Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Зайнятість: сутність і форми



Зайнятість населення — це економічна категорія, яку розгляда­ють з двох точок зору: зайнятість як економічне поняття і зайнятість як економічна проблема.

Зайнятість населенняяк економічне поняття — це діяльність гро­мадян, що пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі. Зайня­тість населенняяк економічна проблема — це співвідношення чисель­ності працездатного населення і зайнятого населення, яке характери­зує ступінь використання трудових ресурсів суспільства і ситуацію на ринку праці. Зайняте населення — це громадяни, які працюють за наймом, виконуючи роботу протягом повного або неповного робо­чого дня, а також ті, хто має роботу, що оплачується, і це підтвердже­но відповідним договором, контрактом, узгодженим документом то­що. Зайняте населення є активною частиною трудових ресурсів, яка задіяна в суспільному виробництві. А зайнятість показує ступінь участі працездатного населення в народному господарстві.

Зайнятість населення забезпечується державою за допомогою здійснення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльнос­ті, а також стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Громадяни вільно обирають види діяльності, не за­боронені законодавством. Примусове залучення до праці у будь-якій формі неприпустиме. Добровільна незайнятість громадян не є під­ставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Законом Україні "Про зайнятість населення" від 1 березня 1991 р. № 803-ХІІ (із змін. і доп.) (ст. 1) передбачено, що в Україні до зайня­того населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах: працюючі по найму на умовах пов­ного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в уста­новах і організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та


іноземних організаціях в Україні і за кордоном; громадяни, які са­мостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві; обрані, призначені або затверджені на оплачувану по­саду в органах державної влади, управління та громадських об'єд­наннях; громадяни, які проходять строкову військову службу або альтернативну (невійськову) службу; громадяни, які проходять про­фесійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з від­ривом від виробництва; учні загальноосвітніх шкіл і студенти вищих закладів освіти; працюючі громадяни інших країн, які тимчасово проживають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпе­ченням діяльності посольств і місій.

Отже, із соціальної точки зору зайняті — це громадяни, які пра­цюють відповідно до своїх здібностей і вподобань і самостійно обра­ли місце роботи.

Форми зайнятості населення класифікують за різними ознаками. Зайнятість може бути стандартна і нестандартна, зареєстрована і не-зареєстрована (рис. 31).

За тривалістю робочого часу зайнятість населення поділяють на повну і неповну. Повна зайнятість — це діяльність протягом повно­го робочого дня (тижня, сезону), яка приносить дохід у нормальних для певного регіону розмірах. Неповна зайнятість — це зайнятість окремої людини протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи з неповною ефективністю.

За даними про заробіток або про відпрацьований час розрізня­ють явну (видиму) і приховану (невидиму) зайнятість. Явна неповна зайнятість — це швидше статистичне поняття, така зайнятість вимі­рюється за допомогою даних про заробітну плату, відпрацьований робочий час або у результаті спеціальних вибіркових досліджень. Прихована повна (неповна) зайнятість — це аналітичне поняття, яке відображає диспропорцію між робочою силою та іншими факторами виробництва. Характерними ознаками прихованої пов­ної або неповної зайнятості можуть бути низькі доходи, неповне ви­користання професійної компетентності або низька продуктивність працівників.

За рівнем ефективності використання трудового потенціалу насе­лення, за суспільно корисним характером трудової діяльності виок­ремлюють раціональну і нераціональну зайнятість.


Зайнятість


Стандартна


Нестандартна


 


Зареєстрована


Зареєстрована


Незареєстрована (нерегламентована)


 


Первинна Вторинна Повна Неповна Явна неповна


Тіньова Кримінальна


 


Поденна


Тимчасова


Часткова


Сезонна


Неформальна Нелегальна


Прихована

(невидима)


Неповний робочий час

Рис. 31. Класифікація форм зайнятості в Україні


Теорії зайнятості

В економічній науці існують такі теорії зайнятості: класична, кейнсіанська, неокласична, монетаристська, інституціоналістська, марксистська.

Класична теорія зайнятості XIX ст. пов'язана з іменами Д. Рікар-до, Дж. Мілля та В. Петті. Її автори вважали, що ринок має всі мож­ливості для ефективної кооперації усіх процесів, пов'язаних із зайня­тістю, забезпеченням повного використання ресурсів праці, якими володіє суспільство. Держава не повинна втручатись у процеси, що відбуваються, оскільки в ринкових умовах об'єктивні закони управ­ляють економічними явищами у суспільстві. Якщо у ХІХ ст. еконо­міка країн розвивалася швидше довільно, а не за конкретною модел­лю, то сучасні процеси економічного розвитку сформували певні ви­моги до стратегій розвитку країн у ХХ-ХХІ ст.

За теорією Дж. Кейнса, ринок праці характеризується постійною рівновагою. Основним регулятором зайнятості є держава, яка впли­ває на сукупний попит на товари і послуги та на працю. Ціна є не ре­гулятором ринку праці, а результатом співвідношення між попитом і пропозицією. Послідовники Дж. Кейнса пояснюють безробіття скороченням сукупного попиту.

На відміну від кейнсіанців представники неокласичної теорії (А. Маршалл, А. Пігу, Дж. Пері, Р. Холл та ін.) вважали, що ринок праці діє на основі цінової рівноваги, тобто регулятором ринку є ціна робочої сили (заробітна плата), яка регулює попит і пропозицію робо­чої сили. Якщо попит перевищує пропозицію, працівники пропону­ють свої послуги за дедалі більші ставки заробітної плати, і робото­давці змушені платити заробітну плату, вищу за ринкову. У такий спо­сіб установлюється рівновага, підвищується зайнятість населення.

Монетаризм (М. Фрідмен, Ф. Маклуп, Л. Роббінс та ін.) ґрунту­ється на необхідності "природного" рівня безробіття, жорсткої структури цін на робочу силу. Представники цієї концепції вважа­ють, що досягнення ринкової стабільності і рівноваги можливе в умовах вільної конкуренції на ринку з гнучкими цінами і заробітною платою, без втручання держави і профспілок. Урівноваженню рин­ку, на їх думку, може сприяти використання механізму грошово-кре­дитної політики (облікова ставка центрального банку, розміри обов'язкових резервів комерційних банків на рахунках центрально­го банку).


Інституціоналістська теорія пояснює характер зайнятості особ­ливостями динаміки окремих галузей і професійно-демографічних груп. Особлива увага приділяється не макроекономічному аналізові ринку праці, а аналізу професійних структур і галузевих відміннос­тей у структурі робочої сили, рівнях заробітної плати.

Марксистська теорія наголошує, що зайнятість населення визна­чається загальними ринковими закономірностями. Згідно з цією те­орією, товар "робоча сила" в процесі праці створює вартість, а вар­тість усіх інших ресурсів лише переноситься на нову вартість пра­цею. Окрім того, робоча сила як товар впливає на співвідношення попиту і пропозиції та на свою ринкову ціну.

Кожна з теорій зайнятості має свої позитивні, негативні або дис­кусійні моменти, з якими можна погоджуватись або ні.

Повна зайнятість

Під повною зайнятістю Дж. Кейнс розумів таку зайнятість, при якій попит на працю дорівнює його пропозиції, тобто це не 100-від-соткова зайнятість. Він вважав, що коли зайнятість перевищує такий нормальний рівень, то виникає інфляція. На думку М. Фрідмена, 100-відсоткова зайнятість неможлива, оскільки структурне і фрик­ційне безробіття неминучі. Вони становлять природний рівень без­робіття, який у будь-якій країні становить 4-7 %. Отже, повна зайня­тість — це така кількість зайнятих, з якої вирахувано чисельність неп­рацюючих через структурне та фрикційне безробіття. Природний рі­вень безробіття наприкінці 80-х років в країнах Західної Європи ста­новив 7 %. Якщо безробіття перевищує цей рівень, то кажуть про не­повну зайнятість і про те, що економічна система дає перебої.

Повна зайнятість — це не лише діяльність протягом повного ро­бочого дня (тижня, сезону), яка приносить дохід, що влаштовує лю­дину, а й стан економіки, за якого кількість вакансій відповідає чи­сельності безробітних або перевищує його (тобто такий стан, за яко­го немає незайнятих, які бажають працювати). У разі повної зайня­тості рівень безробіття дорівнює сумі структурного і фрикційного безробіття. Такий рівень повної зайнятості називається природним безробіттям. За ринкової економіки це не рівень залучення праце­здатного населення до суспільного виробництва, а принцип, що ві­дображає право всіх громадян на працю й освіту, підкріплене зо­бов'язанням держави перед своїми громадянами забезпечувати всіх бажаючих працею.


А. Оукен сформулював закон, відповідно до якого між рівнем безробіття і реальним обсягом валового внутрішнього продукту іс­нує обернена залежність: зниження безробіття на один відсотковий пункт щодо його природного рівня дає додатковий приріст реально­го ВВП приблизно на 2-2,5 % і навпаки. Число 2 або 2,5 носить наз­ву коефіцієнта Оукена. Закон Оукена показує взаємозв'язок викорис­тання трудового потенціалу країни і віддачі залучених ресурсів (ефективності виробництва).

Трудовий потенціал — це можливість країни залучити до трудової діяльності працездатне населення для виробництва товарів і надання різноманітних послуг. Кількісно він складається із зайнятих і безро­бітних, які на певний момент не мають роботи, але бажають її одержа­ти. Ефективність виробництва — це доцільне використання всіх ви­робничих ресурсів, якісна характеристика господарювання на всіх рівнях управління. Коли йдеться про ефективність виробництва, то мається на увазі ступінь використання виробничого потенціалу, тоб­то співвідношення між витратами і результатами. І що більший роз­рив між отриманими результатами та витратами на їх отримання, то ефективніше працює економіка країни або суб'єкт ринкових відносин.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.