Розвиток української адвокатури від повоєнних років до нашого часу

Повоєнні роки поставили перед адвокатурою завдання насамперед поповнити втрачені адвокатські кадри. Ін­шим завданням стало підвищення професійного рівня адвокатів.

У квітні 1956 р. Мін'юст СРСР визнав за необхідне пере­глянути чинне Положення про адвокатуру СРСР, і, як ре­зультат цього, відділом адвокатури Мін'юсту СРСР був розроблений новий проект Положення. Однак законода­вець пішов шляхом децентралізації адвокатури. Зокрема, у грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР затвердила Основи законодавства про судоустрій Союзу РСР, союзних і авто­номних республік, Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, Основи кримінального су­дочинства Союзу РСР і союзних республік. Відповідно до цього Верховна Рада УРСР ЗО червня 1960 р. прийняла За­кон про судоустрій Української РСР, а 28 грудня 1960 р. затвердила нові Кримінальний та Кримінально-процесу­альний кодекси з уведенням їх у дію з 1 квітня 1961 р. Ці нормативні акти стали правовою основою для деяких змін у правовому статусі адвокатури. Так, адвокат допускався до участі у розгляді будь-якої кримінальної справи. Крім того, якщо до цього адвокат мав можливість брати участь у справі лише в суді, то тепер захисник одержав можливість брати участь на попередньому слідстві з моменту оголошення обви­нуваченому про закінчення слідства і пред'явлення йому всіх матеріалів справи для ознайомлення. У справах про злочини неповнолітніх та осіб, які через свої фізичні чи психічні вади не могли самі здійснювати своє право на захист, захисник до­пускався з моменту пред'явлення обвинувачення. Було роз­ширено перелік випадків обов'язкової участі захисника в розгляді справ у суді.

На підставі зазначених нормативних актів Мін'юст УРСР розробив проект Положення про адвокатуру, який Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 р.

У серпні 1972 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесу­ального кодексу Української РСР" було розширено участь захисників на попередньому слідстві. Тепер захисник мав змогу брати участь у будь-якій справі з моменту пред'яв­лення обвинувачення, якщо прокурор винесе відповідну постанову.

І все ж говорити про ефективність діяльності адвокату­ри в той час не молена — через нехтування принципами де­мократії, порушення прав людини, декларативність основ­них законодавчих актів. Як у теорії кримінального проце­су, так і в практичній діяльності правоохоронних органів був зведений практично в абсолют пріоритет захисту де­ржавних і суспільних інтересів перед правами громадяни­на та конкретної особи. Це була офіційна позиція держави, що знайшло безпосереднє відображення в Конституції СРСР 1977 р., у тексті якої основні права та свободи грома­дян містяться у главі 7 після викладу положень про полі­тичну й економічну системи, соціальний розвиток і куль­туру та ін.

УРСР було закріплено, що для надання юридичної допомо­ги громадянам і організаціям діють колегії адвокатів. У зв'язку зі зміною законодавства було прийнято нове Поло­ження про адвокатуру, затверджене Верховною Радою УРСР 1 жовтня 1980р. Тривала відсутність законодавчої регламентації участі адвоката на досудових стадіях спри­чинила те, що в цілому теоретичні дослідження були при­свячені проблемам правового становища адвоката в судо­вих стадіях. У роботах, присвячених участі адвоката на досудовому слідстві, аналізувалися лише деякі аспекти йо­го кримінально-процесуальної діяльності як захисника, тактичні прийоми захисту.

Характеризуючи співвідношення прав учасників кримі­нального процесу і суспільних інтересів, підкреслимо, що за загальним правилом особисті інтереси визнавалися та­кими, що заслуговують задоволення, і тому закріплювали­ся в законі у вигляді так чи інакше гарантованих суб'єктивних прав, якщо вони відповідали суспільним ін­тересам або не суперечили їм. Інші особисті інтереси зако­ном не визнавалися і, відповідно, захистом з боку держави не забезпечувалися.

Узагалі політичний режим України часів радянської влади не дуже поважав особистість, що не могло не позна­читися на спрямованості та змісті кримінального процесу. Сформований у ті роки, він ще багато в чому зберігся у чинному кримінально-процесуальному законодавстві та практиці його застосування.

У другій половині 80-х років XX ст. було зроблено пер­ші кроки до оновлення правової основи державного та су­спільного життя України. Так, 13 листопада 1989 р. Вер­ховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства Со­юзу РСР і союзних республік про судоустрій, відповідно до яких значно розширювалася сфера діяльності адвоката у кримінальному процесі. Тепер участь захисника гаранту­валася вже на попередньому слідстві з моменту затриман­ня, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Було розши­рено перелік випадків обов'язкової участі захисника на по­передньому слідстві; значно розширено права захисника.

У зв'язку з переходом економіки країни на ринкові від­носини та введенням різноманітних форм власності зміни­лись і форми юридичної допомоги підприємствам, устано­вам, організаціям та окремим особам. Особливо гостро по­стала проблема організаційного оформлення адвокатури, що, нарешті, вирішило б питання її незалежності. 20—22 вересня 1990 р. у м. Києві відбувся установчий з'їзд адво­катів республіки, на якому було утворено Спілку адвокатів України — незалежну, самоврядну організацію, метою якої відповідно до прийнятого з'їздом статуту стало об'єд­нання зусиль адвокатів республіки для формування демо­кратичної правової держави; підвищення рівня юридичної допомоги, що надається громадянам, установам, організа­ціям, у тому числі іноземним фізичним і юридичним осо­бам, ролі й авторитету адвокатури в суспільстві та державі; сприяння законодавчому закріпленню індивідуальної, приватної адвокатської діяльності; досягнення адвокату­рою повної самостійності і самоврядування; захисту адво­катурою професійних прав і соціальних інтересів адво­катів, їх честі та гідності; поширення історичних традицій української адвокатури; розвитку і поглиблення міжна­родних зв'язків адвокатів тощо.

19 грудня 1992 р. Верховна Рада України прийняла За­кон "Про адвокатуру", який мав на меті піднести роль ад­вокатури в суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Проте час спливає, і правозастосовна практика виявила певні недоліки зазначеного закону. У ситуації, коли рефор­мується все законодавство держави, законодавство про ад­вокатуру не може стояти на місці.

Поиск по сайту: