Структура економічних відносин

Економічні відносини, на відміну від виробничих відносин, які іс­нують у виробництві, виробничих галузях, включають також відно­сини у нематеріальній сфері.

Економічні відносини поділяються:

• на організаційно-економічні;

• соціально-економічні;

• техніко-економічні.

Організаційно-економічні відносинимають місце у конкретних га­лузях народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Самі ці галузі є предметом конкретних економічних наук. Організаційно-економічні відносини — це відно­сини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового обігу, бірж тощо. До них належать форми і методи господарювання, ринкова система, підприємництво, товарно-грошові відносини.

Соціально-економічні відносиниохоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбува­ються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу. Людина — мета суспільного виробництва, і соціально-еконо­мічні відносини не повинні використовувати людину лише як виробни­ка, як "фактор виробництва", як homo екопотікш (економічна людина). Людина—не засіб, а кінцева мета створення матеріальних благ. Не лю­дина для виробництва, а навпаки, виробництво для людини. Необхідно побудувати такі соціально-економічні відносини, щоб інтереси пере­важної більшості населення країни відображали стан її економіки.

Техніко-економічні відносинистосуються насамперед виробничо-господарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підроз­ділів та об'єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Техніко-еко­номічні відносини охоплюють також питання використання вироб­ничих потужностей галузей та їх складових — заводів, шахт, буд-майданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосп­підприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Ці відносини відображають найважливіші сторони роботи підприємства в тісному взаємозв'язку з технікою і техноло­гією виробництва, найповнішу характеристику технічного, організа­ційного й економічного становища на цьому підприємстві, ступінь концентрації, спеціалізації, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних технологій.

Уже йшлося про субординацію структурних елементів економіч­ної системи. Оскільки остання не є сукупністю індивідуальних ви­робників одного рівня, розрізняють чотири рівні економічної систе­ми суспільства:

• глобально-економічний;

• макроекономічний;

• метаекономічний;

• мікроекономічний.

Глобально-економічний рівеньекономічної системи включає світо­ву (планетарну) економіку й економіку міждержавних об'єднань (СНД, ЄС, ВТО, АСЕАН і т. ін.). До цих двох суб'єктів глобально-еко­номічного рівня економічної системи як власні суб'єкти належать між­народні і міждержавні фінансово-економічні інститути (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський валютний фонд, фінансово-промислові гру­пи, транснаціональні корпорації, світові підприємницькі мережі та ін.).

Макроекономічний рівеньстосується економік окремих країн та їх суспільно-державних інститутів.

Найбільшу кількість суб'єктів охоплює метаекономічний рівень,до якого належать економіка територіально-регіональних комплек­сів, галузева економіка, економіка окремих ринків (товарного, ре­сурсного, робочої сили тощо), економіка ринкових інфраструктур-них підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової). Всі ці види економік, у свою чергу, складаються з територіально-регіо­нальних і галузевих об'єднань, вільних економічних зон, територі­ально-виробничих комплексів, інфраструктурних інститутів окре­мих ринків, банківських і біржових об'єднань.

Мікроекономічний рівеньпов'язаний з локальною й індивідуаль­ною економікою, до якої належать підприємства, фірми, організації, заклади, установи, окремі індивіди, родини, домашнє господарство, тобто тут водночас перебувають потужні підприємства, середній і малий бізнес.

Насамкінець розглянемо типи економічних систем суспільства. Нині налічується чотири типи економічних систем суспільства:

• адміністративно-командна економіка;

• перехідна економіка;

• ринкова економіка;

• змішана економіка.

Категорія "адміністративно-командна економіка" була введена у науковий обіг відомим російським економістом Г. Поповим. Адмініс­тративно-командна модель господарювання сформувалася у 30-х ро­ках ХХ ст. спочатку в СРСР, а відтак була поширена на всі країни со­ціалістичного табору. Ця модель заснована на соціалістичній ідеї не­обхідності панування державної власності на засоби виробництва, одержавлення всього народного господарства і централізованого планування. За цієї моделі існує затратний механізм, що пускає на ві­тер національні ресурси, а також дисбаланс між платоспроможним

попитом і наявністю товарної маси, дефіцит усього і вся, інакше кажу­чи, пусті полиці у магазинах продовольчих і непродовольчих товарів.

У країнах, де склалася адміністративно-командна економічна система, відсутній інтерес до високопродуктивної праці, існує зрів­нялівка в оплаті праці, поширені карткова система на продукти хар­чування, талони тощо. За такої системи ігнорується дія об'єктивних економічних законів, нормальний товарно-грошовий обіг, існує жорстке ієрархічне підпорядкування всіх суб'єктів господарювання.

У країнах з перехідною економікою відбувається трансформація адміністративно-командної системи в ринкову. Вже не будучи пла­новою, вона ще не набула характеристик ринкової системи. Старі механізми вже не спрацьовують, а нові впроваджуються нелегко; взагалі цей перехід супроводжується опором старого, відбувається не без проблем, складно. Перехідний стан економіки можна аналізу­вати з позицій системи категорій і законів його функціонування або вивчаючи шляхи, програми і системні заходи з послідовної транс­формації централізованої планової економіки у ринкову.

Незвичність, складність трансформації полягає в тому, що виник­нення цивілізованих ринкових інститутів відбувається у ще неринко-вому просторі, до того ж переобтяженому старими звичаями і тради­ціями, скажімо, колективістськими принципами господарювання, відсутністю історичних традицій приватної власності на землю, як це має місце у нашій країні (виключаючи, проте, Західну Україну). Зрозуміло, що у різних країнах перехідний період від адміністратив­но-командної до ринкової економіки відбувається по-різному, з ура­хуванням специфіки країни, результативності заходів її керівництва.

Для побудови в країні ринкової економікипотрібно вирішити такі завдання:

• докорінно змінити відносини власності, для чого необхідно взяти
функції управління у держави і передати їх безпосередньо підпри­
ємствам, здійснити приватизацію, тобто змінити власника засо­
бів виробництва за допомогою трансформації державної влас­
ності у приватну, запровадити різні форми власності;

• сприяти поширенню товарно-грошових відносин;

• сформувати ринкову інфраструктуру, нові механізми створення
господарських зв'язків;

• здійснити демонополізацію економіки як найважливішу переду­
мову впровадження конкуренції й досягнення ринкової рівноваги;

• лібералізувати ціни за допомогою скасування державного кон­
тролю за ціноутворенням і створення умов для формування цін,
які цілком відповідають попиту і пропозиції на товари і послуги;

• досягти фінансово-економічної стабілізації за допомогою здій­
снення жорсткої грошово-кредитної політики з метою обмеження
обсягу грошової маси в обігу;

• провести реформу соціальної підтримки населення, особливо
найменш захищених його верств, що сприяло б адаптації до но­
вих умов життя;

• здійснити структурну перебудову народного господарства;

• забезпечити особисту свободу громадян, ухвалюючи відповідні
правові акти, закони і норми господарської діяльності.

Що розвиненіша у країні ринкова економіка, то вищий життєвий рівень її населення. Так, середній розмір вкладу громадян у банках ста­новить: в Україні — 40 дол., Польщі — 4000 дол., Японії — 40000 дол.

Змішана економіка склалася у високорозвинених країнах, де крім пануючої приватної капіталістичної власності досить значною є час­тка державного сектору в народному господарстві. Про це перекон­ливо свідчить практика Західної Європи. Скажімо, державний сек­тор Франції охоплює близько третини її економічного потенціалу, до нього належать потужні банки, зокрема "Креді Ліоне" та "БНП", виробник сучасних засобів зв'язку концерн "Телеком", компанії-гіганти "Рон-Пуленк" (хімічна продукція), "Томпсон" (електроніка, військова продукція), "Бюль" (комп'ютери, інформатика), "Ельф-Акітен" (видобуток і переробка нафти), найбільші страхові товарис­тва "УАП", "АДЖ", авіакомпанія "Ер-Франс". В Італії державна власність охоплює 50 відсотків економіки, там існує навіть міністерс­тво державної участі в економіці. У Швейцарії, Франції та Німеччи­ні з великою ефективністю працюють державні залізниці. Відомий шведський легковик "Вольво" виробляють на державному підпри­ємстві.

Криза, а відтак і крах адміністративно-командної системи — не­заперечне свідчення того, що попри будь-які відхилення від магіс­тральної ходи людства сама економічна система суспільства у кож­ній країні зрештою неминуче спрямиться у потрібному напрямі, у напрямі створення високорозвиненого народного господарства, до­сягнення високого рівня продуктивності праці, матеріального доб­робуту і соціальної захищеності людини.

Контрольні питання

1.У чому полягає сутність економічної системи суспільства?

2. Назвіть структурні елементи економічної системи.

3. Які принципи побудови економічної системи?

4. Що є джерелами руху економічної системи?

5. На яких принципах заснована класифікація економічних систем?

6. Розкрийте зміст класифікації економічних суб'єктів.

7. У чому полягає поділ економічних систем за рівнем розвитку
продуктивних сил?

8. Яка структура економічних відносин?

9. Які є рівні економічної системи суспільства?
10. Перелічіть типи економічних систем.

Відносини власності

1. Поняття відносин власності.

2. Власність у змішаній економіці.

3. Роздержавлення власності — центральна проблема перехідної
економічної системи.

Поиск по сайту: