Питання відносин між адвокатурою і державою є складними та спірними. Дискусії з цього приводу тривають і сьогодні.
В юридичній літературі висловлювалася думка про те, що державне керівництво адвокатурою не потрібне.
Й.Д. Перлов, навпаки, вважає, що за допомогою Міністерства юстиції потрібно посилювати роль державного керівництва адвокатурою, оскільки остання виконує функцію, що має державне значення100.
Деякі інші вчені також вважають, що адвокатура здійснює державні функції, і тому ототожнюють її з державними органами. Так, М.О. Чельцов стверджує, що адвокат здійснює функцію державного представництва прав і законних інтересів окремих громадян, що виступають як підсудні, позивачі та відповідачі у кримінальному та цивільному процесах101. С.В. Натрускін також вказує на державний характер адвокатури і відзначає публічно-правові особливості її діяльності102.
О.Д. Святоцький підкреслює, що діяльність адвокатури, безумовно, має державний характер, адже адвокатура як елемент політичної системи виконує функцію особливої державної ваги — захищає права і законні інтереси громадян. Більше того, в адвокатури і державних органів багато спільних завдань (у тому числі побудова демократичної правової держави); вони розвиваються в напрямі всебічного розгортання демократії; разом виконують важливі соціальні функції. Крім того, державні органи надають допомогу адвокатурі. У свою чергу, вона активно допомагає їм у розв'язанні завдань, які стоять перед суспільством (наприклад, зміцнення законності і правопорядку).
Водночас О.Д. Святоцький та В.В. Медведчук стверджують, що тісна взаємодія адвокатури і державних органів, державний чи публічно-правовий характер її діяльності не можуть у цілому характеризувати правову природу адвокатури. За своєю сутністю, як уже зазначалося, вона є
вільною професією, а отже, — має громадський характер. Українське законодавство про адвокатуру вперше зробило крок у напрямі визнання її громадською організацією, визначивши поняття адвокатури як добровільне професійне громадське об'єднання, покликане сприяти захисту прав, свобод, представляти законні інтереси громадян України, іноземців, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм різноманітну юридичну допомогу (ст. 1 Закону України "Про адвокатуру").
Яка ж думка з цього приводу переважає в основних сучасних світових системах адвокатури?
В Англії і США поняття та суть адвокатури нормативними актами не розкриваються. В Англії у деклараціях адвокатських організацій та публічних виступах адвокатів висловлюється думка про те, що адвокатура служить справі "правильного регулювання суспільних процесів владними рішеннями", зміцненню режиму "панування права", захисту прав людини тощо. У СІЛА адвокатура визначається такою, що приватно практикується, комерційною діяльністю. Законодавство Франції розглядає адвокатуру як ліберальну незалежну професію. Федеральне положення про адвокатуру Німеччини визначає адвокатуру як незалежну організацію в системі правосуддя, а адвокатів як вільних підприємців.
З приводу відносин адвокатури з державними органами не можна не погодитися з думкою ІО.І. Стецовського, який зазначає, що відносини між громадськими організаціями та державними органами залежать від завдань і характеру діяльності тих чи інших громадських організацій, від їх місця та ролі в житті суспільства. Ці відносини можуть ґрунтуватися на принципах координації та узгодження в загальних рамках правового режиму, установленого державою. Однак вони можуть ґрунтуватися і на принципах загального або безпосереднього керівництва. Стосовно адвокатської діяльності Ю.І. Стецовський зазначає, що її можна розглядати як вільну професію лише з певними обмеженнями. Вона є такою, оскільки доступ до неї відкритий будь-кому, хто бажає і достатньо до неї підготовлений, і тому, виконуючи професійні обов'язки, адвокат повинен користуватися якомога більшою незалежністю. Адже головне завдання адвоката —- захищати приватних осіб у правовому спорі з державою. Необхідність для громадянина мати в спорі з державою помічника - автономного, професіонального юриста вимагає формування адвокатури як добровільного, еамокерованого та незалежного об'єднання. Представляючи обвинуваченого або іншу особу, адвокат здійснює публічно-правові функції. Тому суть проблеми полягає не в тому, чи слід відмовитися від державного керівництва адвокатурою, а в тому, якими є межі і форми цього керівництва'.
Між адвокатурою і держаною в основних сучасніих світових системах адвокатури складаються різні відносини.
Наприклад, у США і Франції жодного контролю з боку держави за діяльністю адвокатів немає"".
В Англії загальне керівництво адвокатурою здійснює лорд-канцлер (член Верховного суду).
У Німеччині державні органи зберігають низку елементів нагляду за діяльністю адвокатури. Так, контроль за діяльністю Федеральної палати адвокатів здійснює міністр юстиції. Міністерство юстиції має право встановлювати межі тарифів оплати юридичної допомоги. Управління юстиції земель розглядають заяви громадян, лісі висловили бажання займатися адвокатською діяльністю, вивчають щорічні звіти палат адвокатів про зміст їх діяльності та ін.
В Україні порядок відносин адвокатури з державою визначений Законом "Про адвокатуру". Закон гарантує незалежність і самостійність адвокатури. На Міністерство юстиції покладено обов'язки щодо забезпечення оплати праці адвокатів у випадках участі останніх у кримінальних справах за призначенням та у разі звільнення громадян від оплати наданих їм юридичних послуг, а також узагальнення статистичної звітності про адвокатську діяльність, сприяння підвищенню професійного рівня адвокатів. Місцеві органи державного управління в межах своєї компетенції сприяють адвокатам і адвокатським об'єднанням у вирішенні соціальних питань, забезпечують їх службовими приміщеннями.
Повертаючись до "Основних положень про роль адвокатів" та "Стандартів незалежності юридичної професії", слід зазначити, що завдання державних органів полягає в тому, щоб забезпечити належну роль адвокатів, яка має поважатися й гарантуватися урядами у процесі розроблення націоналі.ного законодавства та його застосування. Уряди мають надати адвокатам можливість виконувати професійні обов'язки без залякування і перешкод, а також можливість вільно переміщатися та консультувати клієнта як у своїй країні, так і за кордоном.
Уряди повинні виключити загрозу застосування адміністративних, економічних та інших санкцій за будь-які дії, до яких вдаються адвокати відповідно до професійних обов'язків, стандартів й етичних норм. У х>азі загрози безпеці адвокатів у зв'язку з виконанням професійного обов'язку вони мають бути адекватно захищені властями. Адвокати не можуть ідентифікуватися з їх клієнтами та справами клієнтів у зв'язку з виконанням першими професійних обов'язків. Суд чи адміністративний орган не повинні відмовляти у визнанні права адвоката, що практикує, представляти інтереси свого клієнта, якщо цього адвоката не було дискваліфіковано відповідно до національного законодавства і практики його застосування. Компетентні представники влади зобов'язані забезпечити адвокату можливість своєчасно отримувати інформацію, документи та матеріали справи, зокрема у кримінальному процесі — не пізніше закінчення розслідування. Уряди мають визнавати та додержувати конфіденційності комунікацій і консультацій за виконанням своїх професійних обов'язків (Преамбула та п. 16—19, 21, 22 "Основних положень"). Має бути забезпечений захист звичайної та електронної систем адвокатського діловодства (досьє), а також захист від втручання в електронні засоби зв'язку й інформаційні системи, що використовуються адвокатами (п. 13 "а" "Стандартів").