Наприкінці IV ст. Константинополь перетворився на найбільший торгово-ремісничий центр Візантійської імперії, став своєрідною «майстернею Всесвіту», що приваблювала купців з усього світу. На початку V ст. були побудовані його нові стіни ("стіни Феодосія") - вершина військово-інженерного будівництва. Близько 500 башт, три ряди сухопутних та ряд морських мурів зробили столицю Візантії неприступною фортецею.
Освіта у ранній Візантії підтримувала прямий спадкоємний зв'язок з античністю. Існувала її розгалужена міська система від муніципальних, приватних і монастирських шкіл до професійних носіїв вищої античної освіти: риторів, педагогів, філософів, лікарів та юристів. Продовжували діяти старі центри античної освіченості – Александрія, Афіни, Антіохія. Згодом ці центри занепали: Александрійська бібліотека згоріла, а Платонівська Академія в Афінах закрилася за наказом імператора Юстиніана.
Формування ранньовізантійської культури відбувалося в умовах гострої боротьби християнського віровчення з філософськими, етичними, естетичними та природознавчими поглядами пізньоантичного світу. Тому перші століття існування Візантії були важливим етапом становлення світогляду візантійського суспільства, що дотримувався традицій язичницького еллінізму, а також християнства. Цей період історії Візантії характерний ідеологічним обґрунтуванням християнством боговстановленості своєї церковної організації, популяризацією християнського способу життя та боротьбою проти єретичних течій всередині самого християнства. Помітна роль у цьому належала відомим християнським проповідникам Григорієві Богослову та Іоанну Златоусту, які здійснили систематизацію християнського богослов'я, заклавши основи його спеціального розділу -гомілетики (теорії і практики проповідницької діяльності). Водночас у патристичній літературі ранньовізантійської доби, працях Василія Кесарійського, Григорія Назіанзина і Григорія Нисського був закладений фундамент середньовічної візантійської філософії, яка корінням сягала в історію еллінського мислення. Запеклі філософсько-богословські суперечки, що точилися у IV—V ст. навколо проблеми природи Христа та його місця в Святій Трійці, сприяли не лише систематизації християнської догматики. Філософським змістом цих суперечок стала й антропологічна проблема про сенс людського існування, місце людини у Всесвіті та про межу її пізнавальних можливостей...
У IV-V ст. не відбулося глибокої християнізації свідомості візантійців. Духовне життя ранньовізантійського суспільства вирізнялося драматичною напруженістю. В літературі та мистецтві спостерігалась еклектична суміш язичницьких і християнських ідей, різноманітних образів і уявлень, колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою. Незважаючи на це, художня творчість досягла високої витонченості, поєднуючи вишукану елегантність форми з глибоким, спіритуалізмом змісту. В ранній період історії Візантія, як уже зазначалося, досягла найвищого розквіту за імператора Юстиніана І, котрий в умовах соціальної кризи і розкладу пізньоантичного суспільства у VI ст, прагнув зберегти "велич" імперії. Побудована ним на Балканах колосальна лінія фортець була останньою спробою закріпитися на "старих кордонах".
За Юстиніана у культурі Візантії сформувалося багато в ідеології, естетиці, архітектурі, живописі. Саме тоді була здійснена знаменита Юстиніанівська кодифікація римського права.
З небаченою пишністю у 532-537 pp. збудовано храм Св.Софії. З ним утвердився основний тип купольного храму, характерний для візантійської архітектури. Його внутрішнє оформлення та високий 55-метровий купол (31 м у діаметрі).
Основу розвитку візантійського мистецтва та літератури VI ст. становить відображення пізньоантичного бачення художніх цінностей. Грунтуючись більше на роздумах, аніж на емоційно-чуттєвому сприйнятті, воно виявилось у багатому за символікою "юстиніанівському класицизмі", що відображав офіційний характер одержавленого християнства юстиніанівської епохи.
З кінця VI - початку VII в. зароджуються нові літературні форми - наприклад, церковна поезія, найвизначнішим представником якої був Роман Сладкопевец. Більшу популярність в VII-IX вв. одержує жанр повчального читання релігійного характеру для широких мас, так звані житія святих. Із другої половини IX в. і особливо в X в. починається активне збирання візантійськими письменниками й ученими робіт античних авторів. Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний і інші внесли значний вклад у справу збереження пам'ятників елліністичної культури.
Візантійський стиль живопису характеризувався комбінацією плоских силуетів із плавною ритмікою ліній, шляхетною гамою фарб із перевагою пурпурних, лілових, синіх, оливково-зелених і золотих тонів. Провідною формою живопису у Візантії була настінна мозаїка й фреска. Мала поширення також станковий живопис - іконопис- на дошках темперою, а в ранній період (VI в.) - восковими фарбами. Великою популярністю користувалася й книжкова мініатюра.