Свідчення обвинуваченого і підозрюваного як джерела доказів.

Показання підозрюваного — це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений у ході досудового провадження у кримінальній справі відповідно до вимог статей 107, 143–146 КПК. Показання обвинуваченого — це відомості, повідомлені ним на допиті, що проведений у ході досудового розслідування у кримінальній справі чи в суді (де він уже іменується підсудним) відповідно до вимог статей 143–146, 300 КПК. Показання підозрюваного і обвинуваченого є як самостійними видами доказів, так і засобами захисту їх прав і законних інтересів. Предмет показань підозрюваного і обвинуваченого визначений у ч. 1 ст. 73 і ч. 1 ст. 74 КПК. Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі. Обвинувачений вправі давати показання з приводу пред’явленого йому обвинувачення, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є в справі. Підозрюваний і обвинувачений вправі, а не зобов’язані давати показання, відповідати на запитання. Закон не передбачає їх відповідальності за відмову давати показання і за дачу завідомо неправдивих показань, бо інакше на них фактично покладався б обов’язок давати показання проти себе, викривати себе або своїх співучасників у вчиненні злочину, що суперечило б презумпції невинуватості.

Як різновиди показань підозрюваного та обвинуваченого вирізняють:

– повне або часткове визнання вини — це їх показання, в яких вони визнають себе винуватими та повідомляють органу дізнання, слідчому, прокурору, суду про обставини вчиненого ними злочину;

– повне або часткове заперечення вини — це їх показання, в яких вони не визнають себе винуватими та повідомляють посадовим суб’єктам, які ведуть процес, про обставини, що встановлюють їх невинуватість, спростовують докази, на яких ґрунтується обвинувачення;

– самообмова — це такі показання, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого не вчинювали; у більш тяжкому злочині, ніж вчинили в дійсності; або ж беруть на себе всю вину за вчинений злочин, хоч він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тою, якою вона є насправді;

– обмова — це такі показання, в яких вони викривають (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого їм або іншого злочину;

– алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що вони не могли бути виконавцями інкримінованого їм злочину, бо в момент його вчинення перебували в іншому місці. Обов’язок перевірити алібі, як і будь-які показання, лежить на слідчих органах, прокуророві і суді. Підозрюваний і обвинувачений, їх захисник мають право, але не зобов’язані наводити докази на підтвердження алібі.

Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальна справа повинна бути закрита, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок через недоведеність їх участі у вчиненні злочину.

Показання підозрюваного та обвинуваченого, як й інші докази в кримінальному судочинстві, перевіряються шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, провадження повторних або нових слідчих дій (очних ставок, відтворення обстановки і обставин події тощо), провадження оперативно-розшукових заходів. Показання підозрюваного і обвинуваченого повинні оцінюватися нарівні з усіма іншими зібраними в справі доказами та не мають якихось переваг перед ними. Варто наголосити, що показання цих учасників процесу мають самостійне доказове значення. Тому наступні показання осіб, допитаних в іншій якості (наприклад, обвинуваченого, підсудного), оцінюються в сукупності з первинними.

При оцінці показань підозрюваного й обвинуваченого слід мати на увазі:

по-перше, їх особисту заінтересованість у результатах розслідування і розгляду справи в суді при відсутності відповідальності за завідомо неправдиві показання. Тому, враховуючи природну заінтересованість підозрюваного, обвинуваченого ухилитись від відповідальності або пом’якшити її, необхідно оцінювати ці показання в сукупності з іншими доказами в справі;

по-друге, факт ознайомлення обвинуваченого з усіма матеріалами закінченої провадженням кримінальної справи в порядку статей 218, 222 КПК, а також присутність його при дослідженні обставин справи в суді і в зв’язку з цим можливість зміни і корегування ним своїх показань;

по-третє, показання підозрюваного і обвинуваченого не є найбільш чи найменш достовірними та цінними при оцінці всієї сукупності доказів. Тому визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, а також їх показання проти інших осіб, які спрямовані на пом’якшення їх власної вини, можуть бути покладені в основу обвинувачення лише при підтвердженні такого визнання чи обмови сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 73 і ч. 2 ст. 74 КПК);

по-четверте, при оцінці показань обвинуваченого (підозрюваного) необхідно враховувати, що його показання на досудовому слідстві, від яких він потім відмовився, не підтверджені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

32. Висновок експерта як джерело доказів. Обов'язкове призначення експертизи.

Висновок експерта - це наданий у письмовій формі зміст проведеного експертом (експертами) дослідження та відповіді на поставлені йому питання особою, яка провадить дізнання, слідчим, судом або сторонами судового розгляду кримінальної справи.

Експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 75 КПК). Питання про необхідність призначення експертизи вирішує суб’єкт, у провадженні якого перебуває справа. Однак закон встановлює обов’язкові випадки її призначення. Експертиза призначається обов’язково: 1) для встановлення причин смерті; 2) для встановлення тяжкості і характеру тілесних ушкоджень; 3) для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого при наявності в справі даних, які викликають сумнів щодо його осудності; 4) для встановлення статевої зрілості потерпілої в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК України; 5) для встановлення віку підозрюваного або обвинуваченого, якщо це має значення для вирішення питання про його кримінальну відповідальність і якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати (ст. 76 КПК).

Відносно оцінки висновків експерта, то висновок експерта для особи, яка провадить дізнання, слідчого чого, прокурора і суду (судді) не є обов'язковим, але непогодження з ним має бути вмотивованим у відповідній постанові ухвалі, вироку (частини 3 і 4 ст. 75 КПК України). Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах від 30 травня 1997 р. № 8 наголосив, що при дослідженні висновку експертом суди повинні виходити з того, що згідно зі ст. 67 КПК України висновок експерта не має наперед встановленої сили та переваги над іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці за внутрішнім переконанням суду, яке має ґрунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи у сукупності. Не слід надавати перевагу висновку експерта лише тому, що експертизу проведено комісією, повторно, експертом авторитетної установи або тим, який має більший досвід експертної роботи тощо (пункти, зазначеної постанови).

Висновки експерта є категорично позитивними, коли однозначно встановлюється конкретний факт (наприклад, що відбиток пальця на місці події залишено саме підозрюваним), категорично негативними, коли однозначно встановлюється відсутність тотожності або можливості настання якогось явища (наприклад, що кров на вилученому одязі за груповими ознаками належить не потерпілому, а іншій особі), ймовірними - тобто припущеннями різного ступеня надійності про існування чи відсутність певних фактів. У доказуванні можна оперувати лише категоричними висновками.

Поиск по сайту: