Забезпечення вільного оскарження рішень суду як принцип кримінального судочинства.

Конституцією України забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду закріплено як одну із засад судочинства (п. 8 ч. 3 ст. 129). КПК надає гарантії реалізації даного припису, зокрема, встановлює такий порядок провадження, за якого не допускається погіршення становища засудженого чи виправданого в разі оскарження ними судового рішення (ч. 2 ст. 375, ст. 397, ст. 400 КПК).

Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження реалізується шляхом відповідного провадження.

Провадження в апеляційній інстанції — діяльність апеляційного суду, що відбувається у разі подання апеляції прокурором, засудженим, виправданим, обвинуваченим, захисником або іншим визначеним КПК учасником процесу на вирок, який не набрав законної сили, ухвалений місцевим судом, та ухвали або постанови місцевих судів. Право на апеляційне оскарження судових рішень гарантоване ст. 129 Конституції України і як конституційна засада судочинства становить невід’ємну складову права на судовий захист (преамбула постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 1). Суть такого виду провадження полягає в перевірці законності, обґрунтованості, справедливості вироку та законності й обґрунтованості вказаних судових рішень у межах апеляції на підставі матеріалів, що є в справі, та додатково представлених доказів шляхом проведення судового слідства. Якщо розгляд апеляції дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли, апеляційний суд зобов’язаний прийняти таке рішення.

Подання апеляції на вирок, ухвалу чи постанову суду зупиняє набрання ними законної сили та їх виконання, за винятком передбачених у КПК випадків. У результаті розгляду апеляцій на судові рішення апеляційний суд може постановити свій вирок або винести (постановити) свою ухвалу або постанову. Право та обов’язок апеляційного суду постановити свій вирок (постанову) під час розгляду справи в апеляційному порядку є однією з гарантій оперативного здійснення кримінального судочинства, а отже, і своєчасного кримінально-правового захисту прав та свобод громадян (преамбула постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 1).

Провадження в касаційній інстанції — розгляд касаційним судом справи, що відбувається у разі касаційного подання прокурора або касаційної скарги учасників процесу на вироки, ухвали і постанови апеляційного суду та визначені КПК вироки, постанови і ухвали місцевих судів.

9. Поняття, значення принципу всебічності, повноти і об'єктивності дослідження обставин справи.

Аналіз чинного законодавства дозволяє дійти висновку про принципове значення для кримінального судочинства всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (ст. 370 КПК).

Реалізація цього принципу сприяє втіленню ідеї верховенства прав громадянина над будь-якими рішеннями і діями повноважних суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності шляхом законодавчого регулювання їх активності з урахуванням законних інтересів учасників процесу. Такий підхід у кінцевому підсумку забезпечує достовірність результату відповідних досліджень у кримінальній справі.

Всебічність дослідження обставин справи означає, по-перше, висунення і дослідження всіх реально можливих версій щодо характеру події, що має ознаки злочину, винуватості особи; по-друге, однаково ретельне встановлення і перевірку як обставин, що викривають, так і тих, що виправдовують обвинуваченого, а також обставин, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Повнота дослідження справи означає встановлення всього кола фактичних обставин, що можуть суттєво вплинути на рішення у справі; використання такої сукупності доказів, яка обґрунтовує зроблені висновки як такі, що не залишають місця сумнівам.

Об’єктивність означає пізнання органами, що ведуть процес, обставин справи, у точній відповідності з дійсністю, неупередженість їх у збиранні, перевірці та оцінці доказів, безсторонність щодо всіх учасників процесу та інших осіб, які беруть участь у справі.

Стаття 22 КПК зобов’язує прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують і обтяжують його відповідальність.

Хоча суд у ч. 1 ст. 22 КПК не названий серед суб’єктів, на яких покладається всебічне, повне і об’єктивне дослідження обставин справи, інші норми КПК вимагають від нього дотримання цього принципу під загрозою скасування вироку вищестоящим судом (статті 281, 323, 367, 370 та ін.).

Як виняток з принципу є такий порядок, коли за певних умов у стадії судового розгляду справи відповідно до ст. 299 КПК досліджуються лише деякі докази або вони не досліджуються взагалі (ч. 2 ст. 253 КПК).

Закон забезпечує дотримання принципу відповідними категоричними вимогами не тільки стосовно фактичної його дії у ході судочинства, а навіть щодо створення умов для можливості перешкодити всебічному, повному і об’єктивному розгляду кримінальної справи (ч. 1 ст. 370 КПК).

За наявності обставин, що викликають сумнів в об’єктивності судді, народного засідателя, прокурора, слідчого, дізнавача, ці особи підлягають відводу (статті 54, 55, 58, 60 КПК).

Пленум Верховного Суду України у постанові від 11 лютого 2005 року № 2 «Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування» дає роз’яснення змісту порушень, що перешкодили чи могли перешкодити суду всебічно, повно і об’єктивно розглянути справу.

10. Поняття, класифікація суб'єктів кримінального процесу.

Чинний КПК України чітко не визначає поняття і не проводить класифікацію суб'єктів кримінального провадження.

Згідно з теорією кримінального процесу суб'єкти кримінального провадження - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальне провадження або залучаються до нього, вступають між собою процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки.

Суб'єкти кримінально-процесуального права мають наступні ознаки:

1) їх участь у справі передбачено кримінальне-процесуальним законом;

2) вони є суб'єктами певних процесуальних прав і обов'язків;

3) діють у кримінальному процесі відповідно до своїх прав і обов'язків;

4) вступають у процесуальні правовідносини.

Учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини. Це створює передумови для їх класифікації — в наукових, педагогічних і правотворчих цілях.

Спочатку наведемо класифікацію В.В.Назарова, який вважає, що суб’єктів кримінального провадження можна розрізняти залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження.:

1) у силу необхідності захищати свої права і законні інтереси (потерпілий, цивільний позивач та ін.); 2) в силу своїх посадових обов’язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя (слідчий, прокурор, суддя та ін.); 3) за дорученням чи угодою (представник цивільного позивача, захисник та ін.); 4) притягаються до участі у провадженні у примусовому порядку (обвинувачуваний, підозрюваний, підсудний).

Однак найбільш широковживаною є класифікація залежно від інтересу, що його має той чи інший суб'єкт у кримінальній справі. За цією підставою всіх учасників поділяють на чотири групи.

1. Державні органи і посадові особи, які ведуть кримінальний процес (представляють державні інтереси). До них належать: суд, суддя, прокурор, начальник слідчого відділу, слідчий, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання.

2. Суб'єкти, які мають власний інтерес у кримінальному процесі. Це підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений, виправданий, потерпілий, цивільний позивач і відповідач.

3. Суб’єкти, які захищають або представляють інтереси інших осіб. До цієї групи належать: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача.

4. Інші суб'єкти (особи, які не мають інтересу у кримінальній справі): заявник про злочин; особа, яка дає пояснення слідчим органам, прокурору, судді; свідок; експерт; керівник експертної установи; спеціаліст; перекладач; особа, яка розуміє знаки німого або глухого; поняті; поручителі; педагог; лікар та ін.

11. Суд як суб'єкт кримінального процесу.

Суд — єдиний суб’єкт кримінального процесу, на який покладається функція розгляду кримінальної справи (ч. 7 ст. 161 КПК). Тільки суду належить право визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати її кримінальному покаранню (ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 15 КПК), прийняти рішення про обмеження конституційних прав і свобод осіб, що беруть участь у досудових стадіях кримінального процесу (статті 29, 30 і 31 Конституції України, статті 106, 165-2, 165-3, 177, 178, 187, 187-1, 190, 205 КПК), а також здійснювати судовий контроль за законністю процесуальних рішень і процесуальних дій слідчого, особи, що провадить дізнання, і прокурора на досудових стадіях кримінального процесу (статті 99-1, 110, 234, 236–2368 КПК).

Суд є єдиним органом, який здійснює в державі судову владу.

У Законі України «Про судоустрій та статус суддів» наголошується: «Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства». Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ч. 1 ст. 124 Конституції України). Правосуддя у кримінальному процесі — це особливий вид державної діяльності, що полягає у розгляді і вирішенні різних соціальних конфліктів, пов’язаних зі злочином.

У кримінальному судочинстві суд — це активний його суб’єкт.

Тому не можна вважати суд виключно арбітром у кримінальному процесі. Коли суд здійснює правосуддя, він реалізує суддівську дискрецію, або суддівський розсуд. Суддівський розсуд — це передбачена юридичними нормами правозастосовна діяльність суду, яка здійснюється у процесуальній формі та встановлених кримінально-процесуальним законодавством межах, повинна бути мотивованою та полягає у виборі варіантів вирішення у кримінальному судочинстві правових питань, що виникають. У кримінальному процесі України суд не має права, розглядаючи кримінальну справу по суті, збирати докази. Але відповідно до чинного кримінально-процесуального законодавства він має широкі повноваження для того, щоб впливати на сторони, які беруть участь у кримінальному судочинстві з метою повного та об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи. Щоб ця мета була досягнута, законодавець надає суду право з урахуванням думки учасників судового розгляду своєю постановою визначити обсяг та порядок доказів, які будуть досліджуватися у судовому засіданні (частини 1 та 2 ст. 29-9 КПК). Заборона суду збирати докази у кримінальній справі за власною ініціативою не позбавляє його права самостійно досліджувати докази, на які спираються сторони. Думка сторін відносно досліджених доказів для суду не є обов’язковою. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 67 КПК). Якщо суд вважає за потрібне перевірити або уточнити фактичні дані, що були одержані у ході судового слідства, він за власною ініціативою виносить судове доручення, яким доручає органу, що проводив розслідування, виконати певні слідчі дії, спрямовані на перевірку доказової інформації, отриманої у судовому засіданні (ч. 3 ст. 3151 КПК). Хоча суд досліджує тільки ті докази, на які спираються сторони, однак його вирок повинен бути законним, обґрунтованим та справедливим. Суд обґрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті у судовому засіданні (ч. 2 ст. 323 КПК). Таким чином, суд, відправляючи правосуддя з кримінальних справ, у повному обсязі використовує суддівську дискрецію (суддівський розсуд), коли обирає порядок дослідження доказів, вирішує питання щодо клопотання учасників судового розгляду, досліджує та оцінює докази, виносить вирок. Тому суд у кримінальному процесі України є активним суб’єктом кримінального судочинства.

Правосуддя по кримінальних справах може здійснюватися як судом колегіально, так і суддею одноособово. Відповідно до ст. 17 КПК кримінальні справи в суді першої інстанції розглядаються суддею одноособово. Однак справи про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років, розглядаються в суді першої інстанції колегіально судом у складі трьох осіб, якщо про такий розгляд заявив клопотання підсудний. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі, розглядаються судом у складі двох суддів і трьох народних засідателів.

Розгляд справ в апеляційному і касаційному поряду здійснюється судами у складі трьох суддів. Розгляд справ у виключному порядку здійснюється апеляційними і касаційними судами у складі не менше трьох суддів.

Судді незалежні і підкоряються тільки закону. При здійсненні правосуддя судді і народні засідателі вирішують кримінальні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на суддів (ст. 18 КПК). Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України (ч. 1 ст. 126 Конституції України).

У кримінальному процесі як суди першої інстанції, які розглядають справу по суті, виступають районні та прирівняні до них суди. Апеляційні суди діють як суди першої інстанції у справах про злочини проти основ національної безпеки України, передбачених статтями 109–114 КК України, справи про злочини, за вчинення яких передбачене покарання у вигляді довічного позбавлення волі. По інших справах апеляційні суди розглядають апеляційні скарги і подання на рішення судів першої інстанції. Касаційною інстанцією в Україні є Верховний Суд України.

Поиск по сайту: