місцезнаходження (ст. 77 ЦПК) та ін., спеціальні — у виконанні певних процесу­альних дій: доведенні сторонами тих обставин, на які вони по­силаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК), подання позивачем копій позовної заяви та документів (ст. 120 ЦПК та ін.), повідомлення про третю особу без самос­тійних вимог у процесі (ст. 36 ЦПК), участь відповідача у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК) та ін.

Поиск по сайту: