Недоторканність права власності

1. Недоторканність права власності- це правове положення, згідно з яким ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, а конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

2. Стаття 41 Конституції; ст. 321 ЦК; ст. 16 КПК; ст. 17 Загальної декларації прав людини.

3. У кримінальному провадженні ця засада дістає вияв через такі положення:

o на зміст права власності не впливають місце проживання учасника кримінального провадження та місцезнаходження належного йому майна (ч. 2 ст. 317 ЦК);

o усі учасники кримінального провадження - суб'єкти права власності - є рівними перед законом (ч. 2 ст. 318 ЦК);

o речовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю. У разі втрати чи знищення стороною кримінального провадження наданого їй речового доказу вона зобов'язана повернути володільцю таку саму річ або відшкодувати її вартість (ст. 100 КПК);

o у разі визнання особи виправданою суд повинен ухвалити рішення про поновлення в правах, у тому числі майнових (скасувати тимчасове вилучення, арешт майна), а також щодо речових доказів;

o якщо кримінальне провадження закривають слідчий або прокурор за результатами досудового розслідування у порядку ст. 284 КПК, то у постанові вони, зокрема, повинні вирішити майнові питання. Прямо про це у ст. 284 не йдеться. У цьому випадку закон (ст. 374 КПК) має бути застосований за аналогією для забезпечення реалізації засади непорушності права власності.

4. Винятки із засади:

o позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого в порядку, передбаченому КПК;

o допускається тимчасове вилучення майна без судового рішення на підставах та в порядку, передбачених КПК;

o під час досудового розслідування законом передбачено тимчасовий доступ до речей і документів, що є власністю громадян (гл. 15 КПК), тимчасове вилучення майна (гл. 16 КПК), арешт майна (гл. 17 КПК) лише з дозволу слідчого судді;

o цивільно-правовою підставою припинення права власності під час кримінального провадження є конфіскація майна (п. 10 ч. 1 ст. 346, ст. 354 ЦК). Право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом (ч. 2 ст. 346 ЦК). У кримінальному провадженні таким випадком є задоволення судом цивільного позову (гл. 9 КПК);

o після визнання особи винною у вчиненні кримінального правопорушення суд ухвалює обвинувальний вирок, у якому вирішує питання про конфіскацію майна як вид кримінального покарання, цивільний позов, інші майнові стягнення (ч. 4 ст. 374 КПК).

Доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень

1. Доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень - це правове положення, згідно з яким кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону, а також виконання судових рішень.

3. У кримінальному провадженні ця засада дістає вияв у таких положеннях:

o відмова у здійсненні правосуддя не допускається;

o спори про підсудність між судами не допускаються. Інакше право на доступ до правосуддя могло б опинитися під загрозою;

o кожному учаснику кримінального провадження гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки1.

Справедливість є засадою, що покладається в основу діяльності суду у юридичних, у тому числі і в кримінальних, справах. Значення цієї засади у кримінальному процесі порівняно з іншими різновидами юридичних процесів суттєво підвищується, зважаючи на важливість питань, що розглядаються судом.

Справедливість судового розгляду дістає вияв у 2 аспектах: матеріальному і процесуальному.

Справедливість судового розгляду у матеріальному аспекті стосується матеріальних прав (вирішення кримінально-правового спору між сторонами обвинувачення і захисту) і дістає вияв у результатах розгляду, що викладаються у остаточному рішенні суду про невинуватість чи винуватість особи, якій було висунуто обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення. У цьому аспекті можна вести мову про справедливість результату судового розгляду (справедливість вироку). Справедливим є вирок, у якому правильно, із урахуванням суспільних і приватних інтересів визначена міра рівності осіб перед законом і судом, а також міра протиправного діяння і покарання за нього.

Процесуальний аспектсправедливості судового розгляду стосується справедливості процедури, застосованої судом. Справедливість у цьому сенсі виявляється через такі положення:

- суддя повинен дотримуватися всіх вимог справедливості (незалежності, неупередженості, публічності тощо) і повною мірою розглядати усі звинувачення про порушення прав сторін або свідків, в тому числі звинувачення про неправильне тлумачення доказів чи свідчень;

- судді повинні виказувати повагу до адвокатів, експертів, прокурорів та присяжних;

- держава повинна гарантувати належне і правильне виконання рішень судів. Однак нагляд за виконанням рішень має здійснюватися представниками суддівського Корпусу;

- судді повинні бути поінформовані про міжнародні конвенції та інші документи і засоби, що стосуються прав людини, і впроваджувати їх у межах, передбачених Конституцією та законодавством.

Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї

1. Свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї - це правове положення, згідно з яким жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею чи її близькими родичами або членами її сім)' кримінального правопорушення, а також має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання і бути негайно повідомленою про ні права.

2. Частина 1 ст. 63 Конституції; ст. 18 КПК.

3. Зміст цієї засади визначається через такі положення:

o право обвинуваченого не бути примушеним до визнання вини або надання свідчень проти себе ("право проти само інкримінації або "право зберігати мовчання") є однією із основних гарантій дотримання засади презумпції невинуватості. Це право є застосовним як під час досудового розслідування, так і у судових стадіях. Воно стосується права не давати свідчення щодо обставин кримінального правопорушення, а не щодо своїх анкетних даних. Надання останніх не несе для особи жодної загрози кримінального переслідування;

o отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права є істотним порушенням прав людини і основоположних свобод і тягне визнання судом доказів недопустимими під час будь-якого судового розгляду;

o право зберігати мовчання є дуже вразливим під час допиту затриманих за підозрою у злочинах, оскільки співробітники правоохоронних органів часто намагаються зробити усе можливе для отримання визнання від затриманого, і використання затриманим права зберігати мовчання робить марними ці зусилля1. Визнаючи вразливість становища осіб, які перебувають під вартою, принцип 21 Зводу принципів захисту всіх осіб, підданих затриманню чи ув'язненню у будь-якій формі2 передбачає заборону зловживання становищем затриманого з метою примушування його до визнання, будь-якому іншому викриття самого себе або до надання свідчень проти будь-якої іншої особи;

o суд не вправі робити негативні висновки з мовчання обвинуваченого (наприклад, висновок про намагання обвинуваченого через мовчання уникнути кримінальної відповідальності), оскільки дозвіл робити такі висновки може бути ефективним засобом примусу, внаслідок чого тягар доведення перекладається з обвинувачення на обвинуваченого. Це є несумісним з правом не давати примусових свідчень проти себе або визнавати вину, оскільки в обвинуваченого не залишається іншого розумного вибору між мовчанням, яке вважатиметься доказом проти нього, та свідченням.

o право не надавати свідчення проти себе не виключає із кримінального провадження отриманих від обвинуваченого у результаті застосування елементів примусу даних, що існують незалежно від волі підозрюваного, таких як документи, зразки крові, дихання, сечі і тканини для аналізу ДНК.

зберігати мовчання і не давати показань проти себе" ("Funke v. France"). Отже, документи у обвинуваченого можуть бути вилучені примусово, але вимога щодо надання документів, "підкріплена" юридичною відповідальністю за відмову це зробити, є порушенням права на мовчання.

4. Винятків із "права на мовчання" в українському кримінальному процесі не передбачено.

Поиск по сайту: