Структура прикладної політології 3 страница

Привабливість і популярність авторитарного стилю державного управління зумовлені його ефективністю в ек­стремальних ситуаціях. Авторитаризм здатний забезпечи­ти громадський порядок, швидку реорганізацію соціаль­но-політичних структур, сконцентрувати зусилля і ресур­си на вирішенні конкретних питань. Усе це спонукає владні структури, окремі політичні сили посттоталітарних держав (певною мірою й України) до застосування автори­тарних методів як засобу здійснення радикальних реформ.

Тоталітаризм. Державне управління тоталітарного типу ґрунтується на цілковитому (тотальному) контролі держави над усіма суспільними сферами, насамперед полі­тичною, економічною, соціальною, духовно-культурною.

Тоталітаризм (лат. totalis — увесь, повний) — спосіб організа­ції суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної си­стеми державі, колективними цілями і загальнообов'язковою ідеологією.

Формування тоталітарних суспільств має певні кон­кретно-історичні обмеження, зокрема їх системне утвер­дження можлиле передусім у суспільствах індустріального типу. Індустріальний рівень розвитку певної країни ха­рактеризується швидким руйнуванням структур тради­ційного суспільства, всебічною етатизацією суспільного життя (втручанням держави у всі його сфери), посиленням соціальних функцій держави, створенням системи масо­вих комунікацій і засобів масової інформації, здатних фор­мувати суспільну свідомість за умоглядними проектами радикального перевлаштування соціуму.

Політичне життя І державне управління 43

Як свідчить європейська політична історія 20—30-х років XX ст., політичними провідниками тоталітаризму стають масові вождистські партії, що прагнуть до монопо­лізації державної влади і претендують на створення «ново­го світу» або «нового порядку» згідно із запропонованими ними соціальними або національними символами віри. -

Провідними ознаками державного управління, що ґрунтується на тоталітарних засадах, є: партійно-держав­на монополія на владу; ліквідація демократичних прав і свобод в ім'я нової соціальної або національної спільноти; знищення громадянського суспільства; панування офіцій­ної ідеології, усунення будь-якої опозиції режиму; масо­вий терор населення, терористична ротація кадрів, що очо­люють режим; мілітаризація суспільного життя; пропа­ганда необхідності безперервної боротьби зі справжніми або уявними ворогами; агресивна зовнішня політика; на­садження культу вождя.

Різновидами тоталітаризму є: комуністичний тоталі­таризм — штучна форма соціальної інтеграції, заснована на класовому підході, ліквідації приватної власності, зни­щенні автономності особистості; фашизм, який у первісно­му варіанті італійської ідеократії (залежності суспільної свідомості від ідеології) тяжів переважно до відродження національних духовних засад, забезпечення колективної (корпоративної) ідентичності на культурному та етнічному ґрунті під патронажем сильної держави; націонал-соціа­лізм — синтезований тип ідеократії на базі органічного зі­ставлення категорій соціалізму і націоналізму.

Політичний досвід XX ст. довів, що тоталітаризм є глу­хим кутом світового політичного розвитку. Розпад комуні­стичної системи на межі 80—90-х років XX ст. і політич­ний крах останніх у Європі тоталітарних утворень стали історичним і логічним завершенням тоталітарного експе­рименту над суспільством і людською природою.

Наслідком практичного існування тоталітарних режи­мів у різних країнах світу протягом XX ст. стало утвер­дження системи адміністративно-командного управлін­ня — сукупності управлінських форм і методів, згідно з якими діяльність людей стимулюється переважно засоба­ми адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу (прийняття рішення, організація виконання, кон­троль за виконанням) ініціюються і здійснюються засоба­ми жорсткого централізму, обмеженням самоврядування на всіх рівнях.

44 Предмет і специфіка прикладної політології

Цей різновид управління має певну історичну доціль­ність і доводить ефективність його застосування за надзви­чайних умов розвитку суспільства — під час криз, воєн, подолання природних, техногенних катастроф тощо. Од­нак його домінування неминуче породжує ототожнення політичної влади з репресивною машиною примусу; при­душення індивідуального та колективного творчого потен­ціалу; обмеження свободи вибору рішень і стилю життє­діяльності; ідеологізацію суспільного життя; надмірне планування економічних і соціальних процесів з метою підпорядкування «єдино правильним» ідеологемам; то­тальну залежність особистості від держави та ін.

Як свідчить історична практика, цілковита відмова (за­борона) від адміністративно-командних методів управлін­ня недоцільна навіть за зрілої політичної демократії. Ви­клики і загрози сучасній державі, які мають як внутрішнє, так і зовнішнє походження, змушують підтримувати діє­здатність розгалуженої системи гарантування національ­ної безпеки (наприклад, військову організацію держави). Будь-яка управлінська система, а державна — обов'язково, передбачає використання певних вольових елементів. Тому однією з найважливіших складових мистецтва політичного управління суспільством є вміння правильно обирати від­повідне конкретному історичному моменту співвідношен­ня, оптимальне поєднання різних методів управління, у т. ч. і його адміністративно-командний варіант.

Соціотехніка політичного (державного) управління

Політичне управління передбачає вплив суб'єкта полі­тики на політичну ситуацію з метою забезпечення своїх ін­тересів. Воно є основною складовою життєдіяльності будь-якої політичної системи, спрямованою на здійснення полі­тичної влади. Ефективність політичного управління досягається завдяки використанню сукупності принципів соціального управління. Базовим при цьому є принцип пріоритетності політики стосовно економіки і духовного життя суспільства, що дає змогу суб'єкту управлінської дії виявити «основну ланку» соціально-політичної проблеми, розрізняти управлінські завдання відповідно до їх значу­щості та послідовності вирішення, обирати оптимальні шляхи досягнення мети.

Природа управлінського впливу на політичне життя суспільства істотно залежить від політичного апарату

Політичне життя і державне управління 45

сукупності установ, кадрів, що здійснюють управлінську роботу на всіх рівнях її організації. Такий апарат мають політичні партії, суспільно-політичні рухи, держава. Він істотно впливає на визначення цілей їх розвитку, приймає рішення про форми практичної роботи, частково здійснює владні повноваження.

У політичному апараті виокремлюють такі ланки, що здійснюють управління:

— керівні центри суспільно-політичних рухів і полі­тичних партій (включно з політичною елітою);

— групи локальних інтересів (тиску, лобіювання);

— власне державний апарат.

Управлінські ланки наділені чіткими повноваження­ми, певним ступенем підтримки суспільства. їхнім со­ціальним обов'язком є задоволення політичних прагнень (претензій) об'єктів управління, а також розв'язання по­ставлених завдань в установлений термін. Кожна з них має свій обсяг обов'язків, свої сфери діяльності тощо.

Функції політичного апарату полягають в інтеграції соціальних груп, створенні внутрішніх зв'язків між ними, що гарантує поєднання особистих інтересів із загальними; формуванні та вираженні політичної волі об'єктів упра­вління; визначенні стратегічних цілей розвитку соціуму і механізмів їх досягнення; здійсненні вибору і прийнятті рішень відповідно до конкретних ситуацій; нав'язуванні рішень політичним групам, суспільству; репрезентації певних груп у відносинах з іншими групами; організації політичної боротьби між групами з метою досягнення сво­їх інтересів; забезпеченні спадкоємності та інноваційності у розвитку держави та у своїй діяльності тощо.

Найхарактернішими ознаками політичного апарату є різноманітність представлених у ньому інтересів, відносна самостійність його структурних ланок; нерівномірний внутрішній розподіл владних повноважень.

Апаратна робота є необхідною умовою існування розви­нутої політичної системи. Укомплектований компетентни­ми, професіональними, ерудованими працівниками апа­рат стає головним чинником ефективного політичного управління. Водночас розширення функцій, чисельності та впливовості політичного апарату може породити бюро­кратичні тенденції в розвитку політичної системи.

Загалом у суспільстві домінує негативне сприйняття бюрократії — ієрархічно організованої системи управлін­ня державою за допомогою особливого апарату, наділеного

46 Предмет і специфіка прикладної політології

специфічними функціями і привілеями, що дає йому змо­гу нехтувати інтересами більшості.

Свого часу Макс Вебер (1864—1920) пов'язував бюро­кратію з пануванням, вважав її центральним феноменом сучасного суспільства, ідеальним типом управління, адмі­ністрування, вершиною управлінської раціональності й ефективності, результатом процесу раціоналізації суспіль­ства і культури. Відповідно до таких поглядів вирішально­го значення в організації управлінських процесів у су­часному суспільстві набувають не стільки особистісні яко­сті державного (політичного) лідера, скільки організація «штабу управління» (апарату), поділ влади між лідером і апаратом.

Бюрократична структура влади має підвищену стій­кість до зовнішніх впливів та історичні традиції організа­ційно-кадрової непорушності. Завдяки цьому апарат може незмінно функціонувати після завоювання країни зовніш­німи силами, в умовах перехідного періоду, за нової систе­ми суспільно-політичних відносин. Як головний інстру­мент реалізації влади бюрократія може зробити безсилим главу держави, уряд, парламент, інші владні органи. У та­кому контексті бюрократична діяльність розходиться з по­літичною, а в окремих випадках навіть є її антиподом.

Як зауважував М. Вебер, бюрократія має професійний характер, оскільки організація, система бюрократичного управління послуговується постійно діючим, підпорядко­ваним регламенту апаратом кваліфікованих чиновників. Кожен з них має певне становище, перспективу просуван­ня по службі, службову недоторканність, фінансові, май­нові та інші пільги. Це перетворює бюрократію на своєрід­ну касту зі своєю субкультурою, що нерідко є причиною багатьох зловживань. Тому в більшості країн представни­ки бюрократії підписують етичний кодекс, згідно з яким державна служба розглядається не як джерело доходів, а як слугування справі, службовий обов'язок і надперсо­нальна ділова мета.

Деформація, спотворення бюрократичного апарату по­чинаються тоді, коли вказані умови не дотримуються. Від­сутність (незрозумілість, розмитість) стратегічних напря­мів розвитку суспільства, так само, як і їх надмірне возве­личення, перетворюють діяльність апарату управління на головне джерело досягнення власних, а не суспільних ці­лей. Бюрократія починає відверто формувати тенденції сваволі, формалізму, використання суспільних можливо­стей і ресурсів з метою власного збереження і зміцнення.

Політичне життя і державне управління 47

Особливе політичне значення бюрократія відіграє в державах тоталітарно-авторитарного типу (для постра­дянських суспільств досі актуальним залишається відо­мий сталінський лозунг «кадри вирішують все»). В демо­кратичному суспільстві бюрократія зберігається, проте її діяльність визначається насамперед потребами раціональ­ного управління в умовах розвитку вільного ринкового господарства.

Основними напрямами діяльності апарату управління є збір, оцінювання інформації, вироблення рішення, орга­нізація його виконання, контролювання, координування і регулювання дій, оцінювання результатів. При цьому го­ловним в управлінській діяльності є винесення рішень.

На відміну від інших видів політичної діяльності полі­тичні рішення здебільшого є абстрактним уявленням про бажані або можливі результати, безпосереднім стимулом досягнення нової суспільно-політичної реальності. Тому вони мають орієнтуватися на громадську думку (розумін­ня поточних процесів, бачення майбутнього широкими верствами населення) і експертні оцінки. На жаль, часто їх ухвалюють не тільки без урахування громадської думки, а й нехтуючи оцінки експертів. Це спричинює низьку ре­зультативність політичних рішень, а нерідко — деструк­тивні наслідки від їх впровадження.

Стосуючись інтересів різних категорій населення, по­літичні рішення можуть як узгоджувати, примирювати такі інтереси, так і стимулювати зіткнення, провокувати конфлікти.

Продумані, збалансовані політичні рішення гармонізу­ють різноманітні інтереси класів, страт, націй та інших ве­ликих соціальних груп, інтегрують локальні інтереси у за­гальнонародні, національні. Для вироблення таких рі­шень суб'єкт управління повинен враховувати: обставини, які можуть вплинути на реалізацію рішення; думки і на­строї виконавців рішення (бюрократичного апарату); ста­влення до рішення соціальних груп, потреби та інтереси яких воно має задовольнити. Для цього в кожній політич­ній системі мають функціонувати суб'єкт-об'єктні, об'єкт-суб'єктні комунікації. Каналами таких комунікацій мо­жуть бути представницькі органи влади, політичні партії та громадські організації, а також спонтанні, неформалі-зовані канали обміну інформацією.

Відчутно впливають на центри прийняття рішень різні механізми виявлення громадської думки, а саме: коміте­ти, сформовані за участю авторитетних громадян; делега-

48 Предмет і специфіка прикладної політології

ції від місцевих громад; петиції органам влади; публікації в пресі відкритих листів; поширення листівок і проклама­цій та ін. У критичних ситуаціях громадськість може вда­тись до масових акцій (протестних заходів, демонстрацій, страйків), навіть протизаконних дій (захоплення примі­щень, блокування доріг тощо).

Урахування суб'єктами управління інтересів і потреб різних категорій населення передбачає широке залучення до вироблення рішень спеціалістів, експертів, представни­ків зацікавлених соціальних груп і політичних сил з ме­тою з'ясування різноплановості побажань, настроїв та ін­тересів, виявлення сильних і слабких аспектів пропонова­них рішень.

Груповий, або колегіальний, принцип вироблення рі­шень суб'єктом управління є неодмінною умовою демокра­тії, яка передбачає, що до складу колегіального органу — суб'єкта управління обов'язково мають входити особи з альтернативними (опозиційними) поглядами. їх діяль­ність, якщо вона відбувається за цивілізованими форма­ми, сприяє підвищенню адаптивного потенціалу механіз­мів соціального управління, оперативному пристосуванню їх до змін суспільно-політичної ситуації.

Політичні рішення є актом вибору одного з можливих варіантів політичної доцільності. Такий вибір здійснюєть­ся на основі голосування (більшістю голосів) і консенсусу. Голосування за принципом більшості є одним із найпоши­реніших способів вироблення політичних рішень, який цілком відповідає демократичним процедурам. Проте не­рідко ухвалені в такий спосіб політичні рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. За таких умов ефективнішими є рішення, ухва­лені методом консенсусу (лат. consensus — згода) — згоди сторін завдяки компромісу. Виробити консенсусне рішен­ня набагато складніше, ніж забезпечити прийнятні ре­зультати голосування. Необхідною умовою при цьому є хоча б частковий збіг інтересів, а. також наявність вищої політичної цінності. На національному рівні такою вищою цінністю, яка об'єднує більшість учасників політичного процесу, є досягнення або збереження суверенітету, неза­лежності, територіальної цілісності держави.

Основними труднощами процесу вироблення політич­них рішень є: обмеження можливостей вільного, всебічно­го аналізу суспільно-політичної ситуації, що зменшує кількість пропонованих проектів рішень та збіднює їх якість; блокування інформації про умови і чинники, які

Політичне життяі державне управління 49

перешкоджатимуть реалізації обраної альтернативи; тен­денційне перебільшення позитивних наслідків прийнято­го рішення, нехтування його імовірними негативами.

Забезпеченню підтримки політичного рішення гро­мадськістю сприяють гласність, альтернативність, кри­тичність процесу його розробки, якомога повніше уявлен­ня про умови, за яких воно реалізовуватиметься, відкрита інформація про його можливі наслідки. Від цього знач­ною мірою залежить і втілення політичного рішення в життя.

Практичний етап реалізації політичного рішення пе­редбачає вміле використання суб'єктами його організації певного інструментарію впливу на соціальне середовище, систему соціальних відносин. Головними інструментами при цьому є правові норми, засоби тиску і заохочення, умо­вляння і маніпулювання, ефективне застосування яких сприяє схваленню індивідом, соціальною групою виробле­ного рішення, стимулює бажані моделі їх поведінки.

Правові норми є найефективнішим засобом впливу на людину і суспільство з високим рівнем політичної культу­ри. У країнах з недостатніми, нестійкими демократични­ми традиціями використовують простий механізм під­тримки вироблених владою політичних рішень: примус, який може втілюватись у різноманітних формах тиску, — позбавленні роботи, забороні на професії, обмеженні пев­них прав і свобод тощо. З цією метою використовують і за­соби заохочення: доступ до послуг та благ, надання інфор­маційних, освітніх, кар'єрних та інших переваг. Нерідко це породжує проблеми етичного вибору людини між пове­дінкою, що відповідає вищим гуманістичним принципам і цінностям, і поведінкою, що ігнорує їх, але відкриває до­ступ до благ і привілеїв.

Створення цілісної, ефективної, гнучкої системи упра­вління має важливе значення для функціонування демо­кратичної політичної системи, формування громадянсько­го суспільства і правової держави. Конституційне закрі­плення того, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, правовою, соціальною державою, свід­чить, що державне управління в ній має відповідати демо­кратичним критеріям. Однак в Україні лише започаткова­но процес створення демократичних механізмів державно­го управління. Його вдосконалення — справа політичної творчості нових поколінь громадян, політична соціаліза­ція яких відбувається в умовах, не обтяжених авторитар­ними, тоталітарними викривленнями.

50 Предмет і специфіка прикладної політології

Запитання. Завдання

1. Визначте, чим зумовлена необхідність державного управління.

2. У чому полягає сутність державного управління? Сформулюйте наукове визначення державного управління. Охарактеризуйте рівні державного управління.

3. Сформулюйте основні принципи державного управління і про­аналізуйте їх роль.

4. Охарактеризуйте основні функції державного управління. Роз­крийте їх зміст. З'ясуйте допоміжні і командні функції державного управління.

5. Розробіть такі схеми: 1) функції державного управління та їх взаємозв'язок; 2) типологія політичних рішень; 3) основні етапи прий­няття і реалізації управлінських рішень.

6. Розкрийте сутність політичного режиму. Сформулюйте своє визначення політичного режиму.

7. Який тип політичного режиму існує в сучасній Україні, в чому його особливості?

8. Проаналізуйте характерні ознаки функціонування адміністра­тивно-командної системи. Розкрийте її рецидиви в моделях держав­ного управління на пострадянському просторі й, зокрема, в Україні.

9. Охарактеризуйте особливості та наслідки діяльності уряду в умовах незалежної України. Віднайдіть спільні ознаки й відмінності в їхній діяльності.

10. Сформулюйте та обгрунтуйте критерії ефективності державно­
го управління.

Література

Бринцев В. В.Державне управління (аспекти національної без­пеки і оборони). — К., 2004.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.Современный Левиафан. — М„ 1990.

ГурнеБ. Державне управління. — К., 1993.

Дегтярев А. А.Основы политической теории. — М., 1998.

Демчук П. О.Соціально-політичні проблеми державного і воєнно­го управління. — К., 2002.

Князев В. М.Соціальна технологія та управління політичними процесами в Україні. — К., 1995.

Липинський В.Листи до Братів-Хліборобів. — Відень, 1926.

Нечай В. І.Політичне життя суспільства // Політологія: Посібник для студентів / За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. — К., 1998.

Ніконенко В. М.Політичне управління та його соціотехніка // По­літологія. Посібник для студентів / За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. — К., 1998.

Райт Г.Державне управління. — К., 1994.

Підготовка і прийняття державно-політичних рішень 51

Рябов С. Г.Політологічна теорія держави. — К., 1996.

Цветков В. В.Державне управління: основні фактори ефективно­сті (політико-правовий аспект). — X., 1996.

Цветков В. В., Горбатенко В. П.Демократія — Управління — Бю­рократія: в контексті модернізації українського суспільства. — К., 2001.

Щекин Г. В.Теория социального управления. — К., 1996.

1.3. Підготовка і прийняття державно-політичних рішень

Управління завжди здійснюється з метою досягнення певних цілей, реалізація яких забезпечується розроблен­ням, прийняттям і виконанням рішень. Така діяльність є одним із найважливіших елементів державної політики. Вироблення рішення є творчим процесом вибору однієї або кількох альтернатив із множини можливих їх варіантів.

Сутність, класифікація і особливості практичної реалізації державно-політичних рішень

Потреба в прийнятті рішення виникає у зв'язку із зов­нішніми обставинами (припис керівного органу, коорди­нація і регулювання відносин з іншими органами упра­вління) і внутрішніми (відхилення від заданих параметрів діяльності, виникнення резервів, порушення дисципліни, заохочення працівників тощо). Рішення покликані забез­печити розв'язання проблем, максимальне наближення до заданої мети, вони є центральною ланкою процесу упра­вління, важливим чинником його цілеспрямованості. Ре­зультатами рішення можуть бути: відповідно зафіксова­ний проект змін в організації (соціальній системі); со­ціальна норма, яку суб'єкт управління виробляє для цілеспрямованого впливу на управлінський об'єкт; доку­мент, що містить визначені цілі (завдання), вказує способи і терміни їх досягнення, відповідальних виконавців і фор­ми контролю тощо.

Рішення є важливою складовою кожної функції упра­вління, процес їх прийняття і здійснення є «наскрізним», що забезпечує взаємозв'язок елементів управління із со­ціальною системою. В органах державної влади і держав­ного управління, у державній службі управлінські рішен-

52 Предмет і специфіка прикладної політології

ня приймають в установленому базовими документами та посадовими інструкціями порядку, вони ґрунтуються на аналізі й оцінюванні можливих альтернатив. Усі рішення мають директивний (обов'язковий) характер, незважаючи на різну владну силу. Одні приймають на рівні вищих і центральних органів державної влади та спрямовані на ви­рішення найважливіших проблем держави, інші — про­міжні, допоміжні, їх приймають на рівні або в межах від­повідного апарату.

Державно-політичні рішення — рішення, які приймають вищі та центральні органи державної влади з метою визначення і реалі­зації державних цілей, стратегії їх досягнення, державної політи­ки, організації державної влади, а також розв'язання інших про­блем державного рівня.

Основними ознаками державно-політичних рішень є: спрямованість на вирішення проблем державного рівня; прийняття вищими або центральними органами держав­ної влади; подання їх у формі нормативно-правових актів, програмно-цільових документів (програм, проектів, кон­цепцій, сценаріїв, планів) та організаційно-розпорядчих рішень (доручень, штатних розкладів і структур, інструк­цій тощо); належність до державно-політичних відносин (є їх елементами); формування на їх основі державно-полі­тичних впливів; обов'язковість для виконання всіма за­значеними в них особами, підприємствами, організація­ми, установами, органами влади; першочерговість забез­печення необхідними державними ресурсами.

Державно-політичні рішення передбачають: визначен­ня пріоритетів цілей і функцій держави у певний період її розвитку; розроблення, коригування і реалізацію держав­ної політики та її складових; реформування структури ор­ганів державної влади; формування щорічних державних бюджетів і планів соціально-економічного розвитку; ре­формування системи державної служби тощо.

До державно-політичних рішень не можна застосовува­ти однакові критерії, оскільки кожна проблема має специ­фічні особливості і вимагає окремого розв'язання. Не за­стосовують також критерії часу (індикатор ефективності) до кожної проблеми або кожного етапу діяльності. Адже один вид проблем постає під час кризової ситуації і вима­гає від державно-політичного апарату концентрації уваги (енергії, ресурсів тощо) на вирішенні їх за нетривалий пе­ріод. Інші суспільні проблеми можуть довго чекати на своє вирішення.

Підготовка і прийняття державно-політичних рішень 53

Не кожне державно-політичне рішення можна квалі­фікувати як сукупність юридичних норм, проте кожне з них є актом, що приводить у дію механізм правового регу­лювання. Окреме рішення ще не є політикою, але їх сукуп­ність (у межах стратегії) визначає напрям державної по­літики. Тому аналіз і оцінювання цілеспрямованості, ефективності рішень сприяє вдосконаленню державної по­літики країни. Кожне державно-політичне рішення репре­зентує напрям політики, а їх сукупність — визначає дер­жавну стратегію.

Залежно від часової перспективи розрізняють поточні державно-політичні рішення, що передбачають повсяк­денне оперативне регулювання соціальних, політичних, культурних і певною мірою економічних відносин, і дов­гострокові державно-політичні рішення, спрямовані на віддалену перспективу, які визначають стратегічну мету, шляхи розвитку держави і засоби їх досягнення. Поточні і довгострокові державно-політичні рішення з огляду на сферу їх дії поділяють на внутрішні державно-політичні рішення, пов'язані з внутріполітичним курсом держави, досягненням її цілей, визначенням основних напрямів ро­звитку країни, організацією державної влади та її засто­суванням для відповідного державного розвитку, вирішен­ням актуальних завдань, і зовнішньополітичні рішення, які визначають діяльність держави у зовнішніх (міжна­родних) справах (оформлення відносин з іншими держава­ми, міжнародними організаціями, регіональними об'єд­наннями, союзами держав і народами) відповідно до її ці­лей і принципів.

Внутрішні і зовнішні державно-політичні рішення обов'язково повинні враховувати особливості конкретно-історичної ситуації, в якій вони формуються і реалізують­ся, культурно-національну специфіку і традиції. Вони ма­ють ґрунтуватися на національному інтересі, забезпечува­ти його реалізацію, національну безпеку країни, а також враховувати тенденції, які визначають розвиток людської цивілізації, однією з яких на сучасному етапі є глобаль­ність багатьох суспільно-політичних, економічних та ін­ших процесів.

За формою розрізняють такі державно-політичні рі­шення:

а) нормативно-правові (Конституція; конституційні за­кони та угоди; закони; міжнародні угоди; укази глави дер­жави; постанови парламенту й уряду; накази міністрів, ке­рівників інших центральних органів державної влади; по-

54 Предмет і специфіка прикладної політології

ложення про центральні органи державної влади; держав­ні та галузеві стандарти тощо);

б) програмно-цільові (національні, державні, регіо­
нальні, галузеві та міжвідомчі концепції, програми, про­
екти);

в) організаційно-розпорядчі (доручення та організацій­
но-координаційні рішення вищих і центральних органів
державної влади).

Класифікують державно-політичні рішення також з огляду на основні складові системи державного управлін­ня (державотворення, формування державної політики, реалізація державної політики).

Рішення з державотворення охоплюють:

1) призначення виборів глави держави, парламенту,
органів місцевого самоврядування;

2) розподіл повноважень між главою держави, парла­
ментом та урядом; дострокове припинення повноважень
глави держави, парламенту, уряду;

3) призначення референдумів з питань, передбачених Конституцією (зокрема, про зміну території країни);

4) визначення цілей, функцій і стратегії розвитку дер­жави;

5) забезпечення організації і діяльності парламенту, визначення статусу його депутатів; визначення системи центральних органів виконавчої влади; створення, реорга­нізацію та ліквідацію міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; створення консультативних, до­радчих та інших допоміжних органів і служб для виконан­ня повноважень глави держави; створення судів; створен­ня і ліквідацію районів, встановлення і зміну меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, най­менування і перейменування населених пунктів і районів; розроблення засад місцевого самоврядування, спеціаль­них статусів столиці та інших міст; визначення і забезпе­чення правового режиму державного кордону;

6) забезпечення організації і діяльності органів вико­навчої влади, державної служби; прокуратури, органів ді­знання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основ організації та діяльності адвокатури;

Поиск по сайту: