Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

СУТНІСТЬ КРЕДИТУ. ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПЦІЇ КРЕДИТУ



За своєю сутністю та механізмом впливу напроцес суспільного відтворення кредитє однією з найскладніших економічних катего­рій. Щодоцього він поступається хіба що тільки категорії грошей.Тому в економічнійтеорії протягомкількох століть ведуться дис­кусії навколо питань, пов'язаних Ізсутністю та роллю кредиту. Ці дискусії триваютьі досі. Найбільш поширеними в економічній лі­тературі є два підходи до визначеннясутності кредиту:

ототожненнякредиту з цінністю,яка передається одним
економічнимсуб'єктом іншомув позичку. При такому підході
увага дослідника зміщується на
саму позичку, її правову форму,
що зумовлює вихолощування з кредиту його економічногозмісту;

ототожнення кредиту з певним видом економічних відно­
син, які формуються в
суспільстві. Такий підхід дає можливість
глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чин­
ники його Існування, основи та закономірності
його руху.Тому
цей підхід у сучасній літературіпереважає. Він покладений вос­
нову висвітленнясутності кредиту І в цьому підручнику.

За своєю сутністю кредит це суспільні відносини, що вини­кають між економічними суб 'єктами у зв 'язку з передачею один одномув тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності,платності та добровільності. Кредитні відносинимають ряд характерних ознак, які конституюють їх як окремусамостійну економічну категорію — кредит.

Основними ознаками відносин, що становлять сутність креди­ту,є такі:

— учасники кредитних відносин повиннібути економічно са­
мостійними: бути власниками певної
маси вартості і вільно нею


розпоряджатися; функціонувати на основі самодостатності та са­моокупності; нести економічну відповідальність за своїми зо­бов'язаннями. Без цього вони не зможуть набути статусу ні кре­дитора, ні позичальника. Щоб стати кредитором, економічний суб'єкт повинен накопичити у власності певну суму вільних ко­штів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати позичаль­ником, суб'єкт повинен мати передумови для накопичення в майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для повернення боргу;

— кредитні відносини є добровільними та рівноправними.
Тільки за цих умов вони будуть взаємовигідними І зможуть розви­
ватися по висхідній. Інакше ці відносини будуть згасати і розрива­
тися, тобто втратять здатність до розвитку. Економічна самостій­
ність суб'єктів, добровільність, рівноправність та взаємна вигода
роблять кредитні відносини внутрішньо адекватними ринковим
відносинам, зумовлюють їх розвиток на ринкових засадах;

— кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з
приводу яких вони виникають. Кредитор залишається власником
переданої в борг вартості, а позичальник одержує ЇЇ лише у тим­
часове розпорядження, після чого повинен повернути власникові.
Незмінність власника в кредитних відносинах вимагає особливо
чіткого і дійового правового їх оформлення, щоб захистити ін­
тереси власника. Якщо такий захист не забезпечується правови­
ми засобами, то кредитні відносини втрачають свої визначальні
ознаки І перетворюються в щось інше, ніж кредит. У цьому
зв'язку інтереси кредитора для правового захисту є більш пріо­
ритетними, ніж інтереси позичальника;

— кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у
зв'язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Про­
те вони не є еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості
не супроводжується зустрічним рухом відповідного еквівалента.
Однак вартість переміщується на зворотних засадах, тобто після
певного періоду ЦІ кошти повертаються назад у висхідне поло­
ження. Можливість їх неповернення робить позицію кредитора у
цих відносинах досить вразливою, ризикованою'. Для захисту
своїх позицій кредитори повинні мати переважні права при визна­
ченні доцільності кредитування та розміру плати за кредит;

Завдяки цьому для виникнення таких відносин має бути високий рівень довіри між учасниками, особливо кредитора до позичальника. Тому фактор до­віри нерідко розглядається як ключова складова сутності кредиту і вирішальна передумова його функціонування. При цьому слід зауважити, що довіра € чин­ником не тільки моральним, а й економічним.


— нееквівалентнІсть кредитних відносин значно посилює в
механізмі їх реалізації роль чинника платності, за яким позичаль­
ник повертає власникові більшу масу вартості, ніж сам одержує
від нього. Така плата, що називається процентом, має подвійне
призначення:

1) компенсувати кредитору втрату доходу у зв'язку з передан-
ням відповідної суми коштів у чуже розпорядження та можливі
збитки на випадок неповернення позички;

2) стимулювати позичальника до підвищення ефективності
використання одержаних у позичку коштів.

Платність істотно відрізняє кредитні відносини від інших ви­дів вартісних відносин, є тільки їх видовою ознакою.

— Кредитні відносини на мікроекономічному рівні є перерв­
ними, тобто після повернення одержаної в борг вартості І спла­
ти процента вони перериваються. Проте на макроекономічному
рівні кредитні відносини підтримуються безперервно як безпе­
рервний рух вартості в процесі суспільного відтворення. Закін­
чуючи відносини з приводу однієї суми вартості чи з одним
контрагентом, економічні суб'єкти постійно вступають у креди­
тні відносини з Іншими контрагентами чи з тими самими, але з
приводу Інших сум вартості. Тому кредитні відносини виходять
за межі відносин двох економічних суб'єктів і мають характер
загальносуспільних.

— Безперервність та платність кредитних відносин визна­
чають ще одну характерну їх рису — здатність забезпечувати
зростання вільної вартості, тобто її капіталізацію. Відтак фор­
мується особлива самостійна форма капіталу — позичковий
капітал. ЗІ становленням капіталістичного способу виробницт­
ва, коли кредитні ресурси стали важливим джерелом форму­
вання промислового і торгового капіталу, позичковий капітал,
а разом з ним і кредит набули особливого суспільного значен­
ня. Кредит, по суті, став іманентною формою руху позичково­
го капіталу.

Кредит як форма суспільних відносин має багато спільного з іншими економічними категоріями — грошима, фінансами, тор­гівлею, капіталом та Ін. Зокрема, всі вони є вартісними категорі­ями, обслуговують рух вартості в процесі відтворення. Вони тіс­но переплітаються між собою функціонально. Так, гроші як засіб платежу з'явилися на грунті кредитних відносин. Вони успішно обслуговують їх І нині. Кредит у функції перерозподілу вартості обслуговує рух капіталу, сприяє формуванню фінансових ресур­сів, розвитку торгівлі. Особливо тісно пов'язаний кредит з гро-


шима, І цей зв'язок дедалі посилюється в міру розвитку суспіль­ного виробництва й ускладнення економічних відносин .

Водночас кредит— це цілком самостійна категорія, що функ­ціонує поряд з Іншими категоріями, не замінюючи жодної з них і не поступаючись їм сферою свого призначення.

ВІД грошей (як грошей) кредит відрізняється такими рисами:

— у них різний склад суб'ектів-носІїв відповідно грошових
і кредитних відносин: у першому випадку ними є продавець і
покупець, у другому — кредитор і позичальник, які можуть не
збігатися;

— у них різний характер руху вартості: в суто грошових від­
носинах має місце зустрічне, еквівалентне переміщення двох різ­
них форм вартості — товарної і грошової, а в кредитних відноси­
нах — нееквівалентне переміщення вартості в грошовій або в
товарній формі;

— у них різне суспільне призначення в процесі відтворення.
Гроші призначені забезпечити реалізацію споживної вартості І
довести її до кінцевого споживача. Вони також є засобом нако­
пичення реалізованої вартості. Кредит призначений задовольня­
ти тимчасові потреби в додаткових коштах одних економічних
суб'єктів та сприяти вигідному розміщенню вільних коштів —
для других. Навіть якщо кредит здійснюється в грошовій формі,
таке його Іманентне призначення від цього не змінюється. І нав­
паки, якщо кредит (замість грошей) забезпечує доведення вироб­
леної вартості до кінцевого споживача (продаж товару з відстро­
чкою платежу), він не замінює грошей в реалізації цієї вартості:
коли настає строк погашення кредиту, тільки гроші можуть за­
безпечити еквівалентний платіж за товар, хоч виступає він у фор­
мі погашення боргу;

— кредит за сферою використання є більш «вузькою» катего­
рією, ніж гроші. Гроші обслуговують реалізацію всього ВВП
(крім бартеру), розподіл І перерозподіл його вартості, а кредит
обслуговує рух тільки частини ВВП у процесі відтворення. Тому
учасниками грошових відносин є всі юридичні і фізичні особи
суспільства, а кредитних відносин — тільки певна частина їх;

— рух грошей від одного економічного суб'єкта до іншого (у
некредитних відносинах) завжди супроводжується зміною влас­
ника відповідної вартості, представленої грошима: право власно­
сті на гроші переходить від платника до одержувача. При креди-

1 Зокрема, завдяки широкому розвитку кредиту гроші набувають ще одного статусу — статусу капіталу, і їх суспільне призначення роздвоюється на гроші і на капітал.


тному переміщенні вартості власником її завжди залишається кредитор. Навіть продаючи товари у кредит, продавець зберігає за собою право власності на них, яке підтверджується повернен­ням вартості при погашенні боргу покупцем.

Отже, кредит і гроші — це дві самостійні економічні категорії, кожна з яких має своє специфічне призначення, сферу викорис­тання та характер руху вартості.

Істотні відмінності є між кредитом і фінансами. На відміну від кредиту, фінанси формуються в процесі розподілу вартості (кре­дит — у процесі перерозподілу), рух вартості у фінансових від­носинах пов'язаний зі зміною власності, не є зворотним і плат­ним, визначається переважно неринковими, адміністративно-вольовими чинниками. Фінанси І кредит функціонують переваж­но паралельно, на відокремлених економічних сегментах, допов­нюючи, а не підміняючи, один одного. 1 навіть у тих випадках, коли фінанси і кредит використовуються на одному й тому ж са­мому економічному сегменті, вони не знеособлюються, а збері­гають свою видову специфіку.

Наприклад, при виконанні державного бюджету можуть вико­ристовуватися як суто фінансові відносини (податки та бюджетне фінансування), так І кредитні (державні позики). Проте якщо фі­нансові відносини по закінченні бюджетного року в основному завершуються, то кредитні відносини будуть продовжуватися до­ти, доки держава не погасить усю суму державного боргу, пов'язаного з формуванням даного бюджету.

Істотно відрізняється кредит І від торгівлі, насамперед неекві­валентним рухом вартості при кредитуванні. У торгівлі рух вар­тості здійснюється на еквівалентних засадах. Разом з тим кредит І торгівля теж тісно переплітаються: торгівля все частіше здійсню­ється в кредит, а кредит організується на засадах торгівлі борго­вими зобов'язаннями.

Для конкретизації сутності кредиту потрібно розглянути окремі елементи кредитних відносин. Ними є об'єкти та суб'єкти кредиту. Об'єктом кредиту є та вартість, яка передається в пози­чку одним суб'єктом іншому1. Суб'єкти кредиту — це кредитори і позичальники. Взяті разом, ці елементи створюють структуру кредиту (рис. 8.3).

Об'єкти кредиту можуть передаватися одним суб'єктом іншому не тільки у формі позички, айв інших формах, зокрема прокату, лізингу, позики тощо. У цих випадках відносини між суб'єктами теж мають ознаки кредитних, проте реалізуються вони дещо по-іншому, ніж при передачі вартості в позичку.


Рис. 8.3. Структура кредитних відносин

Позичена вартість як об'єкт кредиту є реальною, тобто має бути наявною і фактично переданою кредитором позичальнику. Така передача оформляється відповідною угодою з дотриманням вимог чинного законодавства і називається позичкою. Надання по­зички породжує кредитні відносини між партнерами, які стають їх суб'єктами — кредитором та позичальником. Тому поняття креди­ту ширше за поняття позички, бо передбачає не тільки факт на­дання останньої, а й відносини між сторонами, що виникають у зв'язку з наступним погашенням позички, з урегулюванням взаєм­них претензій, пов'язаних з несвоєчасним поверненням позички позичальником чи порушенням умов договору кредитором тощо. Тому позичка є ключовою ланкою кредитних відносин.

Позичена вартість може бути в грошовій формі, у формі това­рів, виконаних робіт, наданих послуг. Незалежно від форми по­зичена вартість є реальною цінністю і має бути збережена в про­цесі кредитних відносин, але не у своїй первісній формі, а за своїм обсягом. Наприклад, якщо в позичку передані товари, то це не значить, що позичальник повинен повернути кредитору ті самі чи такі самі товари, а лише їх повну вартість у формі, яка задово­льняє позичальника, тобто у грошовій формі. Запорукою збере­ження позиченої вартості є її ефективне використання позичаль­ником, яке забезпечить її відтворення через певний час. Це стосується як використання позиченої вартості на виробничі цілі, так і на особисте споживання.

Кредитори — це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти І передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Кредиторами можуть бути фізичні особи, юридичні особи (підприємства, організації,


установи, урядові структури тощо), держава. Особливе місце се­ред кредиторів посідають банки. Вони спочатку мобілізують ко­шти в інших суб'єктів, у тому числі І на засадах запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому банки мо­жна розглядати як колективних кредиторів (детальніше, ця роль банків буде розглянута в розділі 10),

Позичальники — це учасники кредитних відносин, які ма­ють потребу в додаткових коштах І одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим роз­порядником. Тому його права стосовно використання цих кош­тів дещо обмежені — він не може вийти за межі тих умов і ці­лей, які передбачені його угодою з позичальником. З цього погляду позичальник перебуває в певній залежності від креди­тора. Проте це не заперечує рівноправності сторін у кредитних відносинах.

Позичальниками можуть бути всі ті особи, що й кредиторами; фізичні особи, всі юридичні особи, держава. Особливу роль серед позичальників виконують банки — вони є не тільки колективними кредиторами, а й колективними позичальниками: позичають гроші одночасно у великої кількості кредиторів та у великих обсягах.

Кредитори І позичальники набувають цей статус добровільно, на договірних засадах. Це дає їм можливість найповніше задово­льнити свої потреби і захистити свої інтереси, які у кожної зі сто­рін кредиту відмінні. Зробити це у випадку, коли один з економі­чних суб'єктів примушує іншого бути його кредитором, просто неможливо, оскільки сторони тут не брали на себе відповідних зобов'язань. Наприклад, за станом на 1 січня 2000 р. загальна су­ма заборгованості юридичних осіб за невиплаченою заробітною платою в Україні становила 6,4 млрд. грн. Це примусове залу­чення юридичними особами у свій оборот коштів фізичних осіб, яке за зовнішніми ознаками нагадує кредит. Але між цими сторо­нами не було добровільної угоди, Інтереси кредиторів виявилися не захищеними, вони зазнають збитків (через Інфляцію та не­одержання плати за користування їх коштами). Тому цих суб'єк­тів не можна вважати суб'єктами кредиту, тобто кредиторами і позичальниками. Це скоріше фінансові відносини, хоч теж у де­формованому вигляді.

До економічних суб'єктів, які хочуть вступити в кредитні від­носини, тобто стати кредиторами І позичальниками, ставляться певні вимоги. Вони повинні бути

— юридичне самостійними особами;


— здатними нести майнову відповідальність перед другою
стороною, тобто мати дохід як гарантію виконання своїх зобо­
в'язань;

— взаємно заінтересованими у співробітництві один з одним
та готовими підписати відповідні угоди.

Сутність кредиту, як і його форма, постійно розвивається й ускладнюється. В основі цього процесу лежить розвиток і вдос­коналення економічних відносин у суспільстві, що визначають зміни в характері формування вільних коштів, ускладнення І розширення потреб економічних суб'єктів у додаткових коштах, удосконалення організаційних та правових відносин між суб'єк­тами кредиту тощо. Першою формою кредиту, що мала найпрос­тішу сутність, був лихварський кредит. Характерними ознаками цього кредиту було те, що він має випадковий характер. Його суб'єктами на боці кредиторів були просто багаті люди, які нада­вали в кредит лише власні кошти, а на боці позичальників — не­заможні (селяни, ремісники тощо). В останніх ще не було чіткого розмежування потреб на виробничі та особисті. Тому одержання ними позичок зумовлювалося не стільки виробничими потреба­ми, скільки особистими. Такі позички часто «проїдалися» і не поверталися, внаслідок чого позичальник потрапляв в особисту залежність від кредитора.

З переходом до товарно-капіталістичного виробництва відбулося чітке розмежування виробничих І особистих потреб у запозиченні коштів. Підтримання і розвиток виробництва стали широкомасшта­бною сферою застосування запозичених коштів і стимулювали ма­сове формування вільних коштів. Водночас значно зросла роль бан­ків як спеціалізованих інституцій з організації кредитних відносин. Сам кредит набув капіталістичного характеру і перетворився в су­спільний механізм капіталізації економічних відносин.

У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті суспільства кредит все більше привертав до себе увагу на­уковців. Попервах економічна думка зосереджувалася переважно на самому понятті кредиту, на пізнанні його сутності. Лише з XVIII ст. розпочалися дослідження механізму зв'язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. На сьогодні економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу.

Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводить­ся до таких положень:

• об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;


* кредит — це форма руху матеріальних благ, а тому роль
кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві;

• позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у
речовій формі;

» банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулю-ючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх у позичку;

» пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були кла­сики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль,

А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об'єктом кредиту є не гро­шовий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які пози­чаються, — це лише технічний засіб перенесення реального капі­талу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу; кредит не створює капітал, він тіль­ки визначає, як цей капітал буде застосований.

На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти розви­тку виробничої діяльності в суспільстві не збільшенням капіталу, а його перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не було б за відсутності банків.

Погляди на кредит класиків політекономії розвивали і такі відомі економісти, як К. Маркс, Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та Ін.

Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі креди­ту мав не тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську І грошову політику тієї доби. Це стосується, зокрема, так званої грошової школи, представники якої об'єдналися нав­коло акта Р. Піля (1844 р.), котрий обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого забезпечення. Якщо позичко­вий капітал — це лише дзеркальне відображення реального капі­талу, то випуск банкнот має обмежуватися їх повним золотим за­безпеченням.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто визнавали зв'язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з первинності виробництва і вторинності кредиту; вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва. З цих позицій прихильники натуралістич­ної теорії трактували процент як частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність норми процента від норми прибутку. Усе це було кроком уперед у вивченні кре­диту, сприяло розкриттю утопічності концепцій щодо його «чу­додійної» сили у створенні капіталу, у розвитку суспільного ви­робництва.


Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовле­ні тим, що класики не змогли до кінця з'ясувати різницю між по­зичковим і реальним капіталом. Нагромадження позичкового ка­піталу вони розглядали лише як відображення нагромадження реального капіталу.

Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А. Сміт і Д. Рікардо не побачили його зворотного впливу на сфе­ру виробництва, на оборот реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих посередників у кредиті, не визнаючи їх акти­вного впливу на процес відтворення. Така однобічність позначи­лася І на трактуванні сутності позичкового процента. Вони не розгледіли залежності процента від зміни попиту на позичковий капітал і його пропозиції, відносної самостійності руху процента І його впливу на зміну ринкової кон'юнктури.

У міру зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробницт­ва, заміни справжніх грошей кредитними засобами обігу, викори­стання кредиту й банків у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для дальшого розвитку натураліс­тичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність із реальною дійсністю в грошово-кре­дитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями — екс­пансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі так званої капіталотворчої теорії кредиту.

Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається та­кими основними положеннями:

* кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а
тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

* банки — це не посередники в кредиті, а «фабрики кредиту?),
творці капіталу;

* активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був анг­лійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки.

Поняття кредиту поєднувалося з грошима й багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити І привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити ба­гатство й капітал.

Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для цього, на його думку, достатньо лише активно розширювати кредит за рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі


обігу повністю забезпечених грошей, Дж. Ло пропонував випуска­ти нерозмінні грошові знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну. Однак ці ідеї на практиці провалились. Як тільки створений Дж. Ло банк розпочав випуск незабезпечених банкнот, вони катастрофічне знецінились і банк збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої теорії І зміц­нило позиції прихильників теорії натуралістичної.

Проте в міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків І чекового обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особ­ливо сприяв цьому у другій половині XIX ст, англійський еконо­міст Г. Маклеод. На відміну від Дж, Ло він стверджував, що кре­дит не створює капіталу, а сам є капіталом, причому продуктив­ним, оскільки дає прибуток у вигляді процента; банки — «фабри­ки кредиту», вони створюють кредит, а значить і капітал. Розгля­даючи банки як «фабрики кредиту», Г. Маклеод цілком логічно доводив, що вирішальна роль у їхній діяльності належить актив­ним операціям. На його думку, банки через депозитну чи готів­кову емісію можуть здійснювати кредитні операції, унаслідок яких потім формуються депозити.

Г. Маклеод, на відміну від Дж. Ло І завдяки його невдалим експериментам з емісійним банком, уже розумів, що капІтало-творення з допомогою кредиту не може бути безмежним. Він по­переджав, що у здатності банків помножувати капітали криється велика загроза. Тому Г. Маклеод навіть ставив завдання знайти межі «розумного» збільшення обсягів кредиту. Усе це стало по­мітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а вод­ночас і кроком до зближення з натуралістичною теорією.

Кредитна політика, що базувалася на капІталотворчІй теорії, дедалі більше набирала експансіоністського характеру, у зв'язку з чим сама теорія стала називатися експансіоністською.

Першими зробили спробу пристосувати постулати капітало­творчої теорії до потреб державно-монополістичного регулюван­ня економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган.

Й. Шумпетер у своїй книжці «Теорія господарського розвит­ку» дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвит­ку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випу­скають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.

Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва,


здатними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного регулювання.

Ще далі в розроблення кредитної політики згідно з Ідеями ка-пІталотворчої теорії кредиту просунувся А. Ган. На відміну від своїх попередників, А. Ган зробив спробу пояснити механізм ка-піталотворчої функції кредиту. Найповніше вона може розкрити­ся під час кредитування за контокорентом. У такій формі банки задовольняють потреби підприємств не тільки в короткостроко­вих, а й у довгострокових кредитах, а отже і в капіталах. За кон­токорентом банк може будь-коли збільшити «купівельну силу» підприємства, необхідну для залучення в його оборот робочої си­ли І матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм за­безпечує зрощування банків з підприємствами, їх постійний кон­троль над економікою.

Виходячи з цього А. Ган розробив рекомендації щодо широ­кого використання кредитної політики для підтримування висо­кої економічної кон'юнктури. Змінюючи умови кредитування, постійно форсуючи надання позик, банки можуть створити стіль­ки «купівельної сили», скільки необхідно, щоб збільшити попит, запобігти кризі надвиробництва, згладити коливання економічно­го циклу. Рекомендації А. Гана користувалися великою популяр­ністю в 20-тІ роки, коли глибокі економічні кризи регулярно ура­жали капіталістичний світ. Проте тривала гіперінфляція в самій Німеччині сприяла падінню авторитету капІталотворчих реко­мендацій. Під тиском цих обставин він дещо переглянув свої по­зиції. Замість політики постійної кредитної експансії А. Ган по­чав радити періодично проводити кредитну рестрикцію.

Проте це не означало принципової відмови А. Гана від капіта-лотворчої теорії кредиту. Уже в 1960 р. він стверджував, що зна­чна частина висунутих ним у 20-ті роки положень, які гостро критикувалися тоді його опонентами, в кінцевому підсумку на­були загального визнання. 1 це справді так. Усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання, передусім кеинсіанського на­пряму, базуються на основних постулатах капіталотворчої теорії кредиту.

Дж. М. Кейнс повністю сприйняв основні положення капіта­лотворчої теорії і запропоновану А. Ганом Ідею використання її в інтересах державного регулювання економіки. Слідом за А. Га­ном Кейнс вважав, що кризи й безробіття можуть бути послабле­ні втручанням емісійного банку й уряду в економічні процеси.


М. Кейнс уважав за можливе посиленням кредитної експанс ії збільшити масу грошей в обігу і пропозицію позичкового капіта­лу. Проте вплив цього чинника на збільшення попиту, а отже на послаблення кризового спаду і зростання зайнятості, він бачив не прямим, а опосередкованим — через ставку процента. Якщо вна­слідок кредитної експансії ставка процента знижується, то посла­блюється перевага ліквідності і зростають інвестиції, які дають таку саму або більшу норму прибутку. Це сприяє швидкому ви­ходу з кризового стану. У тому самому напрямі діє розширення платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням схильності до споживання через зростання доходів і зменшення процента за умов кредитної експансії,

Установлена Кейнсом залежність зростання економічної акти­вності й зайнятості від зниження позичкового процента, а в кін­цевому підсумку — внаслідок кредитної експансії, базувалася на кількісній теорії грошей і капіталотворчІй теорії кредиту. Проте Дж. Кейнс розумів «вузькі місця» обох теорій І у своїх побудовах механізму грошово-кредитного регулювання хотів їх обійти. Віін теж відмовився від ідей своїх попередників щодо безмежних ка-піталотворчих можливостей кредиту та банків І радив поряд з кредитними Інструментами широко використовувати інші заходи для регулювання економіки. Більш детально погляди Кейнса що­до регулятивної ролі грошей та кредиту розглянуті в розділі 7.

Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту широко за­стосовують у своїх теоретичних побудовах представники неоз-кейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на Ідеях капіталотворчої теорії, міцно ввійшли в сучасну світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки.

Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроскономічноіго регулювання свідчить про те, що в тривалому спорі представни­ків натуралістичної та капіталотворчої теорій жодна зі сторін не перемогла. Істина, як завжди, знаходиться посередині. Банки ви­явилися і посередниками, І «фабриками» грошового капіталу. ЇЇх активні операції хоч і є первинними відносно пасивних, але дер­жави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоч і здійснює самостійний рух, проте він не може зовсім віді­рватися від реального капіталу І самостійність його має відноіс-ний характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту роз­вивається теж по шляху синтезу окремих ідей натуралістичної тга капіталотворчої теорій.


 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.