Нормативність літературної мови. Типи мовних норм

Етапи розвитку літературної української мови

Українська літературна мова має певні етапи розвитку. Традиційно дослідники виділяють такі основні етапи: 1)період Київської Русі, коли функціонували руська народна та старослов’янська (церковнослов’янська) мови; 2) XV ст. - староукраїнська мова використовувалася як мова світської літератури, літописів, а старослов’янська мова - як мова релігійна; 3)XVII ст. - коли функціонувала слов’яно-руська (релігійна) і власне “книжна”, “проста” або староукраїнська мова; 4) XVIII ст. - започатковано книгодрукування в Україні, починають видаватися граматики та словники, нормалізується й уніфікується писемна мова, розвиваються стилі мови.

Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньо-наддніпрянських діалектів з урахуванням мовних особливостей інших діалектів. Зачинателем української літературної мови вважається І.Котляревський, основоположником сучасної української літературної мови - Т.Шевченко.

За однією з концепцій писемність на території сучасної України існувала ще у дохристиянські часи, а просвітителі слов'янського народу вчені-філософи Кирило (Костянтин) та Мефодій удосконалили наявну вже на той час абетку. (Кирилиця) У дописемний період розвитку східнослов'янських племен формувалося наддіалектне мовлення. З об'єднанням племен в одну державу почала формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства на Русі в церковно-релігійній сфері поширюється старослов'янська мова. Проте вона не витіснила давньоруську мову із законодавства, листування, художньої словесності. Старослов'янська мова фактично була державною. Після татар-монгол навали на території Гал-Вол князівства застосовувалась давньоруська мова. Після Люблінської унії 1569 р. українська шляхта продовжувала обстоювати рідну мову, , але в офіційно-діловій сфері все активніше почали вживати польську та латинську мови. Сейм Речі Посполитої 1669 р. прийняв ухвалу, що все діловодство мало вестися тільки пол та лат мовами. Староукраїнська мова майже не вживалася. На Лівобережній Україні в державних установах українська мова збереглася до початку 80-х рр. ХУШ ст., коли російський царат повністю ліквідував авт Ук. У XIX - на поч. XX ст. в офіційному та у шкільному вжитку українська мова була майже повністю витіснена російською. Згодом Т. Шевченко, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко та інші митці почали застосовувати російську абетку для передачі українських слів. Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш - його варіант було названо "кулішівкою". Лише після революції 1907 р. в Російській Імперії було знято обмеження на українське друковане слово, але в школах української мови не відновлено.

Проголошена після жовтневого перевороту 1917 р. політика розвитку національних мов і культур не була послідовною. У кінці 1919 р. законом Директорії УНР українську мову проголошено державною, забезпечувались також права національних меншин. У 1919 р. схожий закон ухвалила Західноукраїнська Народна Республіка. У 1929 р. видано український правопис. Розвиток української літературної мови істотно уповільнився вже на зламі ЗО-40-х років. Ліквідація укр держ у 20-х pp. і 1939 р. (у Закарпатті) призвела до обмеження офіційної функції української мови. У період перебудови радянського суспільства усе наполегливіше ставилося питання про статус української державної мови. 1989 р. було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській PCP": У 1990 р. виходить новий український правопис, до якого внесено зміни, пов'язані, зокрема, з уживанням великої літери, написанням складних слів, особливостями написання відмінкових закінчень іменників у родовому відмінку, поновлено літеру ґ. Перевидали його у 1993 р.

Нормативність літературної мови. Типи мовних норм.

Унормованість - одна з основних ознак літературної мови.

Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.

Будь-яке явище можна вважати нормативним, якщо воно ґрунтується на трьох ознаках:

1) відповідності того чи іншого явища структурі мови;

2) регулярності відтворюваності того чи іншого явища в процесі комунікації;

3) суспільному схваленні і визнанні відповідного явища як нормативного.

За ступенем обов’язковості реалізації у мовленні норми поділяються на два типи:

І. імперативні, порушення яких є помилкою і сигналізує про низький рівень оволодіння мовою, не розвинене «чуття мови». Наприклад, неправильні наголоси у словах.

ІІ. диспозитивні, які допускають варіанти, наприклад: зАвжди і завждИ, тАкож і такОж.

Оскільки норми укр. мови виявляються на різних рівнях, розрізняють такі мовні норми:

1) орфоепічні - регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень;

2) акцентуаційні – регламентують правильне наголошення слів;

3) графічні – норми позначення звукової мови на письмі за допомогою літер та не літерних знаків;

4) орфографічні - охоплюють правила написання слів та їхніх частин;

5) пунктуаційні - регулюють вживання розділових знаків.

6) морфологічні – визначають правильне творення і вживання в усному та писемному мовленні форм слів (н-д: творення вищого та найвищого ступенів порівняння прикметників)

7) синтаксичні – норми побудови словосполучень і речень (н-д: норми взаємоузгодження підмета й присудка)

8) лексичні - встановлюють правила слововживання відповідно до їхніх лексичних значень (Будь-яке питання (а не любе), випрасував (а не погладив) одяг, наступна (а не слідуюча) зупинка);

9) фразеологічні – врегульовують особливості творення й використання у текстах різних стилів сталих мовних зворотів (н-д: використання фразеологізмів у правильному лексичному складі);

10) стилістичні - визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення (Серед проблем, якими займається колектив, чільне місце посідає... (а не займає));

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів, які підлягають нормуванню, змінюються. Мовні норми найповніше й у певній системі зафіксовані у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках із української мови.

Поиск по сайту: