Експертиза може бути також повторною, додатковою, комісійною та комплексною

Повторна експертиза призначається, якщо слушність і обґрунтованість висновків експерта викликає сумніви в силу суперечливості фактичним обставинам справи або була проведена з порушенням кримінально-процесуального закону, що впливає на допустимість експертного висновку як доказу. Проведення повторної експертизи доручається іншому експерту або іншим експертам.

Додаткова експертиза призначається, якщо висновки експерта не викликають сумнів, але експерт досліджував не всі зразки або обставини, що мають значення для вирішення поставлених питань, не дав вичерпних відповідей на всі поставлені питання або не мав можливості вирішити окремі з них через те, що для провадження дослідження йому не було надано необхідні дані. Ця експертиза може доручатися тому самому або іншому експертові.

Для призначення додаткової експертизи варто зазначити, у чому саме полягає неясність або неповнота висновку основної експертизи або які обставини зумовили розширення експертного завдання.

Комісійна експертиза - це експертиза, проведена декількома експертами одного фаху. Звичайно, провадження експертизи доручають декільком експертам у випадку її особливої складності або повторності призначення. Комісійна експертиза проводиться спеціалістами однієї галузі знань. Організацію роботи комісії забезпечує головний експерт. Якщо експерти доходять загального висновку, висновок підписується всіма, а у випадку розбіжностей кожний із них дає висновок окремо.

Комплексна експертиза - це експертиза, у провадженні якої беруть участь декілька експертів різних за фахом або одного вузькофахового напрямку.

Комплексна експертиза призначається, якщо виникає необхідність у вирішенні достатньо складних питань, що стосуються різноманітних галузей знань, або якщо існують різні точки зору з будь-якого питання. Експерти складають висновок, у якому відбиваються хід і результати досліджень, указується, які дослідження провели кожний із них. Загальний висновок підписується експертами, що брали участь у спільній оцінці результатів дослідження і схильні до єдиної думки. Якщо експерти не дійшли загальної думки, вони формулюють самостійні висновки в загальному висновку.

На підставі об'єктивних особливостей докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:

а) за джерелом інформації: такі, що походять від осіб; такі що походять від матеріальних об'єктів;

б) за особливостями відображення події кримінального правопорушення та за характером взаємодії з ним: первинні; похідні;

в) стосовно обвинувачення: обвинувальні; виправдувальні;

г) стосовно факту вчинення кримінального правопорушення конкретною особою: прямі; непрямі.

Первинні докази - це докази, які (як єдність змісту і форми) виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, слід пальця руки на віконному склі тощо).

Похідні докази - це докази, які являють собою результати "вторинного відображення" слідів злочину, що походять від первинних доказових джерел інформації (зліпок сліду взуття, який залишив злочинець на снігу, копія сліду знаряддя злому, виготовлена за допомогою спеціальної пасти, дактилоплівка з відбитком пальця руки, ксерокопія документа тощо).

Обвинувальні докази підтверджують обвинувачення чи обтяжуючі його обставини і навпаки, виправдувальні - спростовують обвинувачення чи вказують на пом'якшуючі обставини.

Прямі докази - докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Наприклад, показання свідка - очевидця вчиненого розбійного нападу, показання потерпілого, відеозапис, що зафіксував подію кримінального правопорушення та дії осіб, які його вчинили. Прямі докази вказують на наявність чи відсутність обставин головного факту - складу злочину.

Непрямі докази вказують на окремі факти, на основі логічного аналізу сукупності яких встановлюються окремі елементи складу кримінального правопорушення та інші обставини предмета доказування. Вони можуть вказувати на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами.

Докази - це фактичні дані, що відповідають вимогам належності до справи, допустимості і достовірності.

Належність доказів - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами (посиланнями) в процесі встановлення об'єктивної істини.

Належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Допустимість доказів означає правову придатність їх для використання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні. Допустимість доказів означає, що:

o фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб'єктом;

o фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних інтересів громадян;

o фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені;

o зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи загалом дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних.

У Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому законом (ч. 1 ст. 86 КПК України). Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини (ч. 1 ст. 87 КПК України).

Для визначення допустимості доказів суд виходить з формули - належний суб'єкт отримання доказів, належне джерело доказу, належний засіб отримання доказу, належна процесуальна форма одержання доказу.

Достовірність доказів означає відповідність їх змісту тому, що мало місце в дійсності. Для з'ясування достовірності доказу необхідно мати можливість пересвідчитись у добротність як самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації.

Встановлюючи суворий порядок одержання доказових даних, закон тим самим турбується про використання в доказуванні не будь-яких, а тільки достовірних відомостей, фактичних даних.

Доказування

Кримінально-процесуальне доказування - це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності сторін і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінального провадження, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обгрунтуванні висновку про доведеність вини особи та йою подальшому обстоюванні у судових стадіях процесу.

Діяльність сторони обвинувачення з доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який отримав назву "тягар доказування".

Сукупність правових норм, якими регламентується порядок доказування у кримінальних справах, утворює підгалузь кримінально-процесуального права - доказове право. Систему доказового права складають:

1) норми глави 4 "Докази і доказування" КПК, що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;

2) норми-засади кримінальною провадження - вільна оцінка доказів; змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; презумпція невинуватості;

3) норми, якими врегульовані права і обов'язки учасників кримінального провадження в частині доказування - наприклад, право підозрюваного, потерпілого та інших заінтересованих учасників процесу подавати докази;

4) норми, якими регламентується провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій із збирання та перевірки доказів (глави 20-21, ст.ст. 351-363 КПК).

Суб'єкти

Суб'єкти доказування - це суб'єкти, які беруть участь у формуванні системи (сукупності) доказів у кримінальному провадженні. Суб'єкти доказування поділяються на 3 групи:

1) державні органи і посадові особи, які зобов'язані (ч. 1 ст. 92 КПК) висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази: слідчий, прокурор - в межах їхньої компетенції, а в певних випадках - потерпілий (в разі відмови прокурора від обвинувачення; у провадженнях, здійснюваних у формі приватного обвинувачення);

2) особи, які мають право брати участь в доказуванні певних обставин справи: підозрюваний, обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий (коли на нього не покладено обов'язок доказування) та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, висловлювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо;

3) сторона, яка подає дані щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого. На неї покладається тягар доказування належності та допустимості цих доказів (ч. 2 ст. 92 КПК).

Обов'язок доказування

Зміст цього обов'язку полягає у необхідності доводити вину, а не довести її. Інакше на посадових осіб органів кримінального переслідування, як вже йшлося вище, довелося б покладати юридичну відповідальність за невиконання обов'язку у кожному випадку постановления судом виправдувального вироку. Відповідальність компетентних службовців, які представлять сторону обвинувачення, встановлена лише за невжиття всіх заходів для встановлення вини обвинуваченого. Тобто за неналежне здійснення процесу доказування, а не за отриманий під час законного і об'єктивного доказування результат, яким е невстановлення вини обвинуваченого.

Обов'язок сторони обвинувачення доказати усі елементи складу злочину обумовлений кількома чинниками.

1. Потреба протидіяти злочинності. Протидія злочинності є функцією держави. Тому завдання щодо виявлення злочинів і осіб, які їх вчинили, покладається на створені державою органи: прокуратуру, органи досудового розслідування (органи кримінального переслідування), які у кримінальному провадженні виконують процесуальну функцію обвинувачення. Доказавши усі елементи вчинення злочину перед судом, органи кримінального переслідування можуть розраховувати на покарання винних, що є одним із напрямів протидії злочинності.

2. Потреба виконувати конституційну засаду судочинства щодо "забезпечення доведеності вини". Ця засада сформульована у п. 3 ч. 3 ч. 129 Конституції. Суд, не переконавшись у тому, що вина особи доведена, не вправі визнати її винуватою у вчиненні злочину, а отже, і призначити покарання. Забезпечення доведення перед судом переконливості доказів вини особи Основний Закон поклав на сторону обвинувачення.

3. Потреба перевірити, чи може бути спростована презумпція невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції, ст. 11 Загальної декларації прав людини, ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ).

Презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових (процесуальних) презумпцій. Обов'язок спростувати її у кримінальному провадженні покладається винятково на сторону обвинувачення. ЄСПЛ вирішив, що у кримінальних справах правило ч. 2 ст. 6 ЄКПЛ (презумпція невинуватості) вимагає, щоб обов'язок доказування покладався на сторону обвинувачення ("Capeau v. Belgium").

Одним із елементів, що складає зміст презумпції невинуватості, є те, що сумніви щодо винуватості особи повинні тлумачитися на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції). Тому у разі виникнення певних сумнівів щодо доведеності вини суд має постановити виправдувальний вирок. На момент постановлення вироку сторона обвинувачення повинна довести вину поза розумним сумнівом.

4. Потреба обгрунтувати обвинувачення. Обвинувачення, сформульоване органами кримінального переслідування під час досудового розслідування, у судових стадіях кримінального провадження виконує роль кримінального позову. Як і будь-який інший позов до суду, кримінальний позов має бути обґрунтований доказами. Обгрунтування позову покладається на сторону, яка його подає, тобто на сторону обвинувачення.

5. Відсутність у обвинуваченою обов'язку доводити свою винуватість. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції). Якщо у обвинуваченого (сторони захисту) відсутній обов'язок доводити свою невинуватість, то тим паче він не зобов'язаний доводити свою винуватість. Оскільки суд теж не зобов'язаний це робити, то обов'язок доказати елементи складу злочину покладається саме на сторону обвинувачення.

Структура доказування

Процес доказування - це шлях відтворення реальної картини події кримінального правопорушення, з'ясування її суті і вироблення на підставі цього стороною обвинувачення відповідних процесуальних рішень, а стороною захисту - своєї "захисно)"' позиції у провадженні.

Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони можуть різнитися лише своєю роллю і поєднанням.

Найбільш поширеною (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Але така сукупність елементів не відображає повною мірою зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії (гіпотези, тези), а також обгрунтування висновків у кримінальному провадженні.

Виходячи з цього, вчені (Ф.Н. Фаткуллін) виділяють 5 елементів процесу доказування.

Висування версій

Висування версій у кримінальному провадженні. У кожному провадженні є, як мінімум, 2 версії:

1) подія кримінального правопорушення мала місце;

2) події не було.

Збирання доказів

Збирання доказів- це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність сторін обвинувачення і захисту із пошуку та виявлення джерела фактичних даних, вилучення необхідної інформації і її фіксації.

Кримінально-процесуальний закон (ст. 93 КПК) передбачає такі способи збирання доказів.

Для сторони обвинувачення:

1) проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій;

2) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок;

3) проведення інших процесуальних дій (наприклад, виїмки). Сторона захисту, потерпілий вправі використовувати такі способи:

1) витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, службових та фізичних осіб речей, копій документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій, актів перевірок;

2) ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій.

Ініціювання стороною захисту, потерпілим проведення слідчих (розшукових) дій здійснюється шляхом подання слідчому, прокурору відповідних клопотань. Постанова слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді;

3) шляхом здійснення інших дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів (наприклад, огляду).

Докази можуть бути одержані на території іноземної держави в результаті здійснення міжнародного співробітництва під час кримінального провадження.

Перевірка доказів

Перевірка доказів - це діяльність слідчою, прокурора, суду із ретельною, всебічною і об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильною встановлення обставин кримінальною провадження.

Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їхні джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими доказами. Перевірку доказів здійснюють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші учасники процесу лише беруть участь у перевірці доказів.

Докази перевіряються:

1) шляхом детального дослідження ознак кожного доказу і його джерела;

2) шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (насамперед - одночасного допиту, слідчого експерименту, пред'явлення для впізнання, експертизи);

3) логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу, що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).

Оцінка доказів

Оцінка доказів (ст. 94 КПК) - це розумова (логічна) діяльність представників сторін та слідчою судді під час досудового розслідування, а суду у судовому провадженні, яка полягає в тому, що ці особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінальною провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів -з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідною процесуальною рішення.

Жодні докази для суду, прокурора, слідчого не мають наперед встановленої сили (ст. 94 КПК). Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка існує у кримінально-процесуальному праві всіх розвинених демократичних держав.

У сторін обвинувачення і захисту є право знати про докази один одного. Однак сторона захисту має певні переваги у реалізації цього права, що полягають у такому:

- пред'являти "свої4' докази лише по завершенні досудового розслідування, а із матеріалами сторони обвинувачення ознайомлюватися протягом всього часу розслідування і у будь-який час (за деякими винятками);

- ознайомлюватися із усіма доказами, що є у розпорядженні сторони обвинувачення (навіть з результатами негласних слідчих дій).

Доступ до матеріалів кримінального провадження, зібраних стороною обвинувачення, забезпечує обвинуваченому право на захист.

Поиск по сайту: