Теорія демократії І. Шумпетера

Австро-американський економіст І. Шумпетер (1883-1950) першим вказав на небезпеку ма­ніпуляції думками непідготовлених мас професійними політиками. За Шумпетером, сформована спільна воля насправді є не спільною волею, а породженням зацікавлених профес­ійних груп. Ця воля не формується народом, а виробляється елі­тою. Тому воля - продукт, а не рушійна сила політичного процесу.

Шумпетерівська і марксистська критика класичної теорії де­мократії в певних пунктах співпадають. Згідно з марксизмом, в антагоністичному суспільстві немає спільної волі: панівний клас нав'язує всьому суспільству свою волю і намагається предста­вити її як волю всього народу. Шумпетер також твердить про відстороненість маси від процесу формування спільної волі, але лише через її загальну неосвіченість.

Парадоксально, але життєздатність класичної теорії обумов­лена її виникненням в епоху секуляризації («обмирщення») захід­ного суспільства, хоча сама теорія запозичила основні положення з християнства (протестантизму). На думку Шумпетера, інтелек­туали, що відійшли від релігії, замінили її утилітаризмом, а віру­ючі доповнили свою релігійну картину світу сприйняттям руссоїстської теорії демократії. По суті, релігійна доктрина змінилась доктриною загального блага і спільної волі.

Саме тому Руссо, будучи атеїстом і антимонархістом, найбіль­ше сприяв збереженню релігійного елемента у своїй теорії.

Це виявляється в обожненні народу, у новій вірі в розум і здатність людей генерувати певні спільні трансіндивідуальні цілі.

У релігії панувала ідея спасіння, в ідеології Нового часу - ідея загального блага і спільної волі.

Величезне значення шумпетерівської теорії полягає в тому, що вона відірвала сучасні теорії демократії від античної і кла­сичної теорії і стала об'єднуючою ланкою та основою для плю­ралістичних і елітарних теорій демократії.

Висновки Шумпетера полягають у тому, що:

- демократія в жодному разі не є правлінням народу;

- народ лише обирає певну проміжну інституцію, яка в свою чергу формує уряд; потім маси практично відсторонюються від політики (цей висновок має щось спільне із законом В. Парето про «циркуляцію еліт» і з законом «малих чисел» М. Вебера;

- сам метод демократії полягає в системі інституціональних заходів і процедур, за допомогою яких елітарні індивіди домага­ються влади шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців.

Таке тлумачення демократії знімає суперечності, властиві кла­сичній теорії Ж.-Ж. Руссо. У теорії Шумпетера все міняється місцями: народ не править, а лише віддає елітам свої голоси, а це виключає формування єдиної волі й досягнення загального блага. Тому природним у демократії стає оформлення груп за інтересами і боротьба групових інтересів.

У шумпетерівській теорії розв'язується суперечність між сво­бодою і рівністю та формулюється принцип ліберальної демократії.

І. Шумпетер робить акцент на чотирьох умовах, необхідних для нормального функціонування демократії:

• Наявність досить кваліфікованих представників, яких мож­на обирати на найважливіші пости (тут Шумпетер продовжує кад­рову традицію Платона, підкреслюючи значущість інтелектуальних ресурсів в управлінні).

• Політичні органи повинні приймати рішення, зрозумілі наро­ду, до яких він може висловити своє ставлення; інакше легітимність рішень стане невисокою, а режим - нестабільним (у цьому позиція Шумпетера є досить вразливою: своє ставлення до «великої політи­ки» народ може виразити під час референдуму, але їх технічно не­можливо зорганізувати за всіма спірними проблемами).

• Наявність добре організованої і підготовленої бюрократії з почуттям відповідальності, причому вона має формуватися з «се­реднього класу» (а тут уже помітний вплив Арістотеля).

• Демократичний самоконтроль як елемент політичної куль­тури; раціонально усвідомлена потреба в добровільному самооб­меженні (це антипод охлократичного менталітету).

Поиск по сайту: