Нові процеси в духовному житті: реформування церкви та освіти, розвиток науки 11 страница

Немов архаїчний майстер, великий скульптор насичував пластичні форми магічною символікою, його роботи начебто невикінчені, фраг­ментарні, не деталізовані — а тому й справляють враження первіс­ності, вічного творення життя.

Український мистецький авангард творив справді високе мистец­тво. 10—20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

ї

__________________________________________________583

4. Українська культурна парадигма II половини XX століття

В 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала за­лишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, певним чином змусили частину інтелі­генції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Україна, як і інші наро­ди радянської держави, відчула на собі цілу низку соціальних, полі­тичних впливів комуністичної ідеології, започаткованої радянською державою на шляху боротьби з різними проявами національної свідо­мості і національними традиціями.

Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних по­літичних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу. В 40-х роках, незважаючи на жорстокі утиски панівної ідеології, в Україні продовжували жевріти сподівання національного відродження, хоча і знаходилось воно в глибині підсвідомості українського буття.

Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі про­ти агресора й визначила на певний час провідну проблематику ху­дожньої культури, яка відобразила величезне духовне піднесення людей, спонукала з особливою гостротою відчути всю неперехідну цінність людського буття. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності події ("Подвиг сержанта Якова Приходька" Ф. Самусєва, "Корсунь-Шевченківський" М. Базилева, "Ми знову на Шипці" В. Любчика та ін.)

Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Ти­чини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Дов­женка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на пере­дові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г. Меліхова, О. Любимського, М. Каплана, А. Волненко, Т. Яблонської, П. Борисенко та інших українських митців. У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість, благородство душі, готовність до подвигу.

Провідною в українському станковому живописі воєнних років стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна україн­ських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям.

В роки війни значно розширилися межі батального жанру: худож­ники в своїх картинах зображували не тільки сцени бою, а й епізоди фронтового життя (О. Любимський, "Наказ № 227/1944").

Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гон-чара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія "Україно моя", написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, М. Дерегуса, М. Глушенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю й переконли­вістю відзначалися твори В. Касіяна "На бій, слов'яни" та оригінальна за задумом серія "Гнів Т. Шевченка — зброя перемоги". На тексти Кобзаря створив серію плакатів "Вражою злою кров'ю волю окро­піте!" О. Довгаль.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму "Україна в огні" О. Довжен­ко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставле­ний лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солн-цевою ("Повість полум'яних літ").

Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кіно­хроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кіне­матограф. І в цьому велика заслуга О. Довженка, що у 1943 році створив документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

Післявоєнні п'ятнадцять років в історії української культури — період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заанга-жована — це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Комуні­стична ідеологія післявоєнних років ще з більшим завзяттям спробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати в межах визначеної тематики.

У другій половині сорокових років відбудовані й реконструйовані — Дніпрогес імені В. Леніна, будинки Київського університету імені Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради Укра­їни (архітектор С. Заболотний).

Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, деко-

ративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотич­них почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архі­тектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, україн­ського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєн­них років, який отримав назву сталінське бароко.

В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до під­кресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і ге­роїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен О. Буд-никова "Стояти на смерть", Ю. Волкова "Подвиг п'яти героїв-севасто-польців", П. Перхета "Подвиг моряків", В. Полтавця "Атаку відбито".

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологіч­ного тиску українські митці намагались розширити тематику відоб­ражуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічно­го українця, хоча й творили монументальні образи людини праці: Т. Хитрова "Силос іде", Г. Томенко "Опівдні", Й. Бокшай "Бокораші", Т. Яблонська "Хліб" та ін.

Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Про­яви "українського буржуазного націоналізму" знаходять у О. Дов­женка, Ю. Яновського, М. Рильського, І. Сенченка. Нищівній критиці піддано В. Сосюру за поезію "Любіть Україну", написану ще під час війни, а також А. Малишка, Є. Кирилюк, О. Білецького та багато інших.

Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні: в 1946 р. розпущено українську греко-католицьку церкву, у сталінські табори кинуто свідому українську інтелігенцію, у спецзапасники пере­йшли документальні й історичні свідчення подій цієї доби тоталі­таризму.

Тоталітарний ідеологічний диктат у системі освіти (приниження рідної мови, історії, культури), поєднувався із зацікавленістю радян­ської влади в науково-технічному прогресі. Науково-технічні досягнен­ня у повоєнні роки в Україні представлені Інститутами електрозва­рювання, літакобудування. Але водночас чимало відомих вчених-ге-нетиків України, зокрема, завідуючий кафедрою дарвінізму й гене­тики Харківського університету професор І. Поляков, у сільсько­господарському інституті — завідуючі кафедрами дарвінізму С. Гер-шензон, генетики і селекції М. Гришко стали жертвами кампанії гонінь, яка увійшла в історію під назвою "лисенківщини".

Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги

586_________________________________________________________

(1956—1959), який послабив певним чином і боротьбу з національ­ними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М. Рильський, М. Шумило, А. Хижняк, П. Тимо-шенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання "Словника української мови" Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.

Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості. Де-сталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах су­спільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з до­робком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звер­нутися до духовної спадщини народу.

Період "відлиги" в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з'являється роман О. Гончара "Люди­на і зброя", виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка "Тиша і грім", М. Вінграновського "Атомні прелюди", І. Драча "Соняшник". Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як "Кров людська — не водиця" (1957 р.), "Хліб і сіль" (1959 р.), "Правда і кривда" (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух. Навіть у складних умо­вах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей "...Дитячі сер­дечка мають бриніти любов'ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру..."

У той період на хвилі "відлиги" робилися також перші спроби включити до культурного фонду українського народу творчий доро­бок прогресивних діячів минулого, а також тих літераторів і митців, які працювали в діаспорі. До цього творча спадщина багатьох доре­волюційних українських письменників чи науковців була майже невідома українському читачеві. Так, твори Христі Алчевської дру­кувалися в Україні востаннє в 1930 р., Ганни Барвінок — у 1927 р., Володимира Винниченка — в 1932 р., Ореста Левицького — в 1930 р., Миколи Хвильового — в 1933 р. Переважна більшість творів діячів минулого була заборонена. Навіть в умовах "відлиги" цензура не могла дозволити повернення в духовну культуру творчої спадщини тих, хто відстоював національну ідею, ідею державності України, тому не могла пробитися до українського читача література діаспори. Як відзначає американо-український літературознавець Г. Грабович, лише

_________________________________________________________587

протягом 1945—1951 рр., тобто за шість років, в діаспорі було вида­но понад 1200 книжок і памфлетів з різних проблем, близько 250 з них — це публікації оригінальних творів поезії, прози та драми. Серед письменників діаспори, твори яких виходили в світ в ці роки, були такі талановиті літератори, як Ю. Клен, В. Барка, І. Багряний, а та­кож ті, які загинули від нацистів, — О. Ольжич, О. Теліга та інші.

Атмосфера кінця 50-х років сприяла формуванню молодої гене­рації так званих шістдесятників, які у змінених обставинах і нови­ми методами продовжили працю на культурному й національному підґрунті. Ця генерація українських інтелектуалів, насамперед пись­менників, своєю непримиренністю до існуючої дійсності протестувала проти пануючої атмосфери зневаги до особистості, боролася за націо­нальні культурні цінності, свободу і людську гідність.

"Шістдесятники" представлені письменниками Л. Костенко, В. Си-моненком, І. Драчем, М. Вінграновським, Є. Гуцалом, літературними критиками І. Дзюбою, І. Світличним, Є. Сверстюком та багатьма ін­шими, проти яких після їхнього короткочасного яскравого дебюту почалося цькування з боку влади. Одних було змушено до мовчання, деякі зламалися, інших ув'язнено. Внаслідок важких табірних умов померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус.

Ця група української творчої інтелігенції в умовах "відлиги" виявила прагнення до пошуку нових форм мистецького самовира­ження на основі осмислення національного досвіду. В них зростав інтерес до вивчення духовної спадщини свого народу. Проте навіть ознайомитися з творчим доробком багатьох діячів культури мину­лого було складно. Та молоді інтелектуали знаходили можливості дедалі глибше і всебічніше пізнавати національну духовну спадщи­ну. Все це привело їх на шлях боротьби за оновлення суспільства, відмови від тоталітаризму в усіх сферах суспільного буття, зокрема, в духовних процесах, за утвердження загальнолюдських моральних і естетичних цінностей. Так поступово сформувався рух дисидентів. Він відігравав значну роль в культурно-ідеологічних процесах, що відбувались в Україні. У суспільстві сформувалася полярна офіційній громадянська позиція.

У період хрущовської відлиги спостерігався розвиток науки в Україні. Слід відзначити таких вчених світового рівня, як Є. Патон, О. Богомолець, О. Антонов, В. Глушков, М. Амосов та інші. Набува­ють подальшого розвитку природничі і фізико-математичні, науко­во-технічні й медичні науки, виникають нові наукові галузі, зокрема кібернетика.

588

589

Певні позитивні, але повільні зрушення були й у системі гумані­тарних наук: зокрема, спостерігалось піднесення українознавчих дисциплін. Багато важила в цьому контексті українофільська орієн­тація секретаря ЦК КПУ тих років П. Шелеста, який певним чином скеровував лівацькі прояви комуністичної ідеології.

Із початку 70-х рр. почала провадитись цілеспрямована русифіка­ція, а в сферах суспільних і гуманітарних наук настав тотальний диктат. Проте політика русифікації зустріла опір. Набули поширення такі форми непокори і боротьби за національні, політичні й культурні права, як петиції, протести, демонстрації, самвидав літературних дже­рел, влаштування страйків, створення нелегальних політичних органі­зацій. У самвидаві поширювалися есе В. Мороза "Хроніка опору", "Із заповідника ім. Берія", твір Є. Сверстюка "Собор у риштованні", М. Осадчого "Більмо", твори І. Калинця, В. Стуса та інших, а також листи-протести до партійних і державних керівних органів спрямо­вані проти нищення пам'яток української культури, проти репресій, русифікації та нівелювання особистості.

Одним з помітних проявів руху опору, етапом боротьби проти русифікації за незалежне місце рідної мови в УРСР була конферен­ція з питань культури української мови, проведена в лютому 1963 році Київським університетом та Інститутом мовознавства Академії наук УРСР. Конференція, в якій брало участь понад 800 осіб, пере­творилась на публічну форму протесту проти переслідування україн­ської мови в СРСР. Наводилися численні факти невиправданого обмеження у використанні української мови, яке ще за часів культу особи "узаконили" прибічники мовного нігілізму, зокрема в сфері технічних наук. Натомість осіб, які виступали за всебічний розвиток української культури і мови, звинувачували в буржуазному націо­налізмі й часто карали. Одностайно на конференції було засуджено абсурдну теорію про двомовність нації. Адже у кожного народу є тільки одна рідна мова.

Сімдесяті роки — найбільш складний і суперечливий період роз­витку української культури. З одного боку, подальший, хоча й по­вільніший, розвиток природничих, математичних, технічних наук, а з іншого — ідеологічна заангажованість філософії та гуманітарних наук. Однак позитивні зрушення все ж таки відчулись і тут: звер­нення до проблем філософії людини, філософії природознавства, роз­витку філософської думки в Україні, зокрема спадщини Києво-Мо-гилянської академії, Сковороди, широкомасштабні археологічні до­слідження (особливо скіфсько-сарматського періоду) та їх попередні

узагальнення, серйозне вивчення історії культури Київської Русі, ве­ликомасштабні фольклорні та етнографічні експедиції тощо. Поруч з цим саме в цей період особливо відчутні відповідні обмеження в офіційній історіографії, зокрема найбільш важливих періодів її роз­витку — заборона дослідження козаччини, викривлення в аналізі періодів XVII—XVIII століття тощо.

На зламі 60—70-х років, в умовах застою і регресії, які починають визначати характер суспільного життя, утверджується зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, що, зокре­ма, виявилось у звуженні сфери функціонування рідної мови, у за­бороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідування діячів культури. Ця гірка доля не обминула видатного сучасного скульптора, живописця, етно­графа, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гонча-ра, художників А. Горську, Л. Семикіну, О. Заливаху, Г. Севрук (було знищено шестиметровий вітраж у Київському університеті). У дороб­ку художниці-кераміста Г. Севрук були твори, що належали до "Ко­зацького циклу", але в період тотальної русифікації ця тема виявилась забороненою, і митця виключили зі Спілки художників України.

В українській культурі єдиним правильним методом продовжу­вав визнаватись соціалістичний реалізм.

Великого розголосу у 70-х роках набула Українська Гельсінська група, яка виступала в культурній опозиції ідеологічному диктатові. Свою діяльність вона спрямовувала на відстоювання людини. Саме в цей період все більш відчутною стає загальна криза соціалізму і дискредитація офіційної ідеології, що знайшло відображення в літе­ратурі дисидентського напрямку (В. Симоненко, В. Стус, В. Некра-сов, Б. Чичибабін, І. Ратушинська).

Українська група сприяння виконанню гельсінських домовлено­стей була утворена 9 листопада 1976 року. її засновниками стали М. Руденко, О. Мешко, О. Тихий.

Організатори гельсінської групи ставили свої підписи під заява­ми, зверненнями, протестами про порушення радянським урядом прав людини в СРСР, припускаючи, що це в більшій мірі активізує широкі маси, позбавить їх комплексу страху, успадкованого від часів сталін­ського терору.

З середини 60-х років починається новий злет українського кіно­мистецтва. Саме в цей час виходять фільми режисерів: С. Параджа-нова "Тіні забутих предків" (1965), Л. Осики "Камінний хрест" (1968) і "Захар Беркут" (1971), Ю. Іллєнка "Білий птах з чорною ознакою"

(1972), В. Денисенка "Сон" (1964), Л. Викова "В бій ідуть тільки ста­рики" (1974), де вдало спробували свої сили в галузі кінодраматургії І. Драч та Д. Павличко й виявилась акторська майстерність І. Ми-колайчука (1979 р. він сам блискуче виступив як режисер у стрічці "Вавилон — XX").

Яскраво виражений національний характер, гостра проблематика більшості цих фільмів не знайшла підтримки у влади. Було заборо­нено для прокату фільми Ю. Іллєнка "Криниця для спраглих", К. Му-ратової "Короткі зустрічі" та "Довгі проводи", М. Рашеєва "Заячий заповідник".

Певний внесок у творення української кінодраматургії зробила українська діаспора. Ще наприкінці 30-х років В. Авраменко за-фільмував "Наталку Полтавку" й "Запорожця за Дунаєм", Л. Орли-га створив стрічку про голодомор — "Пісня Мазепи".

В 50—80-х роках, навіть за умов ідеологічного тиску, значні до­сягнення має українська музика. Створено нові опери (Г. Жуковського, Ю. Мейтуса, Г. Таранова, В. Кирейко, Г. Майбороди, К. Данькевича, С. Людкевича, А. Кос-Анатольського), балети (автори — М. Скоруль-ський, В. Нахабін, А. Свешніков, Д. Клебанов, К. Данькевич), симфонії (Б. Лятопіинський, В. Борисов, А. Штогаренко, Г. Майборода, К. До-мінчен, М. Колесса). У вокальному та симфонічному жанрі талано­вито виявили себе Л. Ревуцький, М. Веріковський, Ф. Козицький, в хоровому — П. Гайдамака, Ф. Козицький, К. Данькевич, Б. Лято­піинський, пісенному — П. Майборода, А. Филипенко, Л. Кос-Ана-тольський, І. Шамо. Українські виконавці здобули світове визнання в багатьох країнах світу. Це наші славні співаки Д. Гнатюк, Б. Ру-денко, Т. Пономаренко, В. Тимохін, Л. Лобанова та багато інших.

В українському живопису цього періоду продовжує панувати тема героїчної боротьби народу, але поруч з цим все більшого поширення набувають образи сучасника і образи природи у Н. Глущенка, І. Бокшая, С. Шишка, Т. Яблонської, А. Шовкуненка, а також історичного мину­лого в творах М. Дерегуса, А. Лопухова, В. Чеканюка, В. Шаталіна. Невід'ємною частиною багатоаспектного прояву української куль­тури зазначеного періоду, що відбивало в свідомості українця озна­ки етнобуття народу, його тяжіння до пантеїстичного світогляду, була народна культура і безпосередньо народне мистецтво. Народному мистецтву як певній художній структурі властиві певні стильові ознаки: декоративність, стилізація зображень, узагальненість образів, композиційна ясність, внутрішня сутність твору, що розкривається при його сприйнятті. Розвиток народного мистецтва в 50—80-х ро-

ках триває у двох основних напрямках: художні промисли та інди­відуальна творчість майстрів. Саме в цей період від оригінального злиття настінних розписів і народного лубка народився станковий народний живопис, що його репрезентували М. Примаченко, Є. Ми-ронова, М. Буряк та ін. Композиції народних живописців приголом­шують глядача якоюсь чаклунською грою барв, адже вони вчаться у природи: відчули, осмислили і втілили у своїх творах кожний по-своєму ту довершену естетичну гармонію, що ніколи не порушується в природі. Образне сприйняття природи й довколишнього життя майстрів народного живопису настільки багате та індивідуальне, що мова їхніх барв і пластика форм нагадує мову самобутніх поетів. Саме в цей час було винайдено нові форми застосування народного живопи­су. Крім малювання станкових композицій на папері, майстри оформ­люють дитячі книжки (широковідомі ілюстрації Марії Примаченко до віршів М. Стельмаха "Журавель" та "Чорногуз приймає душ"), створюють, розписують фарфор, працюють у сучасній архітектурі.

Цікавим і досить виразним народним мистецтвом фігурного гон­чарства є опішнянські фігурки. Опішнянська кераміка відзначаєть­ся спокійними, повновагомими формами ужиткового посуду, невичерп­ною фантазією і неперевершеною пластикою декоративних виробів (відомі майстри І. Білик, І. Кітриш, В. Никитченко, А. Пошивайло та ін.). Набули визнання орнаментальні тканини П. Клин, О. та Р. Гор-бових, І. Дерцені, М. Шерегій, Г. Вергес.

Різьба по дереву — один з найпоширеніших та оригінальних ви­робів народного мистецтва України. З одного боку, вона розвиваєть­ся як ужиткова й архітектурна орнаментика, з другої — як скульптура, іграшка, об'ємний декоративний посуд тощо. У сучасних народних промислах продовжують жити і розвиватися кращі традиції мину­лого, зберігаються прадавні архетипи мислення і естетичні уподобання нашого народу.

Епоха тоталітаризму, яка проникла у всі сфери людського буття, певним чином позначилась і на розвитку декоративно-ужиткового мистецтва післявоєнних і новітніх часів, деформувала етнокультур­ну парадигму мислення народу, позначила тенденційність сучасного мистецтва.

В 70—80-х роках відбулося загальне розчарування в соціалістич­них ідеях, дискредитація офіційної ідеології постала як наслідок офіційної культури. Підвищується інтерес населення до нетради­ційної культури, релігії, ідеалістичних немарксистських вчень, захід­ного способу життя і мислення.

592_________________________________________________________

Незважаючи на несприятливі умови розвитку, українська культура у 80-х роках продовжує розвиватися, адже саме в цей період були створені умови пробудження української свідомості, накопичення національно-культурного потенціалу, відновлення історичного мето­ду при аналізі питань походження українського народу, його древніх коренів. Внаслідок цього відбуваються зміни в образотворчому мистец­тві (авангардистські течії і національна тематика), музиці (україн­ський рок, фестиваль "Червона рута"), кіно (звернення до історичної тематики).

У 80-х роках починають повертатися до творчості реабілітовані українські письменники. Повернено із небуття багато призабутих і зовсім забутих митців, які своєю діяльністю торували шлях розвит­ку самобутньої української культури (В. Винниченко, Олег Ольжич, багато інших).

У процесі відродження української культури гідну роль відігра­ють "шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у своїх творах засуджує байдуже ставлення до власного народу, України, рідної мови, Л. Костенко веде діалог минулого із сучасним, заглиблюється в проблему обов'язку митця перед народом (роман "Маруся Чурай"), І. Драч розкриває непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації ("Чорнобильська мадонна"), В. Голобородько філософськи осмислює сенс людського життя, Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкриває правду про минуле українського народу ("Манускрипт з вулиці Русь­кої", "Вода з каменю").

Належне місце в скарбниці української культури займають тво­ри галицьких майстрів, що характеризуються безпосереднім і щи­рим баченням світу, емоційною насиченістю, самобутністю. Серед них пейзажі В. Сіпера, В. Сільського, жанрові полотна В. Монастирського, Г. Смольського тощо. Виникають передумови підйому української національної культури в 90-х рр., її важливої ролі в утворенні та розвитку незалежної держави.

Серед основних напрямів оновлення і перспективного розвитку української культури — проблематика буття особи, нації і держави, національні традиції та їх оновлення відповідно до вимог часу, гли­бокий патріотизм, культурний діалог на міжнаціональному й міждер­жавному рівні, екологічна проблематика, усвідомлення належного місця українського народу, його держави та культури у всесвітньо-історичному процесі.

Зміна соціально-політичної парадигми в Україні в 90-х роках

_________________________________________________________593

певним чином позначилась на всьому спектрі соціально-культурних умов буття української культури.

Нова соціокультурна реальність в умовах незалежної України зумовила нове бачення місця й значення культури в українському суспільстві, визначила різноманітні прояви і аспекти культурологіч­ної діяльності.

Зміна усталеної парадигми щодо національної культури докорін­ним чином трансформувала уявлення про стан і розвиток етнічної культури, обумовила її пріоритетне буття в суспільній свідомості сьо­годні, українське суспільство все чіткіше й послідовніше приходить до думки, що культурна диверсифікація є одним із засобів етнобуття народів України, адже формування толерантності між етнічними спільнотами слугують переконливим доказом цілісності українського суспільства.

Українська культура наприкінці XX століття все впевненіше то­рує собі шлях до світових здобутків, активно інтегрує досягнення су­часної цивілізації і сама її творить.

Запитання для самоконтролю

1. Які фактори (соціальні, національні) зумовили український культурний ренесанс?

2. Простежте зв'язок між політикою українізації і станом осві­ти у 20-ті роки.

3. Якою була доля українських університетів у перше пореволю-ційне десятиріччя?

4. Основні літературні течії 20-х років в Україні та їх представ­ники.

5. Які новаторські риси характерні для театру "Березіль"?

6. Яка з авангардних течій найбільш, плідно виявила себе в укра­їнському живопису?

7. Що характерне для школи "бойчукістів"?

8. Що визначило світовий авторитет скульптора О.Архипенка?

9. Основні риси розвитку української культури у другій половині XX століття.

20 М. Закович

594 _______________________________________________________■

Література

1. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.

2. Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. — К., 1994.

3. Історія української літератури: У 2 т. — К., 1988. — Т. 2.

4. Історія українського мистецтва: У 6 т. — К., 1967. — Т. 5—6.

5. Історія української музики: У 6 т. — К., 1990. — Т. 3.

6. Історія української радянської музики: Навч. посіб. — К., 1990.

7. Курбас Л.С. Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988.

8. Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920—30-х років: соціаль­ний портрет та історична доля. — К., 1993.

9. Касьянов Г. Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — К., 1995.

10. Українська художня культура: Навч. посіб. — К., 1996.

IX. КУЛЬТУРА В УМОВАХ НОВОЇ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАЛЬНОСТІ

1. Формування нової соціально-культурної дійсності та її риси.

2. Національна культура в умовах зростання національно-куль­турної ідентичності.

Кожна нова епоха переосмислює обрії і зміст української культу­ри в обширах великого історичного часу. Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається тепер, в умовах нового періоду дер­жавотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає не тільки на характер змін в культурі сучасній, але й на оновлення, почасти і відродження значних сфер культури минулого часу, які набувають в умовах посилення національної самоідентифікації но­вого структурування, а сама українська культура в цілому — нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів.

Поиск по сайту: